La cena è servita*

- Сьогодні буде солодко, - повідомляє Ганнібал, загадково посміхаючись. Вілл дивиться на нього з ледь помітним нерозумінням. Але слухняно киває, завмерши навпроти і розглядаючи Лектера. Той, як завжди, вишукано-елегантний у білій сорочці й фартуху. Руки з закоченими рукавами притягують погляд. Ґрем згадує ці руки на своїх щоках, на плечах, на талії. Стає незручно. Він ще не звик так відверто думати про доктора, котрий прагне подарувати більше приємних відчуттів. Так незвично, особливо якщо врахувати, що Лектер - Чесапікський різник… Або ж Вілл просто забагато думає. - Допоможеш з вечерею?

- Ти дозволиш мені готувати разом з тобою? - питає Ґрем. - Чому?

Ганнібал відволікається від нарізання гострого перцю. Промовляє зі щирістю, що йому не притаманна:

- Хочу, щоб у нас було більше спільних моментів.

- Що ти мав на увазі, кажучи, що буде солодко? - цікавиться Ґрем. - Я не питаю, що ми готуватимемо, бо ти все одно не відповіси. Не любиш псувати сюрприз.

- То ти згоден? - Лектер продовжує нарізати гострий перець. Ножем недбало вказує на решту овочів. - Поріжеш? Я маю зварити карамель.

Вілл намагається не думати ні про що. Зосередитися на процесі приготування. На якийсь час забути про свій божевільний план викрити Лектера. Бо коли профайлер думав, душу охоплювали сумніви. Чи правильно він робить, обманюючи доктора? Звідки ці сумніви? Вілл має це зробити, аби Ганнібал більше нікого не вбив.

“Я закоханий…”

Не думати про це.

“Я закоханий у нього”.

Не думати. Бо якщо визнати цю думку як істину — буде боляче.

- Джек більше не тисне на тебе? - турботливо питає Лектер, помішуючи пахучу суміш. Невідомо, чи його турбота справжня, а чи награна. Доктор має безліч масок. Все ж краще думати, що Ганнібал прикидається. Він віртуозно додає спеції — кожну у строго відведеному порядку. - Згадуючи, як він раніше напосідав з Чесапікським різником, я маю знати…

- Він більше не стане, - відповідає Ґрем — упевнено і твердо, так, як не зміг би раніше. - Та й різник навряд чи буде так відверто й нахабно убивати.

Обидва говорять про Ганнібала. Це нагадує хитромудру гру, де кожен знає закінчення, та вперто продовжує робити хід. Лектеру подобається. Віллу теж.

- Чому ти такий впевнений? - доктор підходить ближче, аби порізати курку. Ніжне мариноване м’ясо наче тане під його руками. Профайлер спостерігає, схиливши голову. Близькість Ганнібала хвилює більше, ніж він сподівався. Хочеться зробити щось безрозсудне й нелогічне. Покласти руки на його долоні, погладити, відчути, злизати маринад з пальців…

- Різник знає, що може попастися, - каже Ґрем, - можливо, він покаже себе. Невдовзі. Коли з’явиться ще один наслідувач.

Ганнібал кидає на Вілла швидкий погляд. Профайлер відчуває, як на нього дивиться хижак, що в будь-яку мить може вгризтися в плоть і повільно смакувати жертву. Близькість небезпеки викликає лиш приємне хвилювання й азарт.

- А він з’явиться?

- Хтозна, - Ґрем слухняно всипає овочі на сковорідку. Лектер обсмажує їх на оливковій олії, додаючи трішки карамелі. - Багато хто жадає опинитись у світлі слави вбивці.

- Не всі жадають слави, - каже доктор, - можливо, дехто прагне розуміння.

Ніби читає думки профайлера. Той не має що сказати.

- Ми готуємо чи це черговий сеанс? - питає Вілл. Лектер обмакує шматочки курки в карамелі. Густа бурштинова рідина стікає з м’яса, коли доктор викладає їх на сковорідку до овочів.

- А як ти хочеш, аби це було? - доктор ледь помітно посміхається. - Вілле, ти хочеш спіймати Чесапікського різника?

Рано чи пізно він би спитав.

- Я хочу, аби вбивства припинилися, - Вілл ухиляється від прямої відповіді. - Різник мені цікавий… в особистому плані.

- Наскільки особистому? - Ганнібал зменшує температуру обсмажування й підходить до Ґрема. Обіймає зі спини. Той завмирає, бо ніколи не думав, що Лектер так учинить. Він ніколи не відволікався від процесу приготування. Але ось Вілл затиснутий між кухонною поверхнею й тілом Ганнібала, в кільці його рук. Відчуває розмірене дихання Лектера на шиї й солодкий запах карамелі. Податливо схиляє голову, прагнучи відчути губи доктора на шиї.

- Настільки, - видихає Ґрем. Йому не страшно. Лиш п’янке збудження повільно розтікається тілом від грудей до низу живота. Дихання Ганнібала обпалює шкіру. Він ледь відчутно цілує шию.

- Можливо, тобі скоро випаде шанс глибше пізнати різника, - шепоче Лектер. Він відходить і повертається до приготування: - Ти готовий побачити більше. Він… - коротка пауза, після якої профайлер чує: - …впустить тебе у пітьму свого світу.

- Я згоден, - вимовляє Вілл, відчуваючи ніяковість від власних слів і водночас приємне хвилювання.

Якщо це спонукає Лектера зробити помилку, тоді нехай.

Та чому Ґрем сам жадає цього? Ніби його власна пітьма, спрагла до крові, тягнеться до Лектера, бажаючи возз’єднатися з темрявою вбивці.

- Скоро тобі випаде шанс, - доктор відводить Вілла до вітальні, серіврує стіл і виносить курку по-китайськи з карамелізованими овочами в якості гарніру. Страва викладена в химерному, проте вишуканому порядку. Подача у стилі Чесапікського різника. - А поки… вечеря подана.