Монстр

Вілл вийшов на свободу. Тісна безлика клітка Чесапікської в’язниці лишилися позаду. Першою думкою профайлера було поїхати. Геть з Америки, на інший континент, в найдальшу країну, заховатись, обірвати зв’язки з усіма, хто його знає. Вілл не церемонився з Чілтоном і майже наказав розповісти про Ганнібала. Але не був упевнений, що Фредерік це зробить. Він надто переживає за власну кар’єру, хоча кар’єра – це найменше, що може забрати монстр на ім’я Ганнібал.

«Чому ж Ганнібал вас не вбив?» - згадав профайлер питання Чілтона. Раніше не знав відповіді. Задурманений ліками мозок функціонував погано, тож Вілл не міг зібрати всі фрагменти мозаїки докупи.

Але тепер він зрозумів.

«Ганнібал хоче бути моїм другом», - відповів Фредеріку Ґрем. І сам здивувався від власного висновку. Невже монстру теж буває самотньо?

«Тікати, тікати, тікати», - вторив здоровий глузд. Ґрем мав намір якомога швидше зібрати речі й поїхати. Начхати на Джека і ФБР. Годі з нього кривавих убивств і божевільних психопатів. Достатньо й філософських розмов з Лектером. Доктор теж по-своєму використав профайлера.

Тоді звідки висновок, що доктор бачить у Ґремові друга?

Вілл спинився посеред похмурого холу. Перед ним вгору простягалися сходи, що вели у нормальне життя. 

«Чи зможу я після всього цього жити нормально?» - профайлер стомлено потер обличчя. – «Чому я?»

І сам собі відповів:

«Ганнібал бачить у мені не просто друга», - ця думка змусила його здригнутися. – «Я – єдиний, хто може зрозуміти його і розділити збочений погляд на цей світ. Я для нього друг, напарник… коханець. Ганнібал мене не відпустить, якщо лишусь».

Але втекти непоміченим Віллу не вдалося. На виході з в’язниці на нього чекав Джек Кроуфорд. Повідомив, що знайшли живу Міріам Ласс.

***

Вілл на певний час відкинув свій намір поїхати з Америки. Розумів, що потім пошкодує про це, та не зміг відмовити Джеку в допомозі. Не стільки Кроуфорду, як Міріам, котру Ганнібал цинічно використав для відвернення уваги від себе. 

Ґрем не сумнівався в тому, що все це зробив Лектер. І дратувався, коли Кроуфорд недовірливо дивився на нього, коли профайлер починав говорити про причетність Ганнібала до убивств. Проблема полягала в тому, що Лектер не лишав доказів, тож слова Вілла нічого не вартували.

Як спіймати монстра, коли він запросто може прорахувати всі твої кроки?

«Тікати, тікати, тікати», - звучало в голові у Ґрема. Знову він проігнорував голос здорового глузду. Зараз Вілл мислив надивовижу чітко. Бачив кожен злочин Ганнібала з моторошною ясністю, у всіх огидних і кривавих деталях.

Найгіршим було те, що Ґрем усім цим насолоджувався. Відкидав гидке відчуття втіхи, що поселилося в глибині душі, та воно постійно поверталося. 

Варто закінчувати з цим і тікати.

«Ганнібал усе одно мене знайде», - дійшов до висновку Вілл. Не хотів ні з ким спілкуватися, проте весь час розмовляв з криміналістами, обговорював убивства з Джеком і мав неприємну розмову з Аланою. А варто було б збирати речі й купувати квиток на літак. Усвідомлення, що Алана захищає монстра, гнітило найбільше.

З Лектером профайлер досі не бачився. Не знав, що йому сказати при зустрічі. Всі звинувачення Ганнібал відкине. Він знає, що в ФБР нема доказів його причетності до злочинів і не стане підставлятися.

Ґрема це бісило, хоч він і не подавав виду.

Кілька днів профайлер провів удома. Все кидав погляд на розкриту валізу. Починав пакувати речі, а мозок його весь час обробляв інформацію і шукав рішення. З одного боку Вілл справді покинув би Америку, а з іншого – не міг лишити монстра розгулювати на свободі. Ґрем більше не боявся Ганнібала. Досі не бачив доктора, хоч якась (темна) частина профайлера жадала цього так сильно, що Вілл би зірвався й побіг до Лектера, якби не контролював це збочене бажання.

***

Тиждень без будь-якого контакту з Ганнібалом. Попри це, Вілл почувався так, ніби Лектер знаходився десь поруч, дивився на нього хижим поглядом, вивчав, прислухався до розмов. Ґрем час від часу озирався, аби переконатися, що доктора дійсно нема.

«Його нема ніде, крім моєї голови».

Профайлер зайшов у приміщення ФБР, де зараз тимчасово проживала Міріам Ласс. Її постійно охороняли. Вілл був упевнений, що різник не стане знову викрадати Міріам. Свою роль жінка вже зіграла.

Ґрем не знав, що очікував почути від Міріам, адже сам казав Джеку не вірити її словам. То чому він тут? Хотів побачити протеже Кроуфорда, яку той не намагався знайти два роки? Намагався глибше зрозуміти наміри Ганнібала? Чи просто прагнув знати, що не лише його одного використав різник?

Міріам була невисокою тендітною жінкою в темному повсякденному одязі. Їй вже поставили протез, хоча було видно, що жінка лише вчиться ним користуватися. Міріам була напружена, дивилася на Вілла сторожко, недовірливо. Ґрем не ображався.

- Ви агент ФБР? – спитала Ласс, зачинивши двері. Вілл намагався не надто пильно дивитися на її змарніле обличчя.

- Ні, я… - профайлер замислився. Що сказати? Що він – така ж жертва різника? Краще не починати розмову з такої заяви. – Я викладав в академії. Два дні тому був пацієнтом Балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців. І все це – завдяки Чесапікському різнику.

Вілл відчув, що іронічно всміхнувся. Міріам мовчки слухала. Аби тільки не прогнала.

- Наставник казав, що ви єдиний, хто може зрозуміти різника, - мовила вона. – Але він не повідомляв, що і ви були жертвою.

- Наставник? – профайлер задав перше питання, що спало на думку, бо в голові засіла фраза: «Ви єдиний, хто може зрозуміти різника». 

- Джек Кроуфорд, - пояснила Ласс. – Він дуже розумний.

Грем не став з нею сперечатися. Не тому, що був згоден, адже Джек досі не вірив у те, що Ганнібал і є різником. І поки Кроуфорд сумнівався у словах Вілла, Лектер розважався, підсовуючи ФБР у якості цапа-відбувайла то Ґідеона, то самого Ґрема.

- Наставник сказав, що ви небагато пам’ятаєте з того, що робив з вами різник, - Вілл перейшов до теми, яка найбільше його цікавила. Помітив, як Міріам напружилась і завмерла. Він щиро їй співчував, але твердо продовжував: - Я теж не міг згадати.

- Не могли?

- Тепер пам’ятаю, - Вілл хоч і радів, що спогади повернулись, проте їх не покажеш у суді в якості доказів. – Не все. Уривками. Я був під його впливом. Він використовував якесь світло, щоб викликати епілептичний напад. Тож я втрачав пам’ять та орієнтацію у просторі й часі.

Чоловік повільно походжав кімнатою. Можливо, його слова допоможуть Міріам пригадати… Як Віллу хотілося, щоб це сталося. Щоб з’явився бодай натяк на те, що цього разу справедливість візьме гору над вседозволеністю й цинізмом.

- Я пам’ятаю світло, - сказала Міріам, нервово здригнувшись. – Різник стояв перед ним. Я бачила лише силует. Він стояв рівно. Завжди слухав камерну музику. Я досі ніби чую її в голові.

Вілл зауважив, що жінка часто здригалася чи мимоволі смикалася, коли намагалася щось згадати. Помітивши, що вона сіла, профайлер опустився в крісло навпроти.

- Ми з вами – частина його плану, - мовив Ґрем. – Він хотів, щоб ви потрапили на свободу. Того самого він хотів і для мене.

Вілл боявся задавати питання «для чого», бо не мав відповіді. Не міг прорахувати наступний хід Ганнібала.

- Ні ви, ні я насправді не вільні, - висловила Міріам думку, яка змусила Вілла ще раз обдумати все, що він планував зробити у майбутньому. – Він ще не закінчив.

Тоді профайлер усвідомив: іншого виходу нема.

Монстра треба знищити. Швидко і безжалісно.

***

Ґрем просто забрався в дім Ганнібала. Йому набридли ігри, в які грався Лектер з людьми, наче ті були його маріонетками. Вирішив не слухати доктора, а холоднокровно випустити кулю йому в лоб і піти.

Джек буде підозрювати Вілла, та з цим він розбереться.

Ганнібал повернувся додому ввечері. Зайшов на кухню, як завжди, у дорогому вишуканому одязі. Потягнувся до холодильника і завмер. Вілл зрозумів: доктор знає, що він тут.

- Все той нещасний лосьйон для гоління, - спокійно заговорив Лектер, не обертаючись. Ґрем змусив себе повторити, що перед ним не людина, яким би люб’язним Ганнібал не виглядав.

Диявол може приймати будь-яку подобу.

Треба зробити все швидко.

Ганнібал повернувся. Вілл навів на нього пістолет.

Ніякого жалю. Просто вистрілити в голову.

«Не дивіться на мене так, ніби я досі ваш друг, докторе Лектер. Я вб’ю вас».

Нарешті Ганнібал перестав посміхатися. Очі уважно стежили за руками Вілла.

- Нашу останню розмову на кухні перервав Джек Кроуфорд, - холодно мовив Вілл. Звів пістолет вище, стаючи у стійку Вівера. Серце гупало у скронях, заглушаючи недоречні думки. Поки що не треба про щось думати. – Я хотів почати з того, на чому ми закінчили.

Зараз, прямо зараз на одного монстра у світі стане менше.

- Якщо пам’ять мені не зраджує, ти спитав, чи буде мені добре, якщо я вб’ю тебе, - продовжив Вілл. Він вже вбив Гаррета-Джейкоба Гоббса. Тож вистрілити в Ганнібала буде неважко.

Одним монстром менше.

Це буде помста за Міріам. За Ебігейл. За всіх, кого вбив цей нелюд.

- Ти добре обміркував? – Ганнібал зачинив холодильник. Вілл ненавидів доктора за те, що той не боявся так, як би цього хотів профайлер. Хоч і стривожений появою озброєного Ґрема, Лектер не втрачав самовладання.

- Ти ж хотів, щоб я прийняв свою сутність, - іронічно кинув Вілл. – Я всього лиш задовольняю бажання, які довго стримував.

«Як вам, докторе, така терапія?»

- Ти не відповів на питання, - зауважив Ганнібал. – Як ти почуватимешся?

І Вілл задумався. Лише на мить, та цього було достатньо. Розсердившись на себе, профайлер випалив:

- Праведником.

Ганнібал мовчав. А Ґрем все намагався змусити себе вистрелити. Думки тим часом перетворились у надокучливу платівку, на яку хтось записав сотню питань. Як Вілл насправді буде почуватись? Як житиме без доктора? Чи правильно це – вбити Ганнібала? Невже не можна по-іншому? Чому Вілл так поквапився? Треба лиш знайти докази і посадити Ганнібала за ґрати.

Його треба знищити.

«Він хоче бути моїм другом».

Монстрам потрібне товариство когось, хто їх зрозуміє.

Натиснути на спусковий гачок…

Ганнібал – єдиний, хто розуміє Вілла.

«Чому він мене обрав?»

- Хіба тобі не цікаво, Вілле, чому ти? – Лектер ніби прочитав думки Ґрема, змушуючи його ще більше сумніватись у своєму намірі покінчити з усім. – Чому Міріам Ласс? Що Чесапікському різнику від вас потрібно?

- Ні, це ти скажи, - профайлер хотів, щоб доктор замовк. І водночас – аби розповів усе, зізнався і поніс покарання за злочини. – Як тебе знайшла Міріам Ласс? Ти ж, певно, подбав, щоб тебе ніхто не знайшов.

От Ґрем і попався. Цікавість була його слабкістю. Дарма він спитав. Треба…

- Якщо я не різник, ти вб’єш невинного, - зауважив Лектер. Він не відповів на жодне питання і говорив про різника у третій особі. – Ти, як ніхто інший, знаєш, як це – бути несправедливо обвинуваченим. Твою невинність ніхто не побачив.

Віллу захотілося розсміятися. Цікаво, через кого все сталося? Втім, доктор і цього не визнає.

- Ні, я винен. Ти про це подбав, - заперечив профайлер.

- Якщо я різник і ти мене вб’єш, хто відповість на твої запитання? – поцікавився Ганнібал, поставивши на стіл келих. Ніби й не збирався помирати.

Він був упевнений, що Вілл не вистрелить.

Ґрем помітив, що його руки тремтять від напруги.

- Хіба ти не хочеш знати, чим усе скінчиться? – додав Лектер.

Вілл шкодував, що дозволив доктору заговорити. Шкодував, що заговорив сам. Адже майже вбив істоту, котра отруїла його життя.

Але профайлер засумнівався.

«Ганнібал – мій друг».

«Ганнібал розуміє мене так, як і я розумію його».

«Я хочу знати все».

Віллу було огидно від себе. Відповіді для нього були важливіші за життя людей. Профайлер пішов геть, так і не скориставшись пістолетом. Знав, що Лектер нікому не розповість про цей інцидент. Інакше поліції доведеться обшукати його дім.

Усвідомлення, що він проґавив шанс знищити різника, важким тягарем навалилося на Вілла вже удома. Чоловік розмірковував, чи зміг би вистрілити, якби не розпочав той діалог.

«Не зміг би. Я хотів, щоб Ганнібал спинив мене», - визнав Ґрем.

Він поглянув на валізу, про яку не згадував кілька днів. Рішуче заштовхав її під ліжко.

Вілл не міг поїхати зараз.

Профайлер знав, що має зробити. Знав це ще тоді, коли, роздратований, їхав від дому Лектера до Вовчої стежки.

Ґрем мав приспати пильність Ганнібала. Попри те, що Вілл ледь його не вбив, доктор усе одно потребував товариства профайлера.

Як і Ґрему була потрібна присутність Лектера. Визнати це він досі відмовлявся.

«Я маю втертися йому в довіру», - думав Вілл. – «Зробити так, щоб Ганнібал зізнався, що він – Чесапікський різник і…»

Профайлер не став розмірковувати, що буде далі. 

Отже, ще однієї зустрічі з Ганнібалом не уникнути.

«Якщо доктор Лектер так потребує мене, він мене отримає».

Але до цієї зустрічі варто підготуватися.

«Я розумію Ганнібала, як ніхто інший».

Монстри шукають товариство собі подібних.

Прийшло усвідомлення: щоб монстр його не знищив, Вілл сам має стати монстром.

Чи, можливо, Вілл вже ним став?..