Хижак

Вілл енергійно проходжався кабінетом — знервований і розгублений. Те, що він зіпсував місце злочину, стало потрясінням для нього самого. Профайлер усвідомлював, що його свідомість ненадійна й хистка, а провали в часі трапляються дедалі частіше. Ґрема ніби силою висмикували з одного епізоду в інший, не даючи освоїтися в новій локації.

Контролювати це було неможливо. І це лякало. Бо тоді Вілл мав визнати, що не може бути впевненим навіть у собі.

- Досі відчуваю мідний запах крові на руках, - сказав він Ганнібалу, котрий уважно слухав, сівши на краєчок столу. Вілла тішило те, що можна хоч комусь розповісти все і не бути осудженим чи викликати хвилю нерозуміння. - Я не пам’ятаю місця злочину до того, як мені здалося, що я вбиваю.

Розмовляти, крокуючи, чомусь було легше, хоч Ґрем зазвичай сидів, коли ділився думками. Та, мабуть нещодавній епізод добряче його спантеличив.

- Спогади від тебе вислизають, - зауважив Ганнібал, спостерігаючи за співрозмовником. Він, на відміну від Вілла, здавався втіленням спокою і розважливості. - Але ти знаєш, що вони мають бути.

Спостерігати за Віллом, за змінами, які відбувалися з ним, ставало дедалі цікавіше. Та поки краще не показувати настільки нездорову зацікавленість. Вілл ще не готовий.

- Грандіозність насилля, що я уявив, відчувається сильніше, ніж правда, - сказав Ґрем, трохи роздратований через неможливість розділити емоції, викликані спогляданням місця вбивства, і справжні емоції. Лектер все так само спокійно слухав його, стежачи за активною жестикуляцією профайлера.

Руки Вілла, не приховані рукавами, які він закотив, відволікали. Міцні, та не м’язисті, з чіткими лініями вен, що проглядалися, коли Ґрем напружував їх. Пальці в подряпинах від рибальських гачків, рухливі зап’ястя. Вілл міг би стати піаністом, якби захотів. Та Ганнібал знав, що той не захоче. Профайлер був віртуозом в розумінні людей, а не в музиці.

- У чому ця правда? - поцікавився психіатр, розуміючи, що має щось сказати. Надто відволікся недоречними думками.

- Я її не вбивав, - Вілл більше переконував себе, аніж співрозмовника. Це було чутно з інтонацій його знервованого голосу. Він боявся, що таки може виявитися вбивцею. Я… я просто не міг. Але я пам’ятаю, як різав її, пам’ятаю, як вона помирала.

- Ти маєш подолати манії, які затьмарюють твою реальність, - сказав Лектер. - Які звірячі уявлення у цього убивці?

Хотілося почути думку Вілла, яка останнім часом стала для нього важливою.

- Вони не звірячі, - Ґрем спинився біля драбини, яка вела на другий поверх, і якось стомлено обперся об неї. Нарешті заспокоювався. І тепер виглядав надто вразливим і водночас апетитним. Наче самотня жертва, яку так довго вистежував хижак. - Це самотність, відчай, сум. Я глянув на себе у дзеркало, але подивився крізь себе, повз себе. Наче я якийсь незнайомець.

Доктор підвівся й повільно підійшов до Вілла. Його хотілося з’їсти, поцілувати, підкорити, зламати волю, зробити тільки своїм. Тут і зараз. Ганнібалу важко давалося очікування, особливо коли здобич була тут, перед ним.

- Але ти знаєш, хто ти є, Вілле, - Лектер стояв майже впритул до Ґрема. Той мимоволі притисся до драбини, прикривши очі, глибоко вдихнувши. Тому й не помітив, як хижо сяйнули очі доктора, котрий лише мить розмірковував — підійти ближче чи ні?

- Я не певен, - Ґрем розплющив очі й трохи здивувався, що Ганнібал так близько. Та, схоже, вже звик, бо лиш зітхнув і опустив голову. Витримати погляд психіатра досі було нелегко. - Я… я ніби розмиваюся чи що? Мої фортеці падають одна за одною, і я…

Ганнібал притискає Вілла до драбини, і той забуває видихнути, настільки це несподівано. Розширені блакитні очі шукають відповідь в очах навпроти, поки Лектер делікатно тримає його зап’ястя по обидва боки від тулуба. Ґрем бачить у погляді Ганнібала щось нове. Щось темне, незвідане і звабливе. Як же вабить ця пітьма!.. Профайлер потягнувся до доктора, розтуливши пересохлі вуста. І той обережно й ніжно торкається цих губ своїми. Лише на мить, аби не налякати Вілла. Інакше здобич утече.

- Пробач, Вілле, - Лектер не відчуває ніякої провини за скоєне. Тим більше, коли помічає, що Ґрем явно невдоволений завершенню поцілунку. Доктор збільшив дистанцію між ними й сів у крісло.

Вілл облизнув губи. Несвідомо й машинально. Та Ганнібалу сподобався цей жест. Як і м’якість у голосі профайлера.

- Якщо ти хотів мене заспокоїти, у тебе не вийшло, - Ґрем невпевнено посміхнувся, намагаючись розібратися, що відчував, коли Лектер цілував його.

- Наступного разу спробую щось інше, - жартівливо мовив Лектер, якому кортіло ще раз посмакувати ці губи.

Але він умів чекати. Зачаївшись, чекав, коли Вілл належатиме йому душею й тілом.

Ганнібал Лектер був хижаком. А хижаки ніколи не відпускають свою здобич.