Дощ

Дощ омиває моє обличчя, поки я йду зі свого дому в нікуди. Краплі б’ють по шкірі у своєму незбагненному ритмі. Вони сяють у світлі ліхтарів — маленькі й холодні. Дощ може змити бруд із тіла, та змити емоції він не зможе. Не притупить почуття покинутості й відторгнутості, не знищить гіркий присмак зради.

Я знову сам.

Я залишив позаду частину життя — найбільш приємного, жаданого. Того життя, якого я хотів для себе, Вілла і Ебіґейл. Я хотів забрати їх із собою у чудове місце, яке приготував заздалегідь. Я завжди продумую плани наперед, аби не сталося випадковостей і неочікуваних подій, що якимось чином змінили б моє спокійне життя.

Та одного я не врахував — почуттів.

Я не думав, що колись полюблю когось так, як полюбив Вілла Ґрема. І не думав, що відчуватиму такий біль, коли він зрадить мене.

Коли після першої з ним зустрічі я планував змінити Вілла, то не думав, що все зайде так далеко. Мені було цікаво. Це як спостерігати за виставою у театрі, тільки з однією відмінністю: я сам міг робити поворот сюжету туди, куди хотів сам.

Я був і глядачем, і автором сценарію.

Коли ж Вілл став для мене кимось більшим, ніж людина, якою можна бездумно маніпулювати? Коли я усвідомив, що можу показати йому себе справжнього, бо Вілл розумів мене?

Гадаю, це сталося з першої зустрічі. Та я вперто відкидав це почуття, ховав його у найтемніших закутках свого палацу пам’яті, намагаючись не прив’язуватся до Вілла. Та це почуття нікуди не зникло. І в результаті любов засліпила мене.

Я знаю, куди йти. Вдалині чую поліцейські сирени. Мій будинок перетвориться на місце злочину. Як прозаїчно і приземлено. А потім там довго ніхто не житиме. Можливо, Вілл буде приходити у темні кімнати, щоб зануритись у минуле і побути зі мною. Заплющуватиме очі, поринатиме у ті миті, коли був щасливий. І коли з ним був щасливий я.

Ті останні дні, що ми провели разом, були найкращими в моєму житті. Я відчував Вілла, як і він відчував мене. Кожне слово, кожен жест я читав, як розкриту книгу. Бачив, як Вілл дивиться на мене і не міг відвести погляду. Був його ідеалом, як і він був моїм.
Це був мій Вілл — мій духовно й тілесно.

Коли ж усе пішло не так? Коли я став сліпим?

Вже неважливо.

Я був засмучений, дізнавшись про зраду Вілла. Та вирішив дати йому ще один шанс. Бо дорожив нашими стосунками — простими і складними водночас. Тоді я мав сказати Віллу дещо важливе, бо він мав знати. Я дивився, як мій чоловік пригубив вино невимушеним жестом. Якби ж не знання про його план, я б подумав, що Вілл нічого від мене не приховує.

Але я знав.

“Ми могли б зникнути. Сьогодні. Погодуємо собак, залишимо Алані записку і більше не побачимо ні її, ні Джека. Це майже чемно”, - сказав я рівним голосом. А в глибині душі благав, аби Вілл зробив правильний вибір. Давай зробимо це, Вілле. Ще не пізно. Ти ще можеш усе виправити, відкинути Джека і його наміри. Я знаю, що ти цього хочеш. Будь ласка, Вілле…

Він захотів довести свій план до кінця.

Щось обірвалось у моєму серці.

Тому я покарав Вілла, хоч це було важко. Цей благальний погляд я ще довго пам’ятатиму. Кумедно, та колись, у далекому минулому я хотів його з’їсти. Востаннє обійняв Вілла, поки він стікав кров’ю. Я не хотів його відпускати. Але час пішов у зворотний бік, і чашка, яку я розбив, зібралася з уламків. І розбилася знову. Назавжди.

“Ти справді думав, що зміниш мене так само, як я змінив тебе?” - спитав я. Хотів ще більше його поранити, розбити морально. Та Вілл сам мене поранив своїми словами:

“Я вже змінив”.

І я зрозумів, що Вілл має рацію. Та не зміг сказати, що люблю його. Певно, ці слова так і лишаться несказаними, бо ми ніколи не зустрінемося. Бо я мав розірвати всі зв’язки з минулим, аби ніщо не нагадувало про Вілла.

Тому вбив Ебіґейл. І це було боляче, бо її я теж любив. Інакше, ніж Вілла, та вона стала мені близькою.

Треба встигнути на рейс до Італії. Перевдягтися, виглядати пристойно, змінити маску, приглушити біль і нестерпне відчуття самотності. Забути про Вілла, що стікає кров’ю у моєму домі. Принаймні, постаратися забути.

Я пробачив йому зраду і біль. Та чи пробачить він мені?