Partie 20: Мить, коли ми стали «ми».

  Минув лише тиждень після того теплого новорічного ранку, а в душі Юнгі все ще жевріло приємне післясвяткове тепло. Його книжкова крамниця зустрічала кожен новий день знайомими ароматами кави, паперу й старих сторінок. Людей сьогодні було небагато, день був спокійним, і саме це дозволило Юнгі приділити трохи уваги собі.

  Він виглядав сьогодні інакше, ніж зазвичай. Його чорне довге волосся було акуратно укладене назад, трохи розділене на два боки — лінії ідеально підкреслювали форму обличчя. Нові окуляри з прямокутною оправою додавали йому ще більш інтелігентного та стримано-елегантного вигляду. Чорна сорочка, що щільно прилягала до його стрункої фігури, та ідеально підібрані брюки — все разом створювало образ героя з книжкових романів, котрих він так любив читати.

  Останнім часом йому просто хотілося виглядати гарно. Не для когось конкретно. Просто тому, що на серці було світло. Хоча, звісно, він знав, що саме одна людина заповнила його дні новим змістом.

  Дзвінок на дверях пролунав несподівано, порушивши звичну тишу книгарні. Юнгі підняв голову й побачив, як у дверях з’явився високий хлопець у класичному чорному костюмі. Його волосся тепер було не звичне каштанове, а насичено чорне, ще й акуратно вкладене після стрижки.

  Спочатку Юнгі навіть не впізнав його - кілька секунд дивився здивовано. А потім, коли знайомий усміхнений погляд зустрівся з його власним, все стало на свої місця. Це був Хосок. В тому самому костюмі, який Юнгі подарував йому на Новий рік.

— Ну як я тобі? — трохи сором’язливо, але з теплом у голосі запитав Хосок, злегка поправивши рукав свого піджака.

  Юнгі мимоволі усміхнувся, на секунду навіть втративши дар мови. Його серце стукнуло гучніше.

— Неперевершено, — коротко й щиро відповів він.

  Вони обоє на мить завмерли, роздивляючись одне одного. З боку вони справді виглядали приголомшливо: стримані, елегантні, з тонкою енергетикою взаємної ніжності.

— То що? Їдемо? — усміхнувся Хосок.

  Вони домовились провести цей вечір разом у Юнгі: музика, трошки вина, солодке та тиша — усе, що їм зараз було потрібно. Але перед тим вирішили заїхати у кав’ярню, де працював Джин, і прихопити їхній улюблений шоколадний чизкейк на десерт.

  Коли вони зайшли до кав’ярні, в якій затишно пахло кавою й випічкою, Джин саме стояв за прилавком та розмовляв з Намджуном, який, як завжди, прийшов за ним після роботи.

  Їхня поява викликала у друзів справжнє здивування — і захоплення.

— Та ви що, на бал чи в кіно зніматись зібралися? — вигукнув Джин, широко посміхаючись.

— Ого… — додав Намджун, уважно вдивляючись у Хосока. — Хосок, нова зачіска — тобі дуже личить. Просто неймовірно.

— Дякую, — скромно відповів Хосок, трохи зніяковіло опустивши погляд.

— Я не втримаюсь. Давайте зробимо вам кілька фото, поки ви такі гарні, — запропонував Намджун, вже дістаючи телефон.

  Хлопці не стали заперечувати. Вони усміхалися, позували, дуріли, змінювали пози. Джин сміявся за камерою:

— Ви наче пара стильних мафіозі з якоїсь романтичної дорами!

  Фотографій вийшло чимало. Серед них були й офіційні — де вони стояли рівно, Хосок поклав руку на плече Юнгі, а той обіймав його за талію. А були й зовсім живі моменти — де вони, дуріючи, торкались носами, Хосок тримав Юнгі за щоки, а Юнгі обіймав його обома руками.

— Ось ця — моя улюблена, — сказав Юнгі, роздивляючись фото, де вони притискались лобами, усміхаючись.

— А мені подобається ось ця, — додав Хосок, показуючи кадр, де він серйозно стоїть з рукою на плечі Юнгі, наче охоронець свого скарбу.

  Врешті вони таки забрали свій чизкейк, попрощались з друзями й вирушили додому до Юнгі.

  Дорога додому пройшла у затишній тиші, наповненій легким передчуттям. За вікнами автомобіля спокійно пропливали вечірні вогні міста. Хосок раз у раз поглядав на Юнгі збоку — як його темне гарно укладене волосся, як він напружено тримав кермо, як зосереджено прищурював очі під світлом ліхтарів. І щоразу його серце наповнювалось теплом.

  Коли вони нарешті дістались до будинку, повітря зустріло їх знайомими ароматами книг, кави і затишку. Юнгі акуратно поставив коробку з чизкейком на кухонний стіл, дістав із шафи келихи й пляшку вина.

— Прошу, сідай, — мовив він, жестом запрошуючи Хосока на диван.

  Вони сиділи поряд, розливаючи вино, ділячись шматочками чизкейку, час від часу переглядаючись й усміхаючись одне одному. Розмова текла легко: про дрібниці, плани, книжкові новинки та улюблену музику.

— Ти обіцяв зіграти, — нагадав Хосок, кидаючи погляд на фортепіано.

— Я пам’ятаю, — м’яко усміхнувся Юнгі.

  Він підвівся, пройшов до інструменту й відкрив обкладинку книги, яку Хосок подарував йому на Новий рік. Пальці м’яко торкнулися клавіш, і кімнату заповнила ніжна мелодія. Хосок слухав, заворожено вдивляючись у профіль Юнгі — той здавався ще красивішим у напівтемряві, під мерехтінням гірлянд, що досі висіли після свят.

  Коли композиція добігла кінця, Юнгі закрив нотний зошит і на мить завмер.

— Насправді… — тихо почав він. — Є ще дещо, що я хочу тобі сьогодні показати.

  Він підвівся, підійшов до полиці й дістав невелику, але помітно вишукану темно-червону бархатну коробочку. Юнгі хвилину тримав її в руках, наче зважуючи кожне слово, що хотів вимовити.

  Повернувшись до Хосока, він обережно простягнув йому коробочку.

  Хосок здивовано підняв брови й відкрив її. Усередині лежало тонке сріблясте кільце, ледь мерехтливе у світлі ламп.

— Хосок… — м’яко промовив Юнгі, дивлячись йому просто в очі. — Ти будеш моїм хлопцем?

  Декілька секунд Хосок просто мовчав, широко розкривши очі. Серце шалено калатало у грудях, а по обличчю розтікалося тепло. Нарешті він тихо прошепотів:

— Так… Звичайно, так.

  Юнгі усміхнувся ще ніжніше, дістав кільце й обережно надів його Хосоку на палець. Їхні руки на мить переплелись, пальці мимоволі стислися в теплій ніжності.

— Дякую, — тихо прошепотів Хосок, дивлячись у очі Юнгі, в яких світилися ніжність і трішки хвилювання.

  Юнгі не стримався, нахилився ближче й легко поцілував Хосока. Той вже за мить відповів взаємністю, ніжно обійнявши його руками за шию. Поцілунок був м’яким, теплим, таким, що залишає по собі легкий солодкий післясмак.

  Коли вони нарешті відірвались одне від одного, Хосок тихо посміхнувся:

— Знаєш… тепер цей костюм для мене ще особливіший.

— Я радий, що він тобі личить не тільки зовні, — прошепотів Юнгі.

  Вони ще довго сиділи в обіймах, насолоджуючись вечором, вином, музикою та теплом свого нового етапу.

  За вікном повільно падав сніг, наче прикрашаючи цей вечір символом нової, чистої, спільної сторінки їхньої історії.