Partie 14: Мозаїка зустрічей.

 Двері квартири відчинилися з характерним легким скрипом. Намджун ступив усередину, струсивши сніжинки зі свого темного пальта. Вечірнє повітря за спиною залишило по собі лише легкий морозний подих, який одразу розчинився у теплому затишку квартири. Аромат свіжозвареного бульйону наповнив повітря, обгорнувши його знайомим затишком, до якого так приємно повертатися.

— Ти як завжди все ідеально приготував, — з легкою усмішкою промовив Намджун, проходячи до кухні, де Джин саме розставляв на столі останні прибори.

— Ну а як інакше? Потрібно ж тебе зігріти після робочого дня, — відповів Джин, витираючи руки кухонним рушником. — Гарячий бульйон — те, що треба взимку. Сідай.

  Намджун сів за стіл, уважно розглядаючи, як Джин акуратно розливає бульйон у глибокі білі тарілки. Пар піднімався легкими хвилями, розчиняючись у теплому світлі лампи. Все це створювало домашню ідилію, до якої обоє вже давно звикли.

— От що значить — майстер кулінарії, — сказав Намджун, вдячно вдихаючи аромат. — Від тебе навіть у найхолодніший день тепло.

Джин усміхнувся:

— Та ладно тобі. Просто хотілося зробити щось приємне. Ми останнім часом рідко вечеряємо разом через твою зайнятість.

— Це правда… — зітхнув Намджун. — Радий, що сьогодні вдалося.

  Вони взялися за ложки, насолоджуючись теплою вечерею, і кілька хвилин просто мовчки смакували їжу, немов і не потрібно було слів — їхнє мовчання було затишним і зрозумілим.

  Після кількох хвилин тиші Джин нарешті підняв погляд на Намджуна:

— До речі, завтра нарешті побачуся з Хосоком. Важко повірити, що минув уже цілий рік відтоді, як ми бачилися востаннє. — промовив Джин.

— О, він уже повернувся? — здивовано перепитав Намджун.

— Так. Сьогодні прилетів. Ми з ним бачилися — завтра хочемо трохи прогулятись, розповісти один одному про все, що відбувалося за цей час.

  Джин зробив ковток гарячого чаю, але відчув, як у ньому народжується легкий сумнів, ніби щось довго не дає спокою. Він покрутив чашку в руках, шукаючи слова.

— Знаєш, перед від’їздом Хосока я часто бачив його в кав’ярні. Але не самого. Він приходить майже завжди з одним і тим самим чоловіком. Високий, темне волосся, окуляри, завжди в стриманому класичному стилі. У них таке спокійне, навіть мовчазне спілкування, але відчувається, що їм комфортно разом. І знаєш… він мені здається до болю знайомим. Стилем дуже схожий на твого друга з книгарні.

  Намджун завмер на мить, обмірковуючи почуте.

— Хм… А коли саме ти бачив їх разом?

— От буквально вчора після обіду. Хосок підійшов, і ми якраз домовилися про зустріч. Потім зайшов начебто той самий хлопець, але його стиль відрізнявся від звичайного. Я його впізнав лише по довгому волоссю та блідій шкірі.

Намджун злегка похитав головою, ніби з’єднуючи пазли:

— Дивно. Бо в цей же час учора Юнгі попросив мене терміново залишитися у книгарні замість нього. Сказав, що дуже поспішає.

  Джин з цікавістю підняв брови:

— Виходить, вони були в той самий час у кав’ярні, коли Юнгі поспішав?

— Саме так. І мені здається, ми з тобою щойно знайшли відповідь, — сказав Намджун з легкою усмішкою.

  Джин теж усміхнувся, тепер уже з розумінням:

— Значить… Юнгі та Хосок?

— Можливо. Або щось близьке до того. Знаєш Юнгі — він не любить поспішати з визначеннями.

— Як і Хосок, — кивнув Джин. — Але я радий за них. Вони обидва ніби знайшли свою рівновагу. І навіть у мовчанні в них є взаємна підтримка.

  Вони ще трохи поговорили про інші буденні справи, поки чайник вдруге не закипів, а сніг продовжував повільно танцювати за вікном, малюючи свої візерунки на склі.

  Наступного дня вони зустрілися у торговому центрі — там завжди було людно, але сьогодні святкова метушня додавала ще більше життя широким галереям. Яскраві гірлянди мерехтіли над головами, вітрини магазинів змагалися одна з одною у кількості блискіток і святкових прикрас, а легкий аромат кориці й гарячого шоколаду розчинявся в повітрі.

— Нарешті ти вдома, — привітав Хосока Джин, з’явившись з натовпу з усмішкою.

— Нарешті, — з полегшенням зітхнув Хосок. — Здається, наче минуло більше ніж рік. Все ж таки не так легко звикати до іншої культури.

  Вони рушили неквапливо вздовж галереї, дозволяючи святковій атмосфері огортати себе теплом. Уздовж проходу стояли святкові ятки з різдвяними прикрасами, ароматними свічками, іграшками та подарунковими наборами.

— Розповідай, — запросив Джин. — Як Японія?

— Знаєш… було дуже цікаво. Водночас і складно. Спочатку — нова мова, інша система навчання, все не таке, як тут. Деякий час почувався абсолютно чужим, немов усе навколо занадто швидке, і ти не встигаєш. Але поступово втягнувся. Знайшов місця, де міг спокійно сидіти вечорами, знаходити натхнення. Було кілька гарних людей, з якими легко вдавалося спілкуватися, — Хосок на мить усміхнувся, мов згадав щось дуже особисте, але не став розкривати деталей.

— Ти й зараз якось по-особливому світлишся, — відзначив Джин. — Видно, що ця поїздка тобі щось дала.

— Можливо… — Хосок знизав плечима. — Вона відкрила для мене дещо нове всередині. Я багато фотографував там — маю тепер цілу папку кадрів. Є одна світлина, якою особливо пишаюся.

— О, так, ця твоя любов до кадрів, — з усмішкою кивнув Джин. — І що ж там на фото?

— Це… — Хосок задумався. — Людина, яка для мене стала дуже важливою. Фото вийшло випадково, навіть непомітно для нього. Але виглядає напрочуд гармонійно. Я навіть поставив її собі на заставку телефону.

  Джин підняв брови з легкою цікавістю, проте не став розпитувати більше. Натомість змінив тему:

— До речі… Тепер я теж маю новини.

— О? — здивувався Хосок. — Щось цікаве?

— Я зустрів хлопця, — з усмішкою сказав Джин. — Ми з ним давно знайомі, але все змінилося лише кілька місяців тому. Його звати Намджун.

— Ого, вітаю! — Хосок щиро порадів. — Це чудово. Він тебе щасливим робить — це видно навіть зараз.

— Дякую, — тепло відповів Джин. — Сам інколи дивуюсь, як усе несподівано склалося.

  Вони зупинилися біля великої стійки з подарунковими наборами, де різноманіття варіантів очі розбігалися: ароматичні свічки, пледи, солодощі, набори чаю.

— Я якраз зараз шукаю подарунок для Намджуна, — пояснив Джин. — Хочу зробити щось приємне до свят.

— А я, мабуть, теж підберу щось, — задумливо промовив Хосок, розглядаючи асортимент. — Хочеться зробити невеликий сюрприз… Для нього.

— Того самого, з фото? — м’яко уточнив Джин.

  Хосок лише коротко кивнув. Видно було, що це для нього досить нова, ще трохи незручна тема, яку він лише починає звикати відкривати перед іншими.

  Джин трохи помовчав, розглядаючи коробочку з чаєм, а тоді, наче згадавши щось:

— До речі… Пам’ятаєш, ще до твого від’їзду я помічав тебе у кав’ярні? Але не самого. Ви завжди приходили разом — він завжди був поруч. Високий, темне волосся, окуляри. Я ще тоді подумав, що цей чоловік мені дивно знайомий. А нещодавно зрозумів — здається, саме він одного разу загубив у нас книгу.

  Хосок усміхнувся, вже трохи розслаблено:

— Так, це точно він. Саме завдяки тій книзі ми й познайомилися. Вона досі стоїть у нього вдома на полиці.

— Тепер все стає на свої місця, — кивнув Джин. — Знаєш, тоді я ще подумав: людина, яка так береже книгу — точно цікава. Хоча і не міг уявити, що ця історія буде мати ось такий розвиток.

— Іноді життя саме вибудовує правильні пазли, — задумливо мовив Хосок.

  Вони ще довго гуляли між рядами магазинів, обираючи подарунки, жартуючи, ділячись невеликими історіями з буднів. У цей зимовий вечір місто здавалося особливо затишним — у вогнях, сміху людей навколо, ароматах кави й свіжих булочок. Кожен з них у душі відчував — цей рік став для них початком чогось особливого.

  Дзвінок над дверима книгарні коротко дзеленькнув, коли Намджун переступив поріг. Усередині панувала звична тиша, яку порушувало лише легке шарудіння сторінок та приглушений шурхіт за вікном. Повільно йшов сніг, а невеликий простір книгарні, наповнений ароматом паперу та кави, здавався особливо затишним.

  Юнгі, який саме переглядав нову партію книжок за стійкою, підняв голову й усміхнувся, помітивши знайомого друга.

— О, привіт. Занесло тебе, — тихо промовив він, відкладаючи книгу.

— Вирішив скористатися тим, що у мене сьогодні вільніше, — відповів Намджун, скидаючи пальто й зручно влаштовуючись за невеликим столиком біля вікна. — До того ж давно не бачилися. Думав, можемо трохи поговорити, як у старі добрі часи.

  Юнгі поставив перед другом чашку кави.

— Завжди радий таким візитам. Щось новеньке сталося?

  Намджун, обережно взявши чашку теплими руками, усміхнувся.

— Та нічого особливого. Робота, звичні справи. А от Джин влаштував мені приємний вечір учора. Зробив бульйон, вечеря, затишна розмова.

  Юнгі кивнув, його погляд став трохи теплішим.

— Ви з Джином гарна пара. Як він взагалі? Давненько не бачилися.

— Все чудово. Він, до речі, вчора розповів одну цікаву деталь, яка… — Намджун на мить замовк, дивлячись на Юнгі з ледь помітною посмішкою. — Можливо, тебе теж зацікавить.

— Слухаю уважно, — спокійно сказав Юнгі, роблячи ковток кави.

— Виявляється, перед тим як Хосок полетів у Японію, Джин досить часто бачив його в кав’ярні. Але не одного. Завжди з одним і тим самим чоловіком. Джин описав його… знаєш, як когось дуже знайомого. Високий, темне волосся, класичний стиль, окуляри. Ти не повіриш, але, здається, це був ти.

  Юнгі коротко видихнув через ніс, ніби посміхаючись сам до себе, та відвів погляд на вікно.

— І Джин досі не був у цьому впевнений? — тихо запитав він.

— Він не впізнав тебе одразу, бо бачив лише кілька разів, та й то краєм ока. Ви з Хосоком завжди поводилися досить стримано в кав’ярні. Але вчора, коли ми зіставили факти, — Намджун усміхнувся, — здається, ми нарешті склали цю мозаїку.

  Юнгі перевів погляд назад на Намджуна. У його очах був той самий спокій, але тепер з легким теплом.

— І що ти з цього приводу думаєш?

— Думаю, що ви обоє виглядаєте щасливими. Навіть якщо поки що не називаєте речі своїми іменами. — Намджун відпив ковток кави. — Та й взагалі, Джин розповідав мені трохи про Хосока ще раніше. Ви з ним гарно доповнюєте один одного.

  Юнгі кивнув, на мить задумавшись.

— Він… особливий, — після короткої паузи промовив Юнгі. — Поруч із ним все здається трохи інакшим. І ти знаєш мене — я не з тих, хто легко приймає зміни.

— Саме тому я й радий бачити, що вони все-таки приходять у твоє життя, — тихо відповів Намджун. — Деколи такі зміни потрібні.

  Юнгі не відповів, але в його погляді було достатньо, аби друг зрозумів усе без слів. Між ними знову настала коротка тиша — спокійна, тепла, звична.

— Знаєш, — додав Юнгі трохи згодом, — мабуть, усі ці наші зустрічі в кав’ярні не були такими вже випадковими.

— Можливо, — загадково усміхнувся Намджун. — Але часом саме з таких дрібниць і починається щось важливе.

  Вони ще довго сиділи за кавою, обговорюючи інші речі — роботу, книги, останні новинки, новорічні свята, що вже наближалися. А за вікном сніг продовжував м’яко падати, наче підкреслюючи атмосферу неспішної розмови двох старих друзів, що розуміють одне одного навіть у найменших натяках.