Partie 7: Тонкі нитки довіри.

  За широким вікном кав’ярні дощ продовжував повільно стікати тонкими струменями по склу, змішуючись у химерні візерунки. В середині було тепло й затишно: м’яке світло ламп відбивалося в дзеркальних поверхнях столів, десь у глибині зали бариста лагідно розмовляли між собою, створюючи відчуття спокійного вечора в маленькому світі лише для них двох.

— Мені здається, ти сьогодні якось особливо світлий, — тихо промовив Юнгі, спостерігаючи за Хосоком.

  Хосок ледь усміхнувся, опускаючи погляд в чашку гарячого шоколаду.

— Може, просто добре проводжу час, — тихо відповів він, не наважуючись підняти очі.

  Від їхньої останньої зустрічі минуло всього три дні, але цього разу між ними відчувалася трохи інша близькість. Вони почали більше переписуватись, ділитися невеликими деталями свого дня, смішними моментами, короткими спостереженнями. Це не було схоже на щось обов’язкове — все виходило легко, органічно, як природне бажання підтримувати зв’язок.

  Кілька хвилин вони просто слухали шум дощу за вікном.

— Знаєш… — після нетривалої паузи промовив Хосок, — я іноді думаю, чому мені так важко зближуватись із людьми.

  Юнгі трохи нахилив голову, уважно слухаючи.

— Тобі важко? — м’яко перепитав він, не поспішаючи.

— Просто… я завжди боявся, що як тільки відкриєшся — людина може піти. Чи змінитися. І тому тримаєш певну дистанцію. Хоч іноді, якщо чесно, хочеться інакше…

  Він замовк, намагаючись підібрати слова. Дощ за вікном створював відчуття ніби час зупинився, дозволяючи їм бути чесними.

— Але останнім часом, — продовжив Хосок уже трохи тихіше, — мені здається, я вчуся трохи інакше дивитися на це.

  Юнгі легенько усміхнувся.

— Це важливо. Ми всі чомусь вчимося. Хтось закривається, хтось надто швидко відкривається, хтось чекає. Але, знаєш… — він на мить підняв погляд прямо в очі Хосока, — мені ближче чекати того, з ким дійсно комфортно. Того, з ким хочеться розмовляти годинами. Хочеться зустрічатися не тому, що так треба, а тому, що добре разом. Навіть просто мовчати.

  Хосок відчув легкий теплий струм у грудях від цих слів. Відчуття затишку, яке дарувала присутність Юнгі, почало поступово наповнювати щось глибше в ньому самому.

  Вони ненадовго замовкли. Тиша між ними більше не здавалася незручною — вона була м’якою, майже затишною.

  Юнгі потягнувся за своєю чашкою, і в цей момент випадково легенько торкнувся пальців Хосока. Дотик був коротким і невинним, але достатньо теплим, щоб залишити післясмак у повітрі.

— Вибач, — промовив Юнгі тихо, та в його голосі не було сорому, лише легка усмішка.

— Все гаразд, — відповів Хосок майже шепотом, відчуваючи, як його серце трохи прискорилося.

  Дощ продовжував малювати свої картини за вікном, ніби намагаючись сховати їх від усього зовнішнього світу.

  Юнгі раптом обережно знову завів розмову:

— Ти колись взагалі закохувався? — його голос звучав спокійно, але з тонкою цікавістю.

  Хосок задумався.

— Напевно… не так, як буває у фільмах чи книгах. Були симпатії, були теплі почуття. Але щоб по-справжньому — напевно, ще ні.

  Юнгі лише кивнув, ніби очікував саме такої відповіді.

— Це добре, що ти чесний із собою, — промовив він з легким теплом у голосі. — Я думаю, все приходить тоді, коли має прийти.

  Хосок злегка усміхнувся.

— А ти?

  Юнгі затримав погляд на вікні, спостерігаючи за краплями, що сплітались на склі.

— Мабуть, я теж все ще чекаю. Але мені подобається цей процес — коли просто стає добре поряд з кимось. Без поспіху, без примусу. Коли хочеться приходити, бо там є тепло.

  Вони ще довго сиділи, пили свої напої, говорили про дрібниці, іноді сміялися з чогось незначного. Атмосфера навколо залишалася такою ж затишною, як у теплій ковдрі, коли надворі дощ.

  Їхня історія все ще була тендітною. Але саме це й робило кожен їхній вечір особливим.