Partie 9: Трохи більше, ніж чай.

Квартира Хосока, з її мінімалістичним стилем, холодними сірими та синюватими відтінками, зустрічала своїх гостей спокоєм. Лише кілька теплих деталей пом’якшували цей простір: кремовий плед, пара декоративних подушок на дивані, кілька ароматичних свічок, одна з яких зараз мерехтіла м’яким світлом на журнальному столику.

  На столику стояв заварений чай і тарілка з теплим шоколадним печивом. Хосок подав Юнгі чашку.

— Сподіваюся, сподобається. Печиво сам спік.

  Юнгі взяв одне печиво, легенько розглянувши його між пальцями:

— Хосок, ти ще й печеш? — він підняв брови, трохи хитро усміхаючись. — Виявляється, я про тебе ще багато чого не знаю.

— Та нічого особливого… Просто, коли є настрій. Особливо приємно, коли є для кого приготувати.

  Юнгі зробив ковток чаю, скуштувавши печиво:

— Ммм… Дуже смачно.

— Я радий, що тобі подобається, — щиро відповів Хосок, трохи знітившись від похвали.

  Вони зробили кілька ковтків чаю у спокійній тиші. Сонце вже хилилось до горизонту, заливаючи кімнату м’яким золотим відтінком через великі вікна.

  Раптом Хосок, після короткої паузи, трохи несподівано запитав:

— Слухай… А скільки тобі років? — несподівано озвався Хосок, злегка усміхаючись. — Ми вже стільки спілкуємося, а я досі навіть не запитував.

  Юнгі, поставивши чашку на стіл, відповів із ледь помітною усмішкою:

— А скільки б ти мені дав?

  Хосок задумливо схилив голову набік, вдивляючись у обличчя співрозмовника:

— Ммм… Двадцять?

— Насправді мені двадцять чотири, — м’яко відповів Юнгі, спокійно дивлячись на хлопця.

  Хосок здивовано підняв брови, та майже одразу усміхнувся й кивнув:

— А я чомусь думав, що ти молодший. А мені лише вісімнадцять.

— Чесно кажучи, я теж думав, що ти трохи старший, — відповів Юнгі, теплим тоном. — Хоча, якщо відверто, я майже не відчуваю цієї різниці.

  Хосок злегка всміхнувся, втупившись у чашку:

— Мабуть, тому що нам просто добре разом.

  Юнгі мовчки подивився на нього трохи довше, ніж зазвичай. Його погляд був теплим, уважним, наче він розглядав щось більше, ніж просто слова.

— Саме так, — тихо відповів він.

  Вечір тривав у затишній, майже домашній тиші, де між ними продовжувала народжуватись та сама особлива, тиха хімія. Їм не потрібно було багато слів — достатньо було бути поряд.

  Після кількох хвилин затишної тиші, яку наповнював лише м’який дзвін чайних ложечок об чашки, Хосок, не піднімаючи погляду, раптом тихо запитав:

— А ти завжди хотів мати книгарню?

  Юнгі трохи здивовано підвів очі, але на його обличчі з’явилась ледь помітна, тепла посмішка. Він злегка поправив рукав свого чорного светра, задумавшись.

— Знаєш… Ні. Колись я мріяв бути музикантом.

  Він зробив невелику паузу, ніби смакуючи спогади.

— Я навіть певний час думав, що це моє покликання. Грати, виступати, писати музику. Але потім зрозумів, що для мене важливішим є не сцена. А сам процес… атмосфера, коли можна сховатися в музику, загубитися в ній. Як втекти в інший світ.

  Хосок слухав уважно, не перебиваючи. У його очах світилися зацікавленість і легкий захват.

— А книгарня… — Юнгі трошки задумався. — Вона з’явилась пізніше. Я завжди любив книги, особливо старі видання. Їхній запах, шелест сторінок. І мені здалося, що це місце, де я зможу поєднати все, що люблю: тишу, історії, музику. Тому й почав. А у вільний час — фортепіано все ще поруч.

— Це так… тепло, — прошепотів Хосок, на мить задумавшись.Його голос звучав майже пошепки, ніби він боявся порушити цей затишний простір між ними.

— Знаєш, я коли заходжу до твоєї книгарні, мені завжди спокійно. Там своя особлива тиша.

  Юнгі опустив очі на чашку і на мить посерйознів.

— А ти? Ти про що мріяв?

  Хосок здивовано підняв брови.

— Я? — він легенько засміявся. — Мені завжди було важко уявити себе дорослим. Знаєш, от усі в дитинстві кажуть: «Я стану лікарем, пілотом, актором». А я просто хотів бути… щасливим. Щоб поруч були люди, яким я потрібен.

  Він зробив паузу й додав ще тихіше:
— І щоб мене не зраджували.

  В кімнаті знову запанувала тиша. Тепла, обволікаюча.

  Юнгі уважно поглянув на Хосока, його погляд став м’яким і ніжним. Він не став ставити зайвих запитань. Лише тихо промовив:

— Це дуже правильна мрія. Багато хто забуває про неї.

  Вони ще довго сиділи мовчки, насолоджуючись чаєм та присутністю одне одного. Світло теплого торшера лагідно освітлювало їхні силуети, роблячи атмосферу ще більш затишною.

— Хочеш ще чаю? — обережно запитав Хосок, вже встаючи з дивану.

— Я б не відмовився, — кивнув Юнгі.

  І ця проста домашня сцена здавалася якимось маленьким святом для обох.