Partie 12: У затишних обіймах повернення.

  Книгарня жила своїм звичним спокійним життям. М’яке світло торкалося дерев’яних полиць, розливаючись теплом по затишному простору. Юнгі сидів за невеличким столиком біля вітрини, гортаючи новий каталог видань, що мав прибути наступного тижня. Поряд стояла чашка вже трохи охололої кави.

  Телефон тихо задзижчав на столі. Юнгі машинально кинув погляд на екран. Повідомлення від Хосока.

  »Я прилітаю сьогодні. 16:45. Нарешті.»

  Юнгі відчув, як серце раптово стиснулося в грудях. Він опустив погляд на годинник — було 14:32. Менше ніж за дві години. Його мозок миттєво запрацював: треба все лишити, зачинити книгарню, переодягтися — і встигнути до аеропорту.

  Він схопив телефон і швидко набрав Намджуна:

— Джуне, виручай. Мені потрібно від’їхати. Терміново.

— Все добре? — почувся спокійний голос друга.

— Так… Просто — важлива зустріч. Я тобі потім усе розповім.

— Добре, я зараз під’їду.

  Юнгі навіть не чекав відповіді — схопив куртку, кинувся до дверей, обережно зачинивши книгарню на ключ. Він стрімко йшов тротуаром, коли раптом хтось врізався в нього. Гаряча кава розлилася по його чорній сорочці.

— Вибачте! — перелякано вигукнула дівчина.

— Все добре, — відповів Юнгі, швидко оглянувши пляму на одязі. Він навіть не став з’ясовувати, чия це була вина. Зараз було не до того.

  Шарф Хосока він затиснув у руці — його встиг врятувати від кавової катастрофи. Той самий шарф, що став невід’ємною частиною його гардеробу цієї зими.

  Добре, що дорога додому пролягала майже по маршруту до аеропорту. Він буквально влетів у квартиру, стягнув з себе брудний одяг, кинув його до кошика і поспіхом вдягнув перше, що потрапило під руку: білий гольф, чорні джинси й чорний пуховик — речі, куплені вже після від’їзду Хосока. Одяг, що з часом став частинкою змін у ньому самому.

  Шарф він акуратно накинув на шию. Без нього він взагалі не уявляв зараз себе.

  Машина мчала містом на межі дозволеної швидкості. Юнгі з кожною хвилиною ловив себе на тому, що посміхається. Що б не сталося — він просто хоче побачити його.

  Хосок тим часом дивився у вікно літака, коли їхній рейс почав знижуватися. Сонце вже опускалося, легке зимове світло фарбувало хмари у теплі відтінки. Він добре виспався у літаку, почувався свіжим. Але всередині все одно хвилювався. Цілий рік відстані — і ось він повертається.

  Пройшовши паспортний контроль та забравши валізу, Хосок почав оглядатися у просторому залі аеропорту. І раптом помітив знайому фігуру, яка ніби губилася серед натовпу, вдивляючись у обличчя прибулих.

  Юнгі.

  Його чіткий силует у білому гольфі, чорних джинсах та пуховику різко контрастував із звичним образом, але водночас… виглядав надзвичайно. Хосок на мить завмер. І в ту ж секунду їхні погляди зустрілися.

  Юнгі першим рушив до нього, швидкими кроками долаючи відстань. Не сказавши ні слова, просто обійняв його. Тепло, впевнено. Хосок навіть не встиг нічого промовити, як почув тихий голос у самого вуха:

— Я сумував.

  Його щоки налились легким рум’янцем, він несвідомо усміхнувся, відповідаючи на обійми. Коли вони відсторонились, Хосок уважно подивився на Юнгі, трохи нахиливши голову:

— Ти… змінився. Наче помолодів. І одяг на тобі — незвичний для тебе.

Юнгі легко посміхнувся:

— Це, мабуть, твоєму від’їзду «дякувати». Я спішив і вдягнув перше, що потрапило до рук. А от шарф — без нього вже не обійтися.

— Тобі пасує, — щиро мовив Хосок.

  Вони разом рушили до виходу з аеропорту. Юнгі відчинив дверцята автомобіля, і, коли Хосок вже зручно вмостився, тихо запропонував:

— Може, заїдемо до тієї кав’ярні? Туди, де все почалось. Хочу нарешті почути все, що ти не встиг розповісти за ці місяці.

— З радістю, — з усмішкою кивнув Хосок.

  І машина м’яко зірвалась із місця, занурюючи їх у знайомі вулички рідного міста, де на них чекало продовження тієї історії, яка досі писалась повільно, обережно, але наповнювала теплом кожен новий день.