Partie 2: Затишок на двох.

— Якщо ти не проти, звичайно, — додав Юнгі, уважно вдивляючись у Хосока, наче намагаючись зрозуміти, чи не створює своєю пропозицією зайвої напруги.

  Хосок трохи завагався, але подумав: «А чому б і ні? Ми вже зустрілися, поговорили. До того ж, під дощем йти не дуже хочеться».

— Було б чудово. Дякую, — нарешті відповів він із легкою посмішкою.
 
  Вони вийшли з кав’ярні разом. Холодні краплі дощу одразу почали торкатись обличчя, але Юнгі швидко відкрив чорну парасолю та обережно прихилив її до Хосока.

— Ходімо, машина тут недалеко.

  Його авто стояло через дорогу, чорний автомобіль із темними вікнами, доглянутий і акуратний, як і його власник. Юнгі відкрив дверцята для Хосока, і той сів всередину. Ледь вони рушили, як Юн увімкнув легку інструментальну музику — на фоні лунала мелодія фортепіано. Вона була спокійною, меланхолійною й чомусь одразу викликала в Хо відчуття затишку.

  Дорогою вони особливо не розмовляли, але мовчання було якимось… приємним. Не напруженим. Здавалося, що кожен із них намагається розібратись у своїх думках. Нарешті машина зупинилася біля будинку Хосока.

— Дякую ще раз. І за каву, і за підвезення, — Хо вже збирався вийти, але Юнгі трохи нахилився вперед.

— Якщо ти не проти… Ми могли б якось ще зустрітися?

  Ця пропозиція змусила серце Хосока пропустити удар. Він не очікував запрошення на ще одну зустріч. Проте в голосі Юнгі не було флірту — лише щирий інтерес.

— Звісно! Я тільки за. — Хосок широко посміхнувся.

  Хосок вийшов із машини, ще раз махнув рукою на прощання, і вже за мить дивився на червоні габарити автомобіля, що повільно зникав у дощовій млі.

  Наступні дні пролетіли швидко, але Юнгі не поспішав. Минув тиждень, перш ніж на телефон Хосока надійшло повідомлення:
«Привіт. Ти ще не передумав зустрітися? Можу запропонувати каву й музику :)»

  Хосок одразу відповів:
«Звісно, я вільний у суботу.»

  Так і домовились.

  Субота.

  Юнгі запросив Хосока до себе додому.

  Коли Хосок підходив до вказаної адреси, то одразу відчув легке хвилювання. Його погляд спинився на невеличкому будинку з терасою, захованому серед дерев. Будинок випромінював затишок — тепле світло пробивалося крізь фіранки великих вікон, а десь неподалік гуділи вечірні цикади.

  Двері відчинилися ще до того, як Хосок встиг натиснути на дзвінок.

— Ти прийшов. Проходь, — усміхнувся Юнгі, відступаючи вбік.

  Хосок увійшов усередину і завмер. Усередині панувала якась тепла домашня гармонія.

  Світлі дерев’яні стіни, м’які теплі кольори — від кавових до пісочних — створювали враження спокою. В центрі великої вітальні стояло розкішне чорне фортепіано. На полицях — книги, старі платівки, свічки, які м’яко освітлювали кімнату золотистим світлом.

  В кутку стояв м’який диван кольору хмари з численними подушками. Поруч — невеликий круглий столик із керамічними чашками, вже готовими до чаювання. У повітрі витав аромат свіжозмеленої кави та кориці.

— Ого… Тут дуже затишно, — захоплено промовив Хосок, озираючись. — Таке враження, наче потрапив у кадр з фільму.

  Юнгі злегка усміхнувся.

— Я люблю, коли вдома тихо й комфортно. Щоб завжди хотілося повертатися.

  Він провів гостя до дивану.

— Сідай. Я зроблю каву. Ти як? З молоком? З вершками? Чи просто класичну?

— Давай із молоком, — відповів Хосок, зручно вмощуючись.

  Юнгі пішов на кухню, що плавно перетікала з вітальні, й почав готувати напій. З кожним рухом його рук у повітрі ширився аромат кавових зерен. Було видно, що Юнгі готував каву зі справжнім задоволенням і турботою, наче цей процес був для нього чимось більше, ніж просто щоденна рутина.

  Через декілька хвилин він повернувся з двома чашками. Обидві — з глибокої синьої кераміки ручної роботи, з маленькими срібними візерунками.

— Тримай, — обережно простягнув чашку Юнгі.

— Дякую, —  Хосок взяв чашку в руки. Від гарячої поверхні пальцями побігли теплі хвилі.

  Вони зробили перші ковтки, й обидва неначе видихнули — кава була справді досконалою.

  Юнгі сів поруч, на невеликій відстані — комфортній, не надто близько, але й не відсторонено. Коли він нахилився поставити свою чашку на столик, ледь торкнувся плечем Хосока. Їхні погляди зустрілися — коротко, але якось тепло.

— Аромат приємний. І смак ідеальний, — промовив Хосок.

— Я завжди мелю зерна сам. Люблю цей процес — він заспокоює.

  Юнгі зробив ще ковток, а тоді додав:

— Ти знаєш, мені іноді здається, що справжня краса у простих речах. У каві. У музиці. В хорошій книзі. В дощі за вікном…

— …в теплій компанії, — несподівано для себе додав Хосок. Його слова зависли у повітрі, немов маленька сповідь.

  Юнгі на мить здивовано глянув на нього, а тоді легко посміхнувся, трохи опустивши голову.

— Так. У теплій компанії — перш за все.

  Їхні чашки ще парували, а за вікном почався легкий вечірній дощик, стікаючи тонкими струмками по склу.
Наступні години вони просто розмовляли.

  Спершу вони говорили про просте — улюблену каву, книги, фільми та музику. Та з часом розмова непомітно торкалася глибших тем: мрій, натхнення й буденних дрібниць життя.

  Їхня розмова текла, як тепла річка, неспішно огортаючи вечір. Усі складнощі, турботи й проблеми залишилися десь там, за межами цього дому.

  Коли каву випили, Юнгі раптом запитав:

— Хочеш, я щось зіграю?

— Звичайно! Я ж саме заради цього і мріяв побувати у тебе вдома, — засміявся Хосок.

  Юнгі сів за фортепіано. Повітря в кімнаті наче стало густішим, наповненим очікуванням.

  Перші ноти прозвучали м’яко, обережно, неначе проміння ранкового сонця, що пробивається крізь тонку завісу. Мелодія лилась, огортала, заспокоювала. Це була імпровізація, щира, жива.

  Хосок сидів на дивані, слухаючи, як Юнгі створює цілі світи лише пальцями на клавішах. Його серце билось рівно, розмірено, але в душі зароджувалося щось нове — тихе тепло, ніжне захоплення цією людиною поруч.

  Музика тривала ще хвилин десять. Коли остання нота затихла, у кімнаті настала тиша. Але це була тиша тепла, глибока, наче ще одна мелодія — без звуку.

  Юнгі перевів погляд на Хосока:

— Сподобалося?

— Це… було неймовірно. Я відчував кожну ноту. Мені здавалося, що я лечу, але водночас стою на місці.

— Це і є моя музика. — Юнгі трохи знітився, опустивши погляд. — Я рідко граю при комусь. Тому що кожна мелодія — дуже особиста. Але з тобою… мені не було страшно.

  Їхні погляди знову зустрілись. У повітрі зависла ніжна тиша.