Partie 3: Книги, кава і тиша.

  Минуло вже два тижні.

  Здавалось, це зовсім небагато — лише чотирнадцять днів. Але для Хосока кожен з них розтягувався, як довга осіння стрічка між вологими ранками, вечорами з чашкою чаю та короткими повідомленнями, які вони обмінювалися з Юнгі.

  Їхні розмови були легкі й короткі. Кілька слів через день-два — як маленькі, теплі нагадування: «як день?», «багато роботи», «трохи втомився», «а ти?» — і на тому все.

  Іноді Хосок ловив себе на тому, що перечитує ті короткі повідомлення, ніби шукаючи в них щось більше, ніж просто слова. Але що саме — він і сам не міг пояснити.

  Їх було лише дві зустрічі. Перша — коли він знайшов його книгу в кав’ярні. Друга — в затишній квартирі Юнгі, серед книг і нот, з музикою, що лилася з-під його пальців. Після того — лише короткі повідомлення й паузи.

  І ось сьогодні Хосок вирішив просто прогулятися містом. Без мети, без маршруту — лише він, осінній вітер і повільні кроки.

  Неспішно йдучи вузькими вуличками старого району, він раптом помітив невеликий магазинчик, який раніше не кидався йому в очі. Вивіска з витонченими літерами писала:Whispering Books.

  Хосок зупинився. Було щось знайоме й водночас нове у цьому написі, у великому вітринному склі, крізь яке виднілися дерев’яні полиці, книги, тепле світло ламп і маленький кавовий столик біля вікна.

  Відчинивши скляні двері, він увійшов. Дзвіночок над дверима мелодійно задзвенів. У повітрі пахло книжковим папером, легкою кавою та деревом.

  Усередині було тихо. Здавалося, що весь світ залишився за дверима, а тут — маленький острівець спокою.

— Вітаю, — раптом почувся знайомий, спокійний голос.

  Хосок обернувся — і побачив Юнгі.

  Він сидів за невеликим дерев’яним столом, на носі — тонкі окуляри, перед ним розкрита книга з пожовтілими сторінками. Його чорне волосся лягало легкими хвилями, створюючи ту саму картину спокою, яку Хосок запам’ятав ще з кав’ярні.

— Юнгі… — м’яко сказав Хосок, трохи розгублений.

— Це… твій магазин?

  Юнгі підвів на нього очі й ледь усміхнувся:

— Мій. Маленьке місце для душі.

— Я й не знав. — Хосок невпевнено оглянувся довкола. — Тут… дуже затишно.

— Дякую, — кивнув Юнгі. — Якщо хочеш — присядь. Я щойно зробив каву. Можу приготувати гарячий шоколад — як ти любиш.

Усмішка сама з’явилася на губах Хосока.

— Якщо ти не проти…

— Звичайно, не проти, — Юнгі вже вставав і неквапливо прямував до маленької кавової зони в кутку магазину. Його рухи були ті самі: плавні, точні, немов маленький ритуал.

  Хосок тим часом пройшов до вікна й сів за маленький столик. З вікна було видно, як повільно опадає жовте листя, як пробігають перехожі, закутані в теплі шарфи. Зі старенької стереосистеми десь у дальньому кутку тихенько звучала інструментальна джазова мелодія.

  Невдовзі Юнгі повернувся, поставивши перед ним чашку гарячого шоколаду. Він сам сів навпроти, взявши свою чорну каву.

— Зайнятий був останніми днями, — тихо мовив Юнгі, наче сам собі. — Замовлення, нові поставки книг, трохи паперової роботи.

— Так, я розумію. Бачу, у тебе тут справжній маленький світ, — Хосок усміхнувся, трохи обережно погладжуючи теплу чашку.

— Це моя втеча, — Юнгі злегка нахилив голову. — Тиша. Книги. І трохи кави. Можливо, навіть краще, ніж музика.

— Хоча музика в тебе прекрасна, — не втримався Хосок і, сказавши це, сам зніяковіло опустив очі.

— Дякую, — м’яко відповів Юнгі. Потім на кілька секунд задумався й додав:
— До речі… Я знайшов одну рідкісну збірку фортепіанних п’єс. Деякі з них я ще не грав. Але думаю, ти б оцінив.

  Хосок підняв голову:

— Я? Але ж я зовсім не розуміюсь на музиці.

— Це не важливо, — спокійно сказав Юнгі. — Іноді достатньо просто слухати. Деколи набагато важливіше — хто поруч, а не хто грає.

  Його голос залишався рівним, майже буденним, але в цих словах Хосок відчув щось більше. Він злегка розгубився, не знаючи, як правильно відповісти, тому лише усміхнувся.

  Знову запанувала тиша — але це була та сама приємна тиша, коли не треба поспішати й вигадувати тем для розмови.

  Вони просто сиділи. Лише ледь чутна музика, аромат кави й тепла атмосфера книгарні оточували їх.

  Десь у цей момент Хосок усвідомив, як добре йому тут. Не потрібно було нічого пояснювати чи вимовляти вголос. Просто бути — цього наче вистачало.