Partie 15: Кухня наших почуттів.

  Вечір поступово опускався на місто, занурюючи вулиці у тепле сяйво ліхтарів. За вікном книгарні ще снували поодинокі покупці, але Юнгі вже закривав касу, уважно перевіряючи записи. Він спеціально закрив книгарню трохи раніше — сьогоднішній вечір обіцяв бути особливим.

  Після короткого дзвінка Хосоку Юнгі швидко зібрався й поїхав до нього. Машина м’яко ковзала по засніжених дорогах, а у повітрі вже витала легка передноворічна метушня.

  За кілька хвилин Хосок уже стояв біля під’їзду, та привітно всміхнувся, побачивши знайому машину.

— Ти раніше, ніж я думав, — з легкою усмішкою промовив він, сідаючи в авто.

— Хотів усе швидше владнати, щоб ми мали більше часу, — відповів Юнгі спокійним голосом, натискаючи на педаль.

  Вони рушили, й машина м’яко ковзнула по засніженій дорозі.

— Тож… що готуватимемо? — м’яко запитав Юнгі, кидаючи короткий погляд на Хосока.

— Я думав про щось легке — пасту з грибами й вершковим соусом. Просто, але смачно, — з усмішкою відповів Хосок.

— Чудова ідея. Тоді нам потрібні свіжі шампіньйони, вершки, пармезан, часник… Може, ще трошки білого вина? — додав Юнгі.

— Обов’язково, вино додасть аромату, — кивнув Хосок.

  В супермаркеті вони неквапливо ходили між рядами, уважно обираючи продукти.

— Дивись, ось ці шампіньйони — найсвіжіші, — Хосок взяв акуратний паперовий пакетик.

— Пармезан беремо цей. Натремо перед самою подачею, — Юнгі уважно переглянув сир.

— І вершки… ось ці підійдуть.

  На полиці з напоями вони обрали невеличку пляшку білого сухого вина.

— Знаєш… — почав Хосок, поки вони складали покупки в сумки. — Я, мабуть, ніколи раніше не готував з кимось ось так. Разом, спокійно, без поспіху. Це зовсім нове відчуття для мене.

  Юнгі коротко глянув на нього, вловивши легку хвилю невимовної теплоти в словах Хосока.

— Я теж, — м’яко відповів він, його голос звучав трохи тихіше, ніж зазвичай. — І знаєш… мені це справді подобається.

  Хосок посміхнувся й опустив погляд, приховуючи, як його зігріли ці прості, але важливі слова.

  Коли вони повернулися до будинку Юнгі, вечір уже остаточно опустився на місто, загортаючи його в м’яке мерехтіння вуличних вогнів за вікном. У квартирі панував затишок: м’яке світло ламп відбивалося в темних блискучих поверхнях кухонних меблів, легкий аромат свіжої кави, що залишився з ранку, ще витав у повітрі.

— Постав пакети сюди, — кивнув Юнгі на стільницю.

  Хосок слухняно виклав продукти, розкладаючи їх по групах: гриби, вершки, пармезан, часник, оливкова олія, макарони.

— Я вже відчуваю цей аромат, хоча ми ще навіть не почали, — усміхнувся Хосок, знімаючи худі.

— Не поспішай. Уся суть у процесі, — відповів Юнгі, дістаючи з шухляди дошки та ножі.

  Обидва переодяглися у домашній одяг: Юнгі — у свій улюблений просторий сірий светр, Хосок — у м’який бежевий світшот. Це створювало враження, наче вони вже давно живуть разом і просто проводять черговий вечір удома.

— Ну що ж, розділяймо обов’язки, — озвався Хосок. — Я можу зайнятися сиром і часником.

— Добре. А я поріжу гриби. Тільки обережно з ножем, — кинув Юнгі, ледь помітно усміхнувшись, але в його голосі звучала лагідна турбота.

  Хосок нарізав часник маленькими рівними шматочками, його рухи були акуратні, хоч і не надто професійні.

— А ти давно взагалі готував? — поцікавився Юнгі, розглядаючи гриби й вправно нарізаючи їх тонкими пластинками.

— Якщо чесно — давно ні. Я ж у Японії переважно їв у кав’ярнях. А тут приємно повернутись до чогось звичного. І ще й у такій компанії, — Хосок усміхнувся, ледь зиркнувши на Юнгі.

— Добре, що хоч руки пам’ятають, як тримати ніж, — відповів Юнгі, хитро глянувши на Хосока з-під пасма волосся.

— А я й не думав, що ти такий строгий на кухні, — пожартував той.

— Я не строгий. Просто люблю, коли все робиться правильно. Ти ж знаєш: в деталях — вся суть.

  Коли вони закінчили з підготовкою, Юнгі поставив велику сковороду на плиту, додав трохи оливкової олії й виклав часник.

— Ось тепер починається справжня магія, — прошепотів Хосок, вдихаючи аромат обсмаженого часнику.

  Юнгі додав гриби, які швидко зашипіли на гарячій поверхні. Соковиті, свіжі — вони миттєво наповнили кухню своїм глибоким деревним ароматом.

  Поки гриби готувалися, Хосок влив невелику порцію білого вина в соус.

— Мені дозволили алкоголь, — сказав він з удаваною урочистістю.

— Лише трошки, — Юнгі примружився, дивлячись, як вино шипить, випаровуючись зі сковороди. — Щоб соус вийшов ароматним, а не п’яним.

  Коли вино випарувалося, Юнгі додав густі вершки, і соус набув кремової текстури.

— Зараз додамо пармезан — і можна буде варити пасту, — озвався Юнгі.

— Я поставлю воду, — відгукнувся Хосок і взяв каструлю.

  Юнгі спостерігав за ним краєм ока — у кожному русі Хосока було стільки природної легкості й тепла, що його серце ніби м’яко стискалося від цього тихого щастя.

  Поки вода закипала, пасмо волосся знову впало Юнгі на обличчя. Хосок, помітивши це, раптом підійшов на крок ближче.

— Давай я приберу…

  Він обережно провів пальцями по скроні Юнгі, прибираючи пасмо за вухо. Його рух був м’який, майже інтимний. Їхні обличчя опинилися зовсім близько.

— Ти дуже гарний, — прошепотів Хосок, затримавши погляд.

  Юнгі відчув, як у грудях щось стислося. Йому хотілося відповісти, але слова чомусь застрягли. Натомість він просто легко торкнувся губами губ Хосока — коротко, делікатно, ніби дозволяючи собі цю маленьку слабкість.

  Хосок завмер, а потім обережно відповів таким самим легким дотиком. Жоден із них не говорив нічого — не потрібно було.

  За мить вони обидва повернулися до приготування вечері, ніби нічого особливого не сталося, але в повітрі зависла ніжна, тепла напруга, що робила вечір ще затишнішим.

— Паста готова, — промовив Хосок, обережно зцідивши воду.

  Юнгі перемішав макарони із соусом, додаючи ще трохи тертого пармезану зверху.

— Ідеально, — оцінив Хосок, вдихаючи аромат страви. — Я б з’їв усе вже зараз.

— Терпіння, — відповів Юнгі, усміхаючись. — Зараз накриємо на стіл.

  Вони почали розставляти тарілки та прибори. Коли Хосок потягнувся дістати ще одну тарілку зверху, та ледь не вислизнула з його рук. Юнгі встиг блискавично відреагувати — підштовхнув її вбік, і вона, зачепивши край полиці, розбилася об підлогу.

— Обережніше, — м’яко й абсолютно природно прошепотів Юнгі.

  Хосок почервонів, трохи зніяковіло усміхаючись:

— Вибач… Я не хотів.

— Все гаразд, — відповів Юнгі. — Просто будь обережнішим.

  Вони мовчки прибрали осколки, ніби й це було частиною їхнього вечора.

  Коли вечеря підійшла до кінця, на кухні залишився приємний аромат вершків і грибів, а на столі — лише порожні тарілки та напівпорожня пляшка вина. Хосок з легким задоволенням зітхнув і відкинувся трохи назад на стільці.

— Це було дійсно смачно, — промовив він, поглянувши на Юнгі з легкою посмішкою. — Думаю, ми з тобою — непогана команда.

  Юнгі відповів тихою усмішкою, прибираючи тарілки:

— Як для імпровізації — більш ніж гідно.

  Вони мовчки разом розібрали стіл. Це «разом» давалось їм напрочуд природно, ніби вони робили це вже сотню вечорів. І все ж у повітрі залишалася невловима м’яка напруга після їхнього обережного «поцілунку» на кухні.

  Закінчивши, Юнгі витер руки рушником і нарешті озвався:

— Хочеш… я трохи зіграю тобі? Як раніше.

  Хосок не стримав усмішки:

— Звичайно.

  Юнгі коротко кивнув і повів його у вітальню. Там, у напівтемряві, в променях м’якого світла торшера, стояло його чорне фортепіано. Його глянцева поверхня виблискувала, відбиваючи затишне освітлення кімнати.

  Юнгі сів за інструмент, обережно торкнувся клавіш пальцями, ніби перевіряючи їх на настрій. Хосок зручно вмостився поруч на м’якому кріслі, підібгавши ноги під себе. Йому завжди подобалося спостерігати за грою Юнгі — у цих рухах завжди було щось гіпнотичне.

— Що хочеш почути? — спитав Юнгі, не підводячи очей від клавіш.

— Все одно. Грай, що відчуваєш. Мені подобається будь-що, коли це граєш ти.

  Юнгі лише кивнув. Пальці повільно торкнулися клавіш, і кімнату заповнили перші ніжні акорди. Він почав з чогось повільного, меланхолійного, майже шепочучого. Мелодія плинула м’яко, кожен звук звучав так, ніби клавіші відгукувались не на дотик, а на настрій піаніста.

  Хосок уважно стежив за кожним рухом Юнгі: як його довгі пальці майже танцювали по клавішах, як легенько напружувалися м’язи на руках, як іноді зосереджено нахиляв голову вперед. Волосся знову сповзало на обличчя, створюючи затишну картину, від якої серце Хосока стискалось у теплій ніжності.

— Ти знаєш, — нарешті тихо промовив Хосок, коли мелодія перейшла у легкий імпровізаційний перехід. — Мені завжди подобалося спостерігати за тобою, коли ти граєш. Це… спокійно. Це як слухати дощ за вікном.

  Юнгі ледь усміхнувся, не зупиняючи гри.

— Я люблю, коли ти поруч, коли я граю. Знаєш чому? — запитав він тихо.

— Чому? — Хосок нахилився трохи вперед.

— Бо поруч з тобою… мені теж спокійно.

  Їхні погляди зустрілися на кілька секунд. Але жоден не поспішав вимовляти більше. Всі слова давно прозвучали між нотами.

  Юнгі повернувся до клавіш, поступово перетікаючи в іншу мелодію — трохи живішу, теплішу. Хосок закрив очі, насолоджуючись кожним звуком, ніби дозволяючи собі повністю розчинитись у моменті.

— Знаєш, — після невеликої паузи прошепотів Хосок, не відкриваючи очей, — мабуть, це один з тих вечорів, які я хотів би запам’ятати.

  Юнгі на мить спинився, але знову продовжив грати, м’яко, майже несміливо:

— Я радий, що ти тут сьогодні.

— Я теж, — відповів Хосок так само тихо.

  Мелодія закінчилась ніжною затримкою останнього акорду. У кімнаті настала тиша — тепла, затишна, наповнена всім тим, що вони не вимовили вголос.

  Юнгі підвів очі на Хосока, і обидва легко усміхнулися — без зайвих слів, без уточнень. Просто залишаючи цей вечір таким, яким він був: простим, ніжним, трохи хвилюючим.