Partie 1: Забута книга.

  Після занять Хосок вирішив зайти до своєї улюбленої кав’ярні, й випити гарячого шоколаду з шоколадним чизкейком. Сівши за столик з диванчиком в кінці закладу, роздивлявся вже давно знайомі стіни, чекаючи на своє замовлення. Йому в очі кинувся незнайомець, який сидів недалеко від нього. Він був дуже гарним, Хо раніше не зустрічав настільки вродливих людей.

  Чоловік сидів пив каву та читав книгу. На фоні ніжно коричневих відтінків кав’ярні та осіннього дощу за вікном це виглядало просто неймовірно.

  Раптом тому незнайомцю зателефонували і й Чон помітив як в нього різко змінився вираз обличчя з спокійного та ніжного на серйозний та похмурий. Він швидко встав з-за столу взяв своє пальто та вийшов із закладу, навіть не допивши свою каву.

  Хосоку вже принести його замовлення, й він прийнявся за трапезу.

  Добряче перекусивши хлопець вже зібрався йти, але його увага упала на книгу, за столом де сидів той вродливий чоловік. Він вирішив взяти її собі.

  На вихідних хлопець вирішив прогулятися й зазирнути до улюбленого місця. Коли Хо підходив до неї, побачив як звідти швидко вийшов високий чоловік з чорним довгуватим волоссям. Він відразу впізнав того вродливого незнайомця якого бачив тут раніше.

  Юнак намагався гукнути його, але він швидко сів в машину та поїхав. Зайшовши до кав’ярні, Чон відразу пішов до баристи розпитати про нього. Вони добряче спілкувалися тому бариста, за ім’ям Джин, залюбки розповів все.

— На днях він був тут, й забув свою книжку. Сьогодні повернувся за нею, а ти як бачиш її немає. — промовив Джин. 

— Тут таке діло… Вона у мене. — відповів тихо й невпевнено Хо. 

— Яким чарівним образом вона опинилася у тебе? — баристу більше почало це все цікавити. 

— Ну я в той день також тут був, й звернув увагу на цього чоловіка. У нього така вродлива зовнішність, що я не міг не помітити його. — почесав потилицю хлопець, а Сок Джин лише посміявся з нього. — Коли я вже збирався йти, помітив що за столиком де він сидів лежала книга. Ну і взяв її недовго думаючи, чесно сам не знаю навіщо… 

— Ну він попросив щоб ми повідомили якщо вона знайдеться, й залишив свій номер. — Джин протягнув папірець з номером телефонна того чоловіка. Хосок забрав його, подякував баристі за допомогу й попрямував додому швидше зателефонувати вродливому незнайомцю.

  Хлопець вирішив роздивитися що то була за книга, щоб так шукати її. Що завгодно Чон очікував побачити: роман, поезію, збірка віршів. Але ні, це була ціла книга нот для фортепіано. А називалася вона «Мелодії серця» , тому він і думав що там щось романтичне. «Але що він тоді читав там весь час?» — подумав Хо, й почав листати її. Нічого не розуміючи, він все таки вирішив набрати власника цієї книги.

— Слухаю. — почулося коротке з іншого кінця слухавки. 

— Здрастуйте, ви випадково не губили ніяку книгу на днях? — «Божечки, як же тупо я почав» : подумав Хосок. 

— Ну припустимо я. — сухо відповів опонент. 

— Вона називається… — юнак взяв книгу щоб згадати назву. — «Мелодії серця». 

— Так, це моя книга! — вже жваво продовжував незнайомець. — Як я можу повернути її вам? — А давайте зустрінемося в тій самій кав’ярні й я пригощу вас кавою… віддячу так би мовити — таким солодким голосом промовив чоловік. 

— Добре, тоді давайте завтра о 18:00? — поцікавився Хо, трошки хвилюючись. — Домовилися! — незнайомець кинув слухавку.

  На наступний день за годину до зустрічі Хобі почав збиратися. Він уклав своє коричневе волосся, одягнув чорну водолазку, поверх неї білу сорочку, світлі джинси, білі кросівки й чорну куртку. Хлопець поправив волосся перед зеркалом й вийшов з квартири, попрямувавши на зустріч. Коли Чон зайшов до кав’ярні побачив в кінці залу прекрасний облік незнайомця, він важко вдихнув й пішов до нього.

— Доброго вечора, мене звати Чон Хосок. Я приніс вашу книгу. 

— Привіт Хосок, я Мін Юнгі. — протягнув руку чоловік. Він був в чорній водолазці та класичних брюках. Хлопець примітив для себе що смак в одязі в чоловіка прекрасний. 

— Радий знайомству. — посміхнувся Хо, на що отримав взаємну посмішку. 

— Що ти будеш? — запитав Юнгі. 

— Гарячий шоколад. — коротко відповів хлопець. 

— А я каву, а десерт якийсь не бажаєш? — промовив Юн й подивився на Хобі. 

— Я б не відмовився від шоколадного чизкейку. 

— Добре, мені те саме.

  Вони сиділи чекали на своє замовлення. Настала не зручна тиша, яку Чон вирішив порушити.

— До речі ваша книга! — згадав він, й дістав та віддав чоловікові. 

— Так. дякую. — Мін забрав її з довольною посмішкою на обличчі. 

— А про що ваша книга? — запитав Хосок. 

— Я полюбляю грати на фортепіано, й ця книга нот дуже дорога для мене. В ній зібрані улюблені мною композиції. Які я граю не душею, а серцем. Тому вона й має таку назву. — промовляв Юнгі. 

— Краєм ока я помітив як ви сиділи й так уважно читали її… —  говорив юнак і замовк, бо не знав як правильно поставити питання. 

— А… Я просто люблю передивлятися її. Я й сам не знаю звідки це взялося, але так й мелодії не забуваються. — просто відповів чоловік. 

— Зрозуміло. — коротко сказав Хо й прийнявся куштувати свій десерт, наче не кожного разу тільки його і бере. 

— Розкажи щось про себе, чим взагалі ти займаєшся? — поцікавився Юн. 

— Ну люблю танці… — скромно промовив хлопець. — Ще навчаюся на психолога. 

— Нічого собі… Психолог-танцюрист, незвичайно. — промовив Мін.

  Вони ще трохи посиділи й настав час розходитися, Чон звернув увагу на погоду за вікном. Там почалася сильна злива, й він вже уявив яким мокрим він прийде додому. 

 — Я так люблю таку погоду. — тихо сказав Юнгі. 

— Я також, але коли сиджу дома під ковдрою з чашкою чаю. А не біжу по всім калюжам по швидше додому. — промовив Хосок. 

— Так давай я тебе підвезу, я на машині…