Partie 11: Я знаю що ти повернешся.

      Хосок

  Японія зустріла Хосока своїм особливим ритмом: метушливі ранки, нові лекції, величезні аудиторії, незнайомі обличчя. Він швидко вливався в навчальний процес, заповнюючи дні книгами, конспектами та новими знайомствами. Все було новим і водночас трішки надто яскравим для нього.

  Але справжня тиша приходила ввечері.

  За вікном вже відчувалось наближення зими: холодне повітря залишало на склі тонку вуаль конденсату. Осінь тут змінювалася швидко. Хосок сидів у своїй кімнаті гуртожитку, загорнувшись у теплий плед. В руках парувала велика чашка чаю з жасмином.

  На столику поруч лежав телефон. Він розблокував його майже машинально й відкрив галерею. Палець зупинився на одній фотографії — книгарня «Whisper of Books», точніше — маленький її фрагмент. На ній був Юнгі. Він стояв спиною до камери, уважно переглядаючи книжки на верхній полиці. Його довге чорне волосся, темний класичний одяг, вузький силует — все це Хосок одного разу сфотографував таємно, навіть сам не знаючи, для чого. Просто… хотілося зберегти.

  Він м’яко усміхнувся, не відводячи погляду від екрану.

— Дивно… Я навіть не помітив, коли ти так почав займати місце в моїх думках, — тихо промовив він у тишу кімнати.

  Його пальці ковзнули до браслета на зап’ясті — тонкого срібного ланцюжка з простим лаконічним дизайном. Він майже завжди був під рукавом светра, але саме ввечері Хосок часто, ніби несвідомо, торкався його, наче знаходячи у цьому якийсь особливий спокій.

  Весь цей час вони переписувались. Невеликі повідомлення кожного дня:
«Доброго ранку. Як твої заняття?»
«Бачив сьогодні новий кавовий магазин — згадав тебе.»
«Зробив новий плейлист. Надішлю, якщо хочеш.»

  Прості дрібниці, які давали йому відчуття, що між ними лишається тонка ниточка зв’язку. Але все одно в грудях часто залишалась легка важкість, особливо в такі вечори.

  Він знову глянув на фото.

— Скоро вже грудень… — прошепотів сам до себе, вдивляючись у знайому фігуру на екрані. — Повернусь — і тоді побачимось.

  Йому хотілося вірити, що Юнгі теж чекає цієї зустрічі.

  За вікном дрібно шелестів перший холодний дощ, який поступово перетворювався на вологий сніг.

          Юнгі

  Двері книгарні тихо задзвеніли дзвіночком, коли Юнгі вчергове відкрив їх зранку. Надворі вже щільно осіла прохолода грудневого повітря, і він машинально поправив шарф бежевого кольору, затишно обгорнувши його навколо шиї.

  Подарунок Хосока.

  Інколи Юнгі ловив себе на думці, наскільки вчасно Хосок приніс йому цей маленький пакунок того ранку перед від’їздом. З того дня шарф майже став його незмінним супутником — теплим, м’яким, майже затишною присутністю Хосока поруч.

  Книгарня жила своїм звичним життям. Постійні відвідувачі, нові обличчя, книги, що переставлялися з місця на місце. Здавалося, все залишалось, як завжди, але відчуття порожнечі все одно оселялося десь глибоко всередині. Особливо, коли Юнгі ловив себе на тому, що мимоволі вдивляється у двері, ніби чекає на знайомий силует.

  По вечорах, коли книгарня зачинялася, Юнгі повертався до будинку. Його затишний простір, ледь теплі свічки й легкий аромат кави створювали відчуття спокою. Але вечорами ця тиша відчувалася гостріше.

  Він сідав за своє фортепіано, проводячи пальцями по клавішах. Звуки лилися, мелодії народжувалися, та навіть музика без нього звучала інакше. Наче чогось не вистачало у нотах, в тактах, у тій гармонії, яку він так цінував.

  Іноді він уявляв, як Хосок сидів би на дивані поруч, з тим своїм теплим поглядом і легкою усмішкою, яку Юнгі навчився впізнавати навіть по дрібних змінах у його обличчі.

  Хосок обіцяв повернутися перед новим роком. Здавалося, що залишилось зовсім трохи, але для Юнгі ці дні тягнулися повільно й розтягнуто.

  В якийсь момент він зупинив гру, опустивши руки на коліна. Його погляд ковзнув до підвіконня, де лежала невелика коробочка з японськими солодощами — подарунок, який Хосок надіслав поштою з Японії кілька днів тому разом із листівкою.

  Юнгі усміхнувся.

  Він радів за Хосока. За новий досвід, нові знайомства, нові емоції. Але глибоко всередині десь жила маленька, майже боязка тривога. Він боявся, що там, у новій атмосфері, Хосок знайде когось свого віку, ближчого за духом.

— Дурень… — тихо промовив він сам до себе. — Ти ж знаєш його.

  Глибоко в серці жевріла вперта віра: коли Хосок повернеться, все продовжиться там, де зупинилося. І, можливо, навіть почнеться щось більше.