Partie 5: Шепіт книг.

  Минав уже майже тиждень, відколи Хосок востаннє бачив Юнгі. Здавалося б — нічого особливого, вони ще зовсім мало знайомі, лиш дві зустрічі й кілька коротких переписок, у яких більше формальних слів, аніж справжніх розмов. Але десь усередині щось тихо ворушилося.

  Він ловив себе на тому, що повертаючись додому після занять, мимоволі поглядав на небо — мов шукав дощу, який став невидимим символом їхніх зустрічей. Улюблена кав’ярня, яка ще донедавна була просто затишним місцем для гарячого шоколаду, тепер асоціювалася з теплим голосом Юнгі, його легким поглядом, обережною посмішкою.

  Іноді, сидячи ввечері на кухні, він готував чай, вмикав спокійну музику, й у голові знову з’являлися кадри: Юнгі в темній водолазці, затишна кімната з фортепіано, аромат кави…

  Хосок розумів, що сумує. Але не визнавав цього навіть перед собою. Просто — іноді ловив легкий неспокій, ніби чогось не вистачало.

  У четвер ввечері на телефон прийшло повідомлення.

  Юнгі:
Хосок, привіт.
Я от подумав — завтра ввечері в книгарні маленький літературний вечір. Якщо маєш бажання — приходь.
Атмосфера обіцяє бути затишною. Чай, книги й поєзія.

  Хосок відчув, як щось тепле розливається в грудях. Усміхнувся. Вже встиг скучити — і ось маленький привід зустрітися.

  Хосок:
Привіт. Звучить чудово. Я прийду.

  П’ятниця видалася похмурою — на небі товсті сірі хмари то стискалися, то розпливалися, часом моросив дрібний дощ. Ввечері, вдягнувши темно-синю куртку й легкий шарф, Хосок вирушив до «Whisper of Books».

  Коли він зайшов у книгарню, його знову обгорнуло те саме тепло: м’яке світло ламп, запах старого паперу, легка музика десь на фоні. На поличках — сотні книжок у пастельних обкладинках. Людей було небагато — кілька постійних клієнтів, тихі голоси, шелест сторінок.

  І посеред усього цього — Юнгі.
  Він стояв біля невеликого столика, на якому вже стояли чайник із трав’яним чаєм, чашки, печиво. Його темно-сіра водолазка пасувала до загальної палітри вечора.

— Привіт, — м’яко сказав він, побачивши Хосока. — Я радий, що ти прийшов.

— Привіт. Дякую за запрошення, — відповів Хосок, трохи сором’язливо посміхнувшись.

  Юнгі запропонував йому сісти за маленький столик біля вікна. З вікон відкривався вид на вузьку вуличку, вкрите тонкими нитками дощу.

— Я зробив чай з меліси. Він допомагає розслабитися, — тихо сказав Юнгі, розливаючи напій у чашки.

— Дякую. Саме те, що потрібно після важкого дня.

  Вони сиділи мовчки кілька хвилин, слухаючи приглушений гул розмов інших гостей. Це мовчання було легким, теплим, не напруженим. Кожен з них ніби розчинявся у цій затишній миті.

— Знаєш, — нарешті заговорив Юнгі, — у такі вечори книги ніби шепочуть особливо ніжно. Тому й назва книгарні така.

— «Whisper of Books», — тихо повторив Хосок. — Мені тут справді затишно.

  Юнгі кивнув. Його погляд був спокійним, м’яким. Він завжди говорив небагато, але в його мовчанні було більше змісту, ніж у довгих монологах інших.

— Ти останнім часом багато працюєш? — обережно запитав Хосок, крутячи чашку в руках.

— Трохи, — посміхнувся Юнгі. — Магазин потребує догляду. Плюс замовлення, нові книги, іноді клієнти, яким потрібна особлива підбірка літератури.
— Іноді ще музика. Вона допомагає мені заспокоїтись.

  Хосок уважно слухав. Йому подобалося, як спокійно й вдумливо говорить Юнгі. Здавалось, ніби кожне слово у нього важить рівно стільки, скільки потрібно.

— Я слухаю музику останнім часом частіше, — сказав Хосок, ніби випадково. — Не завжди розуміюсь на жанрах, але…

— Але вона створює настрій, — м’яко закінчив Юнгі за нього.

  Вони знову усміхнулися одне одному.

  Десь неподалік почалося читання уривків з книги — хтось тихим голосом читав сучасну поезію. У кімнаті запанувала ще більша тиша, наповнена тільки словами, чайним ароматом і тонкими порухами душі.

  І в цій тиші Хосок раптом усвідомив, що майже несвідомо дивиться на профіль Юнгі. Як він тримає чашку, як легенько торкається пальцями обідка. Як у світлі лампи блищать його темні очі.

  Відвів погляд, ковтнув чаю.
  Ні, він не скаже вголос, що скучив.
  Не зараз.

— Тобі подобається поезія? — тихо запитав Юнгі, повертаючись до нього.

— Думаю, я тільки починаю її розуміти, — відповів Хосок. — Але в ній є щось… затишне. Наче ти слухаєш чиїсь думки, які хтось боявся сказати вголос.

— Саме так, — м’яко погодився Юнгі. — Іноді краще слухати шепіт, ніж крик.

  Їхні погляди знову зустрілися. У цих словах було більше, ніж здавалось на перший погляд.

  Коли вечір добігав кінця, Юнгі провів Хосока до дверей.

— Я радий, що ти прийшов, — ще раз повторив він.

— Мені теж було добре, — відповів Хосок. — Тут… справді дуже спокійно.

  Юнгі на мить задумався, дивлячись у дощове небо, а потім тихо додав:

— Мабуть, мені просто подобається бачити тебе тут.

  Хосок відчув, як щось приємно защеміло десь у грудях. Він посміхнувся, легенько схиливши голову набік, але нічого не відповів. Просто вийшов під вечірній дощ, відчуваючи, як теплі краплі лоскочуть шкіру.

  І зловив себе на думці, що, здається, чекатиме наступної зустрічі ще більше.