Partie 8: Коли просто хотілось побути поруч.

  Вечір був тихим і напрочуд теплим для цієї пори року. Осінь, немов вирішивши зробити перепочинок від своїх звичних дощів та холодів, подарувала місту ще один м’який, затишний день.

  Хосок повернувся додому після лекцій, поставивши на стіл чашку з гарячим чаєм. Він щойно встиг розпакувати нову книгу, коли почув легкий звук телефону. Екран підсвітився знайомим ім’ям:»Юнгі»

  Хосок усміхнувся — дзвінки від нього завжди здавались приємною несподіванкою. Після їхньої останньої зустрічі в кав’ярні минуло лише два дні, але Хосок встиг помітити, що ловить себе на думці про Юнгі частіше, ніж звик. Він взяв слухавку.

— Привіт, — почувся спокійний голос Юнгі.

— Привіт.

— Слухай… — коротка пауза. — Не хочеш зараз трохи прогулятися? Просто так. Якщо не зайнятий, звісно.

— Зовсім не зайнятий. — Хосок усміхнувся сам до себе. — А де зустрічаємось?

— Можу забрати тебе. Зручно буде?

— Так. Звичайно.

  Через двадцять хвилин Юнгі вже стояв біля будинку. Хосок визирнув з під’їзду — і знову не зміг не відзначити, наскільки по-своєму вражаюче виглядає цей чоловік.

  Довге чорне волосся м’яко спадало йому на плечі, легкими хвилями рухаючись під подихами вечірнього вітерцю. На переніссі — тонкі окуляри в темній оправі, які лише додавали йому особливої витонченості. Його класичний чорний плащ лягав строгими, чистими лініями, підкреслюючи високий силует.

  Навіть у простій зустрічі на вечірній вулиці Юнгі виглядав так, наче вийшов зі сторінок якоїсь особливої книги.

— Гарний вечір, — промовив Юнгі, коли вони почали йти вулицею.

— Дуже гарний. — Хосок відчув, як серце в грудях раптом затріпотіло трохи швидше.

  Вони йшли мовчки кілька хвилин, насолоджуючись спокоєм. Потім розмова сама собою знайшла свою течію — вони почали ділитись дрібницями дня: хто що читав, які смішні історії трапились за останні дні.

  Згодом Юнгі заговорив трохи серйозніше:

— Знаєш… Мені подобається проводити час з тобою. — Він кинув швидкий погляд на Хосока. — Ти як… тепла кава у дощовий день. Навіть коли немає дощу.

  Хосок легенько засміявся, злегка зніяковівши. Ця відвертість Юнгі завжди приходила в несподівані моменти.

— Мені теж приємно… Ти дуже спокійний, — тихо промовив Хосок, — з тобою легко дихати.

  Юнгі тепло посміхнувся у відповідь. Вони звернули на вузьку вуличку, де невелика калюжа розтягнулась посеред дороги. Простір був надто тісний, щоб обійти її вільно.

  Хосок на мить пригальмував, оцінюючи, як пройти. Юнгі, навіть не задумуючись, легко й природно торкнувся його руки, легенько підтримавши за лікоть та обережно провів повз перешкоду. Рух був таким звичним і спокійним, що ніби завжди мав бути тут.

  Вони не звернули увагу на цей доторк. Просто пішли далі поруч, наче так і треба.

  Через кілька хвилин мовчазного, але приємного крокування Юнгі заговорив:

— Хосок… можна тебе дещо запитати?

— Звичайно.

— Ти… часто замислюєшся про стосунки?

  Хосок на мить задумався:

— Раніше я пробував… відкриватися. Але з кожного разу все закінчувалося однаково — мною користувалися, а потім просто йшли. З того часу… я наче закрився. Не довіряю вже так легко.

  Його голос звучав м’яко, але в словах ховалася обережність, яка вже встигла стати частиною нього.

  Юнгі уважно вислухав, дивлячись поперед себе:

— Розумію. У мене трохи інакше. Я просто… не шукаю. Завжди думав, що якщо зустріну свою людину — я це відчую. Без гри, без боротьби, без страху. Просто — знаю.

  Їхні кроки легенько відлунювали вузькою вуличкою, вкритою теплим світлом ліхтарів.

  Після кількох хвилин мовчання, наповненого затишною тишею, Хосок несміливо запропонував:

— Якщо ти не поспішаєш… Хочеш зайти на чай?

  Юнгі повернув до нього голову, ледь посміхнувшись:

— З радістю.