Partie 4: Осінь, книгарня і ми.

  За склом світилися м’які вогники вуличних ліхтарів, а в самій книгарні час, здавалось, уповільнився.

  Юнгі, злегка посміхаючись, неквапливо помішував свою каву, а Хосок — пригрівши долонями чашку гарячого шоколаду — мимоволі ловив кожен його жест.

  — Ти давно відкрив цю книгарню? — нарешті тихо запитав Хосок, бажаючи розірвати мовчання, яке стало аж надто затишним.

  — Півтора роки тому, — відповів Юнгі, відкинувшись трохи на спинку стільця. — Це було спонтанно. Хотів мати місце, де буде комфортно мені самому. Де книги — не просто товар, а… майже співрозмовники.

  — І ти тут завжди сам? — Хосок обережно ковтнув гарячий напій, відчувши, як тепло розливається всередині.

  Юнгі ледь хитнув головою:
— Зазвичай так. Часом приходять кілька постійних клієнтів. Є ті, хто шукає рідкісні видання. А хтось просто забігає на каву, щоб відпочити від метушні міста.

  Він зробив паузу, потім, вже трохи тепліше, додав:
— Сьогодні пощастило — зайшов ти. Твої неспішні розмови краще за будь-яку аудіокнигу.

  Хосок зніяковіло посміхнувся. Його щоки легенько порожевіли від такої прямоти.

— Я… не знаю, що на таке сказати.

— Нічого не кажи, — м’яко мовив Юнгі. — Інколи мовчання — найкраща розмова.

  Знову запала коротка тиша. Але вона не напружувала. Навпаки — огортала їх обох, наче легка, тепла ковдра.

  Десь із глибини магазину тихо заграв старенький вініловий програвач. Легка фортепіанна мелодія линула, заповнюючи простір м’якими нотами.

  Хосок озирнувся на звук:
— Це знову ти граєш?

— Ні, цього разу — хтось інший. Але це одна з тих композицій, які я часто переглядаю у своїх нотах, — відповів Юнгі з тією ж легкою усмішкою.

— Мені здається, що в кожній мелодії, яку ти слухаєш чи граєш, є щось більше, ніж просто музика.

  Юнгі подивився на нього, неначе оцінюючи ці слова, а потім, трохи задумливо сказав:
— У кожної мелодії є характер. Іноді вона говорить замість тебе те, що словами складно пояснити.

— Наприклад? — Хосок несміливо зустрів його погляд.

  Юнгі зробив ковток кави, а потім м’яко, майже шепотом, додав:
— Наприклад — коли тобі приємно, що хтось поруч. Коли ти не хочеш, щоб ця зустріч закінчувалась. Коли тепло від людини важливіше за все, що відбувається поза цими стінами.

  Хосок розгублено опустив очі в чашку. Він не був певен, чи мав Юнгі на увазі зараз його. Але в його голосі було стільки спокою, тепла й тієї невловимої щирості, що відгукувалось у серці.

  Щоб розрядити себе, Хосок обережно підняв голову:
— Якщо чесно… у тебе завжди такі глибокі думки.

— Просто я багато часу проводжу серед книг, — з легкою іронією відповів Юнгі.

— Можливо, тому мені тут так добре, — майже шепотом промовив Хосок, сам не зовсім розуміючи, звідки взялися ці слова.

  Їхні погляди знову зустрілися. Але Юнгі, як завжди, не порушував цієї межі. Лише тонкий натяк, присмак чогось теплішого, ніж просто дружня розмова.

  Вечір розливався за склом м’яким світлом міста.

  Юнгі першим перевів тему:
— Якщо хочеш — я можу дати тобі кілька цікавих книг. Нехай твій вечір буде не менш затишним і вдома.

— Я з радістю, — посміхнувся Хосок.

  Вони разом підійшли до полиць. Юнгі уважно підбирав книги, розповідаючи про кожну з них. Його голос звучав спокійно, м’яко, майже заспокійливо.

  Коли Хосок вже стояв із невеликим стосиком у руках, Юнгі додав:
— Це книги для дощових вечорів. Тільки обіцяй читати їх повільно.

— Обіцяю, — усміхнувся Хосок, знову відчувши те саме тихе тепло, що накочувалося хвилею з кожної розмови з Юнгі.