Частина 2

··›·‹··

Чімін невдоволено скривився від неочікуваного гучного звуку дверного дзвінка і голосно цокнув язиком, стоячи посеред ванної кімнати.

– Якого хріна… Техьон вже приперся? Казав же йому о восьмій приїхати, завжди робить, що самому заманеться… – Чімін заходився швидко витирати мокре лице та руки білосніжним рушником, аж знову пролунав настирливий довгий дзвінок. – Бляха, ти здурів там чи що?! Я тебе зараз гримну об той дзвінок, ти як взагалі прокинувся так рано?! – кричав у все горло Пак, спускаючись по сходах з другого поверху будинку. – Якщо тебе твій придурошний братик сюди раніше відправив заради того, щоб я не проспав, то хай радіє: я всю ніч не спав, так кортіло в його мерзенні очі пошвидше заглянути, – вже не кричить, але голосно говорить хлопець біля самих дверей, повертаючи ключ у замку, та відкриває двері. – Можеш йому так і переда… – не договорює Чімін, давлячись повітрям, бо ті самі мерзенні очі зараз проїдають диру в його чолі.

– Вважай, що повідомлення успішно доставлене та отримане. І давай обійдемося без прикладання голів до стіни, рано ще, – прямо в обличчя пихато усміхався Мін, в печінках вже сидить, Юнгі, поки Чімін збентежено та безпомічно витріщався на нього. – Що ж, я бачу, ти як завжди повний оптимізму до життя і ненависті до мене. І, до твого відома, в мене немає проблем із ранковими пробудженнями, на відміну від вас з Те. А от за очі образливо, я звик думати, що вони подобаються людям…

– Що ти тут забув? – різко перервав старшого Пак, нарешті трохи прийшовши до тями.

– Все, як ти і сказав: переймався, що ти ненароком проспиш чудовий вересневий ранок і приїхав сам, не бажаючи витрачати час на пробудження свого ведмедоподібного молодшого брата, котрий, здається, цього року у сплячку вирішив впасти не дочікуючись зими.

– Окей, я стою тут, о сьомій ранку, на своїх двох. Ти в цьому переконався, давай костюм і вали вже, – різко відповів Чімін.

– Кхм… Взагалі-то… – почав якось невпевнено Юнгі, – Я хотів би спочатку з тобою поговорити. Впустиш мене?

– Що? – підняв брови у щирому подиві Пак.

– Ти чув мене. То даш пройти, чи хочеш на порозі все обговорювати? – вже впевненіше перепитав Мін.

– Та що нам взагалі обговорювати? – Чімін ніяк не міг зрозуміти намірів хьона. – Аййщ, добре, заходь давай, тільки швидше, в мої плани не входило тебе сьогодні бачити двічі, – бурмотів Пак відходячи від дверей та прямуючи до кухні.

– О, а ти планував нашу зустріч? Приємно знати, що ти думаєш про мене на відстані, – усміхнувся Мін.

– Не клей дурня, ти знаєш, що я мав на увазі, і якщо ти продовжиш говорити подібну хуйню, то можеш прямо зараз розвертатися і котитися куди там зазвичай такі як ти котяться…

 

Юнгі прикусив себе за язика, бо з рота так і поривались вирватися зауваження, що зазвичай шкільні відмінники, перші студенти на потоці і чемні дітки, слово на літеру “х” не знають або не промовляють. А також, дуже кортіло дізнатися в яку “такі як ти” категорію Чімін його приписує… Проте Мін чудово розумів, що, продовжи він ці прирікання — жодної розмови так і не відбудеться і він в секунду опинить за дверима, бо що-що, а слово своє Чімін тримає, навіть найдурніше. 

 

– Добре, я тебе почув. Ми можемо десь присісти?

– Ти можеш сідати чи стояти — де завгодно (бажано за дверима мого дому), а в мене за розкладом приготування сніданку, тому я буду на кухні, – відповів молодший, демонстративно уникаючи погляду у бік небажаного гостя, і попрямував до холодильника.

– Тоді я присяду, – Мін увійшов за Паком до кухні, ухиляючись від блискавок, які той пускав у нього своєю потилицею.

 

Здавалося, ніби кімната різко заповнилось чадним газом, бо ніхто з хлопців не міг зібрати думок до купи, а увімкни Чімін зараз електричний чайник — увесь будинок злетів би у повітря. Цю “атмосферну” тишу потрібно було якось обережно порушити, бо жоден з них такого тиску довго не витримав би. Пак от вже дві хвилини, стоячи перед відкритим холодильником, наполегливо робив вигляд, що не може вибрати між бананом та селерою. Тому Юнгі, стиснувши пальцями краєчок стільця, врешті почав говорити.

 

– Чімін, те, що я хочу сказати… Ні, не так, – Мін раптом почав якось надто нервувати і прочистив горло, перш ніж продовжити. – Спершу, я хотів би попросити тебе не реагувати різко. Я довго все обдумував, і мені зовсім не просто було наважитися прийти до тебе. Хоча, правду кажучи, я мав би зробити це ще місяць тому… – схвильовано проковтнув слину Юнгі, кожне слово давалося важко. – Я знаю, що ти дуже принциповий і не відступаєшся від своїх слів, а тому мої слова ти можеш сприйняти за якусь перевірку чи насмішку, але, запевняю тебе — це не так. Мені зовсім не по приколу їхати кудись о сьомій ранку і мнутися перед донсеном, наче якась соромʼязлива школярка біля дошки…

 

Увесь цей час Пак стояв спиною до старшого, бігаючи поглядом по підлозі, і нетерпляче намагався подумки збагнути причину перебування Міна на його кухні (та житті загалом). А кожне слово промовлене за його спиною відбивалося зарубкою від нігтів: то на овочі, то на фрукті.

 

«Що він таке взагалі говорить?! Може Мін Юнгі зійшов з розуму або це якась нова форма знущань з початком нового навчального року?! Чорт, каже — довго обдумував? Та що він там, трясця, міг довго обдумувати: з якого краще ракурсу мене зі студентами сфотографувати чи як запропонувати мені стьобне рекламне відео для університету зняти, і у день відкритих дверей школярам та їх батькам показувати?! Хах, якщо це так, то йому кінець! Я не дарма минулий рік стільки тренувався з Чонгуком у боксі, як знав, що ця падлюка колись мене доведе і я зможу справедливо вимістити своє “маленьке” незадоволення на його пиці! Не по приколу йому їхати кудись о сьомій ранку і перед донсеном мнутися… Ой, а мені, бачте, дуже по приколу в костюмі “мейди” по університеті ганяти другий рік поспіль. Шкода, він не бачить моїх закочених очей…»

 

Коментуючи подумки кожне слово Міна, Пак нарешті вирішив змінити своє місцезнаходження на кухні, і відклавши покоцану тривогами хлопця селеру назад у холодильник, взяв з полички арахісове масло та перемістився до навісної тумби, щоб дістати з неї буханку хліба, все ще не дивлячись на старшого, котрий, взагалі-то, і далі продовжував говорити.

 

«Бляха, точно, він же все ще говорить. А-ай, ну просто чудово Чіміна-а, ти знову вилетів з реальності і все прослухав. Все, зосередься, – проскиглив подумки хлопець, вже нарізаючи скибками хліб на кухонній дощечці. – Добре, здається, я нічого важливого не пропустив, бо зараз він говорить про якусь справедливість… Пф, може він просто приїхав мені сюжет “Месників” переказати, а я тут нервую. Точно, не важливо що він говорить, в будь-якому випадку, в кінці це виявиться якимось “приколом”, а отже марною тратою мого часу… Стоп-стоп-стоп, Чімін, перемотай трішки почуте назад, що він до слова справедливість сказав? Що я достатньо настраждався?! Про що це він?!» 

 

Наче в якійсь сповільненій зйомці, все сказане Міном доходило до молодшого із затримкою рівно в 30 секунд. Тому зараз, очевидно помовчавши всі ті 30 секунд після завершення Мінової промови, за його спиною лунає тихе та невпевнене запитання: 

 

– Чімін? Ем, може ти щось скажеш?

 

Здається, Пак би ще довго так непорушно стояв, якби плівка в його мозку нарешті дзвінко не клацнула, перемотавшись на найважливіше. 

 

«Що? Він забирає свої слова про “два роки” назад і пропонує скоротити моє покарання за, так би мовити, “хорошу поведінку”?! Якого дідька?! Цей хьон… Він знущається з мене?!»

 

Здається, Чімін зовсім вийшов з ладу, а Мін вже починав серйозно нервувати, бо всі його слова, як і останнє запитання, просто нестерпним способом ігнорували вже цілу хвилину. А в подібній ситуації, непорушна тиша в хвилину здавалась гіршою за постріл у ногу. Тому Юнгі знову набирає повітря у груди і збирається гукнути Чіміна, коли той нарешті сам повертається до нього обличчям і… краще б він не повертався. Бо лише за одним поглядом молодшого можна зрозуміти, що той пропустив повз вуха всі Мінові: “це не жарт і не насмішка”, і зараз намагатиметься вивести його на “чисту воду” (або просто вивести: з себе, і за двері).

 

– Мін Юнгі, – здається, старший зовсім не очікував такого звернення, а тому йому на мить потемніло в очах, бо нічого доброго така офіційність не віщувала, – Ти мене за третьокласника тримаєш? Ти справді думаєш, що я, як наївне дитя, повірю у те, що ти, Мін Юнгі, – цього разу у Юнгі боляче сіпнуло праве око, від того як інтонаційно виділив його імʼя молодший, – Сидиш тут зараз переді мною і просто забираєш свої слова назад, ще й у той день, коли весь цей кошмар нарешті повинен був би закінчитися, і я б забув про все це, як про недолугий сон? Ти часом не записався потайки на акторські курси, ні? Бо я закладаюсь, що ти зараз просто регочеш і хапаєшся за живота подумки, вдаючи тут пресвятого ангела, зісланого з небес на поміч всяким простодушним бовдурам.

– Чімін, я…

– Що б ти зараз не хотів сказати — подумай ще раз, – перебив старшого Пак. – Я не знаю, що ти задумав, і не збираюсь витрачати свій час зʼясовуючи це. Тому давай ти просто звалиш і я зможу спокійно зібратися. І віддай мені вже той триклятий костюм. Чи ти навіть не потурбувався його принести і знову залишив все на Техьона? Звісно ж, чому я взагалі дивуюся…

– Ти закінчив?

– Так, я закінчив, двері ти памʼятаєш де.

– Я нікуди не збираюсь.

– Хьон, припини вже. Якщо твоїм завданням було додатково зіпсувати мені настрій перед головною подією — то тобі вдалося, вітаю. Побачимось в універі.

– Чімін, здається ти з тих, кому потрібно повторювати все двічі (відчуваєте іронію?), тому увімкни свій режим “чемного хлопчика” і послухай хьона ще раз уважніше.

 

Вочевидь, суворий тон голосу Міна та його нагадування про те, що він можливо не найкращий, але все таки — хьон — подіяли на Чіміна. Бо він показово голосно видихнувши повітря з грудей і трохи насупившись — замовчав, і здається, був готовий вислухати Міна ще раз (уважно вислухати, без випадання з реальності).

 

– Тож, як я і сказав, я справді все добре обміркував і вирішив, що ти сповна відбув своє покарання і продовжувати все це немає жодної необхідності. Та й другий раз буде вже не так ефектно, – Мін вже вдруге прикусив себе за язика, швидко збагнувши, що подібні слова можуть викликати у Чіміна зовсім протилежний ефект, аніж той, якого він вже вдруге добивався. І поки праведний вогонь в очах Чіміна не набрав усієї своєї сили і не спалив його на цьому ж стільці, Юнгі поспіхом прочистив горло і продовжив. – В будь-якому разі, я просто хотів тобі це сказати. Ти можеш робити що завгодно, але я вважав за потрібне дати тобі знати про свої думки з цього приводу. Та й, чесно кажучи, це все було якось по-дитячому, я не очікував тоді, що ти так легко згодишся і навіть не будеш протестувати… – Юнгі схвильовано потер вказівним пальцем кінчик свого носа. – І тобі зараз краще сконцентруватися на навчанні, другий курс, як не як, і інших не варто відволікати подібними перфомансами, дехто ще від минулого не відійшов…

 

Бреше Мін Юнгі, безбожно бреше. Говорить все, окрім правди, бо знає, що Чімін ніколи не повірить йому, якби він сказав все саме так, як він і справді хотів би: без натягнутої легковажності і байдужості у голосі, та без звичних підштрикувань. Якби ж Юнгі тільки міг просто визнати правду, і його словам просто б повірили: що він відчуває відповідальність перед Чіміном за те, у що його “дитяче” бажання перетворило минулий рік для Пака (хоч хлопець і одягнув перед друзями свої непробивні обладунки: “Все в порядку, я просто стомлююсь від навчання”). Тому і не хоче бачити, як той страждатиме ще один рік через свого недалекоглядного хьона, котрого тоді ціпнуло за язика загадати таку дурню у покарання за програш. Хоча, будь Юнгі трохи легковажнішим, то можна було б частину відповідальності скинути на алкоголь та Джина, котрий так наполягав саме на цьому бажанні, бо: “Малий, напевно, просто почервоніє як рак і почне відмовлятися, сміхота ж буде”. Насміялися — аж годі на все життя. Та про це трохи згодом. Бо мозок Пака, начебто, щойно обробив отриману інформацію і був готовий продовжити “теплу” ранкову розмову із Міном.

 

– Тобто, ти це зараз все-таки серйозно? – у скептичному настрої перепитав Пак і невірячим поглядом таранив очі старшого.

– Втретє повторюю, Пак Чімін, — так, я це все-таки зараз серйозно.

– Вау… – єдине коротке слово, яке був в змозі видати, задимлений після короткого замикання, мозок Чіміна. Тому що навіть сама думка про те, що все це відбувається насправді, і Мін Юнгі дійсно прийшов до нього відкликати власні ж слова та косо-криво, але визнати, що його бажання було дитячим — пробирає до самих кісточок і змушує завмерти каменем біля столу, що виступав захисним барʼєром між цими двома.

– Вау? – хмикнув Мін. – Не розумію: це насмішливе “вау”, яке викликане недовірою, чи ти справді здивований і не знаєш що на це відповісти? 

– Другий варіант, перша частина. Так, я здивований, але знаю, що тобі відповісти. І хоча я все ще не до кінця впевнений, чи в твоїх словах немає подвійного дна, я просто хочу насолодитися цим моментом.

– Насолоджуйся швидше, бо твій хліб скоро стане сухарем, і ми запізнимося на пари, – закотив очі Юнгі.

– Ми? 

– Ну… – Мін ніяково занурився рукою у своє волосся на потилиці. – Власне, я планував тебе підвезти після того як ми поговоримо, незалежно від результату розмови.

– Вау… – нервово усміхнувся Чімін, широко розплющивши очі.

– В тебе батарейка сідає, чи що? Ти тепер тільки короткими словами кидатися будеш? – нетерпеливо бовкнув Мін через нервове напруження, відмічаючи про себе, що потрібно частіше дивувати молодшого. Бо, у того від здивування лице набувало такої дивакуватої милої форми, а звук цього короткого “Вау” був сповнений мʼякого повітря, від чого голос Чіміна, здавався ще більш тендітним і вразливим.

– Не сідає в мене ніяка батарейка, – швидко пробелькотів молодший. – А от голова вже починає потроху поколювати, бо ти, певно, вирішив діяти по схемі: “Звалися йому як сніг на голову, і скажи щось прямо протилежне тому, що від тебе очікують, щоб супротивник розгубився і піддався на твою провокацію”. Так от — не поведусь. В мене справді немає бажання та часу розбиратися у твоїх схемах, чи дивовижних просвітленнях. Не знав би, що ти ненавидиш зʼявлятися на сонці, то подумав би, що тобі голову за літо напекло… Не потрібно мене нікуди підвозити, не хочеться якось тинятися потім в здогадках, чого мені пізніше від тебе очікувати, якщо я погоджуся з такою “щедрою пропозицією”, – останні слова Пак взяв пальцями в уявні кавички та швидко продовжив. – Повір, я давно готовий до цього, і мені не важливо: хто і як довго “відходитиме від цього перформансу”, як ти його назвав. Я не збираюсь різко змінювати свій розклад дня тільки через те, що ти, з якоїсь сумнівної причини, вирішив проявити небачене милосердя і в придачу запропонував мене підвезти, як когось, хто всім своїм виглядом потребує допомоги О великого Мін Юнгі. Я піду до кінця, я виконаю це твоє тупе бажання і спатиму спокійно. І це моє останнє слово, Юнгі-хьон. А тепер — давай костюм і чемненько крокуй за двері, – майже на одному подиху вивалив всі свої думки Чімін та впʼявся рішучим поглядом прямо у вічі старшому.

– Вже можна казати “Вау”? – Мін приречено здихнув, якось безпорадно усміхнувшись, а подумки хотілось вліпити по своєму чолу сотню ляпасів, бо молодший його вислухав, але все ж не почув; зате вмів майстерно ускладнювати власне життя. – Добре, я бачу, що Пак Чімін вирішив залишатися Пак Чіміном до “переможного” кінця і далі розмовляти про це немає сенсу…

– Немає, – хутко відрізав Пак.

– Ок-кей… – ледь запнувся Мін, не очікуючи такої різкості. – Знаючи, що ти можеш бути таким впертим бараном, – їдко, і з крихтою образи промовив Юнгі, – Я привіз із собою костюм, а не залишив це на Техьона, як ти там собі придумав; він у машині. Зараз я піду і принесу його, зачекаєш?

– А в мене що — є вибір?

– Взагалі-то… – не встиг договорити Юнгі, як зловив на собі промовистий погляд Пака. – Зрозумів-зрозумів, пʼять хвилин.

– Ага, вмикаю таймер, – Мін лише закотив очі, і скочивши з крісла, направився до виходу.

 

Чімін провів поглядом спину старшого, та почувши як закриваються вхідні двері, шумно видихнув великий обʼєм повітря з грудей, так, ніби увесь цей час і не дихав зовсім. Все ще важко було повірити у те, що щойно відбулося.

Апетит у хлопця різко зник, а голову заполонив вир нестримних думок. Чімін перейшов у вітальню та безсило бухнувся на диван.

 

«І що це було таке? Невже він справді… Окей, Пак Чімін, ми з тобою знаємо, що всяким Мін Юнгі віри немає, але що коли припустити, на долю секунди, що він і справді мав на увазі те, про що говорив? Таке взагалі можливо? Сьогодні, часом, планети не вишикувались в один ряд і закрили собою доступ до променю ницості, який все життя підживлював цю бруняву голову, наче сонце квітку? Аргх, от для чого він припхався і все це наговорив, жили ж нормально, ну ненавиділи трішки один одного, а тепер що — він в турботливі хьони записався? Ні, не вірю! Має ж бути якась підводна течія, що пізніше знесе мене з ніг. Так, все, ти прийняв правильне рішення, Пак Чімін, і нічого тут в своїй бездоганній совісті копирсатися, зрозумів? – хлопець роздратовано схопився за голову і відкинувся на спинку дивану. – Чорт… а що як він і справді… переймався? Та ну, повна дурня. Не міг же він непокоїтися про мій стан все літо, це навіть звучить якось… неправильно? Хоч якщо згадати початок нашого спілкування, коли я тільки здружився з ТеТе і він познайомив мене з хьоном, то все було… по-іншому? Так, це все прикольно і квіточки, але це було хтозна коли, і все сильно змінилось з того часу… я змінився. Пф, повірити не можу, що раніше взагалі міг думати про нього як про класного хьона і хотів разом більше часу проводити… – вже вкотре за ранок, Чімін поспішно витурив повітря зі своїх грудей та голосно проскиглив. – Бляха, ну що він за людина така?! Я ж тепер думатиму — що не така вже й погана, дідько».

 

Після такого неприємного висновку, єдине на що був спроможний Чімін, сповзти по спинці канапи та безсило простогнати.

Раптом хлопець відчув, як у кишені його домашніх штанів завібрував телефон, і він ліниво потягнувся по нього, щоб взяти слухавку. На екрані красувалось фото усміхненного небесноволосого абонента із підписом “ТеТе”.

 

– О, кінець світу не настав як ти прокинувся… – саркастично буркнув Пак.

– А чому ми такі непривітні зранечку? Вночі секс з подушкою не вигорів? – зареготав Техьон, очевидно вважаючи свій жарт дуже дотепним.

– Боже, Те, тобі сказати, чи ти сам зрозумієш наскільки тупо це прозвучало? – закотив очі Пак.

– Йой, які ми чутливі… Не переймайся, я впевнений, сьогодні тобі точно щось перепаде. Здається Йон і Уджин ще досі на твій тогорічний світлий образ в душі мастурбують, можливо навіть один одному, – залився сміхом хлопець, очевидно гарно виспавшись, завдяки своєму турботливому старшому братцю, котрий скинув з нього курʼєрські обовʼязки.

 

Пак вирішив проігнорувати слова свого нечуйного друга, і знаючи, що Юнгі може повернутися вже менше ніж за три хвилини (якщо той просто так словами не розкидався, бо Пак не розкидався, і час все-таки засік), хлопець вирішив трохи розпитати друга про сьогоднішнього неочікуваного гостя.

 

– До речі про це, мій любий друже, – Пак інтонаційно виділив слово “любий”. – Можливо ти мені якось поясниш: задля якого милого, Юнгі-хьон приперся до мене з самого рання замість тебе і чому, так ненароком вийшло, що ти забув мене попередити про цю незначну зміну планів, м?

– Чіміна-а, як то задля якого милого — задля тебе, мила ти булочка! – гучна тиша говорила про те, що краще друга більше не діставати, бо той і справді страшний у гніві, але мовчазний Чімін — це зовсім інший рівень небезпеки. Той одним поглядом може подрібнити внутрощі ворога на найменші шматочки і згодувати його ж собаці. У Техьона по тілу мурахи пробіглися від однієї згадки про той погляд, тому хлопець спробував опанувати себе і відповісти серйозно. – Кхм, ну, я взагалі без поняття, чому він сам вирішив до тебе поїхати, ти ж знаєш його типове: “Якби вважав за потрібне — сказав би одразу, а я не вважаю, тому просто роби що кажу”, – Техьон навмисне понизив голос, намагаючись зімітувати свого брата. – Так що мені самому цікаво, чого це він зрання зірвався до тебе. А не сказав я тобі про це, бо мене “ввічливо” і дуже переконливо попросили цього не робити…

– Айщ, Те, тобі 5 років, щоб у ці “погрози” вірити? Він тобі що — голки у пальці загнав би, якби би ти мене попередив? Ти ж знаєш, що тебе він ніколи не образить, у тебе братівський імунітет, – Чімін розчаровано цокнув язиком.

– Ти не розумієш, Чім, він обіцяв мою приставку з моста в ріку Хан викинути, якщо я проговорюсь… а в мене там стільки ігор, і я вже майже весь “Horizon” пройшов. Ти не повіриш, виявляється мама Елой була…

– Техьон, тормози, – обірвав друга Чімін, не в силах слухати його раптовий потік свідомості. – Коротше, користі мені з тебе ніякої.

– Ой, ну Чіміна-а, я взагалі-то… – Техьон різко зупинився і ахнув. – Стій, а де зараз хьон? Ти взагалі в порядку? Він нічого з тобою не зробив? Копів і швидку викликати не потрібно?

– Ти б ще через місяць запитав, чи я тут раптом кровʼю не стікаю…

– Боже! То він-таки приїхав тебе вбити?!

– Бляха, Техьон, вимкни свою “драму квін”, – закотив очі Чімін. – В порядку все зі мною, принаймні, фізично. Хьон пішов до машини за костюмом, і вже за хвилину мав би повернутися, так що твоє четвертування поки відкладається, але в університеті ми з тобою “поговоримо”, – лукаво промовив Пак.

– Зачекай, а чого він взагалі до тебе тоді без костюму заходив? Ви чим там займалися весь цей час, кросворди розгадували? – щиро не міг збагнути Техьон.

– Ага, кросворди з газети “Неймовірні історії перевтілення поганців у майже пристойних людей”.

 

Пак почув як вхідні двері відчиняються і поспішив попрощатися з другом.

 

– Мені пора.

– ЕЕЕЕ, чекай, що означали твої сло…

 

Техьон не встиг договорити, як Чімін різко поклав слухавку і поглянув на годинник: «От падло пунктуальне…»