Частина 15

··›·‹··

Після нестерпних 15-ти хвилин намагань привести свій зовнішній вигляд та думки у пристойний стан, Чімін вирішив, що варто врешті вийти з ванної кімнати. Спускаючись вниз по сходах, до нього почали доноситись голоси Юнгі і Техьона з кухні, котрі, як зазвичай, сперечалися через якусь дурницю. А точніше Техьон наполегливо намагався донести до хьона, що колір тарілок відіграє ведучу роль у підігріванні апетиту, поки Юнгі байдужо радив йому натомість запхнути собі помаранчеву тарілку в рота і залишити його їжу у спокої.

 

– О, Чіміні-хьон, слава богу ти тут, – зрадів Чонгук появі друга, вбачаючи в ньому свій порятунок від братівських суперечок.

Юнгі та Техьон різко повернули голови у бік збентеженого юнака.

– Чіміна-а, ну скажи йому, що білий колір це нудота, – Техьон показав великого пальця донизу і висунув язика.

– Ем… – Пак спантеличено переводив погляд з Техьона на тарілку, не знаючи що відповісти.

– Пика твоя нудота, – цокнув Юнгі язиком, а потім звернувся до Чіміна. – Ти ж не проти жареного рису з яйцем на сніданок? Не встиг вчора закупити продуктів, – старший ніяково потер шию.

– Аа… ні. Тобто, я не проти, виглядає смачно… – Чімін нервово прочистив горло і нерішуче підійшов ближче до столу, обравши “безпечне” місце поруч із Чонгуком.

– Пф, моє обличчя бездоганне, це твоє більше на цей блідий шматок кераміки схоже… – продовжив сперечатися Те звертаючись до брата.

– Ти хочеш сказати, що моє лице нагадує скульптуру? – хмикнув Юнгі.

– Скульптуру несформованої глини… 

– Чонгукі, нагадай мені, що ми тут робимо? – Чімін звернувся до молодшого, навмисно не притишуючи голосу.

– Ви тут снідаєте, а потім граєте зі мною у приставку, – Техьон врешті переключив свою увагу на двох хлопців поруч, повністю розвернувшись до них усім корпусом.

– Ем, ти хотів сказати — ти граєш у приставку, а ми нарешті їдемо додому відпочивати? – здивовано підняв брову Пак.

– Ні, Чіміна-а, я сказав саме те, що хотів сказати. Ти тепер так легко не відвертишся. Коли ти вже тут, то я використаю твою присутність на повну. Ти винний мені стільки годин ігор… 

– Техьон, я тобі не лялька якась, ти мене вчора вже й так замість своєї подушки-обіймалки використав… 

– Хм, щось я не пригадую твого прекрасного личка зранку у своїй спальні. Не хочеш підказати — куди воно раптом випарувалось?

Перед очима Чіміна одразу ж промайнуло його ранкове пробудження і він зніяковіло опустив очі, легко почервонівши.

– Ага, і я про те ж. Тому давай швиденько гамай і до справи. Пропоную почати з “Resident Evil”, – швидко підсумував Техьон.

– Боже, Те… ти серйозно? – не міг повірити власним вухам Пак.

– Ти навіть не уявляєш, наскільки він серйозно… – прокоментував Чонгук.

– Чімін, ти не забовʼязаний слухати цього божевільного, – раптом втрутився Юнгі, котрий більше за свого молодшого брата не хотів відпускати Чіміна, але і силою утримувати його в цьому будинку не збирався. – Я вчора пообіцяв відвезти тебе зранку додому, тому збираюсь стримати своє слово.

 

Чімін розгубився від почутого і напружено стиснув губи. Такі правильні і тверезі слова Юнгі раптом змусили хлопця засмутитися та уявити, як увесь свій день він проведе на самоті у пустому будинку, і вперше за довгий час його це зовсім не влаштовувало. 

Юнак розгублено бігав поглядом по поверхні столу, а потім поглянув на Техьона, котрий, очевидно, вже збирався підняти нову хвилю обурення, коли Чімін несподівано згасив її власними словами.

 

– Ем, я думаю, що сьогодні можна зробити виключення… У мене немає якихось нагальних справ, тому я можу ще на трохи залишитися…

Юнгі невіряче оглядав Чіміна, котрий ніяково зминав між собою долоні.

– Якщо це твоє рішення, тоді я не буду наполягати, – відповів старший, легенько посміхнувшись про себе.

– ОООооооо! Чіміна-а! Нарешті ти заговорив голосом розуму! Будь певен — ти не пошкодуєш! – світився радістю Техьон, широко посміхаючись.

– Чомусь я вже трохи починаю шкодувати… 

– Це тому, що ти ще досі їв, – поплескав друга по плечу Те. – Давай швидше наминай рисок за дві свої милі щічки і приходь у вітальню, я поки все підключу.

– Ага… – Чімін важко видихнув, шукаючи порятунку в очах Юнгі та Чонгука.

– Ти сам на це підписався, я зробив все, що міг, – розвів руки Мін усміхнувшись.

– Знаю…

– Чіміні-хьон, не переймайся, ми поруч, – посміхнувся Чонгук та легко підштовхнув хлопця ліктем.

– Власне, я б хотів, щоб ти мені допоміг з дечим, – звернувся до Чона Юнгі. – Потрібно поїхати забрати машину Те, поки її не відбуксирували на штрафний майданчик, бо у нього це зараз, очевидно, не в пріоритеті. 

– І справді… Звісно, хьон, я поїду з тобою!

Юнгі поглянув на спантеличеного Чіміна.

– Це не повинно зайняти більше години. Не поспішай і гарно поснідай, а ми скоро повернемося.

– А-а, так, добре…

 

Чімін провів поглядом хлопців, що разом залишили кухню, і неспокійно видихнув.

 

«Що ж з тобою коїться? – сам у себе подумки запитував хлопець. – Невже можна настільки швидко звикнути до хорошого? Це взагалі все насправді? Чорт, у мене так скоро дисоціація розвинеться… Ні, треба взяти себе в руки і визнати нову реальність, хоч вона і дивна; і незвична; і ці несподівані зміни підозріло швидко затягують мене у свою вирву. А найжахливіше те, що я перестаю їм пручатися. Але ж… але ж це не щось погане, правда? Я ж заслуговую на те, щоб зі мною і хороші речі траплялися, хоча б для різноманіття…»

 

– Чіміна-а! Ало! Прийом! Чімінааа! – Техьон махав руками перед обличчям відстороненого хлопця.

 

Занурившись у свої думки, Пак навіть не помітив, як ще 15 хвилин тому поснідав і перемістився на диван у вітальню. Здавалось, ніби його тіло керувалось автопілотом і жило окремо від активного мислиннєвого процесу хлопця. Але такий стан речей аж ніяк не влаштовував його енергійного друга, що вже хвилину намагався достукатися до затуманеного розуму Пака.

 

– Техьон? – Чімін врешті сфокусував погляд на схвильованому обличчі друга.

– Добрий вечір. Так, я Мін Техьон, приємно познайомитися, лунатик ти такий, – Техьон награно посміхнувся та протягнув руку для рукостискання.

– А-а… вибач, задумався… 

– Пф, це я помітив, не вперше тебе з космічного простору вириваю… а ще мене прибульцем називає… 

– Ем, ти щось питав?

– Так! “Resident Evil” чи “The Last of Us”?

– Серйозно? А не можна щось позитивніше, це ж лише десята година ранку. Можливо просто гонки якісь пограємо? – змолився Чімін.

– Нічого не знаю — обирай з того що є. Я спеціально нові частини не грав, чекав на свого вірного друга.

– Ох, ще сльозу пусти… Ну, давай тоді “The Last of Us”.

– Чудовенько, хочеш грати перший?

– Давай я поки поспостерігаю, треба згадати як тут все влаштовано.

– Оккей! Тоді погнали!

 

/|\

 

Наступна година гри минула досить непомітно. Хлопців настільки затягнув сюжет та графіка гри, що вони сиділи наче причаровані, не відриваючи очей від екрану та рідко перемовляючись. Чіміну довелося якось взяти джойстик до рук, але він швидко зрозумів, що напружена гра зараз не для його слабкого серця, та й Техьон надто емоційно сприймав помилки друга, котрий із незвички у грі помирав частіше ніж кліпав. Тому колективно було вирішено передати керування у завзяті руки Техьона, а Чіміну захоплено спостерігати. 

 

Коли раптом увагу Пака привернув екран його телефону, що засвітився видавши характерний звук повідомлення. Хлопець ліниво потягнувся до пристрою та на мить затримав дихання. Повідомлення надійшло від контакту із хмаринкою.

 

– Ого, він досі у тебе так підписаний?

Чімін мало не випустив телефон із рук, бо не помітив, як Техьон поставив гру на паузу та схилив голову нахабно вдивляючись у екран мобільного пристрою.

– Яяй! Тебе не вчили, що не гарно у чужі повідомлення заглядати?

– А що? Є що приховувати, Чіміна-а? Про що ви там з Юнгі-хьоном переписуєтеся? – Техьон грайливо штовхнув хлопця ліктем у бік.

– Не переписуємося ми! Я сам не знаю, чого він мені раптом пише…

– Так подивись, – нетерпляче підштовхував друга Техьон.

– Дякую за пораду, розумник, якраз збирався… – саркастично відповів Чімін і несміливо натиснув на повідомлення.

 

     > ⛈️: «Ми затримаємося на довше».

 

– О-хо-хо, а переді мною він так не відзвітовується, – фиркнув Те, поки Чімін хутко набирав повідомлення у відповідь.

 

     > Я: «Все в порядку, хьон?»

 

– Нічого собі, Чіміна-а, та ти сама занепокоєність і ввічливість.

– Техьон, може ти вже очі на екран побільше переведеш? 

– Ага, коли тут сюжет поцікавіше розгортається — мрій! 

– Нічого тут не розгортається, досить перекручувати, це просто повідо…

 

Не встиг Пак договорити, як на екрані мобільнику зʼявилося нове сповіщення:

 

     > ⛈️: «Так, не переймайся. Вам щось купити?»

 

– Боже, мого брата викрали і він намагається нам про це натякнути турботливими повідомленнями, – Техьон награно схопився за серце.

– Думаєш..?

– Пф, Чіміна-а, жартую я… хоча виглядає і справді підозріло. Хм, давай перевіримо? 

– Що, як? – насторожено запитав Пак, бачачи нездорові хитрі вогники в очах друга.

– Дай телефон.

– Та вже-таки…

– Це було не прохання, – Техьон швидко вихопив телефон із рук друга.

– Ейй! Ти що твориш?! Поверни!

– Ну-ну, заспокойся, за хвилину поверну, – Техьон приклав вказівного пальця до губ Чіміна, поки великим пальцем іншої руки щось швидко видруковував на екранній клавіатурі.

– Інколи ви лякаюче схоже себе поводите… – прошипів Чімін.

– Готово! Хех, от і подивимося, наскільки його любові вистачить.

– Що? – нерозуміюче глянув на хлопця Чімін.

 

Але Техьон лише вклав телефон на коліна другу і задоволено відкинувся на спинку дивану, поки у Пака очі на лоба вилазили від кожного наступного прочитаного слова.

 

     > ⛈️: «Так, не переймайся. Вам щось купити?»

     > Я: «Хмм, так, нам потрібно: 4 банки чипсів Pringles різних смаків (тільки не гострих); шоколадне, ванільне, полуничне та малинове морозиво; сирна тарілка; мікс солоних горішків; 4 плитки молочного шоколаду; 7 банок дієтичної коли; 10 банок світлого пива; і твої обійми <3 ».

 

– Знаю, про що ти думаєш, але запевняю тебе — так потрібно, – занепокоєно промовив Техьон, помітивши, як стрімко розширюються ніздрі Чіміна і той мало вогнем не дихає.

– Знаєш. Про. Що. Я. Думаю? Ти впевнений? Що ти знаєш, про що я думаю?

– Так-с, Пак Чімін, давай відкладемо цей телефон і пульт у бік та спокійно поговоримо.

– Техьон, я сподіваюся, ти в курсі того, що життя це не гра і тут немає точок збереження. І якщо я тебе зараз вбʼю на цьому ж дивані, то ти не воскреснеш ані через три секунди, ані на третій день.

– Кхм, я розумію твій гнів…

– Я вельми в цьому сумніваюся.

– І все ж… я обіцяю розповісти хьону, що це я був автором повідомлення, але… невже тобі хоча б краплину не цікаво, що він зробить прочитавши це?

– Наприклад, подумає, що я псих і привезе із собою людей в білих халатах замість білих пакетів з тією абсурдною кількістю продуктів, що ти навиписував?

– Емм, можливо… Так само як і можливо те, що у нас сьогодні буде шикарний обід! – хлопець підбадьорююче звів великого пальця угору.

– А знаєш що, я-таки не буду бруднити руки — тебе вже життя й так шизою нагородило.

– Ну Чімінааа! Розглянь це хоча б як соціальний експеримент — прикольно ж!

– Ага, сиджу і сміхом заливаюсь. Які ще, в біса, “обійми” і сердечки? Взагалі дах протік? – знічено буркнув Пак, ховаючи очі.

– Це такий художній задум.

– Тоді нічого, якщо за моїм художнім задумом, ти зараз конатимеш від болю на підлозі з шишкою на лобі? 

– Будь милостивим, О мій принц! – Техьон театрально склав долоні у мольбі та схилив голову.

Натомість — Чімін швидко схопив свій телефон, ігноруючи маленьку театральну виставу друга.

– Ей! Ти що робиш? – жахнувся Техьон, побачивши, як Чімін щось друкує у діалозі з хьоном.

– Виправляю ситуацію, яку ти на пустому місці створив, – похмуро огризнувся зосереджений на екрані Чімін.

Техьон вже “звично” вихопив телефон у друга із рук і запхав його у одну із кишень штанів.

– Та якого біса, Техьон?! Ти-таки хочеш сьогодні померти?!!

– Чшшшш! – відчайдушний юнак знову поспішно приклав вказівного пальця до губ Чіміна, котрий обпалював його шкіру гарячим диханням, а поглядом проплавлював дірку у переніссі хлопця. – Давай заспокоїмося і поговоримо як дорослі люди.

 

Чімін боляче стиснув щелепу, намагаючись стримати своє тіло від розмахування кулаками, які вже жах як хотілося пустити у хід, але, на щастя, Техьон встиг розпізнати сигнал та забрав свій палець подалі від обличчя розгніваного друга.

 

– Я розумію, що ти злишся, але не розумію чому настільки сильно, – хитро почав Те. – Хіба тобі не повинно бути все одно на те, що подумає хьон?

 

Провокація Техьона, очевидно, подіяла. Бо Чімін раптом розгубився та нервово покусував щоку зсередини зосереджено про щось роздумуючи.

 

– Мені і все одно, що він подумає… Але це не дає тобі права влізати у мій особистий простір та телефон.

– Так, ти правий. Тому дай мені можливість пояснити все хьону персонально, як тільки він повернеться.

– Техьона-а, я тебе не перший рік знаю. Чому ти так не хочеш, щоб я йому пояснив все прямо зараз?

– Кажу ж, соціальний експеримент, – підморгнув другу Те.

– Айщщ! Задовбав, добре. Тільки віддай телефон, не буду я нічого писати.

– Хмм, ні, – розплився у посмішці Те, – Краще вберегти себе від спокуси, щоб ти від гри не відволікався.

– Ти неможливий. Як тільки Чонгук тебе терпить… 

– О, запевняю тебе, у мене є рушійні важелі впливу, – грайливо підняв брови Техьон, на що Чімін брезгливо закотив очі.

 

/|\

 

Минуло ще три з половиною години, і на відміну від преспокійного Техьона, Чімін почав не аби як перейматися. Чомусь в голову лізли найнеприємніші думки, що тісно перепліталися із соромом через повідомлення, котре від його імені надіслав Техьон, і на котре так і не надійшло жодної зворотної відповіді.

 

– Чонгук не писав тобі? – не витримавши напруження врешті запитав Чімін.

– Що? А, ні, – Техьон на секунду здивовано повернув голову до друга, а потім знову відвів очі назад до екрану телевізора. – Та не хвилюйся ти так, не поїхали вони тобі психіатра шукати…

Чімін стукнув хлопця в плече.

– Айй, боляче, – Техьон насуплено звів брови хатинкою. 

– Так і задумувалось, – цокнув язиком Пак. – Серйозно, тобі взагалі не цікаво, де твій хлопець та брат пропадають?

– Чіміна-а, минуло чотири години, а не чотири дні, чого мені хвилюватися… Це ти якийсь надто дьорганий, як на людину, котра раніше ще й доплатила б за те, щоб Юнгі-хьон назавжди зник.

Чімін знову сердито стукнув кулаком друга у плече.

– Айййщщ! Я ж програю так…

– Ти що таке говориш? Я не злочинець якийсь, щоб чиєсь зникнення замовляти.

– Твої кулаки говорять про інше…

– Зараз ти з ними ще тісніше поспілкуєшся…

 

Техьона врятував звук відкриття вхідних дверей, в яких спочатку показалось радісне обличчя Чонгука, а потім і беземоційне обличчя старшого.

 

– Ми вдома! – радісно вигукнув Чон.

– Відколи це твій дім… – в пів голосу кинув Юнгі.

 

Чімін і Техьон одразу ж повернули голови до коридору, і Те радісно замахав рукою.

 

– А ось і вони — причина моїх побоїв… – пробурмотів Техьон.

– Ее, ти про що? – нерозуміюче перепитав Чонгук, знімаючи взуття у передпокої.

– Ні про що, він просто дуже радий вас бачити, – миттєво відповів Чімін, штовхаючи друга у коліно, щоб той помовчав.

– Оо, зрозуміло, ми також вас раді бачити, – посміхнувся Чонгук та звернувся до Юнгі. – Хьон, давай пакети, я віднесу.

– Візьми тільки ті більші, – відповів Юнгі, кинувши на завмерлого Чіміна короткий погляд, та також направився до кухні, прихопивши решту пакетів.

 

Техьон кілька разів наполегливо штовхнув друга у бік, розпливаючись у широкій посмішці.

 

– Ну що, Чіміна-а, вважаю, наш спільний експеримент приніс свої плоди — в буквальному сенсі! – Техьон шпарко підірвався з дивану і понісся на кухню, услід за Чонгуком і Юнгі.

– Твій експеримент… – тихо пробуркотів собі під ніс Чімін, не наважуючись встати з місця.

 

Врешті, зібравши останні сили, хлопець боязко покрокував у бік кухні, несміливо підходячи до столу, на якому Юнгі і Чонгук саме розбирали продукти. А Техьон, наче допитлива дитина (якою він і є), встромляв носа у кожен із пакетів, вдоволено щось мугикаючи собі під ніс.

 

Чімін не наважувався підняти погляд вище рівня столу, боячись зустрітися з очима старшого, та нервово переминав пальці між собою.

 

Юнгі помітив занепокоєність хлопця і звернувся до нього:

– Чімін, все в порядку? 

– А-а… т-так… Хьон, я… – Чімін боязко підвів погляд на Міна, і вже хотів щось сказати, коли старший, немов читаючи його думки, натомість звернувся до Те.

– Техьон, відколи це в тебе другий телефон зʼявився?

– А? – не зрозумів хлопець.

– Твої кишені.

– Що? – Техьон опустив погляд донизу і побачив, як із кишень його домашніх штанів по обидва боки випирають телефони. – Аа, це… це телефон Чіміна, – збентежено посміхнувся хлопець.

– Це я зрозумів. Чому він у тебе? – наполягав Юнгі.

– Я саме збирався тобі пояснити… – по-дурному посміхався хлопець, потираючи потилицю. – Розумієш, хьон, така історія… 

Не встиг продовжити Те, коли старший його перебив.

– Розумію, Техьон. Твоя історія однозначно неймовірно цікава, але наступного разу не підписуй її своїм фірмовим сердечком. Хоча навіть без нього ти провалився на першому ж реченні.

 

Юнгі демонстративно дістав із останнього пакету чотири баночки чипсів, кожна з яких була із гострим смаком, чудово знаючи, що Техьон терпіти не може гострого, а Чімін, навпаки — обожнює гострі снеки.

 

– Аййщщ! Хьон, ну я ж просив не гострі! – схопився за живота Техьон, передчуваючи, як скрутить його шлунок всього лише від однієї такої диявольської чипсинки. Але вже за мить хлопець широко відкрив рота, зрозумівши, що щойно підтвердив блискавичну здогадку брата. – Ой… 

– Чімін, тобі, здається, раніше подобались зі смаком барбекю і чілі з лаймом.

Юнгі безтурботно підсунув дві баночки з чипсами до шокованого Пака, та знову звернувся до молодшого брата.

– Телефон не збираєшся повернути? Чи ти рекетирством підробляєш? Мені вже можна дзвонити батькам?

– Ййяя, хьон! Не треба нікому дзвонити, – насупився Те, витягуючи телефон з кишені та кладучи його на стіл. – Я просто взяв його на тимчасове зберігання, щоб Чімін від гри не відволікався, бо він вже надто сильно хвилювався, чому вас так довго не було.

– Не хвилювався я! – одразу ж відмер Пак і запротестував. – Просто цікаво було…

 

Юнгі поглянув на зніяковілого Чіміна і легесенько посміхнувся, радіючи тому, що молодший переймався та хотів написати йому.

 

– Твою машину відбуксирували на штрафний майданчик, – звернувся старший до Техьона. – Виявляється, у когось вже було кілька не сплачених штрафних квитанцій, не підкажеш, як так вийшло?

– Аа-а… ем… так, здається, я забув їх оплатити, – ніяково посміхався Техьон.

– Забув? Можливо тоді і про ключі від машини ти на деякий час забудеш?

– Ну хьон!

– Що “ну хьон”? У тебе такими темпами права відберуть. Там, між іншим, ще й штрафи за перевищення швидкості були, якщо ти думав, що я не дізнаюсь. Тому перестань сперечатися і візьмись за голову. А поки, місяць-другий, машина побуде під наглядом Чонгука. 

– ЩО?! Та якого біса?!

– Радій, що взагалі буде. Наступного разу я її просто залишу на штрафному майданчику і батькам вітальну листівку з твоїми штрафами надішлю.

– Айщ! Та що ти за брат такий?!

– Найкращий?

 

Чонгук дбайливо вклав руки Техьона у свої долоні та пильно вдивлявся хлопцю у вічі, намагаючись перевести його увагу лише на себе.

 

– Сонце, Юнгі-хьон має рацію. Ми ледве домовилися, щоб нам сьогодні машину віддали, хьону довелося одразу всі штрафи на місці погасити. Тому давай поки водіння буде на мені. Обіцяю, що возитиму тебе куди захочеш, тільки без перевищення швидкості і з правильним паркуванням, – Чонгук ніжно стиснув пальці юнака і тепло посміхнувся.

– Можете продовжити це цвіркотіння у вітальні, мені потрібна кухня, – втрутився Юнгі.

– Із превеликим задоволенням, “найкращий у світі хьон”, – покривлявся Те і ображено викотив нижню губу.

– От перед тим, як за годину захочеш зʼїсти приготовану мною їжу — спочатку повториш щойно сказане щиро та без сарказму, і я, можливо навіть, пригощу тебе, зрозумів? – схрестив руки на грудях Юнгі. 

– Ага, зрозумів я все, хьон.

– От і чудово, а тепер вимітайтеся.

– Боже, ви бачите? О це мені із ним все життя доводиться жити…

– Техьон, – холодно промовив Юнгі.

– Та все-все, йду я.

– Хьон, я можу допомогти з приготуванням, – звернувся Чонгук до старшого.

– Все нормально, йдіть.

– Як скажеш.

 

Провівши поглядом двох хлопців, Юнгі повернув голову і зустрівся із збентеженим обличчям Чіміна.

– А ти чого досі тут?

– Ем… хьон, я хотів…

 

«Думай, голова, думай, що ти хотів? Вибачитися? За що, це ж все через Те, і хьон це знає. Чорт, чого я тоді досі тут стою? Я дивно виглядаю, так? Він напевно думає, що я зовсім поїхав, я й сам так думаю…»

 

– Чіміна-а, чим би там зараз твоя голова не була забита — не думай про це, все нормально, чуєш мене?

– Хьон, виходить, ти одразу зрозумів, що те повідомлення написав Те?

– Звісно, це ж ясно як день. 

– Чому?

 

Юнгі не розумів, чому молодший так переймався через те повідомлення, але Чіміна явно турбувала ця ситуація, і тому старшому хотілось якось його заспокоїти.

 

– Я просто знаю, що ти ніколи б, навіть жартома, не став у мене щось просити, – Юнгі ніяково прочистив горло та додав, – А особливо того, про що йшлося в останній частині повідомлення.

 

Щойно Чімін пригадав частину повідомлення, в якій йшлося про обійми, його лице вмить спалахнуло і він відвернув голову до вікна.

 

– Неважливо, просто забудь…

– Чому ти думаєш, що я не можу в тебе такого попросити? – несподівано обірвав старшого хлопець, продовжуючи бігати очима по вікну.

Юнгі здивовано вдивлявся у профіль молодшого і похапки проковтнув слину.

– Можеш? 

Чімін раптом повернув голову до старшого та поглянув на нього із викликом.

– А що б ти відповів, якби те повідомлення справді було від мене?

Серце Міна пришвидшило свій темп і він лукаво усміхнувся.

– Що мої обійми ще потрібно заслужити, Пак Чімін.

Молодший розклав руки по обидва боки столу та нахилився трохи вперед.

– І як їх можна заслужити?

Повіки Юнгі поважчали, він легко привідкрив рота, намагаючись захопити холодного повітря у груди.

– Хорошою поведінкою.

Чімін нахилився ще трохи вперед, легко прикусивши нижню губу.

– Хіба я погано себе поводжу, хьон?

 

На кілька секунд між хлопцями запанувала гучна тиша, що змушувала тіло нестерпно німіти та горіти одночасно. 

 

– Чіміна-а! Чого ти тут так довго стирчиш? – раптом увірвався на кухню Техьон, та з підозрою вдивлявся у обличчя двох хлопців навпроти, що хутко відвернули голови у різні боки, а Чімін взагалі відскочив від столу, наче той ошпарив його окропом. – Ви чим тут займалися?

– Нічим, пішли, – Чімін кинув розмитий погляд на старшого та швидко направився до виходу, прихопивши Техьона за лікоть.

– Ее, та що таке? – не міг зрозуміти Те, але покірно йшов за другом.

 

«Твою ж… Що я, в біса, роблю? Пак Чімін, вітаю, ти-таки втратив останню мозкову клітину…» – невпинний шквал критики проносився у голові змарнілого хлопця.

 

– Алло! Прийом! Чіміна викликає планета Земля, – Техьон махав руками перед відстороненим виразом обличчя друга, після того як вони разом сіли на диван, в той час як Чонгук лише нерозуміюче спостерігав за цим дивним процесом.

 

Ігноруючи спроби друга достукатися до нього, Чімін взяв подушку, що лежала поруч, і міцно притиснув її до обличчя видаючи протяжний шиплячий звук.

 

«І чому в мене таке дивне відчуття… що я щойно з хьоном фліртував? Фліртував? З хьоном? Я..? Аййййщщщщ, що за маячня, я з глузду зʼїхав!» 

 

– Чіміна-а, якщо хьон тебе якось образив, тільки скажи, я його давно по голові стукнути мрію! – Техьон вже підіймався зі свого місця, коли його зупинила рука Чіміна, що міцно вхопилась за сорочку хлопця та ривком всадила назад на диван. 

– Все в порядку, – Чімін врешті забрав подушку від лиця, яке видавалось напрочуд спокійним та зосередженим, лише з невеликим румʼянцем на щоках.

– В порядку? – вигнув брови у подиві Те.

– Ага, просто хотів ще раз пояснити ситуацію, і тепер все добре, – Чімін прикусив щоку зсередини. – Що грати будемо? Можливо цього разу все-таки гонки? Можна турнір влаштувати.

Акторським здібностям хлопця в цей момент міг би позаздрити кожен голлівудський актор, бо та швидкість з якою Пак змінив свої емоції та поведінку не просто вражали, а викликали неабияке захоплення.

– Ее… так, можна і гонки, – невпевнено відповів Техьон, відчуваючи певний дисонанс від різкої зміни настрою друга, але не став наполягати та розпитувати більше, добре знаючи, що в такі моменти Чіміна краще просто залишити у спокої, а пізніше він сам все розповість, якщо вважатиме за потрібне.