Частина 18

··›·‹··

По дорозі до зали хлопці здебільшого обговорювали буденні теми та навчання, але вже підʼїжджаючи до якогось елітного центру, Чімін почав нервувати та переминати пальці між собою.

 

– Хьон… це ж десь тут знаходиться найкращий танцювальний комплекс у Сеулі?

– Ага, і не десь, а саме тут, – Хосок заїхав у підземний паркінг, вишукуючи очима вільне місце. – Так-с, а ось і воно! Чудово, припаркуємося майже біля самого ліфту.

– Ем-м… Хосокі-хьон, а нам не потрібно було якось завчасно записатись? – нервував Пак. – Та й пропуск, напевне, дорогий… я не впевнений, що можу дозволити собі тут заняття.

– Не переймайся, Чіміні, у мене річний абонемент, тебе зі мною без проблем пропустять.

– Ого, хьон, ти…

– Неймовірний? Крутий? Взірцевий? – Хосок сяюче посміхався, підморгнувши розгубленому хлопцю.

– Все разом помножене втричі! – Чімін розплився у радісній посмішці, не в силах встояти перед теплим поглядом старшого.

– Ну-ну, тільки не перехвали мене, – лагідно промовив Хосок та потягнувся рукою до волосся молодшого, легко скуйовдивши його. – Йдемо?

– Звісно, хьон!

 

Як і сказав старший, жодних проблем не виникло: Хосок привітався та перекинувся кількома словами з охоронцями, котрі безсумнівно вже добре його знали, і хлопців швидко впустили у величезний приватний комплекс. Очі Чіміна розбігалися та сяяли, він не думав, що колись йому вдасться потрапити сюди, та й особливої необхідності не було, адже університетська зала завжди була під боком та цілком задовольняла потреби Пака. Проте вона, звісно, ніяк не могла зрівнятися із цими величезними сучасними залами та неймовірною якістю звуку, що доносився з колонок де-не-де привідкритих дверей.

 

– Ти ніколи не був тут? – раптом запитав Хосок дивуючись захопленню хлопця.

– Ні, ще не доводилося. А ти тут часто буваєш, хьон? 

– Та ні, приходжу по настрою, або коли в університеті всі зали переповнені. Потрібно було тебе сюди раніше привести, давно не бачив, щоб ти так чомусь радів. Якщо тобі сподобається тут займатися, то можемо разом сюди інколи навідуватися.

– А, ні, все в порядку, хьон, – Чімін ввічливо замахав руками. – Я вдячний, що у мене є можливість тут побувати хоча б раз, я не хочу тебе якось обтяжувати.

– Пф, Чіміна-а, знову ти за своє. Ти в жодному разі мене не обтяжуєш, я маю можливість безкоштовно приводити 3 людей за своїм абонементом, тому не переймайся про це. Якщо я щось пропоную, то роблю це серйозно, а не із ввічливості.

Вираз обличчя Чіміна наповнився ніжністю та щастям, а очі обожнююче дивилися на старшого.

– Дякую, хьон, тоді я матиму це на увазі!

– От і чудово, так тримати, Чіміна-а, – Хосок легко приобняв хлопця за плечі. – Нам сюди, дальні зали часто пустують о цій порі, – старший привідкрив двері однієї із зал.

– Ваау, така величезна, тут і справді нікого! – Чімін захоплено прокричав на всю залу. – Навіть ехо розходиться! 

– Хах, так, сьогодні нам пощастило, – Хосок підійшов до одного із програвачів, натиснувши на кнопку живлення. – Почнемо з розминки, а далі як піде?

– Так, сьогодні я маю настрій на хіп-хоп імпровізації, – молодший радісно закивав, скинувши свою сумку на один із стільців.

– Звучить чудово! – підтримав Пака старший.

 

Чотири години промайнули непомітно, Чімін зміг повністю сконцентруватися на новому цікавому досвіді, а з сонячним хьоном поруч всі туги та проблеми наче розчинялись у повітрі та не мали ніякого значення. Після насиченого тренування хлопці весело обговорювали свої враження та нахвалювали один одного спускаючись у ліфті до підземного паркінгу.

 

– Чіміна-а, щоб ти там не казав, а твої навички у хіп-хопі значно покращилися, скоро ще й мене переженеш.

– Не перебільшуй, хьон, мені до твого рівня ніколи не дійти, серйозно, інколи здається наче в тебе взагалі кісток немає! Я ніколи не бачив, щоб хтось так круто володів своїм тілом!

Двері ліфту відчинилися на нижньому поверсі і хлопці направилися до машини.

– Яй-й, Чіміні, коли ти так говориш, то мені хочеться провалитися крізь землю, – ніяково посміхнувся Хосок, мʼяко штовхнувши хлопця у плече.

– Я ж правду кажу, хьон, ти мотивуєш мене старатися ще більше!

– Я радий це чути, але найголовніше знати міру та не перестаратися. Інколи корисно робити перерви між тренуваннями та просто прогулятися, тому пообіцяй, що наступного разу ми просто посидимо в кафе чи подивимося фільм.

– Нечесно, хьон, ти ж знаєш, що я не можу тобі відмовити, – усміхнувся Чімін відчиняючи дверцята автомобіля.

– Знаю, – хитро заусміхався старший всівшись за кермо та відпаливши двигун. – Тебе додому, чи ти маєш ще якісь справи?

– Які в мене можуть бути ще справи, хьон… додому, якщо можна.

– Тоді не можна — а обовʼязково треба, – старший почав потроху викочувати автомобіль з паркувального місця. – І як це які іще справи, Чіміна-а, хіба тебе досі нічого окрім танців не цікавить? Останнім часом ти став популярною персоною в університеті, невже ніхто із залицяльниць не приглянувся? – підморгував молодшому Хосок.

– Аа… ти про це, – нервово посміхнувся Чімін.

 

«Не знаю що там із залицяльницями, але один “залицяльник” вже встиг нерви полоскотати…» – подумав про себе хлопець.

 

– Чесно кажучи, мене це все не дуже цікавить…

– Чіміна-а, ну не можна ж так золоті роки молодості під каток навчання кидати. Невже тобі не хочеться пізнати справжнє кохання та проживати ці неймовірні емоції, ходити на побачення і обмінюватись ніжними повідомленнями? – мрійливо запитував старший.

 

«Ага, по горло вже ці “неймовірні емоції” і “ніжні повідомлення”… Краще б — їх — під каток пустити…» – фиркнув собі під носа молодший.

 

Хосок поглядав краєм ока на хлопця, що сидів мовчки, занурившись у свої думки, та поспішив виправитися:

– Вибач, якщо я сказав щось лишнє, просто…

– Все в порядку, хьон. 

– Я справді не хочу лізти не у свої справи, але останнім часом ти нагадуєш людину, яка вкрай втомилась від життя, або ж від нерозділеного кохання страждає, і мені боляче бачити тебе в такому стані. Зважаючи ще й на те, що попередні “зовнішні чинники” наче змінилися у твою користь — здається ти не відчуваєш особливого полегшення з цього приводу. Я не кажу, що все одразу мало б налагодитися і ти повинен бути щасливим, але все ж… – важко зітхнув старший. – Ех, я просто хочу, щоб ти знав: якщо тобі потрібна буде допомога — ти завжди можеш звернутися до мене, хоч я і не наполягаю. 

 

Пак мовчки уважно слухав хьона, намагаючись втихомирити серце, адже кожне слово промовлене старшим боляче відлунювалось у грудях. Напевне, акторські здібності хлопця почали тріщати по швах, бо, тепер, здавалося, кожен міг читати його як відкриту книгу, а можливо, він лише придумав собі, що так чудово вправлявся зі своїми емоціями до цього. Йому справді хотілось довіритись та поділитись із хьоном накопиченими думками, але він просто не знав як. Виявляється, інколи тобі може бути просто недостатньо таких елементарних навичок спілкування, які, здавалось би, доступні всім довкола. 

 

Після тривалого ніякового мовчання, автомобіль Хосока припаркувався поруч із будинком молодшого і той врешті заговорив, наче виринувши з гіпнозу:

– Хьон… ти ж не планував сьогодні їхати у ту залу, правда?

– Хех, ти мене підловив, – Хосок ніяково усміхнувся, потерши рукою потилицю. – Побачив Техьона і зрозумів, що щось не так… Але і ти не планував розповісти мені в чому справа, правда ж?

– Вибач…

– Тобі немає за що вибачатися, Чіміні, все в порядку, ти не забовʼязаний мені нічого пояснювати, якщо не хочеш робити цього.

– Просто я… я хочу, але я не знаю з чого почати, все так заплутано і дивно…

 

Хосок бачив, як хвилювався молодший, нервово пощипуючи пальцями шкіру своєї долоні, та вирішив трішки допомогти зробити йому перший крок.

 

– Закладаюсь, у тебе зараз справжній хаос в голові, але не обовʼязково розповідати все одразу та у хронологічній послідовності, можеш сьогодні просто почати з чогось одного, наприклад — чому ти не хотів бачитися з Техьоном?

– Чому… – замислився молодший. – Я просто знаю, що він почав би розпитувати мене про речі, на які я і сам ще не маю відповіді…

– Якщо в тебе немає відповідей — отже і відповідати нічого, хіба не так? – мʼяко посміхнувся Хосок. – Якщо ти попросив би Техьона не говорити про те, про що тобі не хочеться, думаєш — він би продовжував наполягати?

– Ем-м… навряд чи…

– Тоді чому б не спробувати почати з такого маленького дружнього прохання? Хіба уникання не вимагає більше зусиль, аніж кілька слів?

Чімін схвильовано проковтнув слину та видихнув.

– Я якось не думав про це… Напевно, ти маєш рацію, я спробую поговорити з ним, – Чімін рішуче стиснув кулачки і поглянув на старшого. – Дякую, Хосокі-хьон!

– Від свого найкращого донсена я готовий прийняти винагороду у вигляді поцілунку у щоку або пʼятисекундні обійми, коли вони мені екстрено знадобляться, – лагідно посміхався старший, схиливши голову вбік.

 

Тіло Чіміна раптом напружилося, немов готувалось до втечі чи битви в будь-який момент. Звичайний жарт друга дивним чином змусив обуритися та запротестувати всю сутність хлопця, оберігаючи його губи для когось, чий важкий погляд змушував щоразу безумовно підкорюватися та затамовувати дихання. 

 

Пак намагався взяти себе в руки, але паніка в його очах не оминула ока старшого.

– Чіміні, ти чого? Я ж пожартував.

– Ам-м… я… я не знаю, вибач, хьон, мій мозок просто раптом почав жити окремим життям, хах, – Чімін ніяково посміхнувся, струсонувши головою. – Але обійми звучать непогано, тому, як тільки відчуєш гостру необхідність — я буду поруч, – хлопець театрально віддав старшому честь, надавши обличчю серйозний вираз.

– Ти мене налякав… Я справді жартував, але тільки якщо ти даєш свою згоду, то я із радістю скористаюсь таким щасливим білетиком.

– Звісно! І дякую, що підвіз, хьон… і взагалі, за сьогоднішній день — ти мене двічі виручив.

– Чіміна-а, для цього ж і потрібні друзі, досить зі мною розмовляти наче без пʼяти хвилин знайомим, – старший намагався промовити слова лагідно, але все ж йому не вдалося приховати нотки образи.

– В-вибач, хьон, ти правий… я намагатимусь виправитися!

– І я вірю, що у тебе все вийде, просто памʼятай, що довкола тебе є люди, які справді переймаються про тебе. 

– Угум!  – Чімін радісно кивнув головою; щирі слова хьона, немов теплі обійми прохолодного дня, зігрівали серце хлопця.

– Думаю, тобі треба гарно виспатися, тому біжи додому, ще побачимося, – Хосок ніжно посміхнувся, заспокоюючи молодшого лагідним поглядом.

– Так, сон мені однозначно не пошкодить… Ще раз дякую, хьон, ти також гарно відпочинь!

– Аякже, я номер один, коли справа доходить до відпочинку!

 

/|\

 

Прийнявши теплий душ, Чімін врешті втомлено бухнувся на ліжко та прикрив очі. Сьогоднішній день (як і його кожен попередній) нагадував швидкісні гойдалки на тонкій кризі. Хосок зумів підтримати молодшого та додати йому наснаги продовжувати свою невтомну боротьбу із власними страхами. Одночасно з тим: така невчасна поява “світлого” образу Міна перед очима Пака після жарту друга — неабияк сколихнула свідомість хлопця.

 

«От чому я не міг би просто закохатися у Хосокі-хьона? З ним все так легко, він завжди щирий, турботливий та готовий допомогти, а ще він просто прекрасно танцює та посміхається… Чорт, та навіть якби це було невзаємне кохання до кінця моїх днів — то я був би все одно вдячний та спокійний. Ні, бляха, серце, як і мозок Пак Чіміна ніколи не шукає легких шляхів…» – Чімін злився сам на себе, не в змозі протистояти впертому поклику власного тіла.

 

– Стоп, тормозимо! – раптом викрикнув хлопець, різко піднявшись у сидяче положення. – Ти про яку закоханість взагалі тут роздумуєш?! Це все геть нічого не означає (крім симптомів пухлини головного мозку… ну, або закоханості…). Ні-ні-ні! Це маячня. Маячня. Дурня це повна, чуєш, Пак Чімін?! Не смій навіть думати про таке! Це лише моє ненормальне тіло. Точно, в мене напевно якийсь гормональний дисбаланс на фоні стресу розвинувся. Все, таки час навідатись до сімейного терапевта.

 

Хлопець знову безсило завалився спиною на ліжко і закрив лице руками.

 

«Можливо мені просто варто почати зустрічатися з якоюсь милою дівчиною, поцілуватися разок-другий і все мине (ага, або все те саме тільки з Юнгі-хьоном)? – Чімін сутужно зітхнув. – Добре, можливо є ще один менш радикальний спосіб…»

 

Пак швидко підхопився з ліжка та підлетів до свого робочого столу, відкриваючи ноутбук. Він поспіхом набрав на клавіатурі потрібні літери та перейшов на перший ж рекомендований сайт. Чімін відчував себе школярем, що потайки від батьків нишпорить по сайтах для дорослих. Відвертий контент на головній сторінці змушував Пака примружувати очі та соромливо опускати голову.

 

«Давай, зберися, тобі вже не 13 років… – заспокійливо повторював про себе юнак. – Це всього лише науковий експеримент для порівняння відчуттів, тобі потрібно просто обрати дві категорії та подивитися парочку відео, нічого ж складного».

 

Самозаспокоєння Пака працювало досить поганенько, бо щойно хлопець відкрив одне із вибраних “традиційних” відео, то миттєво був збитий наповал дзвінкими скрикуваннями якоїсь дівчини. Хлопець соромʼязливо вдивлявся в екран, намагаючись сконцентруватися на миготливих картинках та власних відчуттях. За десять хвилин перестрибування по відеодоріжках ще кількох роликів, Пак постановив, що не відчуває нічого “видатного”, окрім розпираючого сорому, та вирішив перейти до тієї самої “скрині Пандори”, якої з усіх сил намагався уникнути. Хлопець вибірково тикнув по кількох відео, відкривши їх у різних вкладках, та, приклавши руку до лиця, натиснув кнопку перегляду. Він намагався змусити себе зосередитися на якихось незначних деталях та помітити різницю із попередніми відео (окрім вже очевидної: кількість пенісів на екрані зросла вдвічі). Хлопець дивився на екран крізь пальці, тримаючи руку біля самого лиця, та, так само як і попереднього разу, часто перемотував відео. Все здавалось таким театральним, жорстоким та неприроднім — зовсім не схожим на ті ніжні почуття, що у нього виникали поруч із Міном. 

 

«Дідько, це просто смішно… – не в силах більше боротися із соромом, хлопець поспішно закрив браузер та гупнув кришкою ноутбука. – Це все ні чорта не прояснило, я тепер лише до всього людства відразу відчуваю…»

 

Пак підвівся з крісла та вимучено впав лицем в подушку. 

 

«От чого воно все повинно бути так складно… Я ж не прошу багато — лише спокою в житті».

 

Але спокій молодшому міг тільки снитися, адже саме в цей момент його телефон видав голосний сигнал нового повідомлення, чим мало не спровокував у хлопця передчасний серцевий напад.

 

– Блять. Що за скотина пише о такій годині… – Пак гнівно зиркнув на настінний годинник, стрілки якого зупинилися рівно на цифрі 12. Хлопець припіднявся спершись на лікті, та дістав із приліжкової тумби мобільний пристрій, одразу ж поглянувши на екран. – Та ви, блять, знущаєтесь наді мною! – прохрипів Пак від надлишку емоцій.

 

На екрані висвітилось “їмʼя” контакту, з яким Чіміну зараз найменш за все хотілось би вести нічні листування. Тремтячим пальцем він відкрив діалог, та зіскочив на ноги, важко задихавши, щойно прочитав повідомлення.

 

     > ⛈️: “Чому не спиш?”

 

Слова луною розходилися по вмить спустілій голові Пака, та змусили юнака дихати на межі своїх можливостей.

 

– Як він… Що за дурня… – хлопець налякано роззирався довкола, ходячи з кутка в куток в пошуках прихованих камер, аж поки на екрані не зʼявилося нове повідомлення.

 

     > ⛈️: “Перестань панікувати, Пак Чімін, я просто припустив”.

 

– Припустив він… мене тут ледве душа завчасно не покинула… Він якийсь довбаний телепат, чи що? 

 

     > ⛈️: “Тобто, тепер наше спілкування саме так виглядатиме: я писатиму, а ти просто читатимеш?”

 

      > ⛈️: “Мені, звісно, подобається не отримувати від тебе дурних запитань у відповідь, але, можливо, ти хоча б смайлик надішлеш?”

 

    > ⛈️: “Окей. Я просто хотів запитати, чи ти в порядку?”

 

     > ⛈️: “Сподіваюся, що ти добре харчуєшся, бо лягаєш спати, як стало зрозуміло, не дуже вчасно”.

 

Із кожним новим повідомленням роздратування хлопця росло разом із почуттям симпатії — Юнгі писав, бо переймався, а отже теж думав про нього.

 

/|\

 

– Хьон, зізнавайся, що ти зробив з Чіміном? – Техьон зі складеними на грудях руками височів над братом, що до цього спокійно читав книгу лежачи на дивані.

– Ти не бачиш, що я трохи зайнятий?

– Бачу, і мені плювати. Чімін мене вже другий день ігнорує, тепер навіть повідомлення не читає.

– Ти не думав, що ти йому набрид просто?

– Не думав. Зате я думав, що позавчора ти не надто поспішав повертатися додому, після того як поїхав відвезти Чіміна, і, о це так збіг, — наступні два дні він намагається з повітрям злитися.

Від слів молодшого брата тіло Юнгі напружилось і він міцно стиснув книгу між пальців.

– Наскільки я памʼятаю, він не вперше тебе уникає, можливо тоді варто задуматися, що ти не так, як «найкращий» друг, робиш?

– Не переводи стрілки, хьон, ти це робиш тільки тоді, коли тобі є що приховувати. І можливо він і справді мене уникає не вперше, але вперше не зʼявляється на своєму тренуванні за розкладом, це тобі також дивним не здається?

– Всім рано чи пізно потрібен відпочинок. Вируби вже свою тривожну сирену і йди спати.

 

Тільки от власній рекомендації Міну слідувати було вкрай важко. В його голові міцно засіли слова брата і він більше не міг думати ні про що інше. Ще дві години безсило провалявшись на дивані та перечитуючи одну й ту ж саму сторінку по колу, Юнгі зіскочив на ноги та вийшов на вулицю, прихопивши з собою куртку з ключами.

 

Підʼїжджаючи до дому Пака Юнгі помітив тьмяне світелко у одному із вікон на другому поверсі. Мін полегшено видихнув та припаркувався недалеко від будинку. Просидівши так кілька хвилин і не відводячи очей від ледь приштореного вікна — він раптом помітив швидко промайнулу тінь. Мін схопився за телефон, та ще кілька секунд подумавши, вирішив написати молодшому.

Юнгі хмикнув, щойно побачив одразу ж підхопившийся розмитий силует Пака у вікні, та усміхнувся сам до себе відправивши ще одне повідомлення.

 

Хлопець зухвало ігнорував повідомлення старшого, але прочитував кожне наступне, щойно його відправляв Мін. Важко видихнувши, Юнгі намагався заспокоїти себе тим, що принаймні Чімін в змозі блискавично пересуватися по кімнаті, а отже причиною пропуску заняття був не фізичний стан хлопця.

 

Але як тільки Юнгі збирався відкласти телефон — на екрані зʼявилося нове повідомлення, всього лише з одним пишномовним емодзі у вигляді середнього пальця. 

 

     > П.Ч.: “🖕”.

 

Мін пирснув сміхом, погладжуючи великим пальцем ребро телефону.

– Добре, він злиться, це вже щось, – старший полегшено здихнув і швидко набрав ще одне повідомлення.

 

     > Я: “Не засиджуйся довго, Чіміна-а. Добраніч”.

 

/|\

 

Наступного дня Чімін вирішив-таки прислухатися до слів Хосока та спробувати поговорити з Техьоном. Хлопець написав другу запропонувавши зустрітися у їх улюбленому кафе після пар та вдоволено видихнув.

Пак очікував, що друг як і завжди спізниться, тому неспішно ступав алеєю до кавʼярні, намагаючись зібратися із думками. Але яким було його здивування, коли зайшовши у приміщення, за знайомим кутовим столиком він помітив Техьона, котрий одразу ж підскочив з місця і радісно замахав йому рукою.

 

Чімін простояв на порозі декілька секунд як вкопаний і врешті підійшов до столу, на якому вже стояло його улюблене лате та шматочок торту.

 

– Хей, ти вчасно, каву щойно піднесли, ще гаряча, – радісно посміхався Техьон, вітаючи друга.

– Привіт… це неочікувано, дякую, – невпевнено промовив Чімін, легко посміхнувшись.

– Хе-хе, я знав, що ти не встоїш. Як день минув?

– Та наче добре, а в тебе?

– Я врешті бачу твоє прекрасне обличчя перед своїми очима — тому краще і бути не може, – радісно відповів хлопець.

– Техьоні… вибач, що ігнорував тебе… Мушу зізнатися: я вчора побачив тебе біля дверей танцювальної зали і… втік… ми з Хосокі-хьоном поїхали у іншу залу. Дідько, інколи я поводжу себе як справжня дитина…

– Оо, то ось воно що… Чіміна-а, все в порядку. Ну як, я звісно переймався та непокоївся, але ти наче здоровий, це вже тішить, – швидко проторочив Те.

– Так… Ем… чесно кажучи, я боявся, що ти почнеш ставити мені багато різних запитань, а я просто не знатиму, що на них відповісти, і це приводило мене в паніку. Думаю, мені просто потрібно трохи часу, щоб розібратися зі своєю головою.

– Чіміні, все добре, я розумію, – засмучено видихнув Техьон бачучи занепокоєння друга, – Я просто… можна я лише поставлю тобі одне єдине запитання? Ти не забовʼязаний на нього відповідати.

– Ем-м… добре, – насторожено згодився Пак.

– Юнгі-хьон же не заподіяв тобі нічого поганого?

Від згадки про старшого Чімін зціпив зуби та нервово проковтнув слину.

– Він… ні… нічого такого, – серце юнака раптом почало заходитися наче після тривалого бігу. – Чому ти так вирішив?

– Чіміна-а, я ж бачу, як дивно ви себе поводите поруч один з одним. І того вечора хьон повернувся від тебе з таким обличчям наче його змусили 10-ти годинний концерт відіграти і не заплатили. Ніколи раніше не бачив його настільки засмученим та злим одночасно. 

– Засмученим..?

– Ага, було таке враження, ніби він щойно улюбленого кота поховав, котрого ж сам і переїхав; я вже думав у правоохоронні органи телефонувати, поки Гук мене не відмовив.

 

Техьону завжди вдавалось дуже вдало передавати людські емоції через словесні метафори, а тому Чіміна не відпускала думка, що того вечора старшому було так само боляче, як і йому: «Тільки якого чорта ти тоді просто звалив, мазохістичний егоїстичний придурок».

 

– Чіміна-а? Ти в порядку? – вирвав друга із роздумів Техьон.

– А, так, задумався просто…

– Ти надто багато думаєш, в цьому і вся твоя проблема, – захитав головою Те. – Добре, що я знаю її вирішення: тебе врятує смачний торт і солодкий напій — налітай!
 

/|\

 

Намджун сидів поруч із Юнгі в його студії та спостерігав за тим, як старший вже вдесяте безуспішно намагається розділити звукову доріжку, кожного разу проминаючи потрібне місце бігунком. 

 

Мін знервовано зціпив зуби та звернувся до Намджуна:

– Давай ти, не можу розчути той дрібний бас.

– Може перерву? Ми вже годин пʼять тут сидимо, у мене самого перед очима плями.

– Окей, як скажеш, – Юнгі трішки відʼїхав на кріслі назад та запрокинув голову.

– Хьон, можна запитати?

– Ну, питай.

– Між вами з Чіміном щось сталося? Він вже другий тиждень ходить шуркається по різних куточках університету, як тільки нас здалеку забачить. Я думав, після тієї вечері у пʼятницю у вас все трохи налагодилось.

Юнгі втомлено закотив очі та здихнув.

– І так, і ні. Він ночував у нас, і все ніби було добре, а в суботу ввечері я відвіз його назад додому…

– Чекай… що?? – перебив друга Джун. – Як взагалі вийшло, що він у вас залишився? По власній волі, сподіваюсь?

– Не переймайся, я його не звʼязував… за мене це зробив Техьон.

– ЩО??! Хьон, не лякай мене, ти ж не практикуєш якісь збочені втіхи?

– Брр, як тобі таке в голову могло прийти… – потрусив головою Мін, намагаючись відігнати навʼязливі картинки. – Я просто боявся, що Техьон спаскудить мою машину і хотів відвезти його додому першим, а там він вже пʼяним завалився на своє ліжко, прихопивши своєю мертвою хваткою щей Чіміна з Чонгуком.

– Ох, ясно, – полегшено видихнув Намджун. – Допустимо, що ти геть не маєш жодного впливу на свого братця, – скептично підняв брови Джун, – І тому все так прекрасно склалося, що в тебе була змога провести вихідний з Чіміном і він навіть не намагався втекти за цей час — що сталося, коли ти його додому відвіз?

– Здається, ми мало не поцілувалися…

– Ви мало не — ЩО?! – Джун сидів з відкритим ротом, невіряче вдивляючись у камʼяне обличчя друга. – Ну ти даєш, хьон… Ні, ти звісно маєш певний шарм, котрий якимось дивним чином приманює до себе нещасних світлих метеликів — але Чімін? Правду кажучи, мені до кінця не вірилося, що він зможе довіритись тобі.

– Не виставляй мене якимось монстром… – обурився Мін. – Але, чесно кажучи, я також здивувався, тому і вирішив не поспішати з цим та повернувся додому.

– Ти хотів сказати — ганебно втік, залишивши хлопця наодинці з купою думок?

– Айй, Джун, тільки не починай, я вже шкодую, що розповів тобі.

– Хьон, ти хоч розумієш, що зробив?

– Розумію я, Нам, чудово розумію, – закотив очі Юнгі. – Я просто не хотів, щоб він зробив це піддавшись моменту, а потім шкодував та намагався назавжди стерти мене зі свого життя. Я не хочу, щоб це було лише якоюсь хвилинною зацікавленністю чи чимось подібним. Йому потрібен час, щоб зрозуміти, чого він сам хоче насправді.

– Як благородно, хьон. А ти не міг це все сказати йому прямо у вічі? Чи ти думаєш, що він раптом зрозумів твій шляхетний задум та логічним чином вирішив проаналізувати все своє життя: починаючи з утроби матері і закінчуючи твоєю розумною фізіономією? Чи може, так зовсім теоретично, він міг подумати, що ти просто вирішив познущатися над ним, а потім залишив на поталу власному сорому?

– Я… хм… – слова друга змусили Міна зануритись у глибокі роздуми.

– Я вірю, що в тебе були найкращі наміри, хьон, але вважаю, що тобі-таки варто поговорити з Чімом, поки він не надумав собі чогось, що все надто ускладнить.
 

/|\

 

Вже котрий тиждень Чімін проводив у напівпримарному стані. Уникати старшого виявилося важко навіть не дивлячись на те, що їх корпуси розташовувалися у різних кінцях університету: якимось незрозумілим чином Пак постійно ловив себе на півдорозі до музичного крила будівлі та розвертався щойно завбачав Намджуна чи Юнгі. Хлопець не вірив у магію чи космічний поклик, але його несвідоме прагнення опинитися поруч із старшим щоразу брало верх над бажанням забути про його існування. 

Здавалось би, у Чіміна врешті було все те, чого він так жадав увесь минулий рік: він міг вільно спілкуватися із друзями, ніхто більше не докучав йому тупими коментарями, Йон зник з життя, наче його ніколи і не було, а всі довкола ним захоплювалися та прагнули зблизитися. Але все частіше Пак ловив себе на думці, що почала повністю захоплювати його свідомість: йому не вистачало присутності Юнгі, він знемагав від бажання на мить вдихнути запах старшого та почути його низький оксамитовий голос.

Хлопець ставав все більш розсіяним і почав втрачати відчуття часу: все довкола злилося в один і той самий повторюваний по колу калейдоскоп. Його навчання та тренування котилися у прірву байдужості, а улюблена їжа не приносила жодного задоволення. 

Чімін вперше повністю зняв свої багатошарові маски та рідко посміхався, відсторонюючись від усіх, чим ще більше підтримував свій новий образ Холодного принца. Друзям було боляче спостерігати за тим, як занепадає хлопець, але вони намагалися підтримати його займаючи буденними розмовами і заняттями. Ніхто не норовився влізти йому в душу та голову, за що Пак був щиро вдячним, але і сам до кінця не міг зрозуміти, що з ним відбувалося. Точніше, міг би, якби перестав пручатися власному серцю та відпустив спроби приведення логічних доводів.

 

Вже ритуально, несвідомо прогулюючись у напрямку корпуса Міна, Чімін зупинився біля однієї із арок та мовчки запитував всесвіт про причини власного існування. Пак раптом розвернувся та вже хотів повертатися до свого крила, коли несподівано у його кишені завібрував телефон.

 

     > ⛈️: “Плануєш факультет змінити?”

 

Хлопець нажахано стиснув телефон у руці та проковтнув слину.

 

     > ⛈️: “На твоєму місці, я б розважив спеціальність вокалу. Думаю, тон твого голосу здатен всіх приємно здивувати”.

 

«Та якого… він знущається з мене?!» – Чімін злісно виштовхнув повітря з грудей та обернувся, шукаючи очима старшого.

 

     > ⛈️: “Кажуть, ангели зазвичай наглядають за людьми зверху”.

 

«Це він себе ангелом вважає?! Хіба тим, що об землю крила потрощив і, без того паскудну, фізіономію розплющив» – гнівно фиркнув Пак та знову почав крутити головою, піднявши ту догори.

 

Юнгі, разом із Намджуном, стояли на невеличкому балкончику другого поверху. Забачивши чимось розгніваного хлопця, Джун лише ніяково привітно посміхнувся, а Мін беземоційно вдивлявся у очі Пака, підпираючи обличчя однією рукою, поки інша невимушено звисала над перилами тримаючи телефон. Чімін хмикнув собі під носа і сердито покрокував до входу у будівлю.

 

– Хьон, ти що зробив? Чому Чімін зараз на розлючену фурію був схожий? – стривожено звернувся до Юнгі Джун.

– Нічого, просто привітався.

– За “просто” не обдаровують вбивчим поглядом. Ти досі не поговорив з ним?

– Не було нагоди.

– Нагоди чи, радше, сміливості? – скептично підняв брову Джун.

 

Раптом двері балкону різко відчинилися, і хлопці разом злякано повернулися на гучний звук: у проході стояв розлючений хлопець, що лише важко часто дихав, буравлячи Юнгі поглядом. Не очікуючи побачити молодшого, Мін мимоволі зробив крок уперед.

 

– Чімін..?

– Заткнись.

 

Хлопець різко попрямував до Юнгі, не зважаючи на шокованого Джуна, та, сутужно видихнувши, гупнувся головою на груди старшому, тісно притулившись до нього чолом.

Між хлопцями повисла напружена тиша, яку заповнювало лише нерівномірне дихання Пака. 

 

Він жадібно втягував носом такий омріяний запах хьона, і мʼяко прикрив очі:

– Бісиш мене.

 

Юнгі стояв не в змозі поворушитись чи відповісти. Все, що він міг — лише безпорадно вдивлятись у біляву потилицю хлопця та вдихати улюблений дразливий запах його волосся.

Чімін відчував, як заходилось серце старшого та не зміг стримати легкої посмішки. Мін не відштовхував його, не сперечався, та так само не звертав уваги на друга чи людей, що проходили повз відчинені двері. Їм обом не вистачало одне одного, ця примарна близькість, якою вони ніяк не могли насититись, змушувала ганяти кров по тілу втричі швидше, та забувати про все довкола. 

 

Тільки-но Мін зібрався піднести руку, щоб торкнутися молодшого — той різко відскочив назад, ненадовго затримавши шпаркий, розніжений погляд на Юнгі, і одразу перевів очі на Джуна, котрий увесь цей час простояв мовчки позаду, майже не дихаючи. 

Чімін схвильовано проковтнув слину та, різко розвернувшись на пʼятах, зник за дверима балкону, так само несподівано, як ще хвилину тому зʼявився у них. 

 

Намджун вперше бачив друга настільки розгубленим і спантеличеним, Мін застиг на місці та скляним поглядом вдивлявся у двері.

 

– Що ж, це було цікаво, – раптом подав голос Джун. – Судячи з такого швидкого розвитку подій, ти добре знаєш, що робиш і моїх порад не потребуєш.

 

Намджун обережно підійшов до Юнгі та по-дружньому поплескав його по плечу.

– Не хочу тебе виривати із твого, очевидно, дуже насиченого внутрішнього монологу, але наступна пара починається вже за хвилину, йдемо?

 

Мін врешті відмер і легко повернув голову до Джуна, кивнувши йому у відповідь.

 

Все заняття Юнгі провів у глибоких роздумах та майже не відводив пустих очей від парти. А з прострації його раптом вирвало нове повідомлення, що висвітилось на екрані мобільного пристрою перед ним. Мін схвильовано взяв телефон до рук забачивши імʼя відправника, та з осторогою натиснув на екран.

 

     > П.Ч.: “Субота, 14:30, “Hanam Bar”. Твій єдиний шанс отримати свої бульгогі. І якщо тобі є що сказати, то зроби це при зустрічі, а не в повідомленнях. Дістав вже, придурок (￣ヘ￣)”.

 

Не втримавшись, Мін тихо пирснув сміхом.

«Пак Чімін, а ти і справді вмієш дивувати…»