Частина 9

··›·‹··

Ранок наступного дня почався для Чіміна з важкої голови і усвідомлення, що він проспав всі свої будильники. А отже сьогодні знову доведеться обходитись без сніданку, що стає вже якоюсь нездоровою звичкою, а все завдяки одному хьону, що нахабно та без дозволу оселився в голові Чіміна і полишив бідного хлопця сну. 

 

Всю ніч Пак не міг зімкнути очей та обдумував те, з чим йому довелося зіткнутися за минулий день. Кількість та інтенсивність подій досягли критичної позначки на шкалі Чімінового терпіння і ніяк не вкладались в голові. Він не міг пояснити дії інших стосовно себе, а що найгірше, не міг пояснити власних почуттів. Чімін був спантеличений, роздратований і вражений. І всі ці емоції були одночасно і набридливими, і приємними, в залежності від ситуації, спогади про яку зʼявлялись в голові. 

 

Але, чи не найбільше занепокоєння у русоволосого хлопця викликав його власний телефон, котрий зі вчорашнього дня розривався повідомленнями з групових чатів та запитами на особисті повідомлення. І йому не потрібно було розблоковувати екран, щоб зрозуміти, про що йшлося у тих повідомленнях. Ще з минулого року він чудово знав, чого йому варто очікувати після своєї появи в університеті в такому “тематичному” костюмі. Але цього разу до звичних повідомлень та фотокарток додалися ще й брехливі плітки про “цікаві” відносини двох, так по-різному популярних, студентів другого і четвертого курсу. 

 

Чімін волів викинути набридливий пристрій через вікно, чи ж, принаймні, видалити додатки із месенджерами і соціальними мережами. Проте, на жаль, у сучасному світі він не міг зробити навіть цього. Адже вся важлива інформація, що стосувалася процесу навчання та змін у ньому надходила безпосередньо з тих самих злощасних додатків та чатів у них. От і думай після такого — прогрес це чи прокляття… 

 

Чімін вирішив не придумувати велосипед заново і дотримуватись минулорічної тактики: ігнорувати будь-що і будь-кого, хто намагатиметься заговорити з ним на дражливі теми, і сподіватись, що сучасна нетерпляча людська натура швидко втомиться від відсутності динамічного розвитку подій, та, зрештою, переключиться на щось новіше та цікавіше.

 

Тож, швидко зібравшись, та накинувши на тіло перше, що попалося на очі, Чімін вирушив на автобусну зупинку, молячись по дорозі богині Фортуні, щоб сьогодні він не втрапив у якесь нове “соціальне лайно” та прожив максимально середньостатистичний пекельний день студента факультету танців.

 

/|\

 

Тільки ступивши на подвірʼя університету, Чімін збагнув, наскільки сильно він недооцінював силу пліток, і навіть будь він самим сином Фортуни — жіночка свівчуваюче вклала би йому руки на плечі та побажала… терпіння. Бо кожен його крок по території університету тепер нагадував гру “Сапер” під пильним наглядом десятків груп студентів зі своїми телефонами напоготові. Не про таку славу мріяв Чімін, однак намірів хлопця подібна надмірна увага не змінила, він все ще не збирався приймати участі у цьому масовому затьмаренні свідомості (хоч залишатись осторонь доволі важко, коли ти являєшся коренем самої ситуації).

 

З невтішних думок Чіміна вирвала знайома важка рука Техьона, що приобняла хлопця за плечі на коридорі, а бадьорий друг розплився у посмішці.

 

– Чіміна-а!!! Новий день — нові можливості! Як ти, друже? Я тобі повідомлень з тридцять вчора залишив, здебільшого фото морозива, ніяк кращий ракурс не міг обрати, але все ж… Ти телефон раптом не загубив?

– Краще б загубив… ТеТе, ти міг би хоч інколи вміщати суть у кілька слів, а не у безперервний потік свідомості? – трохи роздратовано промовив Чімін.

– Хм, ні, не думаю, навряд чи, то вже буду не я, – Техьон замотав головою вигнувши брови у різні боки.

– Можна було б і не питати… – безсило зітхнув Чімін.

– То що там з телефоном?

– А ти як думаєш? Він вибухає повідомленнями, як виявляється, твоїми також, тому я поки перемкнув його в режим прийому дзвінків лише від важливих контактів.

– ТО Я НЕ СЕРЕД ТВОЇХ ВАЖЛИВИХ КОНТАКТІВ?! Ти розбиваєш моє серце… – Техьон награно вчепився за сорочку на своїх грудях.

– Не драматизуй, я сказав про дзвінки, а не повідомлення, ти ж не телефонував.

– Фух! Ти мене налякав. Я вже майже втратив віру в нашу дружбу, – прикрив з полегшенням очі Техьон. – Виходить, ти так і не бачив те бомбічне морозиво?

– ТеТе, з усією повагою, але мені зараз не до фотографій морозива у 30 різних ракурсах.

– Ну, там всього 20 ракурсів… ще є фото плюшевої качечки, яку мені Гук в автоматі виграв… – Техьон стикнувся з грізним поглядом друга і вирішив виправитися. – Чорт, ти правий, вибач, я інколи думаю лише про себе і не помічаю, як говорю недоречні речі.

– Принаймні, ти це визнаєш.

– Угу… – Техьон відчував провину за свою нечуйність і похилив голову.

– В будь-якому разі, я справді радий, що ви гарно провели час з Гуком. І я обовʼязково передивлюсь повідомлення, коли матиму сили, ТеТе, – Чімін намагався загладити ситуацію, побачивши понурого друга.

– Знаю, Чім, все в порядку. Краще скажи — як ти? Я заходив у чати, це якийсь жах, все гірше, ніж минулого року… – Техьон виглядав щиро стривоженим та переймався за друга.

– Я здогадувався, тому навіть не заглядав туди. Мені вистачає “живого” досвіду, – Чімін перевів погляд на студентів позаду Те, що безсоромно витріщались на хлопця. – А читати про себе всю ту “достовірну” інформацію з “перших рук” я не збираюсь.

– Ну, воно і правильно. Як ти вчора додому дійшов, без пригод, сподіваюсь?

– Не зовсім… – Чімін поклав руку на шию та важко зітхнув. – Я Хосокі-хьона зустрів.

– О, це ж добре… так? – невпевнено запитав Те, побачивши дивну реакцію друга.

– І так, і ні, – Чімін понуро зітнув губи. – Юнгі-хьон не попереджав Йона… Це був Хобі-хьон… – Техьон широко відкрив рота у подиві, намагаючись зрозуміти, як такий сонячний хьон міг зробити щось подібне по відношенню до свого улюбленого донсена. – Ну, він, звісно, зробив це ненароком і вже все пояснив мені, все впорядку. Я просто… не знаю, занадто багато подій трапилося за один день: цей дурний костюм, Йон, Хобі-хьон, і ще всі ці повідомлення, плітки і… Юнгі-хьон… – клубок у горлі хлопця швидко зростав і було дедалі важче стримувати свої емоції. – Хоча знаєш, напевно, я просто не виспався, і не поснідав. Так, мені просто потрібен час і все знову буде чудово, – Чімін більше намагався заспокоїти друга, ніж себе, бо побачив жалісливі очі Техьона, а Пак не звик отак оголювати свої думки та переживання перед кимось, та й сам не розумів, чому його язик самовільно видав підряд стільки інформації, але це змусило Чіміна почуватися не у своїй тарілці.

– Здається, тепер я розумію… Чім… – Техьон не встиг договорити, як Пак різко обірвав його.

– Не переймайся, Те, все добре, справді. Вибач, мені вже треба йти, не можу запізнитися на пару, я й так проспав. Фух, сподіваюсь, міс Кан не змусить мене писати реферат, як минулого разу, – збентеження Чіміна видавав непритаманний йому швидкий темп мовлення і напружена посмішка; хлопцю хотілось пошвидше втікти від незручної розмови та справлятися із власними почуттями, як завжди, на самоті.

– Ох, звісно… Тоді побачимось пізніше? – Техьон відчував стривоженість друга, але знав, що зараз краще відступити.

– Так, авжеж, спишемось, – на цих словах Чімін хутко направився вже спустілим коридором до своєї аудиторії, залишаючи позаду, занепокоєного станом друга, Техьона.

 

/|\

 

Та ані на другій перерві, ані на третій Чімін не давався чутись, а їх діалог так і залишився із позначкою “не прочитано”. Техьон намагався вигледіти Пака в коридорах університету, але той ніде не зʼявлявся, немов не хотів бути поміченим. Техьон переймався за друга, бо ще жодного разу не бачив його в такому стані та з тремтячим голосом. Здавалось, зараз він був особливо вразливим, але не бажав ділитися з кимось своїми думками і переживаннями. Техьон відчував себе розгублено та, чесно кажучи, не знав, що робити в такій ситуації, а тому вирішив звернутися за порадою до Чонгука, котрий вже за кілька хвилин після тривожного дзвінка, опинився біля дверей аудиторії Техьона, і вони відійшли до вікна на коридорі, щоб поговорити.

 

– Ну ти чого? Чіміні-хьон міцний хлопець, він впорається, просто дай йому час, – намагався втішити змарнілого хлопця Чон.

– Я знаю, що він впорається, він найсильніша людина із всіх, кого я знаю. Навіть якщо він мені нічого не каже, я бачу як йому складно. І увесь минулий рік я знав, я відчував, просто думав, що краще не лізти в душу, коли не просять. А тепер думаю, що це було помилкою. Сьогодні, коли я вперше побачив його таким… стомленим і розбитим. Я повинен якось йому допомогти, навіть якщо він не просить.

– Ну-ну, Те, спокійно, – Чонгук легко приобняв хлопця за плечі. – Я розумію, що ти хочеш допомогти, але Чіміні-хьон справді дуже впертий і не любить говорити про власні почуття. За той час, що ми з ним знайомі, я зрозумів, що для нього найкраща терапія це танці і фізичне навантаження. І поки він сам не відчує, що хоче поділитися своїми думками — немає сенсу його про щось розпитувати, він може тільки більше замкнутися в собі, як це і сталося, коли він просто втік від тебе, щойно зрозумів, що сказав зайвого. Ти можеш просто бути поруч, коли він знову буде готовий підпустити до себе ближче. Думаю, він з тих людей, котрі по-справжньому можуть оголити свою душу та тіло лише перед однією найближчою людиною, і коли він таку зустріне — їй краще берегти цю довіру, немов тонкий кришталевий келих.

– Вау… Знаю, це недоречно, але я щойно вдруге закохався у тебе, – Техьон сяючими від сльозинок та захоплення очима дивився на лагідний вираз обличчя свого хлопця. – Як ти можеш бути таким розумним та поетичним одночасно?

– ТеТе, не змушуй мене привселюдно червоніти, – Чонгуку важко було встояти під таким наполегливим і наповненим захоплення поглядом юнака. – Ти хоч зрозумів, що я намагався тобі донести?

– Так, я зрозумів, – хлопцю довелося знову повернутися до гіркої реальності та визнати, що Чон має рацію, і краще поки не тиснути на Чіміна. – Сподіваюсь, з ним все буде добре… Але мене непокоять ці тупі плітки, і те, що Йон знову займається роздмухуванням ситуації.

– Ну, думаю, цю частину нам варто залишити на Юнгі-хьона.

– Що? На брата? Чому?

– Памʼятаєш свою здогадку, котрою ти вчора поділився зі мною щодо хьона? – Техьон часто замахав головою. – Так от, я думаю, ти маєш рацію. Я задумувався про це ще раніше, але після вчорашніх дій Юнгі-хьона… все стало трохи очевидніше, – Чонгук зробив паузу і вдумливо витягнув губи. – Він турбується про нього, і я впевнений, що хьон придумає, як розібратися з цими плітками та Йоном. Тому не переймайся про це, все налагодиться з часом, просто намагатимемось не заважати, але бути поруч про всяк випадок, – Чонгук з теплою посмішкою поглянув на Те і стиснув долоню хлопця.

– Ти просто неймовірний, – Техьон вкотре дивився на свого хлопця повним обожнювання поглядом. – Напевно, ти маєш рацію, поки що це наша найкраща стратегія. Дякую, що допоміг розібратися у всьому.

– Ну, я радий, що зміг допомогти тобі. І що ти спершу звернувся до мене, а не пішов в університетську радіорубку з оголошенням про розшук зниклого на дві перерви друга, – Чонгук впівголоса розсміявся, але трохи притих, побачивши зніяковіння хлопця навпроти.

– Ну… чесно кажучи, в мене була така думка… – знітився Техьон.

– І чому я не здивований? – знову розсміявся Чонгук, на що отримав відчутний удар в своє ліве передпліччя.

 

Їх милу ідилію перервала серія раптових повідомлень, що одночасно прокотилась їх власними і телефонами студентів, котрі розташовувались у різних куточках коридору та в аудиторії навпроти.

Хлопці стривожено переглянулись один з одним і потягнулись до телефонів.

Вже через хвилину вони знову зіткнулися радісними поглядами, і Техьон, не втримавшись, кинувся в обійми Чону.

 

– Як я і сказав, нам краще залишити це на Юнгі-хьона, – пошепки промовив Чон у скроню Те.

– І ти мав рацію.

 

/|\

 

Наступну пару Техьон провів у більш спокійному стані та із задоволенням спостерігав за тим, як із усіх чатів, якимось “дивовижним” чином, зникають всі ті “неупереджені” та “любʼязні” повідомлення, що з учорашнього дня лавиною котилися мережею; і з теплою посмішкою згадував нещодавню розмову з Чонгуком, котрий зумів знайти правильні слова та підтримати хлопця у непростий момент. 

 

Після їх зустрічі Чонгук спокійно викрокував до свого корпусу, де у нього мала б проходити наступна пара по Гармонії та аналізу, але він раптом натрапив на Юнгі, котрий саме виходив із дверей деканату факультету танців.

 

– О, хей, Юнгі-хьон! – хлопець помахав рукою Міну.

– А, Чонгук, привіт, ти на пару?

– Так, в музичний, тобі теж туди?

– Ага, ходімо.

– Хьон, ти ж раптом не вирішив факультет змінити? – занепокоєно глянув на старшого Чонгук, вказуючи на двері, з котрих щойно вийшов Юнгі.

– Що? А, ні, я тут у справі був.

– А ця справа, часом, не повʼязана із масовою розсилкою “повідомлень щастя”? – Чонгук хитро посміхнувся.

– Можна й так сказати.

– Хех, я в тобі не сумнівався, хьон. Варто сказати, що ефект ти справив грандіозний і миттєвий, – Гук схвально закивав і виставив великий палець угору.

– Справді? От і чудово, – Юнгі вдоволено усміхнувся. – А ти чого тут?

– А, та я до Те бігав, він трохи надраматизував собі, але все вже наче в порядку.

– Через що цього разу: тіні в дверях злякався чи колір светру втратив свою насиченість після прання? – байдужо запитав Юнгі.

– Як не дивно, цього разу все було серйозніше, – Чонгук схвильовано прочистив горло. – Це стосувалось Чіміні-хьона.

Юнгі насторожився почувши імʼя молодшого, і мимоволі повернув голову до Чона.

– Щось трапилось?

– Ну, вони просто розмовляли зранку, і, здається, у Чіміні-хьона неочікувано стався невеличкий “mental breakdown”, через що він тепер уникає Те, от він і розпанікувався. Але, думаю, хьону просто потрібно трохи часу. Я лише сподіваюсь, що він не заганяє себе тренуваннями до смерті і їстиме нормально, – Чонгук важко зітхнув і вирішив, що варто-таки буде після занять заглянути у танцювальну залу та перевірити стан друга.

– Зрозуміло, – Юнгі напружено видихнув та зціпив зуби. – Частина відповідальності лежить на мені, тому не переймайтесь, я донесу до його впертої свідомості рівень неефективності надмірного фізичного навантаження.

– Ох, хьон, ти впевнений, що це хороша ідея? – занепокоївся Чонгук. – Я маю на увазі, що Чіміні-хьон може не дуже добре сприйняти твої спроби з ним поговорити, тим більше, коли він в такому стані, – Чонгук потайки радів такій ініціативності хьона, але все ж він також переймався за Чіміна та те, як подібна розмова може на нього вплинути.

– Я впевнений, – рішуче заявив Юнгі, котрий вже втомився від обережних дій і вирішив довіритися своєму серцю, котре чомусь підказувало, що зараз лише він зможе достукатись до молодшого.

 

/|\

 

Проте, яким би впевненим і рішучим Юнгі не здавався собі та іншим, все, що стосувалось Чіміна, викликало у ньому нездоланне фонове відчуття тривоги та змушувало нервувати щоразу, як Юнгі бачив молодшого. 

Ось і зараз: він застиг біля входу у танцювальну залу та не міг змусити власну руку натиснути на дверну ручку, щоб відчинити двері. А тому він вирішив дати собі та хлопцю за дверима ще трішки часу побути на самоті із власними думками. 

 

А за вікном швидко починало темніти і в університеті майже не залишилось людей, пусті стіни будівлі наповнювала лише музика, що доносилися крізь все ще зачинені двері танцювальної зали та невтомно нагадувала, що зараз, там за стінкою, один особливо впертий та засмучений хлопець нещадно вибиває із власного тіла увесь дух, лише задля того, щоб не стикатися зі своїми демонами лицем в лице.

 

Врешті, музика почала потроху стишуватись, і Юнгі вирішив більше не відтягувати неминуче, а тому міцно схопився за ручку, набрав повітря у груди та штовхнув двері вперед. Від несподіванки, хлопець, що лежав посеред зали у формі зірочки з розкинутими руками та ногами по паркету, різко підвів голову у напрямку відчинених дверей, та ще кілька секунд його мозок намагався обробити перевернуту догори дригом картинку.

 

– Хьон? Ти чого тут? – Чімін був, мʼяко кажучи, здивованим появою Юнгі у танцювальній залі, ще й о такій порі.

– Це я в тебе повинен спитати — ТИ чого досі тут? Намагаєшся скоротити кількість цифр на надгробку? – Юнгі зробив кілька кроків вперед, щоб заглянути хлопцю у вічі.

– Хьон, мені зараз не до твоїх дотепностей, давай ти завтра мені настрій псуватимеш?

 

Чімін безсило опустив голову на тверду поверхню і знову витріщився у білу стелю, поки Юнгі врешті мав змогу роздивитися хлопця детальніше: весь одяг та волосся Чіміна були мокрими від поту; по худорлявих руках у швидкому темпі тріпотіли зеленкуваті венки; обличчя та шия хлопця були залиті малиновими плямами; грудна клітка нерівномірно то підіймалась, то опускалась; а рот був легко привідкритим та намагався захопити більше повітря у груди; в той час як легко прикритий повіками погляд, що був скерований у стелю, видавався незвично пустим і байдужим. Хлопець нагадував спорожнілу ляльку, тіло котрої ворушив лише прохолодний вітерець. Юнгі було боляче бачити Чіміна в такому стані, і він прагнув якнайшвидше забрати тендітного хлопця з цієї задушливої зали.

 

– Збирайся.

– Що? – Чімін ширше відкрив повіки у здивуванні.

– Я відвезу тебе додому.

– Та вже-таки…

– Це не пропозиція і не питання. Збирайся.

– Та якого біса?! – Чімін стиснув руки в кулаки. – З чого ти взяв, що можеш раптом заявлятися коли захочеш і вказувати що мені робити? – Чімін рішуче видихнув, та зібравши останні сили, різко підійняв корпус тіла в положенні сидячи спиною до Юнгі і вперся кулаками в підлогу.

 

Здавалося, поява Міна стала для нього останньою краплею і чаша терпіння розлетілася на мільйони кришталиків. Невідома до цього пекуча біль та лють заполонили груди хлопця і йому хотілось вирвати з себе ці гіркі, уїдливі почуття, навіть якщо доведеться розтрощити все довкола.

 

– Дістало… Ти мене дістав! Постійно робиш, що тобі заманеться: приїжджаєш до мене; свої ж слова скасовуєш; граєшся в якісь незрозумілі ігри; поводиш себе так, наче ми якісь закадичні друзяки; їжу мені приносиш; з Йоном гризешся; з моїми ж друзями за моєю спиною спілкуєшся; говориш всякі дивні речі… Невже тобі більше нічим зайнятися?! Ді-ста-ло! Ти можеш просто звалити з мого життя і не вдавати з себе турботливого хьона, котрому не все одно?! Невже так важко просто забути про моє існування?!

 

Чімін важко преривисто дихав, а серце заходилось, немов після марафону. Щойно він вперше кричав на когось, вперше не хотів здаватися хорошим чи сильним, вперше проявляв емоції, котрі так вправно ховав сам від себе. Він дивився на власні коліна, що тремтіли та не могли заспокоїтися. Він не міг підняти погляд вище, тому що знав, що тоді йому доведеться зіткнутися із відображенням очей Юнгі у дзеркалі навпроти. Хлопець намагався лише вирівняти дихання та молився, щоб Юнгі просто змовчав. Просто змовчав, розвернувся та покинув це розпечене приміщення. 

Та богиня Фортуна сьогодні явно була не на його боці, адже замість гупання дверей, він почув лише низький стриманий голос старшого позаду себе.

 

– Не можу. Не все одно. Неможливо.

 

Плечі Чіміна мимоволі здригнулися, а волосся на потилиці хлопця стало дибки. Він намагався усвідомити щойно так спокійно промовлені Юнгі слова. Вони не були забарвлені ані гнівом, ані розчаруванням, ані образою. Вони здавались такими теплими та згубними водночас. Слова промовлені впевненим непохитним голосом, немов вирок — кому з них? Чи, можливо, їм обом?

 

– В тебе пʼять хвилин, чекатиму за дверима.

– Щ-що? – Чімін раптом підхопився у подиві і його тіло самовільно повернулося назад, але він побачив лише швидко зникаючу за дверима спину Юнгі. – Ей!!! Та якого біса…

 

Чімін не міг зрозуміти, що коїлось в голові хьона, але відчував, що більше не було сенсу впиратися, та й сил на це не залишилось. Тому, дозволивши собі останню витівку, хлопець рівно за 10 хвилин зухвало відчинив двері та одразу ж завмер біля них.

 

– Наступного разу я терпеливо не чекатиму — просто винесу на руках, – Юнгі відверто насолоджувався ефектом, який справили його слова на залитого румʼянцем молодшого.

– Ти довбаний псих, Мін Юнгі! – Чімін сердито фиркнув і, дьорнувши за ремінь своєї сумки, швидко закрокував вперед.

 

Юнгі намагався поспіти за молодшим, у котрого раптом відкрилося друге дихання і він мало не зривався на біг. Коли Мін опинився на вулиці, то помітив лише відблиск світловідбивача на сумці Пака в 20 метрах від себе.

 

– Що за дитина… – промовив сам до себе старший та направився до машини.

 

Вже за три хвилини Юнгі наздогнав Чіміна, котрий гнівно викроковував по дорозі до автобусної зупинки.

– Далеко зібрався? – старший опустив вікно зі сторони пасажирського сидіння і продовжував їхати зі швидкістю Чімінового кроку. – Не клей дурня і сідай в машину, вже трохи запізно для вечірніх прогулянок.

– Не цікавить.

– А простудитися перед танцювальним конкурсом тебе цікавить? 

Чімін несподівано зупинився та задумався.

– Відколи ти взагалі розкладами танцювальних конкурсів цікавишся?

– У мене багато різних хобі, – і звісно ж, Юнгі не визнає, що всі його “нові хобі” крутяться виключно довкола інтересів одного впертого хлопця. – Сідай, ти увесь мокрий, захворієш.

Чімін міцно стиснув у руці ремінь сумки і вимучено зітхнув.

– Чудово, тоді пізніше не жалійся, що салон твого безцінного авто пропахне потом, – Чімін різко відчинив задні дверцята, закинув туди свою сумку і вмістився слідом за нею.

– Я не Техьон — переживу, – Юнгі врешті видихнув з полегшенням, бо з горем навпіл, але набундючене обличчя молодшого опинилося в теплому салоні авто. – Пристебнись.

– Та що… – Чімін піймав на собі серйозний погляд старшого через дзеркало, і простогнавши, таки пристебнувся.

– Молодець, – вдоволено промовив Юнгі, на що Чімін лише показово відвернув голову до вікна.

 

Перші 5 хвилин вони проїхали у напруженій тиші, що, очевидно, не влаштовувала розбурханого емоціями Чіміна.

 

– Для чого ти це все робиш?

– Ти ж сам сказав — мені просто немає чим зайнятися.

– Ми обидва знаємо, що це брехня, в тебе завжди багато роботи.

– Можливо, але це не означає, що я зовсім не маю вільного часу.

– І чому ти вирішив витрачати свій дорогоцінний вільний час на підчатовування мене біля дверей танцювальної зали?

– Тому що я сам можу обирати на що мені витрачати свій дорогоцінний вільний час?

– Хьон, ти можеш нормально відповідати? – тим часом Юнгі неочікувано звернув на парковку біля продуктового магазинчику, чим викликав у Чіміна “невеличке” занепокоєння. – Ти куди мене привіз? Це ж не якась підпільна лавка по збуту органів на чорний ринок?

Юнгі закотив очі і повернувся лицем до молодшого.

– Мій брат, очевидно, погано на тебе впливає, стаєш таким же панікером, – Юнгі зловив на собі недоброзичливий погляд Чіміна та вирішив більше його не провокувати. – Розслабся, мені просто потрібно дещо купити. Посидиш тут тихенько кілька хвилин без вигадування всяких нісенітниць у своїй голові?

– Пф, ніби у мене вибір великий, – Чімін склав руки навхрест та звів брови догори.

– От і чудово, скоро буду.

 

Юнгі трішки опустив своє вікно для надходження свіжого повітря всередину авто та вийшов з машини, залишивши двигун увімкненим, щоб обігрів продовжував працювати. А Чімін врешті зміг трохи розслабитися, та розтікся по сидінню, немов молочний шоколад в теплих долонях. Хлопець стурбовано дивився у бік магазину, за дверима котрих саме зник Мін.

 

– І що ти задумав, Мін Юнгі… Чи справді я можу тобі довіряти? – юнак ліниво проговорював слова собі під носа та прикрив очі від втоми.

 

Коли Юнгі повернувся і склав пакунки у багажник, він відчинив дверцята авто та помітив, як хлопець на задньому сидінні вже мирно сопів собі у плече. Така мила картина викликала у старшого лагідну посмішку, і він дозволив собі ще кілька секунд помилуватися таким сонним та безтурботним хлопцем. 

Юнгі намагався їхати дуже обережно та повільно, щоб ненароком не розбудити свого втомленого пасажира і дати йому кілька додаткових хвилин у царстві сну. Та все ж дорога була не далекою, і Юнгі рано чи пізно довелося би розбудити це мовчазне ангелятко. Як тільки Мін припаркував автівку біля будинку Чіміна, він вийшов з машини та, обійшовши ту довкола, поволі відчинив задні дверцята і присів навпочіпки.

 

– Чіміна-а, прокидайся, – мʼяко покликав хлопця Юнгі, – Ми вже приїхали.

 

Коли прохолодне повітря з вулиці торкнулося обличчя, а до вух долетів тихий лагідний голос, Чімін легко поморщився та прижмурив очі. Зараз він виглядав таким сумирним і ласкавим, що Юнгі здавалося, ніби він на мить потрапив у зовсім іншу реальність, в котрій він може легко підхопити цього тендітного хлопця на руки та віднести його до їх спільного будинку так, ніби він це робить щодня. Та, на жаль чи на щастя, мозок Юнгі функціонував повністю справно і був у стані відрізнити реальність від ілюзій, а тому розумів, що за подібну витівку йому б боляче прилетіло від тренерованого кулака Чіміна, і їх яке-не-яке спілкування обірвалось би у той же момент.

 

Чімін врешті неохоче розплющив очі та побачив перед собою хьона, котрий сидів перед ним навпочіпки із теплим виразом обличчя.

 

– Холодно, – перше, що промовив Чімін і поморщив носа. – Ти повернувся з магазину?

– Ми вже біля твого будинку, ти заснув, я не хотів тебе будити.

– Ох… – Чімін роззирнувся довкола. – Напевно я міцно спав…

– Ага, от і добре. Ходімо, – Юнгі випростався та протягнув молодшому руку.

– Куди ходімо?

– Не на рибалку ж, – Юнгі поблажливо схилив голову у бік.

– Дотепно. Я і сам можу дійти (прощавай милий сонний Чімін — привіт впертий Пак).

Хлопець потягнувся за своєю сумкою, звісивши ту на плече, і вʼяло переставив ноги із затишного салону авто на твердий асфальт. 

– Ти все сам можеш, я не сумніваюсь, але інколи можна і приймати допомогу від інших, – не здавався Юнгі і все ще тримав руку простягнутою (сам не знаючи, на що сподівається).

– Інколи. А на сьогодні мій ліміт прийому посторонньої допомоги вичерпано, – Чімін вперто ігнорував старшого і, опершись однією рукою на відчинені дверцята, а іншою на своє сидіння, намагався вибратися з автомобіля самостійно. – Тому дякую велике, але далі я са… – не встиг Пак закінчити речення, як власні ноги підвели його та ослаблено зігнулися, через що він мало не полетів обличчям на холодний асфальт, якби Юнгі вчасно не підхопив ще досі сонне та виснажене тіло хлопця.

– Можливо, ти все-таки переглянеш обсяг свого ліміту? – ласкаво прошепотів Мін поруч із самим вухом хлопця, що безпорадно вчепився за куртку старшого.

Чімін важко дихав кудись у груди Юнгі та був радий, що зараз той не бачить його розчервонілого, жалібного виразу обличчя. Але вже за кілька секунд, привівши дихання до норми, Пак відсахнувся від старшого і перевів погляд собі під ноги та на сумку, що скотилась з його плеча при падінні.

– Ем… дякую, що спіймав… Можливо, мені і справді не завадить ще трохи допомоги… – Чіміну непросто давалися такі слова і тому він знову почав хвилюватися. Проте хлопець надто добре знав своє тіло і розумів, що зараз воно і справді може розсипатися навіть на короткій дистанції.

– Не так вже й важко, правда? – Юнгі легко посміхнувся і нахилився до Чімінової сумки, закинувши ту собі на плече.

– Я ще у стані власну сумку понести, – вже по звичці запротестував Чімін.

– Так-так, – ігнорував молодшого Юнгі. – Зажди секунду, – Мін підійшов до багажника та дістав звідти два невеличкі пакети.

– Ее, а це що? – Чімін здивовано роздивлявся білі пакунки у руці старшого.

– Нічого особливого, ходімо, – Юнгі знову підійшов до Чіміна та демонстративно відхилив лікоть.

– Та звісно, мрій! Просто поруч йди про всяк випадок, – фиркнув Чімін.

– Як знаєш, – Юнгі особливих надій на свою пропозицію не покладав, але спробувати було варто.

 

На щастя, надалі обійшлося без нових балетних пліє молодшого і вони доволі швидко дісталися вхідних дверей будинку. Чімін схвильовано заходився шукати ключі у кишенях своєї куртки і спідлоба нервово поглядав на старшого.

 

Мін дістав ключі з кишені своїх джинсів і помахав ними перед очима Пака:

– Вивалились на сидіння, поки ти спав, так і загубити можна.

– Ти б мені про це ще за тиждень сказав, одразу не можна було віддати? Чи ти з ними планував додому поїхати? – насупився Чімін і вихопив зв’язку ключів із пальців Міна.

– Як планував — так і вийшло, – усміхнувся Юнгі, коли молодший врешті відчинив двері.

– І що ще ти там собі напланував?

– Дізнаєшся, – Юнгі мʼяко посміхнувся та, не дочікуючись запрошення, першим ступив за поріг будинку.

– Ей! Я не казав, що ти можеш увійти.

– Так? А я думав, що зазвичай у вдячність за допомогу пропонують хоча б напоїти теплим чаєм, – сумно повів плечима Мін. – Але якщо ти наполягаєш…

– Айщщ, та добре вже! – Чімін сердито гупнув дверима та швидко скинувши взуття і куртку де-попало, попрямував на кухню. – Чай йому подавай… – невдоволено буркотів собі під носа Пак, що тільки викликало посмішку у старшого.

 

Юнгі відклав сумку молодшого на невеличку тумбу у прихожій, дбайливо склав своє та Чімінове взуття під двері і повісив їх куртки у шафу, після чого одразу ж рушив на кухню, по котрій із кутка в куток літав невдоволений Чімін.

 

– Ти б не робив таких різких рухів.

– Це ж тобі чаю на вечір захотілось.

– Чімін, я сам з чаєм впораюсь, йди в душ.

– А що вже таке — запах поту носа щипає?

– Тобі потрібно під теплою водою відігрітися.

– Пф, та звісно, залишу я тебе тут. Ще якихось прихованих камер понатикуєш, – фиркнув Чімін та склав руки на грудях, на що Юнгі лише закотив очі.

– Чому ти такий впевнений, що я не зробив цього ще вчора?

– ЩО?!

– От чому тобі в якусь дурню повірити простіше, ніж просто прийняти допомогу? – важко зітхнув Юнгі.

– Тому що світ залишатиметься небезпечним місцем, поки його землю топтатимуть такі підозрілі особистості як ти, хьон, – Чімін наїжачився, але трохи зітхнув з полегшенням, зрозумівши, що Юнгі просто знову над ним піджартував.

– Досить вже, просто йди прийми душ, нічого з твоїми володіннями не станеться.

– Тобі не здається, що ти забагато командуєш?

– А тобі не здається, що ти забагато сперечаєшся?

 

На кухні повисла кілька секундна пауза, яка супроводжувалась інтенсивними киплячими поглядами. Можливо в знаки далась втома, а можливо Чімін просто врешті вирішив надати старшому свій невеликий кредит довіри, але він все ж згорнув свої голки та, цокнувши язиком, сказав:

 

– Сподіваюсь, коли я повернусь, то тебе вже тут не буде, а чашка з-під чаю стоятиме вимита на своєму місці у тумбі, – Чімін різко сунув вперед по столу чашку із самотнім пакетиком чаю, та гордо покрокував до виходу із кухні.

– І на що я себе підписав… – тихо промовив сам до себе Мін, коли молодший вже піднімався по сходах на другий поверх. – От не можна було в когось не такого впертого, серце? 

 

 

___________________

Примітки: 

*Mental breakdown — емоційна криза або, простіше кажучи, нервовий зрив. Це складна емоційна реакція на стрес або тиск, яка може призвести до тимчасового погіршення психічного здоров’я.