Частина 19

··›·‹··

Ще три дні тому Чімін був категорично налаштований врешті відкрито поговорити зі старшим та зʼясувати все, що не давало йому спокою. Злість додавала впевненості при написанні повідомлення, але коли день зустрічі із хьоном настав — тіло Пака почало заходитись у посіпуваннях та хвилюванні.

Хлопець вже чотири години стояв перед дзеркалом періодично пощипуючи себе за шкіру, щоб впевнитись в реальності своїх дій: за його спиною по всій кімнаті був розкиданий одяг, а на тумбі у ванній кімнаті у хаотичний густий ряд були виставлені косметичні засоби та спреї для волосся — він хотів виглядати бездоганно, він хотів виглядати звабливо — для хьона.

 

– Чим я, в біса, займаюсь? – хлопець вимучено провів рукою по обличчю. – Це просто вечеря. Це просто вечеря і нічого більше. Зберися, Пак Чімін: духом і одягом. Ні, ну серйозно, чого я взагалі так переймаюсь. Просто одягнусь як зазвичай. Все, до дідька це, ще не вистачало виряджатися заради нього… 

 

Як довго Чімін не намагався б переконати себе у неістотності цієї вечері, а все ж у назначений ним час та заклад прийшов вирядившись, немов зійшов зі сторінок романтичних книжок: хлопець наніс легкий макіяж, придаючи виразності очам та підкреслюючи губи соковитим малиновим кольором; акуратно вклав волосся, зачесавши його назад і залишивши кілька вільно звисаючих пасем на чолі; класичні світлі штани прямого крою додавали хлопцю вишуканості та легкості; образ доповнювали світлі кросівки і чорна сумочка з широким поясом простягнута через плече. Але особливою родзинкою образу став обʼємний кардиган: його передня частина була запнута за пояс штанів; рукави светру мʼяко накривали пальці юнака всіяні кількома срібними перстнями; темні ґудзики підіймалися до середини грудей хлопця, створюючи глибокий виріз буквою “v”, залишаючи оголеною більшу частину зони декольте і повністю оголюючи його привабливі ключиці та шию.

 

Старання Пака однозначно не були марними, адже він вже цілу хвилину намагався достукатися до хьона, котрий стояв перед дверима закладу, очікуючи молодшого, та наче втратив навички мовлення, щойно забачив невимушено йдучого у його бік хлопця.

 

На противагу Чіміну, Юнгі обрав повністю чорний стриманий образ, що додавав йому певної суворості та ефектності: темне як смола класичне пальто укривало його тісно прилягаючий до шкіри светр з високою горловиною і облягаючі чорні джинси із шкіряним поясом та сріблястою пряжкою на бедрах; образ доповнювала воронява кепка із срібними колечками у кашкеті і класичне чорне шкіряне взуття дербі зі шнурівками.

 

Ці двоє поруч виглядали повними протилежностями, але, так само як день і ніч, — не могли існувати одне без одного.

 

– Хьон..? Юнгі-хьон!

– А?

– Привіт?

– Так…

 

І в той момент, як ці двійко вкотре беззвучно завмерли бігаючи очима один по одному, іржаві механізми в голові Пака заходилися напружено скрипіти та гучно торохкотіти, складаючи всі хаотичні думки в єдину картину. Те, про що кричала йому його інтуїція; те, про що билося його серце; те, про що він вже так довго не міг зімкнути очей — одночасно почало набувати форми та змісту. Він більше не хотів тікати, він стомився переконувати себе у тому, що його почуття та дії викликані лише тимчасовими “затьмареннями” розуму. Все всередині знову підштовхувувало його імпульсивну сторону до рішучих та провокативних дій, а цікавість швидкими темпами підʼїдала залишки сумнівів — дехто повинен врешті понести відповідальність за свої вчинки та дати чітку відповідь.

 

– Ем, Чіміна-а, зайдемо всередину?

– Так… Тобто — ні. Зачекай.

 

Пак намагався підвести розмʼяклий погляд на очі старшого, та рішуче набрав повітря у груди.

 

– Хьон, — це побачення. В прямому сенсі цього слова. Якщо ти не згоден — то краще одразу розвертайся і повертайся додому, – на одному подиху квапно промовив Чімін, не відводячи тремтячих очей від старшого.

 

Кілька перших секунд Юнгі лише часто кліпав очима, вдаючи дурненьку блондинку, котра прослухала питання викладачки. Мін аж ніяк не очікував подібного розвитку подій, але молодшому вкотре вдалося його здивувати. Можливо, це лише дурний жарт або недоречний розіграш, та що б там не задумав хлопець — Юнгі не збирався відступати. Його відповідь вже давно викарбувана гострими чіткими літерами на серці.

 

Він легко повів плечима та підійшов до дверей бару:

– Після тебе, – лагідно посміхнувся Мін, притримуючи дверцята рукою.
 

 

/|\

 

Після того, як хлопці зробили замовлення, за столиком повисла напружена тиша. Чімін недовірливо поглядав на Юнгі, неритмічно вистукуючи пальцями по колінах.

 

«Прокляття, і чого він сидить, усміхається тут… Я сказав це для того, щоб спровокувати його, а він так легко погодився, навіть не відповідаючи прямо. Що за чортівня?!»

 

– Тобі взагалі не цікаво? – не витримав врешті Пак.

– Цікаво.

– І що тобі цікаво?

– Чи не занадто вже холодно для такого одягу?

Чімін розчаровано закотив очі та відкинувся на спинку крісла.

– Ніщо не холодить більше ніж байдужий погляд.

– То тебе погляди оточуючих по дорозі сюди зігрівали?

– Ще й як, – усміхнувся Пак склавши руки на грудях, навмисне легко відтягуючи тканину светра донизу, що аж ніяк не оминуло увагу Міна.

 

Їх приязне уїдливе переглядання перервав офіціант, що почав підносити страви з приборами та розігрівати настільну плиту. Юнгі одразу ж перейняв на себе ініціативу, зайнявшись приготуванням мʼяса, та намагаючись перемкнути свою збуджену увагу на щось більш продуктивніше, поки Чімін раптом замовив ще й по келиху білого вина.

 

– Потрібно буде-таки настукати Техьону по голові, – тихо промовив Мін.

– Я вже дорослий, хьон, і сам відповідаю за свої вчинки.

– Ага, але навколишнє середовище відіграє не останню роль.

– Ти також питимеш.

– Це ствердження чи пропозиція?

– І те, і інше.

– Добровільно-примусовий наказ?

– Розглядай як хочеш.

 

Але випити Міну і справді доведеться, адже зараз його свідомість дивним чином почала плавитися від досить-таки тверезої реальності, в якій він так несподівано опинився — Чімін не жартував щодо побачення, принаймні про це голосно кричав його зовнішній вигляд та “ненавмисні” доторки рук під час приготування їжі. 

 

– Смачно. Тобі ж смачно, хьон?

– Хіба це має значення?

– Все має значення.

– Якщо відповім, що мені не подобається, то ти запросиш мене у інший заклад?

– Ага, мрій.

– А якщо я тебе запрошу — погодишся?

– Залежить від того, як пройде сьогоднішній вечір.

– І як би ти хотів, щоб він пройшов?

Чімін глузливо підняв брови та усміхнувся:

– А ти як би хотів, щоб він пройшов, хьон?

– Бажано — поруч з тобою.

Така пряма відповідь змусила Пака на мить затримати дихання, а вираз його обличчя, немов здаючись, набув ніжних, мʼяких рис.

– Ну, поки я тут. І якщо ти не зробиш якихось дурниць, то я, ймовірно, нікуди не зникну.

– Яких дурниць, наприклад?

– Наприклад: не втечеш раптово, як Попелюшка опівночі, – саркастично кинув Чімін, даючи волю прихованій образі.

 

Юнгі, як справжній музикант, зловив ті гіркі нотки у зазвичай плинному наче мед голосі молодшого, та окинув його стурбованим поглядом.

 

– Не цього разу, – впевнено відповів старший.

– Дуже на це сподіваюсь.

 

«Чорт, Джун мав рацію, потрібно було думати тричі» – чортихався про себе Мін.

 

– Вибач, – Юнгі кахикнув намагаючись прочистити горло та перевести себе на серйозніший лад, що так важко вдавалось поруч із причиною своїх важких зітхань. – Я… напевно мені варто було залишитись і все прояснити одразу… Я лише намагався вчинити вірно.

 

Юнгі хотів підібрати правильні слова, але вся його правильність доволі критично сприймалася по той бік дроту, та, наче світло об призму, викривлялась у кілька різних (не надто хороших для Міна) трактувань.

 

– А якщо детальніше? – нетерпеливо підганяв старшого Чімін, котрого раптом охопила тривога та рій ядучих думок: як зараз його виставлять дурником, який не зрозумів очевидного жарту; і взагалі йому все примарилося, і не має у хьона до нього жодного “особливого” ставлення.

 

– Я лише хотів дати тобі трохи часу… щоб зрозуміти свої почуття, – бачачи все ще невдоволений та нерозуміючий вираз обличчя Пака, Юнгі поспішив продовжити. – Я маю на увазі, те, що відбувається між нами… я лише хотів бути впевненим, що ти знаєш, на що йдеш і не шкодував про це пізніше, намагаючись витіснити мене зі свого життя назавжди.

 

Чіміну знадобилося кілька довгих секунд, щоб обробити почуту інформацію і скласти її у щось цілісне.

 

«Та він, блять, знущається?! Благородний нарцистичний півень. Я так в могилу зляжу, або його туди заштовхаю. Чорт. Цей хьон. Що за ідіот…»

 

– Ясно, – хмикнув Пак.

– І все? Більше нічого не додаш?

– Ти ж мені не можеш нічого прямо сказати, чому я повинен? – знову фиркнув хлопець. – Вино смачне, потрібно запамʼятати назву і якось собі прикупити, – Чімін неспокійно крутив в руці келих, намагаючись відволіктись.

– Чімін…

– Чому ти погодився зайти сюди зі мною?

– Ти знаєш чому.

– Скажи це. Мені набридло грати у здогадки. Я хочу почути це від тебе.

 

Бажання Чіміна обґрунтоване та справедливе, але що — коли самих слів недостатньо, коли твої почуття просто неможливо вмістити у жодні знані вислови та виміряти у буквах. Мін завжди вважав, що мова дій набагато універсальніша та ефективніша, а тому і зараз вирішив звернутися за допомогою саме до неї, і не витрачати енергію на пусті слова.

Юнгі потягнувся до руки молодшого, що невимушено лежала на столі поруч із напівпустим келихом, та ніжно потягнув її до себе, легко схиляючи голову донизу. Він примкнув губами до тильної сторони долоні збентеженого хлопця, на кілька секунд причинивши очі, та разом із подихом добровільно вкладаючи всю свою душу і тіло без залишку у руки людині, що так безжально і без попередження поселилась у його серці. 

 

«Я твій. Назавжди твій. І якщо ти обереш розтерти об мене ноги — я смиренно прийму увесь бруд. Якщо ти зможеш довірити мені своє серце — я берегтиму його немов найдорогоцінніший скарб. Я твій. Я довіряю тобі всього себе: у цьому та у всіх наступних життях».

 

Мін неспішно підняв повіки та перевів пливкий погляд на Чіміна, що важко дихав через ледь привідчинені губи, а зустрівшись очима зі старшим — розтягнувся у лагідній посмішці та мʼяко схилив голову набік. 

 

– Ти невиправний, хьон… Але я розумію, здається…
 

 

/|\

 

Кілька годин минули непомітно: коли напруга спала, хлопці обговорювали все та всіх на світі, Чімін ніколи б не подумав, що з хьоном може бути настільки затишно. Жодне його слово не сприймалося скептично, Юнгі дослухався до найменшого звуку, що злітав із малинових губ, уважно вслуховуючись навіть у найдурніші астрологічні та конспірологічні теорії молодшого. Все було так просто, було легко, було весело. Невже так могло бути завжди, якби вони перестали впиратися та огризатися через кожне слово? Можливо… А можливо, вони повинні були пройти через всі ті ступені дурощів, щоб зустрітися лицем в лице саме такими і саме зараз. 

 

Вони лагідно торкались рук одне одного, часом Мін ніжно проводив носиком свого черевика по нозі вмить зашарівшогося хлопця навпроти, і той схвильовано прикушував краєчок губи, посміхаючись та ніяково відводячи погляд убік, так, наче все це відбувалося вперше і вже вкотре водночас. Вони розуміли одне одного зі словами та без них — цей магнетичний потяг був подекуди сильнішим за будь-які інші природні сили.

 

– Ти виглядаєш сонним, давай завершувати, я викличу таксі, – Юнгі занепокоєно вдивлявся у притуманені очі юнака.

– Ем-м… я в порядку… Добре, можливо я трохи втомлений, але…

– Я поїду з тобою, прослідкую, щоб ти дістався додому цілим та неушкодженим.

– Як мило з твого боку, – тихенько посміхнувся Пак. – То ти сьогодні не за кермом, хьон?

– Ні, мабуть відчував, що ти захочеш мене споїти, – усміхнувся Мін.

– Ну звісно, якось твої “відчування” дуже вибірково працюють… – награно надув губи Пак. – Добре, але спочатку мені потрібно у вбиральню, скоро повернусь.

 

Юнгі зачаровано проводжав хлопця очима та намагався втихомирити серце, що голосно билося в невірі. Хоч жоден з них так і не зміг промовити таких жаданих слів, проте, здавалося, наче їм і без них все зрозуміло та всього достатньо. Напроти — цей останній незламний бастіон все ще залишав краплю загадковості між ними та додавав гострих відчуттів, наче таємниця, котру вони заприсяглися не видавати повітрю, щоб те їх не знесло різким розпеченим вітром остаточно.

 

– Юнгі-хьон, – раптом перед очима старшого постав молодший, – Я готовий, ходімо.

Юнгі піднявся, прихопивши з собою білий пакет.

– Це що? Не памʼятаю, щоб ти сюди із чимось приходив, – здивовано оглядав предмет в руках старшого Пак.

– Мабуть, ти просто був надто зайнятий любуванням мого прекрасного обличчя.

– Ха-ха, хьон. Я серйозно — що це? – ніяк не вгамовувався Чімін, одночасно вишукуючи очима офіціанта, коли вони вже підходили до бару.

 

Раптом Мін підхопив його за лікоть та перенаправив прямо до виходу, кидаючи слова вдячності та прощання персоналу закладу.

 

– Е-е, хьон, ти що робиш?! Я ще не оплатив вечерю, і поки не настільки пʼяний, щоб імпульсивно запустити руки у злочинне життя.

– Не переймася, у нас космічна недоторканність, – віджартовувався Мін, тягнучи збентеженого хлопця у бік вже очікуючого на них таксі.

– Не смішно, Юнгі-хьон, відпусти.

 

Мін раптом зупинився та повернувся обличчям до розхвильованого юнака, беручи того за руку і ніжно промовляючи:

– Розслабся, Пак Чімін, я оплатив вечерю поки ти відходив.

– Щ-що? Але я повинен був…

– Ти сам сказав, що це побачення, – швидко перебив молодшого Мін, заглядаючи йому прямо у вічі, – А на побаченнях вечерю завжди оплачую я, прийми це як факт.

– Але…

– І вважай свою обіцянку виконаною — ти ж пригостив мене бульгогі, умови про їх оплату не було, хіба не так?

– Зазвичай, це само собою розуміється, і без додаткових словесних підтверджень… – ніяково буркотів хлопець.

– Просто видихни, Чіміна-а, – лагідно посміхнувся Юнгі, погладжуючи тильну сторону долоні молодшого великим пальцем. – Не обовʼязково завжди робити все згідно інструкції, іноді можна просто віддатися у руки долі.

– Це ти так натякаєш, що ти моя доля? 

– Скоріш — безапеляційний вирок, але доля звучить поетичніше, – по-доброму усміхнувся Мін та знову потягнув хлопця до очікуючого авто, привідкриваючи йому дверку заднього сидіння.

– Мороз по шкірі пробігає, коли ти так робиш, знаєш? – насуплено промовив Пак, вже вкотре за вечір намагаючись приборкати власну гордість.

– Ага, залазь давай. І престебнутися не забудь.

– Пф.

 

Юнгі швиденько обійшов авто та сів поруч з хлопцем, вказуючи водію спочатку адресу молодшого.

 

– Все в порядку? – поцікавився Мін, спостерігаючи за тим, як Чімін нервово перебирає пальці на своїх руках.

– Так… я просто… – юнак схвильовано проковтнув слину, продовжуючи дивитись спустілими очима перед себе.

 

Раптом він відчув обережний поштовх у своє стегно та перевів погляд на відкриту долоню Юнгі, що вичікуюче лежала на сидінні поруч із його ногою. Туман перед очима потроху починав розвіюватись, і хлопець неквапливо підніс свою руку, вкладаючи її у прохолодну долоню, яка одразу ж оживилась та ніжно переплела їх пальці. Серце знову пропускало крізь себе солодкі тягучі простріли, які розходились ехом по всьому тілу. Чімін ледь повернув голову та зіткнувся з лагідним поглядом хьона, що вмить огортав теплом та наказував забути про всі тривоги. І Пак не смів пручатися: він врешті видихнув, розслабивши тіло, та відкинув голову назад, на мить прикривши очі: тепло, тихо, спокійно. Думки в голові врешті притихли та звільнили простір для нових спогадів, в яких він несподівано щасливий та закоханий — вперше в своєму житті.

 

/|\

 

Забачивши за вікном знайому місцевість, Чімін гірко прикусив щоку зсередини та мимоволі міцніше стиснув руку хьона, розуміючи, що вже за декілька хвилин доведеться її відпустити.

Автомобіль зупинився поруч із будинком Пака і старший звернувся до водія з проханням зачекати на нього кілька хвилин.

Мін обережно розʼєднав руки з хлопцем та одразу ж виринув з салону, поки Чімін безсило боровся із ременем безпеки, намагаючись його розщепити. Юнгі відкрив дверцята та любʼязно запропонував свою руку.

 

– Ти тепер завжди так робитимеш? – скептично підвів одну брову Пак, на що Юнгі лише коротко кивнув, і Чімін приречено схопився за його руку. – Не боїшся, що я звикну і тобі доведеться відчиняти для мене дверцята кожної тумбочки? – хитро хмикнув молодший підвівшись на ноги.

– Тільки якщо це те, що робитиме тебе щасливим.

– Швидше — неповноцінним і роздратованим, але якщо це те, що робитиме тебе щасливим… – не впустив можливості поглузувати хлопець.

Юнгі усміхнувся прикриваючи дверцята, і простягнув хлопцю загадковий білий пакет.

– Що це?

– Сувенір з нашого першого побачення. 

Лице молодшого миттю вкрилося легким багрянцем і він поспішив заглянути всередину: Чімін одразу ж помітив продовгувату напівпрозору коробочку та широко розплющив очі, щойно зрозумів, що у ній.

– Це… це те вино? Хьон, коли ти…

– Радий, що сподобалось.

– Ти ж наче був незадоволений, коли я всього лише келих замовив, а тепер цілу пляшку мені вручаєш? Як безвідповідально з твого боку, хьон.

– Я сподіваюсь на твою розсудливість, можеш якось гостей пригостити, – Юнгі легко посміхнувся та приклав долоню до обличчя Пака. – Відпочивай, я вже поїду.

 

Повіки хлопця швидко затріпотіли, змушуючи очі заблистіти від вологи — здається, відтепер для Чіміна момент прощання з хьоном стане найбільш ненависним з поміж усіх інших. Він лише безсило кивне головою та відведе погляд донизу, слова застрягнуть у горлі немов колюча кістка — і чому це нестерпне почуття суму охоплює його навіть коли хьон все ще поруч.

 

– До зустрічі, Чіміні, – Юнгі ніжно провів пальцем по гарячій щоці хлопця та відступив убік до авто.

 

Із прострації Пака вирвав лише гучний звук гупання дверцят, і він імпульсивно піддався вперед, постукуючи у віконце, котре майже одразу опустилось і за ним зʼявилося таке улюблене лице, зараз сповнене щирого здивування.

 

– Х-хьон, Ю-юнгі-хьон… – хлопець збито дихав, ніби щойно подолана відстань у метр дорівнювалась відстані цілого марафону. – Ти, здається, хотів провести зі мною вечір, і, якщо вірити моєму годиннику, він все ще не закінчився, – Чімін поспіхом проковтнув слину та підняв угору пакет. – А ще, мені тут нещодавно подарували пляшку хорошого вина, можу пригостити. Якщо ти хочеш, звісно…

 

Юнгі невіряче бігав очима по обличчю розхвильованого хлопця і глибоко вдихнув.

– Дай мені кілька секунд.

 

Віконце автомобіля знову зачинилося, приховуючи найтеплішу та наймʼякішу посмішку, на котру Юнгі сам не вірив, що був спроможний. Але поруч з молодшим він щоразу дізнавався про себе щось нове.

Мін швидко перепросив водія і оплатив поїздку, залишивши йому щедрі чайові, а потім хутко виринув з автомобіля. Чімін так і стояв непорушно, зітнувши губи у тонку смужку, не наважуючись підняти погляд: збентежений своїм вчинком, та все ж радий його результативності.
 

/|\

 

– Ти якийсь фруктовий прилавок пограбував? – звернувся до молодшого Мін, шокований кількістю фруктів та овочів (і відсутністю будь-яких інших продуктів харчування) у холодильнику Пака. – Я, звісно, радий, що ти прислухався до моїх слів про необхідність зміни раціону на більш корисний, але це не зовсім те, що я мав на увазі…

Юнгі витягнув кілька фруктів та промив їх у воді.

– Ти можеш хоча б раз не критикувати мій холодильник? – закотив очі Пак, вишукуючи на сторінках інтернету фільм для перегляду.

– Можу, коли він буде наповнений збалансованими стравами і продуктами.

– От і наповнюй його сам, мені ніколи цим займатися, найменше чого мені хочеться після тренувань — це три години тирчати на кухні за приготуванням “збалансованих” страв.

– Ти ж в курсі, що можна готувати на кілька днів вперед, а потім лише розігрівати їжу?

– Правда? А я думав — то все грецькі міфи…

– Пак Чімін.

– Мін Юнгі.

– Що?

– Що? Я думав, у нас зворотня перекличка, – хмикнув молодший. 

– Знову огризаєшся. Ось він — мій старий-добрий Пак Чімін. 

– Твій? Це відколи? – хлопець зацікавлено вдивлявся у очі Міну, відклавши телефон.

– Відтоді, як твоя нахабна нога ступила на поріг мого мирного дому.

– Ти хотів сказати — смертельно нудного дому?

– Добре, забудь. Я більше не вживатиму подібних займенників, якщо тобі не подобається.

– Я не казав, що мені не подобається… – ледь чутно відповів хлопець надувши губи, – Просто хотілось зʼясувати подробиці.

– Ти фільм знайшов?

– Ага, тобі сподобається, – якось хитро усміхнувся Пак, що не пророкувало нічого хорошого, і відійшов у вітальню вмикати телевізор.

 

Тим часом Юнгі швидко нарізав невеличку тарілку фруктів та прихопив із собою два келиха на виході із кухні.

 

– Ох, ти, мабуть, і справді знущаєшся… – приречено видихнув Юнгі щойно забачив назву фільму на екрані.

– Можливо трішки, – пирснув сміхом Чімін, задоволений реакцією хьона. – А можливо, я просто хороший друг, який вирішив виконати своє забовʼязання і врешті додивитися фільм, який проспав. Ти не бачив його початок, а я закінчення, ось і закриємо гештальти, хіба ж не блискуча ідея? – широко посміхався хлопець, читаючи в очах хьона всесвітню зневіру.

– Якщо мені памʼять не зраджує, то ти його не “проспав”, а цілком свідомо перемкнув свою увагу на дещо інше.

До щік молодшого миттю прилила кров і він легко прикусив себе за язика.

– Як чудово, що в тебе така хороша памʼять, напевне, світ без неї розсипався би, – пробуркотів собі під носа Пак.

– Добре, можливо вино зможе трохи притупити моє почуття прекрасного і я переживу цей “витвір кіномистецтва”.

– Як благородно з твого боку, хьон, — дати другий шанс рекомендації Техьона, він би оцінив.

– Я це не заради нього роблю.

Мін зловив на собі спантеличений погляд, що вже за мить змінився на лагідний.

– Кхм… келихи давай, – Пак потягнувся за пляшкою вина та швидко її відкоркував, наче робив це щодня.

Юнгі підніс по келиху, оглядаючи маленькі ручки Пака, що так вправно вливали пряний напій, і присів поруч із ним на диван.

– За що пити будемо? – бадьоро запитав молодший.

– За те, щоб більше не пити.

– Ну хьон, я серйозно, – награно дув щічки Чімін.

Юнгі протягнув свій келих вперед та недзвінко приклав його до келиха хлопця, трохи піддавшись обличчям йому назустріч.

– Думаю, ти знаєш, за що ми питимемо.

Чімін зашарівся та припустив повіки.

– Знаю.

 

Їх маленька таємниця, яку вони вперто не розголошують — пʼянить сильніше за будь-яке вино.