Частина 10

··›·‹··

Після розмови з молодшим Мін вимучено зітхнув та прийнявся розпаковувати загадкові білі пакети, що лежали біля його ніг. В них виявилися звичайні харчові продукти, з яких Мін задумав приготувати їжу для Чіміна, котрий, очевидно, геть забув, що вона критично потрібна для функціонування організму. І як тільки все необхідне було розставлено на столі, Мін заходився шукати різне кухонне начиння в тумбах і шухлядах. 

 

Вже за 40 хвилин невпинної кропіткої роботи Юнгі розкладав приготовану їжу по судочках, які знайшов в одній із тумб, та турботливо поскладав ті у холодильник, залишивши на столі лише кілька наповнених тарілок прикритих фольгою, щоб зберегти страви теплими. Прибравши за собою та вдоволено видихнувши, Мін зірвав один із пустих стікерів, що висіли на холодильнику Пака, та заходився на ньому щось виписувати.

 

І як би сильно Міну не кортіло залишитись і побачити реакцію Чіміна, він розумів, що на сьогодні з хлопця вже досить вражень і краще не ускладнювати ситуацію спільною вечерею, до котрої молодший навряд чи виявиться готовим. 

Тож Юнгі ще раз просканував поглядом кухню, щоб ненароком не залишити сміття чи брудного посуду, і схвально кивнув сам собі, направляючись до передпокою. Вже взуваючи кросівки Юнгі почув як дверцята ванної кімнати на верхньому поверсі відчиняються, і аби-як накинувши на себе куртку, поспішив покинути будинок. 

 

/|\

 

Щойно Чімін вийшов із ванної кімнати він відчув неймовірно приємний аромат, котрий доносився з нижнього поверху та добряче розпалював апетит у нічого не ївшого цілий день хлопця. І тільки він зробив кілька кроків по сходинках униз, то почув як вхідні двері зачинилися, що змусило хлопця на секунду завмерти.

 

– Хьон? – у відповідь Чімін отримав лише непорушну тишу. – Він щойно перед моїм носом втік, чи що? – хлопець спустився у вітальню та розглянувся довкола. – І чим він тут увесь цей час займався взагалі, невже мій напівпустий холодильник вирішив обчистити?

 

Хлопець занепокоєно покрокував у бік кухні та завмер на її порозі. Перед його очима відкрилась картина, на котру він вже ніяк не сподівався: на столі лежало кілька тарілок та його улюблений газований напій, а кухня сяяла чистотою як ніколи до цього. 

 

– Я випадково у ванній кімнаті двері у якийсь інший вимір відкрив, чи що? – Чімін не міг повірити власним очам і зробив кілька кроків вперед до столу. 

 

Раптом юнак помітив записку з акуратним дрібним почерком, причеплену до однієї з тарілок на столі:

 

 

«Залишив у холодильнику кілька судочків. Приблизно на три дні. Можеш брати їх з собою в університет чи на тренування. Якщо захочеш, звісно.

П. С. На дверній поличці в холодильнику стоїть коробочка моті.

П. П. С. Не отруєно тут нічого, Пак Чімін, якби я захотів тебе вбити, то придумав би цікавіший спосіб.

 

Приємного апетиту.

Твій улюблений хьон — Мін Юнгі».

 

 

Здавалось, Чімін простояв нерухомо цілу вічність, коли ж насправді пройшло всього декілька секунд, перш ніж туман в голові юнака почав трохи розсіюватись і дозволив врешті відмерти, щоб вдихнути повітря. Він відкинув записку на стіл і чкурнув до холодильника, різко відчинивши його дверцята.

 

– Що за… Як він… – Чімін стояв витріщивши очі на заповнені полички перед собою, він швидко повернув голову до дверцят і вкотре застиг на місці. – Малинові? Та він знущається, – хлопець витріщався на рожеву коробочку своїх улюблених моті, наче намагався пропалити нещасний глянцевий картон силою думки. – Чорт. Чорт… – протягнув Пак і міцно стиснув ручку дверцят. – Так не повинно бути. Це все не відбувається, – він гучно гупнув дверцятами і знову підбіг до столу вкритого стравами. – Дідько, та що з ним не так?! – Чімін прислонився лобом до поверхні столу та заплющив очі. – Це все не насправді, Пак Чімін, це просто химерний сон, – немов мантру повторював про себе русявий хлопець, поки в носа не постукав спокусливий ароматний запах домашньої їжі. – Чорт… це не сон.

 

Змучившись від ігор свого розуму, та здавшись перед почуттям голоду, Чімін обережно почав знімати фольгу з блюдець. Очі розбігались і хотілось спробувати все і одразу, що, власне, Чімін і зробив. Вже через 15 хвилин він із повним животом сидів розвалившись у кріслі та сумно дивився крізь пусті тарілки на покоцаний клаптик паперу перед собою.

 

– Боягуз, міг би і зі мною поїсти, – пирснув Чімін, і піднявшись зі стільця почав прибирати зі столу, ліниво поскладавши всі начиння у посудомийку, а потім зупинився поглядом на холодильнику. – Добре, трохи цукру мені зараз не завадить, – він витягнув одне моті із коробочки та відкусив шматочок, спершись спиною до прохолодної поверхні дверцят. – Бісів Мін Юнгі, відколи ти мене так добре знаєш? 

 

/|\

 

Не дивлячись на знову сповнений враженнями день, Чімін спав цю ніч напрочуд добре. Певно, виснаженість організму, гарячий душ та хороша вечеря перед сном — зробили свою справу, і Чімін відключився щойно його голова торкнулась подушки. Сни вперше за довгий час справді можна було назвати спокійними та солодкими, а телефон не хотілось викинути у вікно, як тільки задзвенів будильник. 

 

Тож, після кількох довгих хвилин ніяковіння перед відкритим холодильником, та зрештою вклавши судочок із приготованою напередодні Юнгі їжею у рюкзак, Чімін радісно вирушив у новий день. Він пообіцяв собі, що сьогодні його точно ніщо не вибʼє із позитивного потоку свідомості. 

 

Тому вже за годину юнак впевнено викроковував університетом з теплою посмішкою на обличчі, не звертаючи ні на кого уваги, окрім однієї небесноволосої голівоньки, що тихо промайнула попереду коридором. Чімін розумів, що з Техьоном потрібно буде поговорити та вибачитися, бо знаючи друга, той вже міг навигадувати собі казна що.

І на наступній перерві, зібравшись із духом, Пак підловив друга перед дверима аудиторії, в котрій саме мала початися Техьонова пара.

 

– Хей, – ніяково почав Чімін.

– А-а… Чіміна-а? Привіт!! – Техьон зовсім не очікував побачити друга, але безумовно радів його появі, а особливо, його несподівано піднесеному настрою.

– Ми могли б зустрітись на нашій терасі після наступної пари? Думаю, нам варто поговорити, – Чімін схвильовано потирав шию.

– Так! Звісно! – очі Техьона яскраво засвітилися і він не міг приховати своєї посмішки.

– Оо, добре… – Чімін очікував, що Техьон злитиметься чи ображатиметься на нього, але такий ентузіазм друга приємно вражав та змусив лагідно посміхнутися у відповідь. – Тоді до зустрічі?

– Так, побачимось! 

 

/|\

 

Час пролетів непомітно, і ось Чімін вже сидів на терасі, аж раптом йому на спину кинулось важке радісне тіло друга.

 

– Чімінааа, ти тут!!!

– А де ж мені ще бути, я тебе сюди запросив.

– Так, але я думав, раптом, ти пожартував…

– Зайнятися мені нічим. ТеТе, ти важкий.

– А, так, вибач, – Техьон врешті відринув від спини друга і присів поруч із ним.

– Ем… – невпевнено почав Чімін, – Я хотів вибачитися… що вчора так втік… і що ігнорував тебе, я просто… 

– Все добре, – раптом перервав друга Те, дивлячись вперед себе, – Я все розумію, справді. Я просто радий, що ти впорядку.

– Ох… Так, я почуваюсь значно краще.

– От і чудово! Ти щось їв? Я тут нам по бутерброду захопив, – Техьон радісно дістав зі своєї сумки невеличкий пакетик.

– Аа, ну, я сьогодні зі своїм… – знітився Чімін. – Але дякую за турботу, Те.

– Ого! Зі своїм? Це щось новеньке. Ти ж не приніс якісь підгорілі тости?

– Я не настільки погано готую, взагалі-то… – надувся Пак. – Ну, можливо, не зовсім своїм… 

– Тільки не кажи, що ти… у першокурсника обід відібрав?! – хлопець награно приклав руку до рота.

– Техьон, не змушуй мене зрання твою дурну довбешку до перил прикладати.

– Ну точно хуліган! Аж мурашки по шкірі.

– Та господи, Юнгі-хьон мені їжу приготував… – врешті здався Чімін.

Техьон на мить завмер та викотив очі, так, що ті, здавалось, скоро вискочать із черепа.

– Юнгі-хьон зробив — ЩО?!!

– Не дивись на мене так. Я сам не розумію як це, в біса, сталося.

– О це так новина… – Техьон не міг повірити почутому, але всіма силами намагався стримати радісну посмішку, що так і прагнула увірватися на його обличчя. – То ось чого він вчора пізно повернувся у хорошому настрої, я вже думав, що він вбив когось…

– Ну в тебе і уявлення про власного брата, ТеТе, – звів брови у подиві Чімін. – Якщо у двох словах: то він вчора підвіз мене додому після тренування, і поки я був у душі наварганив купу страв, а потім ще й розклав їх по судочках.

– І ти оце так просто зараз взяв і вивалив на мене всю цю контроверсійну інформацію очікуючи, що я промовчу? – Техьон дивився на друга із шокованим виразом обличчя.

– Та власне ні, навпаки… поясни — якого біса коїться з твоїм братом?!

– Хо-хо, Чіміна-а… – Техьон взяв паузу. – Я б із радістю, але, боюсь, твоя психіка поки не готова до такого.

– Що? Ти що маєш на увазі? – Чімін буравив поглядом дірку у чолі преспокійного і чимось дуже задоволеного друга.

– Маю на увазі, що у тебе попереду ще дуже багато відкриттів, тому — кріпись.

– Що це за відповідь безглузда? Ти можеш перестати загадками говорити, в мене й так ними голова повна.

– Вибач, друг, але тобі варто просто довіритись мені і повірити, що я не той, з ким ти повинен це обговорювати. Скажемо так… я зацікавлена сторона. Юнгі ж мій брат, правильно? От, тому я можу бути необʼєктивним, правильно? От я і вважаю, що тобі краще мотиви хьона зʼясовувати у нього напряму, – Техьон схвально похитав собі головою, очевидно, вважаючи свою відповідь вартою золотої медальки від Чонгука.

– Ти відколи такий розважливий став? І якого чорта саме зараз, коли мені порада потрібна? – Чімін не міг повірити в таку різку зміну поведінки друга, уява котрого зазвичай автоматною чергою видавала безкінечну кількість абсурдних варіантів.

– Можу порадити лише не забивати собі голову поганими думками. Юнгі-хьон не завдасть тобі шкоди, тому перестань сподіватися якоїсь підстави та пливи за течією, як от Джин-хьон, і щастя знайде тебе саме, – блаженно посміхнувся юнак.

– Ясно, тебе в якусь секту завербували?

– Це називається позитивне мислення, друг, тобі воно б не зашкодило.

– Та в мене цього позитиву хоч по келихах розливай, нудить вже, – Чімін протяжно здихнув і прикрив очі.

– Та я бачу. Боюсь, таким “позитивом” можна тільки болячки діагностувати…

– Зараз в тебе струс мозку діагностують.

– Пак Чімін, інколи у мене від тебе серце холоне.

– Краще б язик…

– Ну от, мило поговорили, але мені вже час йти~. Зовсім забув, що треба ще у бібліотеку заскочити.

– Що? Чого це раптом? А поїсти?

– На парі поїм. А ти не соромся — насолоджуйся наодинці, бо, як не дивно, а Юнгі-хьон чудово готує.

– Ага, прямо хлопець мрії.

– Ось воно — позитивне мислення, продовжуй в цьому ж дусі! – Техьон пирснув сміхом і додав. – А, Чіміна, і наступного разу, якщо захочеш зустрітися, то не обовʼязково аж у мій корпус бігти, просто використовуй вже нарешті свій телефон за призначенням.

– Людям корисно багато ходити. І для мого ж психічного здоровʼя краще ще кілька днів триматися подалі від того диявольського пристрою. Хоч сьогодні чомусь всі трохи притихли і менше звертають на мене увагу.

– Чомусь? – Техьон вигнув у подиві одну брову. – Чекай, то ти досі так і не заглядав у повідомлення? Ти серйозно?

– Ні, кажу ж, мені…

– А ти загляни, можливо тоді зрозумієш, що стоїть за тим твоїм “чомусь”.

– Ти це про що? 

– Очі в телефон, ЧімЧім. Все, мені пора, баайй! – Техьон вхопив свою сумку і швидко покинув терасу.

– Та що я там не бачив… Бляха, задовбав він зі своїми загадками, – зітхнув Чімін, але все ж потягнувся за телефоном.

 

Екран пристрою зустрів хлопця червоними іконками із кількістю непрочитаних повідомлень, однак їх кількість була значно меншою ніж очікував побачити Пак. Він швидко прогорнув стрічку новин у додатках, але не побачив там нічого важливого. І поки оминаючи повідомлення від Техьона, відкрив загальний чат університету. Він байдужо гортав стрічку повідомлень не сподіваючись побачити в них нічого втішного, але, на його здивування, ті виглядали досить нормально: всі обговорювали нагальні справи, вітали одну із професорок із днем народження, а також було чимало нагадувань про найближчий танцювальний конкурс та прохання швидше визначитись із музичним твором для виступу.

Аж поки, в очі хлопця не кинулось довге повідомлення користувача, від імені котрого серце зрадливо забилось частіше. 

 

 

«Вітаю.

Це Мін Юнгі.

 

Останнім часом у стінах університету та інтернет мережею стала розповсюджуватися інформація, котра спричиняє певний переполох серед студентів та, очевидно, відволікає їх від навчального процесу.

А тому, хотілось би нагадати особам, котрі погано ознайомлені з корейським правом, що існує адміністративна та кримінальна відповідальність за поширення хибної інформації, зведення наклепу, негативні коментарі та дискредитування імені.

А саме йдеться про: статтю 307 Кримінального Закону Південної Кореї про зведення наклепу та статтю 311 про публічну образу.

Для довідки, стаття 311 Кримінального Закону Південної Кореї говорить, що «публічна образа карається позбавленням волі або позбавленням волі без тюремного ув’язнення на термін не більше одного року або штрафом, що не перевищує суму 2 мільйонів вон. 

А у статті 307 йдеться про те, що «особа, яка зводить наклеп на іншу, публічно викладаючи неправдиві факти, карається позбавленням волі на строк не більше п’яти років або штрафом у розмірі, що не перевищує десяти мільйонів вон».

 

Отож, доводжу до відома кожного і прошу передати далі, адже незнання законів не звільняє від відповідальності: за поширення повідомлень, що містять зловмисні плітки, образи та за коментарі, які дискредитують імʼя — вам доведеться відповідати у залі суду.

Я особливо хочу підкреслити, що мої адвокати вживатимуть суворих заходів і не йтимуть назустріч та не проявлятимуть поблажливості, щоб таке не повторювалося у майбутньому.

 

Гарного всім дня,

Мін Юнгі».

 

 

Чімін сидів завмерши, не ворушачись та навіть не дихаючи. Кожне прочитане слово ехом проносилось у голові знову та знову. Хлопець знаходився під глибоким враженням і не міг відвести очей від екрану. Раптом він швидко замахав великим пальцем, пролистуючи стрічку чату угору, та в очі щосекундно кидався лише дрібний сірий текст “Користувач видалив повідомлення”. Така ж ситуація була і в чатах його факультету та групи. Вочевидь, слова Міна ніхто не ставив під сумнів. І не бажаючи випробовувати власну вдачу на стійкість, всі масово почали позбуватися бодай найменшого доказу своєї участі у дискредитуванні будь-чийого імені — чи то Юнгі, чи то Чіміна.

Єдиними непорушними повідомленнями, що пихато виділялися на фоні дрібних сірих написів, були надіслані від користувачів під іменами “Лін Йон” та “Чо Уджин”, що Чіміна ані краплі не здивувало. 

 

– Мін Юнгі, ти і справді бісів геній! – тихо промовив Чімін, сяюче посміхаючись у екран телефону.

 

– О, неочікувано, але приємно чути. Особливо від тебе.

 

Чімін різко підхопився з лавки, мало не впустивши телефон на землю, та повернувся на джерело знайомого лагідного хрипкого голосу.

 

– Хьон?! Ти… ти що тут робиш? Ві… від коли ти тут стоїш? – Чімін нервово ковтав слова.

– Та так, проходив поруч і помітив тебе, вирішив привітатись.

– То чого не вітався? Налякав мене до смерті, – Чімін приклав руку до грудей, щоб трохи втихомирити дихання.

– Вибач, – Юнгі зніяковіло потер плече.

– Ем, хьон, раз ти вже тут… дякую, – Чімін відвів погляд убік, – За те повідомлення.

– Не варто, це і мені шкодило, – збентежено відповів Юнгі.

– Так, звісно, я знаю… – Чімін ніяково схопився кінчиками своїх пальців за довгі рукава светру. – І за їжу — дякую…

– Ніколи не думав, що дочекаюсь від тебе цього слова, а тут одразу два. Не лякай мене, Чімін.

– Ти тут єдиний, хто лякає… – хлопець невпевнено підвів погляд на старшого, про що одразу ж пошкодував. Бо безкрайні темні очі Міна, що лукаво розпливались під його приспущеними повіками, миттєво затягнули юнака у свою вирву та змусили знову задихати частіше, на що Юнгі одразу лагідно посміхнувся.

– Якщо переляк це єдине, що змушує тебе дихати частіше, то я не проти продовжувати тебе так “лякати” і далі.

– Брр, хьон, ти інколи звучиш як маньяк, – Чімін нервово зітхнув.

– Нехай так, – самовдоволено усміхнувся Юнгі. – В будь-якому випадку, я радий, що ти в хорошому настрої. Сподіваюсь, він таким і залишиться, – Мін прочистив горло. – Добре, я вже піду.

– А… так, до зустрічі, – щойно хлопець усвідомив, що сказав, його щоки одразу ж вкрило румʼянцем.

– Гм, – здивовано протягнув Юнгі, і усміхнувся одним краєчком губ. – До зустрічі, Пак Чімін.

 

І як тільки Мін покинув терасу із цією своєю задоволеною усмішкою на обличчі, Чімін різко опустився навпочіпки, схопився за голову, та повністю поринув у власні думки:

 

«Айщщщ! Яке ще “до зустрічі”??? Чорт, Чімін, та як ти до такого докотився? Від коли тобі з ним зустрічі хочеться? Невже тебе можна купити кількома хорошими словами та їжею?! Ох-х, це не добре. Це дуже не добре. Все просто катастрофічно! От чесно, цей хьон зведе мене у могилу… І чому він взагалі продовжує маячити у мене перед носом… і поза ним, як виявляється. І що це за прискорені серцебиття і червоніння?? Довбаний Мін Юнгі, тебе просто стало надто багато в моєму житті, що навіть моє тіло реагує так, немов от-от панічна атака почнеться. Так, спокійно-спокійно, Пак Чімін, потрібно зберігати холодну голову. Це лише реакція на стрес, на неочікувані зміни. Потрібно просто перечекати, це все рано чи пізно закінчиться, йому набридне і він перестане постійно зʼявлятися перед моїми очима, – раптом юнак нервово проковтнув слину і зітнув губи. – А що як і справді перестане? – він важко задихав. – Ні, зачекай, це ж саме те, чого я і хочу. Правда ж? – Пак ліниво підняв голову догори. – Чорт, та що зі мною…»

 

/|\

 

– Ти останнім часом не виглядаєш немов змучений життям дідуган. Можна навіть подумати, що ти щасливий, – Намджун підпер однією рукою підборіддя та допитливо вдивлявся в загадкове обличчя Міна. – Я так розумію, твої старання не оминули боком увагу Чіма?

– Можна і так сказати, – Юнгі відірвав погляд від телефону та глянув на друга. – Здається, мені більше не бажають смерті в муках.

– Це справжній успіх, хьон, – доброзичливо посміхнувся Джун. – І я, звісно, радий, що у твоїй голові зʼявилося місце ще для чогось, окрім музики… але, що як Чімін взагалі не зацікавлений у подібних відносинах… ну, ти зрозумів, – зніяковіло гмикнув Намджун.

– Хм, чесно кажучи, я не замислювався про це, – Юнгі вдумливо склав руки на грудях.

– Хьон, ти хоч знаєш, чи у нього взагалі були якісь стосунки раніше? – з подивом глянув Джун на друга.

– Та ні, мене це не дуже цікавило…

– Тоді раджу врешті зацікавитись, поки ти не занурився у ці почуття надто глибоко. 

 

 

«Дякую, Нам, але, в будь-якому випадку, вже надто пізно» – подумав про себе Юнгі.

 

/|\

 

Слова друга міцно засіли у голові Міна, і як би він не намагався позбутися навʼязливих думок — нічого не виходило. Тому, вирішивши швидше вивільнитися із пут сумнівів та тривоги, Мін наважився на те, чого всією душею бажав би уникнути.

 

– Техьон, Чімін раніше зустрічався з кимось? – спокійно, наче бажаючи “доброго вечора”, запитав у брата Юнгі. А той від несподіваного запитання виприснув всю воду, яку щойно надпив зі склянки сидячи на дивані у вітальні.

– Щ-що? – Техьон заходився поспіхом витирати рукавом рота і вирячився на старшого брата, котрий преспокійно сидів за столом читаючи книгу.

– Ти чув що, – буденним голосом промовив старший, молячись про себе, щоб Техьон не почав ставити йому купу додаткових небажаних запитань. 

– Хмм, – Техьон кахикнув, намагаючись заспокоїти власну свідомість, що невтомно підкидала йому все нові цікаві думки. – А тобі це для чого, хьон? – хлопець вирішив не здавати всі карти одразу та трохи позбиткуватися з брата, коли вже той сам підкинув йому таку рідкісну можливість.

– Та так, Джун просто якось цікавився, бо він його ніколи ні з ким не бачив (так, Мін Юнгі, якщо брехати, то впевнено і з крихтою правди).

– О, он як, Намджун-хьон цікавився, кажеш? – хитро перепитав Техьон, добре знаючи, що така цікавість очевидно надходила від самого Юнгі. – Нехай тоді сам у нього і запитує.

– Техьон, – Юнгі був явно роздратований, хоч і не очікував прямої відповіді одразу, але почавши цю нелегку розмову він був налаштований піти до кінця, – Тобі так важко просто відповісти на запитання?

– Не не важко — а не хочу, мотивації не вистачає.

– Твої фото із часів середньої школи через дві хвилини на телефоні Чонгука — як тобі така мотивація? – Юнгі вдоволено хмикнув, бо добре знав, яких зусиль Техьону вартувало викреслити той період свого життя, коли він експериментував зі стилем одягу і зачісками; та спроби видалити ті фото з усіх можливих пристроїв і інтернет-ресурсів (крім телефону Юнгі, звісно, котрий для молодшого під п’ятьма замками).

– ЙйЙяяя! Ти просто жахливий, хьон! – юнак злісно зиркнув на брата, зрозумівши, що цю битву йому вже не виграти. – Добре, передай тоді цій своїй “зацікавленій особі”, що Чімін — чисте непорочне дитя, котре закохувалося лише одного разу в житті, у молодшій школі, а потім навіки віддало своє тіло та душу танцям. І якщо бодай хтось із вас спробує використати цю інформацію в недобрих цілях — я особисто вас четвертую, зрозумів?

– Зрозумів, – Мін намагався стримати посмішку, бо отримана інформація хоч і не прояснювала всієї ситуації, та все ж залишала надію, котрої так рʼяно жадало серце Юнгі.

 

– І щоб ти знав, хьон, “просто” цікавість зазвичай не підкріплюється погрозами, – Техьон впевненим поглядом дивився прямо у вічі брату, котрий холодно дивився у відповідь, закусивши щоку зсередини, немов його застукали на місці злочину. 

– Зате бажання вбити підкріплюється. Шуруй вже спати, завтра знову проспиш.

– Звісно-звісно, добраніч, хьон.

– Ага.