Частина 4

··›·‹··

Всю дорогу до університету вони їхали мовчки: Чімін склавши руки на грудях роздивлявся пейзажі ранкового міста, а Юнгі більше не став себе мордувати частими поглядами у дзеркало заднього огляду і сконцентрувався на дорозі.

Тільки вже підʼїжджаючи до університету, Мін ще раз окинув поглядом Пака, намагаючись уявити: як той минулого року вийшов з автобуса і легковажно розходився по цій, хоч і короткій, але забитій та не зовсім привітній вуличці, стіни низьких будинків якої були густо всіяні графіті різного “цікавого” вмісту. 

Тихо клацнувши язиком через таку нерозсудливу натуру молодшого, Юнгі вʼїхав на територію університету та вишукував поглядом місце для паркування. Зазвичай він надавав перевагу віддаленим місцям, з меншою кількістю автомобілів інших студентів та викладачів, щоб пізніше полегшити собі виїзд з університету, але сьогодні він вирішив проігнорувати власне правило заради молодшого. Логіка була наступною: чим ближче до входу в університет зупиниться машина, тим швидше Чімін зможе завершити свій ранковий квест та переодягнутися. І хоч до першої пари ще було цілих півгодини, довкола вже розгулювало кілька студентів та поодинокі працівники університету. 

 

Врешті Мін припаркував машину на найближчій можливій відстані до дверей будівлі та обернувся до молодшого:

– Сподіваюсь, ти не забув змінний одяг і те, про що ми домовилися.

– А як забув, то що — привезеш? – з викликом поглянув на старшого Пак.

– (Привезу) Обійдешся, безголовий, – трохи занервував Мін.

– Та не забув я нічого, у мене немає таких проблем з памʼяттю як у тебе, хьон.

– Добре… – видихнув Мін, уперто ігноруючи невпинні Пакові спроби допекти йому, та поглянув у вікно, спостерігаючи як все більше людей зʼявляється на подвірʼї університету.

– Ну, пішов я тоді, – Чімін трохи стурбовано глянув на незвично неспокійного хьона (ну серйозно, що він з себе тут філантропа корчить, ніби це йому зараз в уніформі служаночки по університету дефілювати).

– Чімін.

– Що? – завмер від несподіванки Пак, тримаючись за ручку дверцят.

– Переступаєш поріг і відразу направляєшся у вбиральню переодягатися, – суворо промовив Мін.

– Та в курсі я, видихни вже, Мати Тереза на BMW.

 

З цими словами Чімін лагідно про себе посміхнувся, бо, як би не хотілось визнавати, але така раптова Мінова турбота зігрівала душу. Він хутко відчинив дверцята та випорхнув з автівки, закинувши ранець на одне плече; розправив сарафан, котрий трохи деформувався після сидіння в автівці, та не обертаючись на Міна, котрий невідривно спостерігав за ним через вікно, вирушив до головного входу в університет. 

Юнгі ще якийсь час залишався прикутий до свого сидіння та слідкував за тим, як фігура молодшого все швидше віддалялася від його автівки, та за студентами, реакція котрих не змусила себе довго очікувати. Щойно Чімін виринув з машини — всі раптом почали перешіптуватись один з одним. Хтось одразу дістав телефон та безсоромно знімав ззовні цілком спокійного та впевненого в собі хлопця, що проходив повз них у “трохи” незвичному вбранні. Але Юнгі надто добре знав, що ховалось за тим удаваним спокоєм, і чого Чіміну вартувала ця впевненість. 

 

Мін міцніше стиснув кермо, та впився в нього нігтями, поки докори сумління підкидали спогади один за іншим.

 

– Вибач, Чіміні, твій хьон справжній мудак.

 

/|\

Спогади ‘1ʼ

 

Взагалі, весь минулий рік, Юнгі, мов істинний янгол-охоронець крила котрого привалені тягарем відповідальності, взяв собі за обовʼязок приглядати за молодшим. Він незліченну кількість разів пошкодував, що того проклятого вечора послідував за покликом свого спʼянілого мозку і підстрикувань ще більш пʼяного Сокджина, через що загадав Паку таке дурне бажання, добре знаючи, що той серйозно ставиться до подібних ігор, і швидше за все, без зайвих сумнівів прийме свою долю, якою б та не була. 

 

Так все і сталося. І з початком минулого року Чімін всяко уникав допитів викладачів та одногрупників, і не став ділитися з усіма причиною своєї екстраординарної появи у перший день навчання, побоюючись, що таку його слабкість до суперечок та завзяття до понесення покарань у них — почнуть перевіряти та використовувати всі кому не лінь.

І таке рішення, знаючи Пакову вдачу до виграшу — було правильним та виваженим. Тому він лише постійно віджартовувався, що йому голоси в голові нашепотіли прийти одягненим саме так, і якщо хтось буде наполегливо продовжувати його діставати, то невідомо що іще ці “голоси” можуть Чіміну нашепотіти. Зазвичай людей подібні слова пробирали до кісточок, і вони швиденько “змотували” свої глузливі жарти та просто крутили пальцем біля скроні, поспішно залишаючи Пака наодинці зі своїм божевіллям.

Така стійкість молодшого перед лицем відкритих глузувань не могла не тішити Юнгі. Звісно, інколи він був легко здивованим тим, як Пак міг вдало виходити із непростих ситуацій, які стали переслідувати хлопця на щодень, але разом з тим, Мін був впевнений, що якщо хтось і міг би впоратись з таким соціальним тиском — то це Пак Чімін. 

 

Ще при першій зустрічі з молодшим, той показав неабияку стійкість до Мінових “дотепних” коментарів. Як правило, Юнгі терпіти не міг Техьонових шкільних друзів, бо ті видавались йому недорозвиненими особами із обмеженим сприйняттям світу, та й їх неприязнь зазвичай була взаємною, і подібні “друзі” молодшого брата не ринули бажанням знову відвідати будинок Мінів. Не те щоб Юнгі їх якось залякував, чи відверто відсилав назад до лона матері, просто сама атмосфера довкола старшого не віщувала новоприбулим нічого хорошого. І зазвичай одного його погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що їм тут не раді, а ввічливе привітне рукостисканням стане прощальним. 

Тому, коли велелюбний молодший брат Міна вирішив привести у дім чергового нового крутого друга, Мін не очікував, що той протримається так довго.

 

Виявилося, що Пак Чімін став новим однокласником Техьона, коли обидвоє перейшли у старшу школу. Юнгі на той час був вже у випускному класі старшої школи і готувався до вступу в університет. Чімін переїхав в Сеул з Пусану разом з батьками, котрі отримали вигідну пропозицію роботи у столиці, тож всі троє були неабияк схвильовані, щодо нового життя. І якщо батьки Чіміна були сповнені надій та оптимізму, то хлопець навпаки не знав, чого йому очікувати від таких несподіваних змін. Так, він планував переїхати до столиці заради навчання в Сеульському університеті на омріяному факультеті сучасного танцю, але це мало статися лише після закінчення старшої школи у рідному місті. Тож, така різка зміна планів легко вибила завжди сонячного хлопця із звичної колії. Зважаючи ще й на те, що їх переїзд трохи затягувався, і він був вимушений пропустити перший місяць навчання у новій столичній школі — налагодити хороший контакт із новими однокласниками ставало ще важче, після того як всі вже між собою вже перезнайомляться та розібʼються на міні-групки.

 

В перший свій шкільний день у новому великому та незнайомому місті він був більш розгубленим, ніж зазвичай. Хлопцю здавалось, що якщо він зробить бодай один неправильний крок, то про безтурботні, веселі дні у старшій школі можна буде забути назавжди. Але цим страхам, на щастя Чіміна, не судилося справдитися. Бо, за вдалим збігом обставин, у його класі опинився Мін Техьон. Цей хлопець одразу, немов відчуваючи чарівний магнетичний потяг, прибився до Чіміна винтовим цвяхом і більше не думав його відпускати.

 

Виявилося, що Техьон всього за місяць після вступу до старшої школи набрав неймовірної популярності серед учнів та вчителів, і це зовсім не дивно: він був красивим та веселим; добре навчався і брав участь у багатьох творчих конкурсах, адже був неймовірно обдарованим та обожнював малювати. Пізніше виявилося, що Техьон походив із досить заможної сімʼї, але, на відміну від свого старшого брата, для завершального етапу навчання вирішив обрати звичайну державну школу, лише тому, що йому подобалося спілкуватися із простими незаморочливими однолітками, котрі не були вимушені дбати про свій статус, а отже не мусів і Техьон. Не дивлячись на свою незвичайну творчу особистість, хлопець був дуже відкритим (Юнгі сказав би занадто). Він був невиправним романтиком, та мріяв про своє єдине велике кохання і вірного друга під боком. Таким прагненням, власне, і були зумовлені всі незлічні спроби Техьона заприятелювати із різними людьми. Він взагалі був дуже компанійським та щедрим, чим, на жаль, люди часто користувались, а не цінували. Але смуга із невдач для Техьона врешті завершилась одного жовтневого ранку із появою пусанського сонячного зайчика у приміщенні його класу.

 

Хлопці заприятелювали майже одразу, вони знайшли один в одному розраду та надію, а їх творчі уподобання тільки підкріплювали цей звʼязок. Тож вже на наступний тиждень після їх спілкування, Техьон запросив нового друга до себе додому, щоб спільно розібратися із домашнім завданням та пограти в ігри на його крутій приставці, про яку він Чіміну вже всі вуха продзижчав. Як виявилося: батько Техьона був знаменитим архітектором, а мати талановитою художницею, і вони спільно володіли відомим на всю країну мистецьким журнальним видавництвом та аукціонним домом. Із такою зайнятістю, батьки Мінів часто не знаходили часу на власне чадо і їх майже не бувало вдома, а на ночівлю вони нерідко могли залишитися у своїй квартирі, котра була ближче до роботи та знаходилася у протилежній частині міста. Не дивлячись на це, в їх сімʼї панувала здебільшого тепла атмосфера і вони чудово розуміли один одного, що й не дивно, бо обидвоє хлопців, так само як і їх батьки, вирішили обрати у своєму житті творчий напрямок: Техьон захоплювався візуальними мистецтвами, а Юнгі по вуха був закоханий у музику.

 

Втім, брати за своїми характерами були ще тими протилежностями, і тому жити разом без нагляду дорослих інколи було особливо складно. Техьон був дуже відкритим та щиросердним хлопцем, а от Юнгі, навпаки — здавався таким собі їжаком з голками напоказ, та все ж мʼяким теплим животиком, як любив проводити асоціації Техьон, щиро вірячи у добре хьонове серце. І він не був не правим, адже неодноразово міг помітити краєчком ока легку братову посмішку, коли той намагався відбиватися від Техьона з його черговим приливом надмірної ніжності. Чіміну особливо було весело спостерігати за цим вийнятковим жанром драми-комедії, що інколи розгортався на його власних очах. В ці моменти бурчливий хьон здавався особливо вразливим та справжнім. 

 

І не дивлячись на складний і дещо відсторонений характер старшого, та їх часті взаємні підштрикування, Чіміну хотілось бути поруч. Він тягнувся до хьона, з котрим  інколи можна було обговорити якісь екзистенційні теми, що виникали у повітрі самі по собі, адже у хлопця був досить допитливий розум і його часто цікавило все і одразу, а от у однолітків Чіміна, та й у того ж Техьона, подібні речі взагалі не були в пріоритеті. Інколи ж навпаки: з хьоном можна було просто комфортно помовчати, знаючи, що від тебе нічого не чекають та не вимагають. Тобою взагалі ніяк не цікавляться, але краще так, аніж коли всі довкола намагаються дізнатися як ти переживаєш переїзд у велику столицю, і які у тебе плани на майбутнє, чи зʼявилась вже у тебе дівчина, та чому твій настрій такий мінливий. 

 

Юнгі ж подібними питаннями зовсім не задавався, або ж він просто автоматично списував їх на важкий підлітковий період (з якого і сам ще не зовсім виріс). Його, здавалось, взагалі мало хто і що цікавило (окрім музики, звісно), тому і не потрібно було робити вигляд, що все в порядку, чи посміхатися. В такі рідкісні моменти, поки Техьон кудись зникав у свою кімнату, і вони залишались із старшим у вітальні наодинці — можна було просто видихнути та побути невидимкою.

 

Хлопці ніколи і не проводили багато часу у трьох. На той час Юнгі був цілковито зосереджений на навчанні, все ж випускний клас старшої школи був доволі відповідальним; а крім цього Юнгі доводилося все більше часу проводити у студії після школи, адже вже навіть на той час він співпрацював із кількома відомими виконавцями та писав для них пісні, чим його молодший брат та батьки неймовірно пишались. Юнгі і справді був повністю занурений у чорно-білий світ нот та мало на що звертав увагу, і все ж, якимось дивним чином, його увагу знову і знову привертав до себе русявий усміхнений хлопець, котрий, здавалось (а насправді так воно і було), в їх домі почав зʼявлятися частіше, ніж батьки. 

 

Спершу Юнгі не надав значення черговій малознайомій особі, котру у дім привів Техьон, але ця “особа” настирливо поверталась до їх будинку знову та знову, немов жила у якісь своїй фентезі-бульбашці, що розчиняла кожен неприязний погляд чи їдке слово Юнгі, як тільки те прилітало в його сторону. Але чого Мін не очікував, так це того, що це “світле дитя” так швидко адаптується, та інколи, а потім все частіше, почне показувати свої зубки, чим зумовить глибокий когнітивний дисонанс у голові Юнгі, бо той не звик, щоб йому відплачували тією ж самою словесною монетою, тим паче, хтось із донсенів. 

І якщо спочатку подібна зміна звичного життєвого патерну не викликала у Юнгі різкого відторгнення і йому навіть було цікаво спостерігати за поведінкою свого донсена та просто поговорити з ним у тайм-аутах між їх взаємопідколюваннями, то із початком завершального семестру старшої школи, для Юнгі почався дійсно складний період. 

 

З того часу кожна їх комунікація ставала все палкішою, вони ніби змагались за першість у красномовності і кожен хотів залишити останнє слово за собою. В такі моменти Техьон шкодував, що не міг миттєво начаклувати собі попкорн, бо подібні сутички його брата та вже найкращого друга неймовірно веселили хлопця. Чим він інколи міг вдало скористатись та, як хитрий лис, пропонував довести свою крутість на ділі, тобто у грі, часто ставкою якої були улюблені страви, прибирання однієї з кімнат, або ж повні дурощі: присідання до втрати свідомості. Техьон дуже пишався собою, коли йому вдавалось подібним чином затягнути хьона пограти з ними. Тому що Юнгі часто був надто відстороненим та не проявляв зацікавленості у спільному проведенні дозвілля з молодшим братом, надаючи перевагу книгам чи музиці. Тож Техьон був вдвічі вдячніший долі за те, що та привела у його життя саме Чіміна, котрий так вдало міг розбурхати зазвичай млявого хьона, хоч для самого Пака подібні словесні “батли” не завжди були на користь і він часто почувався від них втомленим. 

 

Їх відносини загострилися навіть більше після вступу Юнгі до університету. Адже й так постійно зайнятому та бурчливому Міну на голову звалилась величезна купа нової інформації та обовʼязків, котрими обклали його викладачі, половина з яких раділа такому обдарованому новому студенту, а інша половина безпідставно вважала, що його таланти та досягнення переоцінені і зумовлені лише допомогою батьків. І хоч по своїй натурі Юнгі не можна було назвати агресивним, все ж він був чутливим до змін та стресу, тому інколи йому просто хотілось стати камʼяною брилою, щоб більше не довелося нічого робити та відчувати. Проте, оскільки природою подібні перетворення не передбачені, Міну залишалося лише одне — частіше огризатися при розмові з єдиною людиною, котра, здавалося, зрозуміє таку причину його поведінки та не сприйматиме це персонально. 

 

Що ж, Мін глибоко помилявся. Можливо зі сторони Чімін і виглядав безтурботним хлопцем, котрий не надає значення чужим словам і все намагається перетворити у веселе змагання, коли насправді, окрім всіх інших незліченних талантів, хлопець володів ще й хорошими акторськими здібностями. Йому не хотілось виглядати слабким в очах інших людей, тому він часто міг прикидатися, що все чудово, в той час як він все більше занурювався у свої темні думки. Він намагався знайти причину таких нападок хьона в собі. Йому здавалось, що у Юнгі просто розвинулась якась персональна неприязнь до нього, що лише саме його існування дратує старшого. І такі думки неймовірно злили Чіміна, бо той не звик до подібного несправедливого ставлення, та, на відміну від Юнгі, був досить емоційним і міг легко спалахнути. 

 

В такому “жвавому” темпі пройшов увесь наступний рік навчання Чіміна і Техьона у другому класі старшої школи та перший рік в університеті для Юнгі. За цей час Чімін почав все рідше зʼявлятися в гостях у друга, натомість запрошуючи його до себе, таким чином він несвідомо намагався скоротити свої зустрічі з хьоном. 

 

Все кардинально погіршилося, коли на наступний рік, вже навчаючись на другому курсі, Юнгі раптом одного дня, та чи не вперше, привів додому когось окрім двох своїх близьких друзів, з котрими Чіміну раніше вже доводилося кілька разів перетнутися: давнього друга з середньої школи Сокджина та Намджуна, з яким Мін познайомився вже в університеті і котрий був за сумісництвом його одногрупником. І цим новим другом Юнгі виявився не аби хто — а школяр на імʼя Чон Чонгук. 

 

І тут варто на мить зупинитися та пояснити, чому в очах оточуючих (а особливо в сяючих очах Техьона) Чонгук видавався майже-що божеством.

 

В житті Чонгука з дитинства були тільки дві найрідніші людини — це його мати та бабуся. Батька хлопець ніколи не знав, бо той загинув в автокатастрофі, коли Чонгуку ще не виповнилося навіть і року. З того часу його мати майже повністю поринула в роботу, вона працювала головною редакторкою у журналі, а тому хлопець часто залишався з бабусею. 

Ще з ранніх років Чонгук був дуже непосидючим і хотів займатися, здавалося, усім на світі, а особливо тим, що стосувалося музики. Його бабуся, помітивши такий артистичний хист хлопця, всяко заохочувала внука до різних занять, бо сама в молоді роки присвячувала багато часу творчості; так вона, до речі, і познайомилась зі своїм чоловіком і дідусем Чонгука, раніше дуже відомим та популярним трот-співаком у Кореї, життя котрого, на жаль, у віці 45 років забрала хвороба. По собі чоловік залишив непоганий спадок жінці, але мати Чонгука ніколи не хотіла брати у бабусі ані копійки. Вони неодноразово сперечалися з цього приводу, врешті дійшовши згоди, що бабуся допомагатиме виключно з оплатою незліченних гуртків хлопця, на котрі ж сама записала внука не в силах обмежити це золоте дитя у проявах талантів, що поширювались не лише на фортепіано та співи. Чонгуку поталанило і в грі на барабанах, і на гітарі, і в танцях, і в малюванні, і навіть у написанні пісень. Та окрім явних творчих здібностей, Чонгук був не менш успішним і у шкільних дисциплінах: він неодноразово брав участь та вигравав у шкільних олімпіадах на місцевому, регіональному та навіть всекорейському рівнях, чим приносив своїй Альма-матер окрім слави ще й додаткові дотації. Та найприємнішою частиною участі в таких заходах були, хоч невеликі та все ж, грошові виграші власне переможцю, котрі Чонгук відкладав у свою “скарбничку” на навчання в університеті мрії. 

 

Лише з цього можна було зробити висновок, наскільки цей юнак був обдарованим та цілеспрямованим; він навіть отримав цілком заслужене прізвисько — золоте дитя. І хоч Чонгуку ніколи не бракувало уваги і він був досить товариським, він-таки більше полюбляв бути на самоті, щоб мати можливість сконцентруватись на своїх пристрастях, котрі і робили його тим самим популярним хлопцем у школі, яку Чонгук просто обожнював, та це не заважало йому прагнути пошвидше закінчити шкільне життя та перейти на новий важливий ступінь — навчання в омріяному університеті.

 

Здавалося, Чонгук завжди жив із рейсерською швидкістю та не мав наміру зупинятися ані на мить, тому за два місяці до закінчення першого класу старшої школи в його голові спалахнув неймовірний план, як швидше здійснити свою мрію. Хлопець планував закінчити наступні два роки старшої школи екстерном, щоб вже у віці 17 років увійти до лав студентів Корейського Національного Університету Мистецтв. Справа залишалась за “малим” — пояснити всім довкола наскільки сильно вони від цього виграють та отримати грант на навчання, щоб матері не довелося вкладати жодної копійки, а бабуся не намагалася вмовити допомогти їм своїми останніми збереженнями. 

 

Тож, навчаючись у першому класі старшої школи, Чонгук став постійним відвідувачем кабінету директора, проводячи час у вмовляннях того допомогти йому влаштувати задумане, а що найголовніше — відпустити такого золотого учня зі школи на рік швидше та втратити частину дотацій. Розуміючи головну причину спротиву — фінансування — Чонгук наобіцяв дирекції школи: цей та увесь наступний рік другого класу під час проходження екстернатури брати участь у всіх можливих олімпіадах та конкурсах, що, насправді, було йому тільки на руку. Оскільки наступною частиною його амбітного плану було відвідування додаткових занять у професорів з університету, а такі заняття, ясна річ, були не безкоштовні, тож гроші з конкурсів сильно його б виручили. Ці заняття потрібні були із двох причин: по-перше, для того щоб просто отримати додаткові необхідні знання; а по-друге та найголовніше, отримати рекомендаційні листи від професорів до ректора університету зі схвальними відгуками про потенційного перспективного молодого студента та прохання надати йому можливість безкоштовного навчання. 

 

І оскільки план був розроблений самим Чонгуком — він працював злагоджено немов швейцарський годинник. Інколи людям здавалося, що він не людина зовсім, а робот, чи, ба більше, прибулець. Кожна його хвилина та навіть секунда були розписані. Якщо до цього задуму рідним Чонгука здавалося, що той ніколи не відпочиває, то зараз і взагалі складалося враження, що хлопець геть забув про фізіологічні потреби свого організму: починаючи від сну та закінчуючи, вибачте, випорожненням кишечнику (хоча, враховуючи, що Чон міг забувати про прийоми їжі, можливо такої необхідності і справді не було). 

 

Все змінилося в один із днів, коли Чонгук безтямно блукаючи коридорами університету у пошуках чергового викладача, щоб домовитися з тим про додаткові заняття, врізався у груди одному із студентів, котрим власне і виявився Мін Юнгі. Старший тоді було хотів накинутися на неуважного хлопця, котрий ледь не збив його з ніг, але, побачивши наскільки той блідий, а всі реакції хлопця були заторможені, вирішив все ж спочатку поцікавитись, що той робить тут у такому стані. Мін зʼясував, що Чон шукав містера Сона, його викладача із теорії музики, котрий покинув університет ще годину тому, і молодший, очевидно, про це не здогадувався, бо його біогодинник після незліченних годин виснажливої праці врешті дав збій та привів хлопця в університет запізно. Тому Юнгі, відчувши відповідальність за молодшого, вирішив трохи привести того до тями. Він відвів Чона на свою улюблену затишну кутову терасу на другому поверсі університету, котру вони з Джуном відкрили для себе ще на першому курсі, та звелів поїсти хоча б снеки, котрі він купив у вендорному автоматі на поверсі, бо кафетерій вже був зачинений. 

 

Трохи розговоривши малого, у котрого після, певно, першого за день прийому їжі заряд енергії різко почав відновлюватись, він дізнався, як той опинився тут і в якому ритмі жив останні два місяці від початку проходження навчання екстерном. Сказати, що старший був здивований означало би промовчати, бо Мін перебував у невимовному стані шоку, він просто не міг зрозуміти як хлопець перед ним взагалі ще живий. Після цієї зустрічі Мін якось дуже природньо перейняв на себе роль хьона Чонгука, і вони почали бачитись щоразу, як хлопець навідувався в університет, а той бував там мало не щодня. Хлопці досить швидко заприятелювали: Чонгук тягнувся до Юнгі вбачаючи у ньому модель для наслідування, і якимось чином Чонгуку вдалося втертися в довіру крутого хьона, тож він часто ходив за ним хвостиком. Старшого спочатку це інколи дратувало, але Чон виявився і справді цікавим малим, він часто розпитував Міна про музику та ділився своїм захопленням від знань та навичок старшого. Згодом Юнгі познайомив Чонгука зі своїми друзями: Джином та Намджуном. І ось вже за місяць їх компанія стала часто збиратися разом, допомагаючи таким чином своєму донсену трохи відволіктися від навчання, щоб його геніальний план із амбітного не перетворився у трагічний. 

 

Отож, коли Мін неочікувано привів нового друга додому й попросив молодшого брата після школи купити їм снеків, бо не: «З якої такої радості, сам йди, я стомився», а: «Не сперечайся зі старшими, малявка, я тут хьон». Ну і, власне, нічого тут не зробиш, така твоя доля, Техьон: хоч плач, хоч бийся, а чіпси все одно принесеш, ще й для зручності в мисочку викладеш, ака чемна дружинонька. Лише уявивляючи цю принизливу картину Техьон волів би радше висипати увесь вміст з куплених пачок цьому “я тут хьон” на голову, а в його думках по дорозі додому того дня проносилися лише одні прокльони та нецензурні вислови. Та це було рівно до того моменту, як він переступив поріг власного дому й побачив — ЙОГО. І варто сказати, що за кілька секунд до того доленосного моменту, матюки, що вільно вирували в тоді ще темно-каштановій голівоньці Техьона, були останніми раціональними думками справжнього друга Чіміна — Техьона, а не цієї жалюгідної його копії, яка пускає слину лише від однієї згадки про те, як Чон Чонгук дихає…

 

Навіть незважаючи на безумовно цікаву особистість цього молодого обдарованого хлопця, та знаючи історію, що стоїть за їх з Юнгі знайомством, Чіміну все ще не вкладалось в голові, як подібне могло статися. Це видавалось повним абсурдом або якимось жартом, адже хлопцеві здавалося, що його хьон ніколи не горів бажанням тісно спілкуватися з усілякими “малявками”, як він сам неодноразово називав Чіміна та Техьона, а тут ось — незрозумілий 16-ти річний пацан, і вже закадичний друг. Та просто цією дивовижною дружбою історія не завершувалась. Ні, все тільки ставало дивнішим та незрозумілішим, коли найкращий друг Чіміна почав зводити всі їх розмови до обговорення цього неймовірного хлопця, з яким його познайомив брат, і описував кожну деталь його зовнішності чи біографії такими епітетами та метафорами, що Чіміну залишалось лише записувати ці експресивні романтичні монологи та відправляти на якийсь всекорейський поетичний конкурс. Чонгук справді був цікавим та хорошим малим… але, не по власній волі, він потроху забирав на себе всю увагу єдиного кращого друга, залишаючи Чіміна все частіше і частіше наодинці зі своїми невтішними роздумами.
 

Таким чином, останній рік навчання у старшій школі для Чіміна став справжнім випробуванням, хоч він і не ділився своїми негативними почуттями ні з ким, удаючи, що все як і завжди добре — вперше за довгий час він відчував себе самотнім. 

Його найкращий друг почав віддалятися і виявився закоханим у хлопця, і не те щоб Чімін був проти таких відносин, він взагалі ні з ким ніколи не зустрічався і навіть особливо не замислювався про такі речі, будучи завжди зануреним виключно у навчання та танці, але подібна інформація все ж “трішки” здивувала і йому потрібен був час, щоб пристосуватися до нової реальності та розширити кордони свого сприйняття. 

Батьки Чіміна все частіше зникали на роботі, а пізніше взагалі повідомили, що будуть змушені полетіти на три місяці у відрядження до Америки, тому не зможуть бути присутні на час його випуску зі школи та вступу до університету. 

А ті нечасті “приємні” зустрічі з Юнгі забивали кілок в серце Чіміна тільки глибше. 

 

І тут ці двоє варті один одного. Адже, так само як і Мін, Пак вирішив сконцентрувати всі свої невдачі та нещастя на чомусь, а точніше на комусь, конкретному — вони обрали один одного грушею для биття. І якийсь час жити в такій реальності було навіть комфортно, коли твоя проблема не здається якоюсь ефимерною та багатокомпонентною, натомість може бути легко пояснена конкретним йолопом, що просто так псує тобі настрій одним лише своїм виглядом. Та навіть такий самообман не міг тривати довго, і їм би довелося зіткнутися із власною тінню. 

 

І першим цю тінь помітив Юнгі. А спусковим гачком для його прозріння стала та сама випускна вечірка, яку Чімін запамʼятає на все життя.