Частина 17

··›·‹··

«Чіміні, прокидайся», – лагідно кликав крізь сон чийсь голос, поки щоку сонного хлопця ніжно погладжувала прохолодна рука.

– Мгм… – ліниво застогнав Чімін, неохоче привідкриваючи повіки, – Хочу спати…

– Знаю, життя несправедливе, – лагідно усміхнувся Мін, спостерігаючи за сонним хлопцем. – Але чим швидше ти прокинешся, тим швидше опинишся в своєму теплому ліжечку і зможеш спати скільки заманеться.

– То я просто обміняю один сон на інший? – тихо мурмотів собі під носа молодший. – Як мені знати… чи це буде вдала конвертація… і що як в інших обмінниках кращий курс..?

– Запевняю тебе — в нашому банку завжди найвигідніший курс і найкраще обслуговування, – Мін вирішив підіграти сонному хлопцю, який зараз нагадував миле сліпе кошеня, котре хотілось помістити у свої долоні та сховати за пазуху куртки, подалі від несправедливого світу.

– А що входить… у ваше обслуговування… у вас є печеньки “Орео” і тепле молоко?

– Думаю, знайдуться, якщо ми поспішимо до закриття банку.

– Ой-й… тоді потрібно вставати… 

Чімін наосліп знайшов ручку дверей, натиснув на неї і легко привідкрив дверцята; мимоволі тіло хлопця почало відхилятися у бік. 

– Ага, тільки давай без різких рухів і запаморочливих пліє, як минулого разу, – Юнгі відразу ж схопив дальнє плече Пака, вберігаючи його від падіння, і повернув хлопця назад у сидіння. – Ти ж будеш чемним хлопчиком, і зачекаєш кілька секунд поки я обійду машину?

– Я-я… я завжди чемний…

– Не можу погодитися, але ми обовʼязково ще це обговоримо, коли ти прийдеш до тями. А поки сиди.

 

Мін швидко підхопився з місця, впевнившись, що Чімін більше не займається самодіяльністю, та обійшов машину, зупинившись біля привідчинених дверцят.

 

Юнгі схилився над хлопцем, усміхнувшись:

– Так-с, а тепер давай ручки.

Пак невдоволено мружив очі від світла ліхтаря та збентежено розглядався по боках.

– А можна я просто залишусь тут?

– Не можна, – по-доброму посміхнувся Юнгі. – Здається, хтось марив печеньками — вже перехотілось?

– Ех… а у ваше обслуговування не входить доставка? – розчаровано гундів Чімін, морщачись та потираючи руки від холоду.

– Як на нового клієнта, ти дуже вибагливий, – зітхнув старший.

– Хьон, ти мав би знати, що в будь-якій справі найголовніше це хороший маркетинг та приємні бонуси.

Юнгі присів навпочіпки біля хлопця, взяв його руки у свої долоні та підніс до рота, почавши хухати на них гарячим повітрям.

– Ох-х, хьон, ти що робиш?

– Підігріваю інтерес публіки приємними бонусами, – Юнгі вдивлявся в затуманений вираз обличчя молодшого легко посміхаючись.

– Ум-м… і багатьом ти такі бонуси пропонуєш?

– Лише особливо впертим клієнтам.

Від слів старшого Чімін знітився і опустив погляд. 

Раптом Юнгі піднявся і відкрив задні дверцята, діставши з них рюкзак сонного хлопця, та звісив собі його шлейками на руку.

– Хороші новини, Пак Чімін, наші оператори обробили твій запит на доставку і ухвалили позитивне рішення, – Мін лагідно посміхнувся та, повернувшись спиною до молодшого, присів біля нього навпочіпки. – Твоя карета подана, залазь.

– Щ-що? Але… – Чімін невіряче оглядав зігнутий силует старшого перед собою і ніяк не наважувався поворухнутися. 

– Обіцяю, другої такої можливості у тебе не буде, пропозиція суворо обмежена.

– Он як… тоді я не можу відмовитися.

 

Чімін обережно виставив ноги з машини, та нерішуче потягнувся руками вперед до старшого, мʼяко вклавши їх на його плечі. Юнгі нетерпляче зітхнув, різко обхопивши стегна юнака руками, та міцно їх стиснув, підтягнувши хлопця до себе ближче.

 

– Чіміна-а, тебе в дитинстві на спині не носили? Якщо будеш так тримати руки, то звалишся.

– А… т-так, – ніяковів хлопець, та врешті міцніше притулився до спини Міна обійнявши його шию руками.

– Так набагато краще, – Юнгі задоволено усміхнувся сам до себе та обережно піднявся; він ступив один крок від машини і захлопнув дверцята ногою.

– Хьон, ти впевнений? Я, напевно, важкий…

– Голова в тебе важка, – цокнув язиком старший, помалу ступаючи вперед. – Якщо будеш так багато думати, то взагалі відвалиться.

Чімін ображено викотив нижню губу і гупнув старшого лобом по плечу.

– Цц, ти що витворяєш?

– Перевіряю твоє тіло на міцність своєю “важкою” головою.

– Чіміна-а, якщо ти ще й метафор не розумієш, то діло пропаще — бо кримінологи можуть ненароком твою голову розважити за знаряддя для вбивства.

– Це ти мене зараз так завуальовано ще й тупим обізвав?

– Все-таки надія є — з підтекстом у тебе краще ніж з метафорами.

Чімін знову буцнув старшого головою.

– Бачу, настав час ускладнити завдання і пройтися по прислівʼях: “Не кусай руку, яка тебе годує” — чув таке? 

Молодший пирснув повітрям з грудей та відповів:

– Ні, зате я інше знаю: “Кусай вухо, яке тебе не чує” — чув таке?

Юнгі здивовано хмикнув собі під носа, і вирішив більше не сперечатися з цим винахідливим парубком.

– Добре, Пак Чімін, я тебе ПОЧУВ.

– От і гарненько, – хлопець розтягнув губи у щасливій посмішці від своєї маленької перемоги, і задоволено вклав голову на плече Міна, майже уткнувшись носом в його шию.

 

Гаряча спина Юнгі та його руки, що міцно охоплювали стегна, зігрівали молодшого; а запах одеколону та шкіри Міна одночасно заспокоювали та пʼянили розум юнака ще більше. Він помалу прикрив очі, глибше вдихаючи повітря у груди, та мимоволі присунувся ближче, торкаючись носом шкіри Юнгі.

Кипуче повітря молодшого обпалювало шию Міна, і він на мить зупинився, квапно ковтаючи слину. До дверей будинку залишалось всього кілька кроків, які тепер видавались майже нездоланними. Серце Юнгі скніло між бажанням назавжди залишитися в цьому моменті, та притулити хлопця до найближчої стінки, затягнувши його у вологий, спраглий поцілунок. 

 

Але реальність боляче била холодним сухим вітром по розпеченій шкірі, залишаючи на ній приховані подряпини. Юнгі зручніше перехопив ноги розслабленого хлопця та на одному подиху дійшов до дверей.

 

– Чі… Чіміна-а, – власний язик відмовлявся слухатись Юнгі, – Де твої ключі?

Хлопець неохоче підійняв голову, вклавши підборіддя на плече старшому.

– Мгм… ключі… – Пак намагався розігнати хмаринки туману, що густо всіяли його свідомість, та пригадати, куди він поклав ключі від будинку.

– Тільки не кажи, що ти не знаєш де вони…

– Здається, в куртці були, – юнак розчепив обійми, завівши одну руку назад, та став нишпоритися у своїй кишені. – Знайшов!

– Молодець, а тепер відчиняй, – Юнгі розвернувся боком до дверей, даючи молодшому доступ до замка.

– Ем… ти вже можеш відпустити мене, я далі…

– Відчиняй, – поспіхом перебив хлопця Мін.

 

Чімін схвильовано зітнув губи, але вирішив більше не сперечатися, і слухняно прокрутив ключ у замку та потягнув за ручку дверей. Юнгі поспіхом стягнув своє взуття та відніс молодшого у вітальню, врешті всадивши його на диван та скинувши ранець зі своєї руки поруч. Мін спустився на коліна перед розгубленим хлопцем та потягнувся до його взуття на лівій нозі.

 

– Х-хьон, ти що робиш??

– А на що іще це схоже — краду твої кросівки.

– Як дотепно.

 

Старший лагідно підхопив ліву ногу юнака, вклавши собі її на коліно, та неквапно розвʼязав шнурівки, після чого обережно витягнув ступню із кросівка, повторивши цю ж процедуру і з правою ногою. Юнгі зупинився поглядом на маленькій акуратній ступні, що за розміром, здавалось, була навіть трохи меншою за його долоню.

Чімін уважно спостерігав за діями хьона, не в змозі повірити власним очам: Юнгі видавався таким турботливим, всі його рухи були наповнені ніжністю та ласкою. Все довкола здавалось таким нереальним, неначе він опинився в якомусь паралельному всесвіті: де не було місця ворожості та сваркам, де він міг дозволити собі повністю зануритись у нові приємні відчуття, що з кожним днем впевнено відвойовували собі місце у його стомленому серці.

 

Раптом старший піднявся на колінах, нахилившись ближче до хлопця, та потягнувся до нього рукою, на що Чімін рефлекторно відхилився назад.

 

– Не бійся, я просто хочу розтебнути твою куртку, – Юнгі теплим поглядом вдивлявся у його очі, чекаючи згоди.

 

Чімін ледь привідкрив рота видихнувши затримане повітря, і легко кивнув.

Старший лагідно посміхнувся, та обережно стиснув між пальцями замочок куртки біля шиї хлопця, почавши поволі тягнути застібку донизу. 

 

Чімін ніколи не думав, що така звичайна буденна дія може викликати по собі стільки дивних почуттів: тіло охоплювали мурахи від вібрації, що розходилась по тканині по мірі того, як застібка неспішно спускалась металічною блискавкою донизу, немов дразнячи вже й так давно збуджену свідомість юнака. Але вона була лише одним із інструментів у вмілих руках справжнього винуватця повного колапсу розумової діяльності хлопця.

Щойно застібка подолала останній металевий зубчик, Юнгі легко розвів куртку по обидва боки, пильно вдивляючись у розшаріле обличчя хлопця. Чімін несміливо підняв очі, зустрівшись з важким невиразним поглядом старшого, та на мить знову завмер, коли той почав повільно підійматися руками догори уздовж розпахнутої куртки та зупинився біля плечей хлопця. Чімін допитливо схилив голову, спостерігаючи, як Мін почав поволі стягувати куртку з його плечей та спускати її донизу. І щойно та опинилась на рівні ліктів хлопця, Мін присунувся ще трішки ближче, тягнучи за рукави по обидва боки, поки Пак крутив запʼястями струшуючи з себе цупку тканину.

І як тільки хлопець звільнився від набридливого верхнього одягу, він опинився у пастці між рук старшого, котрий сперся на диван, все ще тримаючи зібрану в кулаках тканину по обидва боки від стегон Пака. 

Він обережно здійняв голову догори, де всього в десяти сантиметрах його зустріло обличчя Міна. Зіниці молодшого вмить розширилися, а тіло напʼялося від хвилювання. Ще ніколи Чімін не бачив старшого з такої близької відстані, а його пронизливі очі, що зазвичай видавалися такими холодними та відстороненими — зараз були сповненими ніжності, туги та бажання водночас; в них хотілось потонути та розчинитись назавжди. 

 

Не відриваючи погляду від хлопця, Юнгі підніс одну руку до його щоки та накрив її своєю долонею, від чого повіки Чіміна часто затріпотіли, а серце забилося з новою силою. Мін ніжно погладжував шкіру піддатливого хлопця, котрий вже мало не муркотів від задоволення. Старший легко усміхнувся, відверто насолоджуючись такою неочікуваною реакцією юнака, бо навіть не думав, що коли-небудь йому вдасться дійти із ним до подібної близькості.

 

– Я обіцяв тобі печиво з теплим молоком, – раптом промовив Мін тихим хрипким голосом.

 

Хлопець нерозуміюче поглянув на старшого, поки його мозок панічно намагався обробити почуті слова.

 

– Чи ти вже передумав? – Юнгі лагідно посміхався, спостерігаючи за збентеженням юнака навпроти.

– Я… Я-я не знаю… – Чімін спішно намагався проковтнути слину, щоб змочити пересохле горло.

Юнгі відслонив руку від щоки молодшого та трішки відхилився назад, щоб дати можливість їм обом вдихнути повні груди повітря.

– Ходімо, – раптом випростався старший та простягнув руку вкрай розгубленому юнаку.

– К-куди?

– На розвідку на твою кухню.

– Щ-що, навіщо? 

– Потрібно поповнити запаси твоїх сил, – Юнгі підмахнув пальцями, знову закликаючи молодшого взяти його за руку.

Чімін занепокоєно зітнув губи, та все-таки вхопився за руку хьона. Мін одразу ж підтягнув його догори, кивнув у бік кухні та, міцніше стиснувши руку юнака, повів його за собою.

 

Юнгі всадив хлопця на стілець біля кухонного столу та відійшов до однієї із тумб, поки Пак із цікавістю та здивуванням спостерігав за його діями.

 

– Один є, – вдоволено постановив Юнгі, діставши синю коробочку “Орео” із тумби. – А тепер подивимося, що для нас підготував твій холодильник, – старший хутко відчинив дверцята холодильника і, швиденько просканувавши його вміст очима, витягнув з полички пакет молока.

 

Мін похапцем дістав чашку із навісної тумби, вливши в неї молока, та відправив її на 40 секунд до мікрохвильовки, тим часом викладаючи печиво з коробки на невеличку тарілочку. І щойно на всю кухню пролунав пискучий звук, Юнгі дістав теплу чашку, попередньо розмішавши її вміст ложечкою для рівномірної температури, та підніс ту разом із печивом до столу, за котрим сидів невимовно шокований хлопець.

 

Мін підсунув чашку ближче до молодшого та всівся на крісло обіч.

 

– Кхм… – Чімін несміливо прочистив горло та підняв розгублений погляд на старшого, обличчя котрого тепер цілком мирно спочивало на одній із його долоней.

– На здоровʼя, – спокійно відповів Мін на німе запитання в очах хлопця. – Хоча з таким набором продуктів, Пак Чімін, ти навряд чи довго протримаєшся на цьому світі, і це потрібно терміново змінювати.

– Я не дякувати збирався, – невдоволено нахмурив лоба молодший. – Ти буквально витратив на це хвилину часу та мої продукти.

– Головне не методи, а зусилля, – усміхнувся Мін.

– Звідки ти знав, що у мене все це є? – із підозрою у голосі запитав Чімін.

– Ще минулого разу оцінив твій річний запас печива. Очевидно, ти тільки на ньому і живеш, тому і бачиш все життя у чорно-білих фарбах.

На слова старшого Чімін лише фиркнув та закотив очі, невдоволено постукуючи по чашці молока.

– Щось не так? – запитав Юнгі, побачивши похмурий вираз обличчя молодшого.

– Ні, все чудово, хьон, – холодно відповів хлопець, буравлячи поглядом поверхню столу.

– Печеньку? – Мін обачливо підсунув тарілочку до мило набундюченого хлопця, у котрого наче щойно улюблену іграшку відібрали.

 

Чімін злобливо зиркнув на старшого та перевів погляд на тарілку. Важко зітхнувши, хлопець ліниво потягнувся за печенням та вмокнув його у молоко, одразу ж закинувши до рота. Улюблені ласощі вмить розтанули на язиці Пака, заполонивши собою всі смакові рецептори, і невідкладно подарували втомленому хлопцю заряд глюкози та таке необхідне полегшення. 

5 печеньок та 1 чашку молока потому, Чімін врешті вдоволено вклав голову лобом донизу на свої руки, що розслаблено лежали на столі. 

 

– Краще? – поцікавився Мін.

– Ага… – пробурмотів у стіл хлопець.

– Хочеш ще?

– Не думаю, – Чімін важко зітхнув та звернувся до старшого, – Ти хіба не голодний, хьон?

– Ні, я в порядку.

– В порядку він… – тихо фиркнув молодший, перекотивши голову у бік до стіни.

Мін ледь усміхнувся та промовив:

– Мені потрібно їхати, Чіміна-а.

Хлопець широко розпахнув очі вдивляючись в пусту білу стіну; у грудях розлилося неприємне терпке почуття, що збивало дихання, але Пак намагався заспокоїти себе та відповісти рівним голосом:

– Угум… передаш Те і Гуку привіт.

– Побачимось у понеділок? – невпевнено запитував старший.

– Ага, добраніч, хьон.

– Добраніч, Чіміні, – Юнгі потягнувся рукою до голови хлопця, лагідно скуйовдивши біляве волосся. – Тільки не засни за цим столом.

– Не переймайся, не засну (взагалі тепер не засну, придурок).

 

Мін стурбовано оглянув спину і потилицю засмученого хлопця та покинув будинок.

 

Вже сидівши в машині, старший стомлено приклав лоба до холодного керма та сутужно видихнув, намагаючись розплутати терпкий клубок, що застряг у горлі. Як би Чімін не намагався приховувати свої емоції, Юнгі чудово розумів, що щойно залишив хлопця наодинці із важкими роздумами та зовсім новими незнайомими почуттями.

Але Міну хотілось дати йому трохи часу на ці роздуми. Звісно, він безмежно радів тому факту, що Чімін зовсім не проти тієї уваги, яку йому приділяє Мін, та ще й сам активно демонструє власну зацікавленість. Але чого точно не хотілось старшому, так це приспішувати події (навіть коли стримувати себе так важко і боляче). Однак, якщо вірити Техьону, і у те, що у Пака справді досі не було жодних відносин, то Юнгі доведеться прикласти всі свої зусилля і терпіння, щоб діяти обережно та нічого не спаскудити імпульсивними рішеннями. Чіміну потрібен час, щоб зрозуміти свої почуття та реакції власного тіла, адже існує можливість того, що вони викликані лише звичайною цікавістю. І ці думки, немов набридливий висип: свербів та допікав, не даючи змоги розслабитись і відволіктися на щось приємніше.
 

 

/|\

 

Чімін вперше почував себе настільки загнаним у куток. Вся його сутність тягнулася до старшого, немов метелик в смертельні обійми венериної мухоловки. Він був збитий з пантелику та зовсім втратив звʼязок із навколишнім світом. Після того як Мін залишив його будинок, хлопець безвільно просидів 10 хвилин вдивляючись у пусту стіну, не в змозі піднятися чи поворухнутися. По голові боляче вдаряли невидимі молоточки, що рішуче намагались увігнати в череп тупі іржаві цвяхи; його серце пропікало груди та випаровувало повітря з легень, поки хлопець врешті не почав задихатися. Він помалу сповз з крісла та бухнувся на землю, притулившись до широкої ніжки столу наче намагаючись сховатися від всіх проблем, як він робив це у дитинстві. Тільки тепер тікати було нікуди. Проблема, з якою він зіткнувся, надходила зсередини, а не ззовні. І тепер, де б він не був — вона завжди переслідуватиме його тінню. 

 

Голова одночасно пустіла та до країв наповнювалась галасливими думками. Його тіло та серце кричали те, що категорично заперечував мозок. Ця внутрішня боротьба тривалістю в двадцять хвилин вичерпала весь річний запас сил та енергії. 

 

«Я хотів… хотів, щоб він поцілував мене. Я… я сам хотів його поцілувати…»

 

Спогади, немов теплий мед розливалися по шорсткій чутливій шкірі, приємно лоскочучи її, пускаючи щемливі електричні розряди по тілу. Обличчя старшого не зникало з уяви хлопця; очі та губи людини, котра заполонила всю його свідомість, хотілось назавжди закарбувати у памʼяті та роздивлятися у найменших деталях. 

 

«Якого біса… – юнак схопився руками за голову, впиваючись гострими нігтями у шкіру. – Я просто не можу, не можу мати таких почуттів до хьона. Я… він не може подобатись мені… Це ж хьон… Це просто довбаний Мін Юнгі, що не викликає нічого, окрім роздратування. Дідько! Та що за дурість, чого я взагалі думаю про це… Чого я не можу просто викинути його з голови та забути все?»

 

Чімін стомлено прикрив очі, намагаючись заспокоїти серце, котре з кожним новим ударом прагнуло витіснити з думок все лишнє та залишити лише те, що пускало коріння яскравих кольорових квітів крізь шкіру. Але мозок невпинно підкидав їдкі думки, все більше заганяючи хлопця у відчай.

 

«Можливо, він це все не серйозно? Можливо, це просто якийсь винятково хворий спосіб знущання наді мною? Клянусь, якщо я дізнаюсь, що це просто недолугий жарт, то я його прибʼю, – хлопець міцно стиснув зуби важко дихаючи. – Ну от якого чорта?! Якщо навіть на секунду припустити, що мені можуть подобатися хлопці — то чому це повинен бути саме він?! З усіх людей на планеті Земля — чого це саме ти?! АРГХХ!! Задовбало! Для чого ти це все робиш, а потім тікаєш як останнє мудило?! Мін Юнгі, як же ти мене вже дістав!!!»

 

Не втримавшись, Чімін гнівно штовхнув стілець ногою та голосно видихнув повітря з носа. Хлопець обережно піднявся з підлоги та оглянув стіл.

 

«Треба було вилити це молоко на його дурну довбешку».

 

/|\

 

Увесь наступний день Чімін провів за книгами, намагаючись заштовхати у голову побільше нової інформації, щоб не залишати місця вʼїдливим думкам, які так наполегливо заважали заснути вночі. Він отримав кілька повідомлень від Техьона, котрий намагався розпитати його про вчорашній вечір, та без упину нагадував про його дружній обовʼязок переглянути фільм, що він проспав у Мінів на дивані. Чімін відписав лише кількома загальними фразами, роблячи вигляд, що він вкрай зайнятий навчанням; але, як би там не було,він чудово розумів, що в понеділок його чекатиме вже досить реальний (а не віртуальний) допит, до якого він однозначно не був готовий. 

 

На ранок понеділку хлопець відчував себе геть стомленим: знову не виспавшись вночі, Пак на кілька хвилин завис перед дзеркалом, вдивляючись у своє бліде, як і його волосся, відображення, що “розмальовували” лише синці під очима. 

 

Діставшись до університету, він одразу ж попрямував до своєї аудиторії, часто розглядаючись по сторонах та намагаючись уникати знайомих облич. 

Перша пара з історії народного танцю пролетіла досить швидко і він навіть отримав похвалу від вчительки, адже зазвичай не демонстрував завзятості щодо її предмету (виявляється, минулий день за книгами пройшов не дарма, і авторський метод «Уникнення проблем» від Пак Чіміна інколи проявляє неабиякий позитивний вплив на його навчання).

 

Після пари він перекинувся кількома словами зі своїми одногрупниками та одногрупницями, котрі раптом почали енергійно висловлювати своє захоплення його танцем на конкурсі та пропонувати разом пообідати. І хоч Пака приємно здивували їх коментарі та пропозиція, все ж він не планував сьогодні зʼявлятися у їдальні, прагнучи у будь-який спосіб мінімізувати можливість зустрічі із хьоном або найкращим другом. Так, він знову це робить — йде знайомою доріжкою уникнення, але він був геть не готовим до незручних зустрічей та розпитів. 

Тож, не відхиляючись від свого маршруту до наступної аудиторії, хлопець зачаївся на одній із останніх парт, та вперше за три дні занурився очима у груповий чат. Виявляється, за цей короткий час колективна думка про нього різко дрейфувала у протилежний бік шкали “соціального схвалення” та майже досягала її вершини. А що найцікавіше: його прізвисько змінилося із “Місакі Аюдзави” на “Холодного принца”, адже хлопець неумисно ігнорував загальний захват та повідомлення своїх нових-старих прихильниць та прихильників. Така раптова зміна температури у повітрі неабияк забавляла та дивувала хлопця. Як виявляється, думка загалу може бути досить гнучкою та швидкоплинною: всього-то потрібно було змінити колір волосся і бездоганно станцювати.

 

Добре, не всього лише, Чімін чудово розумів, що значну роль у зміні соціальних настроїв відіграв Мін, котрий неабияк струсонув публіку своїм “доброзичливим” повідомленням; а також раптове переведення Лін Йона на навчання у Сполучені Штати змусило інших подивитися на ситуацію загалом “трішки” під іншим кутом.

Згадка про старшого змушувала серце хлопця болісно стискатися. Він боровся між бажанням негайно підхопитися та знайти ту нахабну бруняву довбешку, щоб висловити їй всі накопичені думки, та бажанням безвільно впасти в теплі обійми хьона, щоб хоча б на мить полегшити свої страждання. Якщо саме так виглядає закоханість — то Чімін волів би ніколи її не знати. 

 

Цілий день Пак майстерно уникав “братів Мінів” та мріяв швидше опинитися у тренувальній залі, щоб віддати їй все своє обурення через кров, піт та сльози. Але як тільки він почав підходити до омріяних дверей — то помітив Техьона, що очевидно вичікував друга, котрий майже увесь попередній та сьогоднішній день не давався чутись. 

 

«Чорт, і що він тут забув… – хлопець спішно сховався за найближчою стінкою та притулив голову до її холодної поверхні. – Бляха, доведеться плестися за тридевʼять земель у платну залу».

 

– О, привіт, Чіміні! – раптом покликав молодшого Хосок, що проходив повз.

Чімін легко підскочив від здивування і одразу ж повернувся на знайомий голос.

– Привіт, хьон… – хлопець тихенько прочистив горло знітившись.

– Ти чого тут? Чекаєш когось?

– А… та ні, я просто…

 

Хосок легко відхилився, поглянувши за стінку, і помітив неспокійного Техьона біля дверей танцювальної зали. Старший міг поклястися, що чув, як напружено поскрипували механізми в голові Чіміна намагаючись придумати правдоподібну відмовку, але було очевидно, що хлопцю, з якоїсь причини, зараз просто не хотілось зіткнутися з найкращим другом.

 

– Чіміні, я тут сьогодні збирався поїхати потренуватися в залу, що у центрі, ти раптом не хотів би до мене приєднатися? – запропонував старший із лагідною посмішкою на обличчі.

– Ох-х… – Чімін широко відкритими очима дивився на хьона, відмовляючись вірити, що богиня Фортуна врешті відгукнулась на його тривалі молитви та вирішила змилуватись над бідним хлопцем, – Хосокі-хьон — ти навіть не уявляєш, наскільки я не проти, – хлопець дивився на старшого блискучими очима, сповненими вдячності та ніжності.

– Чудово, тоді ходімо? 

– Так!