Частина 3

··›·‹··

–  Ти машину на горі Чонджансан припаркував, чи що? Можна було і в дві хвилини вкластися, – нервово хмикнув Чімін, шукаючи очима зловісну чорну сумку в руках хьона.

– Хотів дати тобі можливість обдумати все без моєї присутності і самому повітрям подихати, – незворушно відповів Мін і підійшов до дивану, з якого відразу підскочив молодший.

– Нема тут що обдумувати, давай сумку, – Чімін протягнув руку вперед, дивлячись Юнгі прямо у вічі.

Мін вимучено здихнув і опустив погляд на простягнуту руку молодшого.

– Дозволь тоді запропонувати певний компроміс, – Юнгі зробив паузу, перевіряючи реакцію Чіміна, котрий тільки запитально повів бровою, все ще тримаючи руку в повітрі, але нічого не відповів, тому Мін продовжив. – Якщо тобі вже так не терпиться натягнути на себе цей костюм — нехай буде так, але ти не забовʼязаний носити його впродовж всього дня та фотографуватися з кимось, – Юнгі знову зробив невеличку паузу, побачивши як Пак трохи стурбованим, проте вже зацікавленим поглядом, продовжував дивився на старшого. – Просто переступи поріг університету і далі ти вільний, що скажеш?

 

Юнгі потішало те, як обличчя молодшого у мить набуло виразу дитячої розгубленості та безпорадності. Було очевидно, що зараз Чімін боровся із самим собою. Хлопець перед ним: зводив брови на переніссі, акуратний носик трішки подьоргувався, підборіддя ходило з боку в бік; його погляд був скерований легко в сторону і видавалося, ніби той дивиться крізь Юнгі; а ще, він нещадно та безсоромно зминав свої пухкі губи між собою, змушуючи Міна трохи підвиснути на цьому процесі, а тому, коли Чімін нарешті подав голос, Юнгі не відразу зрозумів, що зверталися до нього.

 

– …хьон? – Чімін легко схилив голову вбік.

– Так?

– Емм, я кажу, що згоден, якщо ти не пожартував… – зніяковіло повторив Чімін.

– Справді? – щиро здивувався старший, не в силах повірити, що цього разу отримав згоду так легко та швидко. Певно, залишити хлопця наодинці зі своїми думками на кілька хвилин було вірним рішенням. – Кхм, звісно ж я не жартував. Ніщо з того, що я сьогодні сказав, не було жартом.

 

Рішучий та впевнений голос хьона змусив Чіміна мимоволі підвести погляд та заглянути Юнгі у вічі, знаходячи в них певну образу від недовіри до себе, яку Пак так наполегливо демонстрував увесь ранок. Зараз хьон справді видавався щирим, і щось зсередини невпинно підказувало хлопцю, що цього разу він може довіряти йому.

 

– Ось як, зрозуміло… – врешті промовив Пак. – Тоді, якщо ми все вирішили, можливо ти все-таки віддаш мені сумку? Бо, чесно кажучи, я вже відчуваю легке оніміння у плечі, – Пак кивнув на свою руку, яку так принципово не опускав увесь цей час.

– А, так, звісно, – Юнгі, взявши тримачі сумки обидвома руками, дбайливо звісив торбину на маленьку зграбну долоньку Чіміна, викликаючи у того несподівану легку посмішку і схвальний погляд.

– Я тоді піду нагору, переодягатися, – Пак стиснув сумку в руці. – А ти не забудь закрити за собою двері, – не даючи змоги Юнгі відповісти, Чімін різко розвернувся на пʼятах, і вже за секунду піднімався по сходах на верхній поверх.

 

Мін спостерігав за тим, як фігура хлопця поспішно розчинялась у повітрі, залишаючи по собі лише свіжий та ледь вловимий аромат шампуню, запах якого завжди дивним чином заворожував старшого. Очевидно, хлопець встиг прийняти душ незадовго до того, як Мін зʼявився перед його дверима о сьомій ранку.

«Він і справді не спав всю ніч? – раптом пронеслося в голові Міна. – Чорт, напевно я і справді сильно облажався, потрібно було наважитися на цю розмову раніше… – Юнгі різко видихнув повітря, цокнувши язиком. – І чого я знову підвис на його губах?! Якщо так продовжуватиметься, він рано чи пізно помітить, і тоді вже я не знатиму спокійного життя. Зберися, Юн, тобі це не потрібно».

 

 

Тим часом, влетівши у свою кімнату, неначе рятуючись від дракона, Чімін різко відкинув сумку та телефон на ліжко, схилився поперек та оперся руками у стегна.

– Довбаний Мін Юнгі, не смій змінювати мою думку про себе. Сьогодні я дозволю тобі пограти у “хорошого хьона”, якщо ти вже так сильно цього хочеш, але це не зітре з моєї памʼяті минулий рік, мудило.

Чімін видихнув, випростався та підійшов до ліжка: 

– Ну, поглянемо, що мені цей “реверсивний Санта” приніс, – насторожено пробурчав Пак і потягнув двома пальцями за бігунок на блискавці сумки. – Як і очікувалося, – ствердив хлопець, – Моя стара знайома Смерть з білим фартушком замість коси… Ну, привіт знову… та востаннє, – гірко усміхнувся сам до себе хлопець і почав розправляти костюм, виклавши його на ліжку.

 

Чімін зняв з себе домашній одяг, залишившись тільки в чорних боксерах, і потягнувся до панчіх, котрі цього разу були, на диво, не в сіточку, а просто із суцільної цупкої чорної тканини; така ж метаморфоза відбулася і з обідцем для голови: той з білого перетворився на чорний. Залишалось тільки здогадуватися: чому саме ці аксесуари Мін вирішив змінити. Можливо, щоб ті менше привертали увагу до Чімінового образу? Що ж, задум благородний, але навряд чи хтось омине поглядом основну концептуальну складову: велику чорно-білу пляму всіяну рюшами на фігурі тендітного хлопця.

З цими терпкими думками Пак почав неохоче натягувати панчохи на свої оголені засмаглі пружні ноги і повернувся до дзеркала: «І як тільки ти до цього докотився, розумник?» – пронеслося мовчазне питання в думках юнака, поки він соромʼязливо оглядав себе з ніг до голови: чорні панчохи, чорна нижня білизна, голий підкачаний торс — не хлопець, а мрія кожного збоченця. Тяжко зітхнувши, Чімін продовжив свою трансформацію в “чорно-білого метелика”, і вже стоячи в повному убранні перед дзеркалом, нацупив на своє світло-русяве волосся чорний обідець.

 

– Трясця, от треба було мамі мене таким принциповим вродити? Всі нормальні люди погодилися б на пропозицію хьона, але ж ні — Пак Чімін особливо -йобнутий- непохитний у своїх забовʼязаннях, – Чімін двічі легко стукнув себе по лобу мініатюрним кулачком. – Ну все, дороги назад немає, бери себе (і поділ свого сарафанчику) в руки, і покінчи врешті з цим цирком! – Пак повернувся до ліжка, щоб підібрати телефон. – А щоб його! Вже без двадцяти хвилин восьма. Так, автобус мав би бути за хвилин 40, тому, загалом, я ще встигну зібрати рюкзак та запасний одяг, і можливо навіть поснідати… Довбаний Мін… через нього я тепер ще більш нервовий.

 

Зібравши всі необхідні речі, Чімін провів своє кричуще відображення у дзеркалі співчутливим поглядом і вилетів з кімнати, щоб швидше спуститися на кухню. 

 

– Не варто бігати по сходах — шию звернеш.

Чімін на мить наче завис у повітрі від подиву: Юнгі преспокійно сидів на дивані уткнувшись очима в свій телефон, та навіть не повернув голову роблячи своє зауваження молодшому.

– Хьон? Якого… ти досі тут? – не складав у голові Чімін двічі по два.

– Ти втік навіть не давши мені змоги відповісти… – Юнгі нарешті перевів погляд на Пака, і його на кілька довгих секунд заціпило. 

 

Кажуть, памʼять створена для того, щоб все забувати — і Мін забув. Його памʼять просто витіснила цей візуальний образ, залишивши лише загальні обриси ситуації. Тому зараз здавалось, ніби він бачить свого донсена таким вперше. До цього моменту все видавалось дещо ефемерним: наче щось дуже погане, але розмите, як цензура на екранах телевізорів. Тож він навіть на секунду не допускав думки, що зараз він, будучи з молодшим один на один, може побачити того у “всій красі”, одягнутого в костюм служниці… І раптом, ніби у якійсь грі, відкрився повний доступ до минулорічних спогадів: картинки, мов слайди, один за одним почали виринати у його свідомості, боляче вдаряючи кувалдою по слабкому серцю такого суворого з вигляду хьона. Здається, Юнгі щойно пережив серію мікро-інсультів і у нього от-от із рота потече слина, бо це було за межами його найсміливіших фантазій. Та разом з тим, він ще більше ствердився в думці, що залишитись тут було правильним рішенням, хай би як Чімін зараз не почав огризатися.

 

– Хьон, слину витри, – Пак не зміг проґавити шансу поглузувати, будучи в певній мірі обуреним і задоволеним від ефекту, який справив на старшого. – І поясни: чого ти досі грієш дупою мій диван, замість того, щоб подарувати її тепло сидінню свого автомобіля?

 – Я сказав що відвезу тебе, – відмер врешті Юнгі, та намагався сконцентрувати увагу на власному хрипкому голосі.

– А я сказав ввічливо, але повторю по-іншому: набіса не треба, дякую, я якось сам, досвід присутній, – як і передбачав Мін, огризнувся Пак.

– Не витрачай свій час та просто прийми це як факт — ти їдеш зі мною, Пак Чімін, хочеш ти того чи ні, – Мін був непохитний, він дивився молодшому прямо у вічі, поблискуючи попереджувальними жовтими вогниками, наче звір перед стрибком на свою здобич. І певно Юнгі виграв цю битву поглядів, бо Пак більше не поривався щось вʼїдливо відповісти. – Якщо поїдемо зараз, до початку пар, то не зустрінемо багато людей в університеті, відповідно все закінчиться швидше, і ти врешті зможеш поставити цю свою жадану “ментальну галочку” навпроти одного з пунктів у своєму напруженому денному розкладі. Тому перестань бути впертим бараном і йдемо до машини.

 

Чімін стиснув зуби і відвів погляд у бік, уважно роздивляючись кожну деталь шафки під телевізором, що знаходилась навпроти дивану, наче він бачив її уперше у стінах своєї вітальні. Думки в голові хлопця ще ніколи не пролітали так стрімко, скачучи з протилежних полюсів туди-сюди. Здається, він вже просто втомився від такої неочікуваної ранкової математики і в нього залишалося все менше сил на аналіз кожного слова чи дії хьона. Тому він вирішив трохи поберегти свою енергію для університету і погодитися на пропозицію Юнгі, тим паче, що в його словах була логіка, хоч він все ще не розумів чого Мін так поривається допомогти йому.

 

– Добре, тільки відчепись вже, – злісно буркнув Пак, все ще дивлячись у бік.

– Хороший хлопчик, – не стримав іронічної усмішки Мін.

– По голові давно не били? – пирснув повітрям Чімін від таких нахабних слів старшого. – Я взагалі-то можу ще передумати…

– Вгамуйся, бойова мейдочка, пожартував я. Час тільки марнуємо, пішли вже.

– Господи, хьон, ти можеш бодай секунду не виводити мене з себе? – Мін тільки повів плечима, на що Пак знесилено здихнув і закотив очі. – Йди вперед, я ключі візьму, щоб двері закрити.

– Чекатиму на вулиці, – кинув Юнгі, і направився до дверей.

 

Чімін підійшов до журнального столу і підхопив ключі із невеличкого блюдця на нижній поличці. Він випростався, та зібравшись з думками, пішов до взуттєвої шафки, що стояла в прихожій; витягнув з неї свої улюблені чорні комбат черевики на шнурівці, які відмінно підходили для осінньої пори і, як не дивно, до ненависного мейд-костюму. Чімін прагнув думати, що доповнюючи свій образ досить брутальними черевиками, він зберігає в собі хоч каплю мужності… Якби ж тільки він знав, що в них він виглядає ще більш зухвало та розпусно (та краще нехай живе у солодкому незнанні). Хлопець поглянув на себе у дзеркало, що висіло на стіні поруч із шафкою, та згадав про маленьку, але важливу дрібницю. Він розстебнув передню кишеньку свого рюкзака та дістав гігієнічну помаду; зазвичай його губи швидко пересихають, а сьогодні досить вітряна погода, тому він, вже звичним порухом руки, швиденько змастив губи помадкою з його улюбленим смаком малини, котра ледь підфарбувала губи в червоний колір. Ще раз оглянувши себе та не прийшовши до жодних нових висновків, Чімін сховав помадку назад до кишені наплічника, і востаннє шумно видихнувши повітря з грудей, схопився за ручку дверей відчиняючи їх. 

Через брак частого спілкування, Пак забув, що слова цього хьона потрібно сприймати буквально, тому думав, що Мін чекатиме його в машині, але той непорушно стояв прямо біля дверей, ховаючи руки в кишенях своєї легкої куртки.

 

– Чого завмер? Зачиняй двері і ходімо… ранки стають дедалі прохолоднішими, – ледь чутно промовив останні слова Мін.

– Так треба було тоді в машині чекати, – тихо фиркнув Пак йому у відповідь.

 

Юнгі не хотілось втаємничувати молодшого в деталі того, чому він вирішив сам провести його до машини; та й не повірить же Пак, що у його хьона просто раптом “супер турботливий режим” увімкнувся, і той тепер ні на хвилину його самого в такому вбранні залишати не бажає.

Мін кивнув молодшому в бік огорожі будинку та пішов вперед. Пак йшов позаду та намагався дивитися собі під ноги, щоб ненароком не впасти, бо бути в такому “одязі” було все ще досить незвично. Юнгі відчинив дверцята огорожі та пройшов трохи вперед притримуючи їх для Пака, і награно прокрутив вільною рукою, запрошуючи хлопця переступити межу свого дому. 

Очі Чіміна широко розплющились і він, здається, поперхнувся різким холодним повітрям. Всього за годину його світ вже вдесяте перевертався з ніг на голову, ніби на якихось хитких скрипучих качелях. Що цей хьон собі взагалі думає? Він насміхається над ним? Допомагає йому? Що у нього в тій пришибленій головешці твориться?! 

Ще годину тому Чімін ладен був би підкоп під огорожею рити, тільки би не грати за правилами Міна. Та правда в тому, що він почував себе настільки виснаженим та безсилим, що йому було майже начхати на свою гордість в подібній ситуації, тому він просто скорчив лице: “Ти, в біса, серйозно?”, зробив крок уперед, і вже проходячи повз Міна, зробив маленький реверанс, взявшись руками за плаття по обидва боки. 

Чімін вдивлявся в очі старшому проговорюючи поглядом: “В цю гру можуть грати двоє, хьон”, на що Мін лише лукаво усміхнувся, а потім відвернувся замкнути дверцята, щойно молодший їх проминув. 

 

Вже за 30 секунд вони підходили до машини Міна, і тільки-но старший зробив крок у бік пасажирських дверцят, Чімін вигукнув:

– Тільки спробуй зробити те, що ти намірився, і я вже буду на півшляху до автобусної зупинки, – злісно зиркнув хлопець на старшого.

– Добре-добре, – Мін награно розвів руки в повітрі, немов здаючись. – Тільки рюкзак закинь на заднє сидіння, – кивнув у бік сумки Юнгі.

– Себе краще закину, від гріха подалі… бо ще не стримаюсь від якогось твого чергового недолугого жарту і таки гупну тебе по голові, а я якось не планував загинути сьогодні в автомобільній катастрофі, – фиркнув Чімін і відкрив задні дверцята, вкидуючи рюкзак в салон авто, після чого підібрав руками поділ сарафану, та сам плюхнувся поруч із сумкою.

– Як знаєш… – буркнув старший та пішов до своїх дверцят. 

 

Вже за мить Юнгі сидів за кермом та завів автомобіль. Оскільки потрібно було зачекати хвилинку, щоб авто прогрілося, в салоні повисла напружена тиша.

Мін кілька секунд нервово вистукував пальцями по керму, а потім намагаючись розслабитись, відкинувся назад у крісло і йому в око впало дзеркальце заднього огляду. І це ж треба, щоб воно опинилося в настільки “ідеальному” для Міна положенні, що в ньому відображалися лише губи молодшого.

 

«Блять, – перше що спало на думку Юнгі. – Це моє особисте прокляття якесь? Стоп… він що їх — нафарбував?! – Міна немов щойно окропом облили, бо й так красиві від природи пухкі губи Чіміна тепер видавалися ще більш виразними, та немов припухлими від палких поцілунків».

 

І щойно в голові старшого пронеслась така думка, у грудях щось терпко занило і розповзлося по всьому тілу. Контрольним пострілом стала нервова звичка Чіміна та приватне пекло Міна — закушування спідньої губки. Жоден природній катаклізм не переважив би ефекту, який на старшого справляла така невинна дія хлопця. Тому, поки земля різко не почала розколюватися прямо під цим автомобілем, Юнгі вирішив крутнути головою у вікно та полічити кількість пожовклих листочків на дереві навпроти.

 

– Може хоч радіо увімкнеш? – раптом подав голос Чімін.

– Не люблю слухати музику в дорозі, відволікає, – стримано відповів Мін.

– Пф, який ти нудний.

– Який є.

 

Їх коротка перепалка знову завершилась нічим. Але мовчати більше не хотілось. Як і не хотілось, щоб всі їх розмови завжди сходилися до ворожості.

 

– Ти справді пішов би на автобусну зупинку, якби я тобі дверцята відчинив? – намагався почати діалог Юнгі.

– Звісно, будь-якому терпінню колись приходить кінець, хьон.

– Тобто, ти вважаєш гарні манери приводом для 20-ти хвилинної подорожі автобусом до університету в такому вигляді?

– Не зовсім вірно. Я вважаю твоє глузування: для 3-ох хвилинної прогулянки до автобусної зупинки, потім 15-ти хвилинної поїздки автобусом, а пізніше 10-ти хвилинної пішої прогулянки від зупинки до університету в такому вигляді — достатнім приводом, – войовничо промовив Пак склавши руки на грудях.

– Та тебе перша краща бабулька на наступній зупинці прогнала б з того автобусу, наче якусь нечисту силу, – хмикнув Мін.

– Не прогнала би, я їм таким ще більше подобаюсь. Мене от минулого разу малиновим моті пригостили, – гордо заявив Пак.

– Минулого разу? – із сумнівом перепитав Юнгі.

– Ну так, ти забув вже, чи що? У мене ж нове хобі минулого року зʼявилося — виряджатися служницею в університет, завдяки тобі до речі, – зневажливо підняв брову Чімін та додав. – Старієш, Юнгі-хьон, памʼять зовсім підводить.

– Я не про це, – трохи підсунувся угору на сидінні Юнгі та поправив дзеркало заднього виду так, щоб бачити верхню частину обличчя молодшого. – Минулого року, – зробив паузу Мін та прискіпливо заглянув у очі Чіміну, котрий збентежено дивився йому у відповідь, – Минулого року ти добирався в університет громадським транспортом у цьому костюмі? – невіряче запитав Мін.

– І знову не зовсім вірно, Юнгі хьон. Спочатку ніжками, потім громадським транспортом, а потім знову ніж…

– Чімін! – рикнув Юнгі перебивши молодшого.

– Та що?! Що таке? Чого ти розкричався тут? Яка різниця взагалі, як я добирався… Що ти мені тут допит влаштував? – розсерджено відповів хлопець.

– Чому ти не взяв машину? Тобі ж батьки залишили.

– Не люблю я водити, ти знаєш це.

– Таксі?

– Та господи, чого ти причепився? – не стримався Пак. – Якось минулого року тебе це не обходило, тебе взагалі мало що обходило… 

– Якби я сьогодні не приїхав, як би ти діставався до університету? – не зупинявся Мін.

– Так, як серце би звеліло… – відцапнувся Пак, але побачивши злий погляд Міна продовжив. – Техьон би мене відвіз. Він взагалі-то зараз замість твоєї дратуючої фізіономії мав би тут бути. Кажу ж тобі, хьон, роби щось з памʼяттю, курс вітамінок пропий, горіхи, кажуть, теж допомагають, бо ще всі ноти з голови вилетять на наступній сесії, от прикро буде, – більш для затягування часу, ніж для глумління над хьоном, розважливо промовляв молодший. І треба ж було бачити полегшення в очах Міна, з голови котрого ніби електроди зняли, не дивлячись на останні вʼїдливі коментарі Чіміна в свою сторону.

– Пристебнись, – намагаючись побороти ніяковість різко змінив тему Мін.

– Я на задньому сидінні взагалі-то.

– І що? Сила гравітації при зіткненні з іншим автомобілем на задньому сидінні вимикається? – вʼїдливо відповів Юнгі та повернув голову назад до молодшого. – Пристебнись кажу, бо сам пристебну.

– Айщщ, дістав, – не витримавши погляду хьона, хлопець хутко повернув голову в бік та потягнув безпековий ремінь донизу.

 

Після того як Юнгі краєм вуха почув задовольняючий його “клац”, авто врешті зрушило з місця, не залишивши по собі навіть і дрібної тріщинки на асфальті, вже не кажучи про той велетенський розкол, який собі попередньо науявляв Мін.