Частина 7

··›·‹··

Із затяжних спогадів про непрості попередні чотири роки життя, котрі зі швидкістю світла пронеслися перед очима Юнгі, змусили виринути гидотні незмовкаючі звуки охкання та підсміювання, що доносилися із ледь привіткритого вікна. 

Після того як Чімін виринув з автівки в тому триклятому костюмі, старший завмерши сидів на своєму місці. З рештою, трохи оговтавшись, Мін спробував сфокусувати свій погляд та розгледіти швидко зникаючий з поля зору силует молодшого, що вже дійшов до вхідних дверей університету. Мін раптом підхопився з місця та хутко вибрався з авто. А це вже породило зовсім інші перешіптування, про можливість виникнення яких, Юнгі і подумати не міг: кілька дівчат, що стояли в 15-ти метрах, побачивши, що зовсім нещодавно Пак вийшов з того ж самого авто, що і колективно обожнюваний Мін, боженька, Юнгі — стали великими очиськами переглядалися між собою, а потім щось швидко вистукувати пальцями по екранах телефонів. 

 

– Блять, ну просто шик, тепер він до мене і на милю не підійде, – тихо вилаявся Юнгі, і пообіцяв собі розібратися із цим пізніше, бо, тим часом, Пак вже розчинився за дверима університету.

 

Юнгі в швидкому темпі покрокував за молодшим, ігноруючи допитливі погляди людей довкола. Увійшовши в хол університету, він почав вишукувати фігуру Пака; і врешті-решт, зачепившись поглядом за знайому русяву голівоньку з чорним обідком на ній, котра вже от-от мала намір зникнути за черговими дверима, він зробив крок уперед, але був по-свійськи різко зупинений чиєюсь нахабною рукою, що торкнулася його плеча. Мін повернув голову і побачив перед собою знайому дівчину — перед ним стояла Лін Ха́на, його одногрупниця та колишня дівчина за сумісництвом.

І хоч ці двоє розійшлися на хорошій ноті і підтримували нормальне спілкування, все ж Юнгі був роздратований раптовою затримкою, а тому подарував їй свій “привітний” погляд.

 

– Чого тобі? Я поспішаю.

– Не у кімнатку для хлопчиків часом? Здається, та стала дуже популярною після того, як туди наша Місакі Аюдзава* зайшла (так, саме таким прізвиськом нагородили Пака), – глузливо посміхнулась Ха́на і кивнула на кількох студентів, що зібрались під дверима чоловічої вбиральні.

– Тобі краще знати, я все у популярності не вимірюю, – уїдливо відповів Мін, та перевів погляд у місце, на котре вказала Ха́на. 

 

Справа починала смердіти паленою гумою. Бо серед тих студентів виявились Лін Йон та Чо Уджин, саме ті непрохані особи, зустрічі Чіміна з котрими Юнгі найбільше хотів би уникнути. І в повітрі матеріалізувалося питання: що ці два довбні роблять о такій годині в університеті саме сьогодні, коли зазвичай можуть нахабно завалитися на самий кінець пар, знаючи, що їм за це нічого не буде, оскільки батьки Лінів вже віддавна виступають спонсорами університету, а їх дядько взагалі приходиться деканом факультету танців (котрий, насправді, більше ускладнює Йону життя, ніж допомагає).

 

Ха́на, побачивши, як Мін вже кілька секунд пропалює поглядом дірку в голові її братця, одним кроком опинилася прямо перед лицем Юнгі:

– Якщо ти надумав розплавити голову мого брата силою думки, то тобі доведеться простояти тут цілу вічність, – усміхнулась дівчина.

– І ти, як віддана сестра, вирішила прийняти весь удар на себе? – пирснув Мін. – Що Йон забув в університеті о такій порі, він хіба не повинен мирно сопіти в свою шовкову подушечку до опівдня?

– Відповім, якщо скажеш чому ти сам тут за півгодини до пари, а твоя “непомітна” біла BMW припаркована майже біля самих дверей університету? – дівчина схилила голову вбік та вичікуюче дивилася Юнгі прямо у вічі.

– Забудь, сам розберусь, мені потрібно йти.

 

Мін зробив різкий крок вбік від дівчини, та вже був готовий піти, як його знову зупинили, цього разу лише голосом:

– Боже, ти просто неможливий, – пирснула повітрям з грудей Хана. – Не знаю я чому саме, ну як, вже здогадуюсь, звісно, але вчора він цілий день після занять у танцювальній залі зі своїм одногрупником Хосоком, ходив по дому як гордий лебідь і приговорював, що заради такого навіть ніч не спатиме… Ну я й подумала, що це просто один із його “ку-ку” епізодів, – прокрутила Хана пальцем біля своєї скроні.

– А який із періодів його життя не “ку-ку”… – закотив очі Юнгі; і про себе вирішив, що пізніше обовʼязково поговорить з цим Хосоком, давно вже час. – Виходить, з мене знову кава, – ледь посміхнувся Юнгі, будучи вдячним дівчині, що та все-таки поділилась цією інформацією, хоч і не хотіла спершу.

– Ага, тільки давай чай цього разу, бо я через тебе серце посаджу.

– Як скажеш. Побачимось, – невимушено махнув рукою Мін і покрокував у бік вбиральні.

 

Юнгі ніколи не скаржився на проблеми зі шлунком, і надмірною тривогою він також не страждав, але щойно він відчув легку нудоту від раптової думки, що навідалась до його голови. Бо місце, де хвилину тому перешіптувались Йон та Уджин спорожніло, а перед дверима до вбиральні стояв якийсь дивний хлопець, що часто озирався по сторонах.

 

– Звали, – різко пробасив Мін хлопцю, котрий від несподіванки мало не послизнувся на рівній поверхні.

– Ви-ббач, не можу, – легко заікнувся юнак і схопився руками за низ свого светра, ніби шукаючи в тому опори.

– Це не прохання, відійди кажу, – наполягав Мін.

– Там… зайнято… мене попросили поки не пускати нікого. Але я впевнений, що за хвилину вже мож… – не встиг договорити незнайомець, як Мін однією рукою миттю відсунув його у бік, схопився за ручку дверей, та на секунду обернувся до збліднілого юнака.

– Не раджу тобі тут залишитися, – повідомив Юнгі, і хлопець у відповідь лише часто замахав головою, та хутко накивав пʼятами.

 

Мін намагався прислухатися до голосів за дверима, але користі з цього було мало, тому він, більше не гаючи часу, штовхнув ручку донизу та відчинив двері.

 

На щастя, перед його очима відкрилася зовсім не та картина, яка невідчепно малювалася в його багатій уяві: Чімін, вже переодягнений у звичайний одяг (встиг-таки, ну хоч спритність танцюриста не програєш), стояв впритул спиною та бедрами до камʼяної поверхні з умивальниками; перед ним, всього на відстані простягнутої долоні, стояв Йон, та трохи подалі Уджин. Всі троє різко повернулися у бік щойно гучно відчинивчшихся дверей та витріщились на Міна.

 

– Яка вдача, – почав Юнгі, – Кажуть, побачити зранку одразу трьох студентів факультету танців у приміщенні університетської вбиральні — на щастя. Думаю, рік обіцяє бути чудовим, принаймні, для мене, – награно посміхнувся Юнгі, поки його очі буравили Йона.

– Хо-хо! Сам Мін Юнгі намалювався! Та я теж, – Лін перевів погляд на Пака і продовжив, – Вдвічі щасливіший цього року буду, правда ж, Міі-саакі-чан? – гиденько протягнув Йон.

 

Після такого звертання до Чіміна з вуст Йона, Юнгі хотілося прикласти його дурну довбешку в найближче дзеркало… Але потрібно було тримати себе в руках, хоча б заради молодшого, той такої вистави не оцінить.

 

– У когось хороший настрій? Чи не краще подарувати його викладачам, котрі вже трохи засумували за твоїми ранковими відвідинами? – Юнгі зробив кілька кроків вперед та наблизився до Йона.

– Уу, Юнгі-хьон, ти ж знаєш, я вільна птаха, кого хочу — того і ощасливлюю своїм хорошим настроєм, – Йон знову глянув на Чіміна і підморгнув йому, на що Пак лише закотив очі.

– Ну, що б не було причиною таких “позитивних змін”, сподіваюся їх ефект триватиме довше, ніж до появи, між іншим, вашого педантичного та “поблажливого” декана у цій вбиральні, який зазвичай робить свій ритуальний обхід на поверсі до початку пар. І ви, напевно, знали б про це, якби частіше зʼявлялися о цій порі в університеті, – Мін глянув на Уджина, котрий весь час стояв мовчки позаду, і знову перевів погляд на Йона. 

 

Яким би пихатим той не видавався, все ж Юнгі був чудово обізнаний про його слабкість перед холодним оком дядька, що вимушений був стати суворим наглядачем для вітряного хлопця, батьки котрого вимагали від нього повної покірності та безпроблемності, інакше він ризикував розпрощатися з їх матеріальною підтримкою. Тож згадка про небажану зустріч із родичем таки трохи збила пиху з обличчя Йона і він вирішив відступити.

 

– Та якби ж кожен ранок був таким як цей — то я був би найсумліннішим студентом, – мрійливо зітхнув Йон і повернувся до Чіміна. – Не хочеться так швидко відкланюватися, мейд-сама, але потрібно підтримувати репутацію, ти ж розумієш мене в цьому краще за інших, правда? – усміхнувся Йон, та кинув оком на мейд-костюм, що, як виявилося, Чімін весь цей час тримав у правій руці, яка була прихована з поля зору Юнгі.
– Не влаштовуй драми, ви ще побачитеся, вчитеся на одному факультеті, – втрутився Юнгі, не в силах слухати цю Йонову пафосну церемонію прощання.

– Ти абсолютно правий, мій дорогий хьон. Кожне прощання — це лише привід для наступного “Привіт”, – задоволений собою вишкірився у всі 32 зуби Йон. – І я чекатиму цього приводу із солодким тремтінням серця, – Лін дивився прямо у вічі Паку з якоюсь хижою усмішкою.

– Це називається тахікардія, – знову втрутився Юнгі. – І в ній із солодкого хіба тільки те, що вона може призвести до набряку легень, і ніхто більше не чутиме твоїх позерських промов.

– Оо, то от що такого виняткового моя люба сестричка знайшла в тобі, чи правильніше буде сказати — в собі — твій вправний гострий язичок..? – Йон висунув свого язика і доторкнувся до нього вказівним пальцем.

– А тебе заздрощі беруть, в собі хотів би? – Юнгі засунув руки в кишені джинсів та відхилився корпусом назад, здіймаючи голову легко догори.

– Ти хворий, Юнгі-хьон, – скривився у відразі Йон. – Мої сексуальні вподобання лише на одну стать поширюються (ну-ну), хоч і фетиші у нас схожі, – Йон знову кинув погляд на костюм служниці в руках Чіміна.

 

Пак вже вдесяте закотив очі, і врешті, стомившись від цього словесного тенісу двох хьонів, вирішив подати голос.

 

– Ви закінчили свої загравання? – всі присутні повернули голови до Чіміна. – Бо у мене напружений розклад — навчальний процес називається.

– Ох, вибач, Міса-чан, як невиховано з нашого боку, – награно розвів руками Йон. – Але, на жаль, ти маєш рацію, мені вже час йти, тому залишаю тебе в надійних руках твого новоспеченого татуся, – Йон поглянув на Юнгі, а потім нахилився до вуха Чіміна. – До швидкої зустрічі, і будь обережним, судячи зі слів Хани, у Юнгі-хьона незвичні вподобання у сексі, – Лін різко відхилився, щоб побачити результат своїх слів на обличчі Пака, котре вмить залилося понсовим кольором: чи то від збентеження, чи то від гніву. Втім ефектом Йон залишився задоволеним, тому махнув рукою мовчазному Уджину, та направився до дверей.

 

Юнгі не чув, що молодшому прошепотів Йон, на щастя для останнього. Проте навіть такої маленької дії вистачило, щоб кожен мʼяз у тілі Міна напружився та натягнувся немов струна, яка була готова обірватися кожної миті. Старшому вартувало великих зусиль, щоб тримати себе в руках, особливо, коли Йон проходячи повз нього, кинув своїм нудотно солодким голоском: “Розважайся, хьон”, і нахабно усміхнувся.

 

Врешті, коли його мерзотний дух покинув стіни вбиральні, Юнгі поглянув на Пака, і побачивши, що той розслаблено оперся бедрами об стільницю з умивальниками, видихнув з полегшенням.

 

– Ненавиджу повторюватися, – почав Чімін, – Але що ти тут забув? І що за театр двох акторів я щойно спостерігав? У тебе інших справ немає? – насупився на хьона Чімін і схилився до свого наплічника, котрий стояв поруч із ним на підлозі; він дістав з нього чорний пакет та намагався запхнути у той злощасний костюм.

– Звичайного “дякую” було б достатньо.

– “Дякую”? Ти що собі навигадував? Все нормально було, спокійно собі “розмовляли”, як завжди, нічого нового… Я рятівників не викликав. Ні, треба було тобі припхатися і роздратувати того йолопа, тепер він мені точно проходу не дасть.

– Він і не дав би, – втомлено потер перенісся Юнгі, спостерігаючи, як молодший гнівно вбиває тканину в шматок поліетилену. – Чіміна-а, ваша “мила бесіда” охоронялась місцевим “цербером у підштанниках” і могла б закінчитись зовсім по-іншому. Тому давай ти хоч на хвилину перестанеш бути чинним павичем і не дивитимешся на мене як на ворога всього корейського народу.

– До чого тут корейський народ? Ти мій особистий ворог, – Чімін врешті впорався з костюмом і випростався.

– Ти частина цього народу взагалі-то… – Юнгі важко зітхнув. – Забудь, я лише хотів як краще.

– Вітаю — краще не вийшло, хьон, як і завжди… Розберешся з цим сам, – Чімін легко пхнув ногою пакет, що стояв на підлозі, – Бо я більше не хочу мати нічого спільного із цим костюмом чи тобою. І сподіваюсь, ти його викинеш, або краще спалиш, бо я не хочу думати про те, які такі фетиші мав на увазі Йон… – Чімін закинув одну шлейку ранця на плече та попрямував до дверей.

 

Раптом Юнгі зупинив Пака схопивши його за ліву руку, коли той вже майже пройшов повз:

– Один момент, – старший повернувся обличчям до спини Чіміна, у котрого серце щойно зробило кілька запаморочливих кульбітів, – Ти дещо забув зняти, – Мін потягнувся своєю вільною рукою до голови хлопця і легко торкнувся обідка на його голові. – Хіба що він тобі дуже сподобався і ти планував ходити так весь день?

– Щ-що..? – не міг прийти до тями Чімін. – Обідок? Так… я напевне не встиг його зняти… – серце по-зрадницьки почало швидко битись, немов за ним гнався цілий натовп, але це був лише Мін Юнгі, котрий наче вперше в житті стояв настільки близько, і все ще тримав його однією рукою за запʼястя, поки друга повисла над головою хлопця.

– Тоді я зніму? – низьким тихим голосом запитав старший вже знаючи відповідь, але чомусь хотілось у будь-який спосіб подовжити цей момент.

– Ага… – одне коротке просте слово — єдине, на що вистачило сил у Чіміна, у котрого мозок на мить перестав слушно працювати, і вся його захисна система, що так старанно вибудовувалась роками, дала збій.

 

Юнгі дуже повільно та обережно стягнув обідок з голови молодшого, котрого раптом почало легко потрушувати від ситуації, що так раптово склалась між ними. Чімін вперше видавався таким обезброєним та слухняним, наче шкодливе кошеня, котре спіймали поруч із розбитою вазою. І Мін вирішив наважитися на те, що так давно підʼїдало його допитливий розум та не давало спокійно функціонувати. Він схилився до потилиці Чіміна і легко торкнувся носом волосся біля його шиї.

 

– Ах, хх-ьон? – такий несподіваний вчинок враз вибив все повітря із грудей Чіміна, і той часто закліпав очима намагаючись впевнитись, що йому це не мариться. – Що ти робиш?

– Кориця. Яблуко і кориця, – пошепки проговорив Юнгі у шию Паку, обпалюючи його шкіру гарячим повітрям, та вже вдруге втягуючи пʼянкий аромат у груди.

– Щ-що? – все ще стояв мов закамʼянілий Чімін.

– Завжди цікавило, що це за запах, – Юнгі неохоче відхилився назад. – Твій шампунь… ти не змінюєш його вже кілька років, але я ніколи не міг розрізнити ледь помітний аромат кориці, – плавно та заспокоююче промовляв Юнгі.

– Т-ти… Я тобі казав, що ти дивний, хьон? – намагався привести дихання до норми Чімін.

– Чую це від тебе частіше, ніж хотілось би, – лагідно відповів Мін, котрий немов кілька секунд тому пізнав дзен та його більше не турбувало ніщо інше у світі: цікавість втамована, сьогодні він спатиме наче немовля.

– Руку відпустиш? – Чімін ніби все ще перебував у якомусь трансі, і сам собі не міг повірити, бо простояв увесь цей час як вкопаний, без жодного натяку на опір; і навіть зараз він не висмикує свою руку із прохолодної долоні старшого, а лише несміливо просить про це Міна.

– Так, вибач, замислився, – легка посмішка торкнулась губ Юнгі, і він випустив гаряче зграбне запʼястя Пака зі своєї великої долоні. – Візьми, – протягнув обідок Юнгі, і молодший мимоволі різко повернувся до нього із розпаленим обличчям.

– Я ж сказав, що просто хочу забути про це, як про недолугий сон. Сподіваюся, цей обідець спільно з пакетом вирушить до смітника, тільки не до того, що на території університету, прошу тебе.

– Звісно, не переймайся, – Юнгі опустив руку з обідком та обережно заглянув у очі Чіміну.

– Ем… – від такого прямого близького контакту з очима старшого хлопець знову розгубився, а в голові раптом яскраво спалахнув спогад про те, що відбулося всього кілька секунд тому, і це змусило хлопця почервоніти із новою силою. – Я піду. Бувай, хьон.

 

Вже звично, не дочікуючись відповіді, Чімін різко розвернувся та вмить зник за дверима, залишивши Юнгі у тиші, наодинці зі своїми думками та покинутим пакетом за спиною. 

 

/|\

 

«Чорт-чорт-чорт-чорт-чорт, – невпинним нескінченним потягом проносилося в голові Пака одне лише слово. – Якого чорта зараз відбулося?! Що це, в біса, за викрутаси, може йому-таки напекло голову влітку через ненормально здорові вікна у їх будинку?! Може Меркурій, ні, увесь довбаний Молочний шлях сьогодні ретроградний?! Якого біса з ним твориться… Треба запитати у ТеТе чи в їх сімейному анамнезі не було випадків шизофренії, раптом хьона треба на профілактичний прийом до психіатра відправити? Хоча, з такими симптомами вже пізно говорити про профілактичні заходи… Чорт».

 

Чімін нісся по коридорах університету немов блискавка, і тільки впершись носом в двері своєї аудиторії зрозумів, що в його кишені вже хвилину дзеленчить телефон. Хлопець схилив голову додолу та заходився діставати невгамовний пристрій з глибокої кишені свого худі. 

 

Ясна річ — дзвонив Техьон.

– Чімінаааааа!!! – пронизливим голосом прокричав Техьон у слухавку.

– Мати Божа, Те, ти хочеш, щоби я оглухнув?! – відхилив від вуха телефон розлючений хлопець.

– Я заїжджав до тебе додому: але ні тебе, ні хьона та його машини там не знайшов. Він же не повіз тебе на чорний ринок здавати на органи… чи гірше — у сексуальне рабство?! Скажи щось, друг, я місця собі не знаходжу!

– Вибач, ТеТе, не можу більше говорити, бо мені тут праву нирку вирізають… без анестезії, – і поки Техьон набирав у груди великий обʼєм повітря, щоб знову заволати немов пожежна сирена, Чімін вирішив-таки змилуватися над своїми вухами. – В універі я, істеричка, тобі також вже час тут зʼявитися, – Чімін зробив крок убік від дверей та притулився спиною до прохолодної стіни.

– Правда? Ти серйозно зараз в університеті?

– Так, Те…

– Тебе хьон візвіз? З тобою все впорядку? Я вже паркуюсь, скоро буду, скажи де ти? Тебе ж не закрили у якійсь темній коморі?

– Біля головної аудиторії я, нормально все зі мною, вгамуйся вже, – втомлено завів очі за повіки Чімін.

– Стій де стоїш, я скоро, – Чімін почув, як голосно гупнули дверцята бідолашного Техьонового авто.

– Ага, давай, – Пак поклав слухавку і сховав телефон до кишені.

 

Вже за пʼять хвилин фарбована в яскраво голубий колір голівонька Техьона (котра, здається, скоро злисіє від такої кількості творчих експериментів над зовнішністю) зʼявилася на горизонті та швидким кроком наближалась до Чіміна. 

 

– Чііііім! – загорланив Те та замахав обидвома руками над головою. – Ти такий живий! Як же я радий тебе бачити! – Чімін не встиг спамʼятатися, як здоровенні руки найкращого друга захопили його у свої міцні обійми.

– Ай, відпусти, Те, дихати важко, – непривітно пробубонів Пак, але насправді був радий бачити друга.

– Ох, я вже стільки всього собі науявляв… – полегшено здихнув Техьон у плече хлопця.

– Я не здивований, це на тебе схоже, – втомлено повис в обіймах друга Чімін, нарешті трохи розслабившись.

– Стій!! – різко відтулив від себе хлопця Техьон, його очі округлилися немов дві гривневі копійки. – Ти не в костюмі?! Чому?! – механізми в голові юнака ніяк не могли скласти повної картини того, що відбулося з другом за його відсутності.

– Довга історія, ТеТе…

– В мене для тебе є час всього всесвіту! – гордо заявив Техьон, а його брови склалися хатинкою у німому проханні все розповісти.

– Я радий це чути, але, боюсь, що частину свого часу тобі-таки доведеться розділити ще й із міс Кан, – Чімін кивнув у бік викладачки історії мистецтв, що вже наближалась до аудиторії. – У нас з твоєю групою спільна перша пара, не забув?

– Ааа, от дідько! – Техьон запустив руку у своє волосся. – Добре, її краще не злити, вона мене ще з минулого року не надто злюбила… Але одразу після пари: я, ти, тераса на третьому поверсі. Відмовки не приймаються, – швидко проговорив Техьон, і не ставши чекати відповіді, схопив Пака під лікоть та заволік до аудиторії.

 

Увійшовши в приміщення друзі стикнулися із кількома десятками пар допитливих очей студентів, котрі зручно порозлягалися на лавах, а вже за мить різко підхопилися з насиджених місць. Хлопці, звісно, були не проти, щоб їх так вітали, але щось підказувало, що це вітання адресувалося не їм. І ця здогадка виявилася вірною, бо за їх спинами почувся суворий голос міс Кан, котра попросила хлопців зайняти свої місця та в майбутньому приходити на пару завчасніше. Вони повернулися до викладачки, вклонились їй та швидко побрели до найближчих вільних місць у середині верхнього ряду. І все ж, ця незручна ситуація була більш виграшною, ніж ймовірність Чіміна зіткнутися з “коридором ганебних поглядів” та допиту з боку одногрупників про новину, що вже “звично” швидко розлетілась по чатах університетських груп. А Йона того ранку в університеті Чімін все ж-таки більше не бачив; очевидно, йому і справді не хотілось бути поміченим за “ранковим відвідуванням пар”. Невже він приїхав сюди завчасно лише для того, щоб споглядати Пакову ефектну появу, і якщо так — звідки він взагалі про це дізнався? 

 

Повністю заглибившись у свої роздуми, Чімін просидів так всю пару і навіть не помітив, як та закінчилась і вони з Техьоном вже із 10 хвилин сиділи на своїй улюбленій терасі обговорюючи останні ранкові події:

 

– То виходить — Доббі нарешті вільний? А замість шкарпетки йому подарували… панчохи? – не втримавшись розреготався Те.

– Дідько, Техьон, говори тихіше! – шипнув на друга Чімін і приклав вказівний палець до рота. – Я з тобою цим поділився не для того, щоб ти знущався. І клянусь, якщо хоча би одна жива душа про це дізнається — тобі кінець, – хлопець із загрозливим виразом обличчя поглянув на друга, тримаючи одну свою штанину легко задертою, з-під котрої виднілась тонка чорна тканина панчіх. – Ну не встиг я просто зняти ці недоколготи, ті два довбня несподівано ввалились у вбиральню, я й натягнув штани поверх, поки ще у закритій кабінці стояв… Я й обідок забув би зняти, якби не Юнгі-хьон… – Пак подумки дав собі ляпаса, бо спогад про те, як саме це відбулося гучно прибив хлопця мішком до землі, і він ураз почервонів немов рак. А найгірше було те, що Техьон став очевидцем цієї несподіваної реакції друга на такі, здавалось би, невинні слова, тож тепер від Пака не відчепляться із розпитами.

– Чіміна-а… ти чого розчервонівся? Він тобі якось по-особливому вказав на твій головний убір? – лукаво усміхнувся Те.

– Ну… – намагався зібрати залишки своєї гордості Пак глибоко вдихнувши повітря. – Він, як би це мовити, сам його з мене зняв… – спроби зібратись з думками тріщали по швах, бо обличчя Пака знову залило понсовою фарбою.

– Хо-хо, ти сам собі зараз могилку риєш, друг, – миттю пожвавився Техьон. – Якби ти так не червонів, я б навіть не надав значення цим словам. В такі моменти я особливо ціную надмірну чесність твого тіла. Кажи, що такого особливого хьон зробив, що ти тут розтікаєшся по лаві як школярка? – Техьон з хитрою усмішкою сидів в нетерпінні, налаштувавши свої вуха-локатори немов лис.

– Не було там нічого особливого, просто… Не знаю я, ТеТе, просто хьон себе інколи якось дивно поводить, а увесь сьогоднішній день особливо дивно. Ці його прояви раптової чуйності та добросердя… я не знаю як на таке реагувати, я не звик, я був не готовий до подібного… І я все ще не впевнений, що це не якась гра — от як тоді Йон дізнався, що я сьогодні знову зʼявлюсь у цьому ганебному вигляді?! Хто ще йому міг про це розповісти? Ти? Чонгук? Намджуну і Джину взагалі до цього діла немає. Тоді все вказує лише на Юнгі-хьона… – Чімін боляче закусив губу від такої гіркої думки.

– Я тебе не розумію, Чім: ти хочеш, щоб виявилося, що хьон все та ж сама скотина, якою ти звик його бачити, чи ти волів би думати, що навіть він здатен на раптові позитивні зміни?

– Та не знаю я, Те! Я просто хочу, щоб все було прозоро і ясно, як напуцовані кришталеві келихи у серванті моєї бабусі. Мене це дратує. Зміни взагалі дуже стресова річ для організму, а я й так його за минулий рік знатно похерив через постійні тренування…

– А я тобі казав — відпочивати більше. Треба було-таки сильніше Чонгука гупнути, щоб він тебе ще й на бокс перестав тягати…

– ТеТе, я сам хотів, і він мені допомагав.

– Та знаю-знаю. Чім, я не можу сказати, що в голові у мого брата, ніколи особливо не цікавився і не збираюсь, залишу це судмедекспертам. Не буду заперечувати, що він трохи пришиблений, але хто із нас ні… Та якщо я щось про нього знаю, то це те, що він не погана людина. Він здається відстороненим і сухим, але насправді він чуйний, і десь глибоко в душі ти знаєш це… Ніколи, правда, не зрозумію: чого його так різко перемкнуло після вступу до університету, і він почав на тебе гаркати частіше звичайного, але і ти не кращий, постійно вівся на його дитсадівські провокації…

– Друг, ти мене втрачаєш, – невдоволено глянув на хлопця Чімін.

– Я веду до того, що якщо вже хьон наважився на прояв такої нетипової по відношенню до тебе турботи, то перш ніж звинуватити його у нещирості та лицемірстві — поспостерігай за ним деякий час. Можливо, це і була лише одноразова, але щира акція. А можливо, він нарешті подорослішав, і вирішив, що такий милий булочний донсен як ти, не заслуговує його викидів агресії у свою сторону, – Техьон посміхнувся від вуха до вуха із широко розплющеними та наповненими надією очима.

– Боже, Техьон, ти знову перевтілюєшся у того кота Леопольда зі своїм “давайте всі жити дружненько і полетимо в Париж на вікенд їсти круасанчики з полуничним джемом”. Людські відносини складніші, ніж сюжети мультфільмів, – закотив очі Пак і стомлено зітхнув.

– Пф, що поганого в тому, щоб бажати кращого людям, – насупився Те. – Я просто хочу, щоб світ довкола став приязнішим місцем для всіх…

– Та невже? І навіть для Су Айрін? – хитрим проникливим поглядом глянув на друга Чімін.

– Ти за червону лінію не переходь. Цій лярві ніколи не буде місця в моєму утопічному світі, – рішуче відрізав Те, на що Чімін нестримано пирснув сміхом.

 

Справа була в тому, що вищезгадана Су Айрін часто “обтиралась” поруч із Чонгуком та, як здавалось Техьону, не залишала того ні на хвилину. Насправді ж: Айрін була просто одногрупницею Чона і вони інколи отримували спільні домашні проекти, тому всім довкола почало здаватися, що ці двійко, так гармонійно виглядаючі поруч один з одним, зустрічаються. І сказати, що ця плітка не дратувала Техьона — означало би применшити, збрехати або промовчати взагалі. Бо хлопець зі старту перемикався одразу на пʼяту передачу лише від тіні думки про подібний можливий розвиток подій, не дивлячись на всі запевнювання Чонгука, що це все повна дурня.

 

– Добре, Те, мені вже час йти, бо нам, якогось дива, у перший же день поставили другу пару у “Зебри” (так студенти прозвали викладачку із контактної імпровізації — місіс Сумін, за її чорно-білий стиль одягу та любов до відображення протилежностей у танці). Вона нам навіть у перший день після канікул поблажки не дасть і заганяє до смерті, – приречено протягнув Пак та встав з місця.

– Що? Вже? Чорт, я знову втратив відчуття часу. Мені також треба йти, – Техьон швидко випростався та додав, – Але не думай, що ми закінчили розмову, я повинен знати кожну деталь — кожну, Чімін! – наголосив Те.

– Так-так, я зрозумів, але давай не в універі. Тим паче, я після цих занять навряд чи матиму сили навіть щоб руку підняти. Спишемося пізніше, ок?

– Окей, домовилися, – лагідно посміхнувся Техьон поплескавши Чіміна по плечу.

 

/|\

 

– Оо, хьон, мої вітання. Як я бачу, цього разу ти справив дійсно неповторне враження на свого “булочного” донсена… – підсміювався Намджун, перебуваючи під враженням від щойно “майже” випадково підслуханої розмови двох донсенів на терасі поверхом вище, та театрально заплескав у долоні дивлячись на Юнгі співчутливим поглядом.

– Думаєш, все так погано? – зітнув губи Мін.

– Та ні — навпаки. Його невизначеність — твоє щастя, якщо не зіпсуєш нічого. Але, беручи до уваги ці нові плітки, то шанс розбити вже розбите зростає у геометричній прогресії, – Намджун раптом підозріло звів брови на переніссі. – До речі, хьон, ти впевнений, що ті плітки не мають під собою жодного іншого ґрунту, окрім вашої спільної появи на порозі університету? Через що там Чімін хвилину тому так перед Техьоном червонів? 

– Уявлення не маю… – плавно відвів погляд убік Юнгі, але не зміг приховати легкої ніякової посмішки, що торкнулась куточку його губ.

– Ну, як скажеш, – не наполягав Намджун, і теж ледь посміхнувся. – А що із Йоном робитимеш? Чімін, виходить, чомусь думає, що це ти його підіслав?

– Хм, є в мене один підозрюваний, але поки я не хочу робити швидких висновків, потрібно спершу поговорити з ним наодинці.

– Ого, який здоровий підхід, хьон, невже ти подорослішав? 

– Просто це близька для Чіміна людина, і я не хочу все спаскудити.

– Хм, зрозуміло… Добре, ходімо вже, наші пари також ніхто не відміняв, – посміхнувся Джун і хлопці разом покинули терасу.

 

 

___________________

 

*Місакі Аюдзава — це головна героїня манги та аніме «Kaichou wa Maid-sama!» (Президент студентської ради — покоївка!). По сюжету вона стає першою жінкою-президентом студентської ради школи, але таємно підробляє в мейд-кафе, щоб прогодувати сім’ю.