Oliver Tree - Jerk
І ти вчиняєш зі мною, як з нікчемою
- Ми рухаємося не в ту сторону, панове, - раптом встряг Блез. - Це має бути весело, тому Драко, твоя черга.
- Пенсі, правда чи виклик? - спокійно продовжив Мелфой, звертаючись до Паркінсон.
- Виклик, - впевнено відповіла та і всі знову загуділи.
Мелфой міг загадати що завгодно і Паркінсон це виконає. Герміона розуміла, що та блоколог, але не була певна, що вона розкриє свій секрет перед іншими. До того ж за характером вона не була сором’язливою, тому могла виконати будь-що. Мелфой уважно дивився їй в очі, зважуючи те, що хотів сказати. Усі чекали.
- Поцілуй Лавгуд.
Кімната заповнилася свистом й гамором, але для трьох повітря стало важким. Герміона знову відчула хвилю злості до Мелфоя. Він навіть не уявляв, що зробив цими словами. Вона повернулася до Джині й вони синхронно перевели погляд на Луну.
Якби хтось знав про її почуття, то зрозуміли б, наскільки це було жорстоко. Герміона на власному досвіді це знала. Скільки снів вона бачила з Мелфоєм. Скільки разів уявляла, що буде, якщо він дізнається про її почуття.
Вона розуміла, що Луна не раз уявляла їх з Паркінсон поцілунок. І в жодному з варіантів це не було насильно. Це мало бути кохання. Луна сховала Сенс в кишеню. Джіні поклала їй руку на плече, намагаючись вгамувати ледь помітне тремтіння. Герміона знову перевела погляд на Мелфоя, але той не поглянув у відповідь.
- Боїшся заразитися мізко… цими, дригами? - намагався пожартувати Гойл, поки Паркінсон не відводила вогняного погляду від Мелфоя.
- Закрийся, Грегорі, - гнівно відказала Паркінсон й повернулася до Луни, яка досі сиділа на підлозі.
Здавалося, що вона злиться. Можливо, їй було неприємно. Але Пенсі повільно опустилася на коліна, не відводячи погляду від Луни. Перевела вагу вперед й, переступаючи з однієї руки на іншу, навколішках звабливо просувалася до Луни.
Паркінсон ефектно похитувала стегнами, гіпнотизуючи всіх навколо. Навіть дівчата заглядалися на звабливі рухи дівчини-кішки. Відстань скорочувалася. Їх обличчя майже доторкалися одне до одного. Пенсі зупинилася, зробила глибокий вдих й зупинила погляд на губах Луни.
Здавалося, ніхто не дихав в цій кімнаті. В повітрі пахло напругою. Всі чекали на неймовірне видовище. Аж раптом почувся скрип і в стіні несподівано з’явилися двері, що вели до виходу.
- Я прошу вибачення, та маю вийти, - Луна різко підскочила та направилася до дверей.
- Як ти це зробила?! - здивувався Блез.
- Це ж кімната на вимогу і я вимагала дверей! - кинула Луна, не розвертаючись, майже вибігши з кімнати.
- Так, але … - він не закінчив.
- Схоже, ти налякала маленьку дівчинку, - гиготів Гойл та вмить замовк від убивчого погляду Паркінсон.
- Я піду за нею, - прошепотіла Джіні й рушила на вихід.
- Я з тобою.
- Не треба, розважайся, - посміхнулася Джіні. - Розкажеш потім усі плітки.
- Який ти довбень, Гойл! - сенс Паркінсон замайорів смарагдовим і не гаснув. Вперше за цей час. Настільки сильні емоції вона відчувала.
- Правда чи виклик? - крізь зуби промовила Паркінсон.
- Це був жарт, Пенсі, - спохмурнів Гойл.
- Я спитала, правда чи виклик? - отрута відчувалася в її голосі.
- Виклик, - боязко відповів той.
- Більше ніколи не говори до мене, - мовила Пенсі й рушила до виходу.
- Оце напруження, - Блез намагався бути веселим. - Що ж, Гойле, твоя черга!
- Ґрейнджер, правда чи виклик? - запитав той.
- Правда, - відповіла Герміона.
Вона встигла зібратися й продовжувала контролювати вплив Сироватки, тож їй не складе труднощів збрехати на будь-яке його питання.
- Що найогидніше було в твоєму житті? - навколо всі знову загомоніли.
Герміона розгубилася, але докладала усіх зусиль, щоб втримати дію Сироватки. Аж раптом…
- Що, не можеш вибрати, який з разів з Візлі був найг…? - Гойл різко замовк.
Шкірою Герміони пробігли дрижаки. Вона побачила знайомий вираз обличчя, який бачила кілька днів тому у Блеза. Зніяковіння й біль. Слон в посудній лавці… Хтось порпався у його мізках, але Паркінсон не було поруч. Вона глянула на Мелфоя. Зосереджений, як тоді за обідом. Неочікувана відповідь, що стала очевидною. Це він заткнув Блеза тоді. І він заткнув Гойла зараз. Герміона опустила погляд на його руку.
Яку він ховав у кишені…
Вперше за всі тижні він ховав Сенс. Він досконало блокував його, але чому зараз не міг з ним впоратися? Що відчуває Драко Мелфой? Злість? Ні, він би не ховав її. Це мало бути щось інше. Відповідь блискавкою з’явилася в голові.
Страх…
Мелфої не бояться, вони проходять крізь все з високо піднятою головою. Тож Мелфой не міг показати комусь, що він боїться. Боїться, що його справу заново відправлять до суду? Що його почнуть зневажати у відкриту? Боїться визнати, що він довбаний мудак?
І раптом павук десь зник. Герміона відчайдушно намагалася відшукати його, та Сенс вже загорявся смарагдовим. Правда виривалася назовні. Герміона не відривала погляду від руки Мелфоя.
- Найогидніше… - слова вивалювалися беземоційним потоком. - Коли брудний член смердючого єгера знову і знову входив в моє тіло, поки я безпомічним мішком лежала на столі, стікаючи кров’ю. - Вона глибоко видихнула. - Мене знову і знову мучили Круціатусом. Ламали усі кістки, прошиблюючи током кожен нерв. Хвилина за хвилиною, - її голос був сталевим, та через тишу, що запала навколо, відбивався від стін. - Звичайно, лише в книжках все обмежується тортурами. Але ці мерзоти не моли залишити мене сам на сам з фізичним болем. Вони мріяли знищити мене морально. О, я була впевнена, що вже нічого не відчую. Але помилилася. Я відчувала кожен його поштовх, - вона дивилася в нікуди, в минуле, наче воно було вчора. - “Благай мене про пощаду”, єдині слова, які він повторював раз за разом. Але я мовчала. Мовчала, дивлячись в сталеві очі Драко Мелфоя, - вона підняла свій погляд до його обличчя, - що сидів в метрі від мене.
Вона ховала цей біль глибоко всередині. Намагалася змиритися й забути. Але зараз біль ядерним вибухом спалахнув зсередини, розплавляючи шрам на передпліччі. Та вона не шукала знеболювальне. Герміона відчула знайомий стукіт панічної атаки, що не відпускали її ночами після того дня. Кисень закінчувався, в очах темніло. Вона зникала з Кімнати на Вимогу, знову опинившись на мармуровій підлозі Маєтку Мелфоїв.
- Коли єгер закінчив, скинувши мене зі столу, Лестрейндж хотіла, щоб я запам’ятала, де моє місце й закарбувала цей день, - Герміона відчувала, що сльози ось-ось вирвуться, голос втрачав силу, перетворюючись на шепіт. - Спогади не стираються. А це… - Герміона задерла лівий рукав, показуючи свій шрам, досі дивлячись в очі Мелфоя. - Горить, вибухає й знищує мене щодня. Нагадуючи, що я бруд…
Сенс Герміони замайорів синім. Вона мріяла просто зникнути. Ніколи не існувати, не відчувати. В голові паморочилося, а шрам пекельним вогнем зжирав її. Герміона втрачала свідомість, та відчула на своїй талії чиїсь руки.
- Дихай. Будь ласка, дихай. Слухай мій голос, - кричала Джіні. - Ти тут, ти не в маєтку. Де вони? Де ці чортові пігулки? - Герміона відчувала, як подруга знайшла знеболювальні, запхала їй до рота і благала їх проковтнути. Навколо все зникло…