Emma Loise - Jungle
Мій розум - джунглі
Флуоресцентні стрілки настільного годинника пролетіли цифру 12 кілька годин тому. Герміона сиділа в темряві кімнати, спостерігаючи за ходом хвилин дев’ятнадцятого року свого життя. Ковтнула пігулку знеболювального і сумно посміхнулася. Її день народження завжди був бажаним святом, адже Гаррі ще не встигав вплутатися в якусь історію і вона могла спокійно задути свічку на святковому кексі о 12 годині ночі.
Та цього року її день народження почався з болю. Герміона підвелася й натягнула чорне худі. Взяла зі столу приготований заздалегідь старий аркуш, списаний з двох сторін та навшпиньки вийшла з кімнати.
Йти босою по кам’яній підлозі було неприємно. Холод просочувався крізь шкіру. Та Герміона вже звикла до болю, тож не прискорювала крок. Дійшовши до вітальні, вона глянула на диван навпроти каміну, що стояв спинкою до неї та два старезних крісла біля панорамного вікна, які полюбляла її нова сусідка по кімнаті. Трошки постоявши, Герміона вирішила обрати другий варіант та сіла навпроти панорами Чорного Озера.
- Не спиться? – раптом почула вона голос з сусіднього крісла. Очі звикали до темряви й Герміона почала розрізняти риси обличчя Паркінсон.
- Так. А тобі?
- Люблю дивитися на схід сонця крізь води Озера, - в пітьмі з’явився помаранчевий вогник. Паркінсон затягнулася цигаркою. - Будеш?
- Не курю, - відповіла Герміона, вдивляючись у хвилі диму.
Їй подобалося, як людина затягується цигаркою. Як підіймається грудна клітка на вдиху і видніється ямка над точкою сходження ключиць. Як на видиху закриваються розслаблені очі, змінюється постава, наче курець знімає свій тягар з плечей. В неї б ця погана звичка не була такою заворожливою й граціозною.
- І давно ти користуєшся маглівськими цигарками?
- У вас є багато чого цікавого. Що принесла? – спитала Паркінсон, побачивши в руках Герміони аркуш.
- Дурня, - зніяковіла вона. Хоча подумки зауважила, що це була одна з найважливіших речей в минулому.
- Занадто важлива, якщо ти зберігаєш її, - відповіла Паркінсон, ніби прочитавши думки й простягнула руку.
Герміона не могла вимовити й слова. Не могла відвести погляду від руки, простягнутої в пітьмі. Вона знала, що за чорним шкіряним браслетом, який Паркінсон ніколи не знімала, ховалася сумна таємниця.
***
- Герміоно, почуй мене! - терпець Гаррі урвався, він вперше за всю їх дружбу підвищив на неї голос. - Ти завжди розумно вчиняла, бачила те, що не бачили ми з Роном. Але зараз ти наче дитина, відмовляєшся мене слухати. Мелой смертежер! Він хоче вбити Дамблдора, скільки я це маю ще повторювати?
Герміона мовчала. Мелфой бував покидьком, та чи здатен він на вбивство й складні підступні плани? Ні. Вона бачила, що він йшов не тією стежкою. Але внутрішній голос нашіптував, що він може стати на правильний шлях. Вона могла б його врятувати, змінити поганого хлопця на краще.
Герміона поглянула на Гаррі. Він потребував її допомоги. Відчай в його очах, безсилля в його голосі розбудило щось глибоко всередині неї. Чи все ж таки Мелфой був здатний на це? Чому Гаррі був настільки в цьому впевнений і чому Герміона відмовлялася його в цьому підтримати? Можливо, втрачений в поневіряннях час матиме жахливі наслідки і лише Герміона буде в цьому винна?
- Я більше не маю сил на переконування, - гучно видихнув Гаррі. - Я пішов до Дамблдора, ми маємо відшукати крестраж, а потім я доведу тобі, - її найкращий друг розвернувся й рушив геть, залишивши в повітрі гіркоту розчарування.
Герміона мовчала. Та її внутрішній голос кричав. “Перевір! Ти маєш переконатися сама. Ну ж бо”. Вона рушила до своєї кімнати. Роки до того навчили її мати багато чого про всяк випадок, тож Герміона дістала зі своєї валізи пляшку з мутною жижею, що тхнула гниллю та спогадами з другого курсу. З-під столу вона витягла плаский кейс, що був наповнений пробірками з “можливостями”, що відкривали будь-які двері.
Герміона дістала п’яту згори пробірку, відкрила й перевернула над настоянкою. Чорна волосина повільно впала вниз, викликаючи бульбашки на оборотному зіллі. Головне - не вдихати. Ковток, і шкіра стала білішою, волосся коротшим, груди більшими. Герміона підняла очі. З дзеркала на неї дивилася Пенсі Паркінсон.
Її очі були стомленими, постава не такою рівною, вираз обличчя недостатньо зверхнім. Перший зустрічний відчує обман фальшивої Паркінсон, та Герміона не мала іншого плану. Зелена краватка лежала в тій же валізі “про всяк випадок”. Тонкі пальці почали зав’язувати вузол на шиї, та дещо відірвало Герміону.
Два паралельні шрами псували оксамитову чистокровну шкіру на зап’ясті. Герміона ніколи б не сплутала причину їх виникнення. Їй забракло повітря. Вона випадково дізналася таємницю, про яку не мала б знати…
***
Рука вичікувально висіла в повітрі. Герміона простягнула листок.
- Це список планів на життя, - зітхнула вона. - Кожного року я його коригую, та зараз легше викинути.
Герміона обожнювала списки. Ними були заповнені купи пергаментів. Список покупок, справ на тиждень, плюсів та мінусів вивчення Пророцтв. Список планів на майбутнє, яке зараз затягнулося туманом.
- «Закінчити сьомий курс на відмінно». Тебе не виправити…, - зітхнула Паркінсон та дістала нову цигарку. - «Одружитися з Роном». Ну, не найкращий варіант.
- Треба викреслити, - промовила Герміона, роздивляючись свій Сенс.
Він засвітився блакитним, як у Луни 2 тижні тому. Схоже, це колір суму або болю. Браслет освітив стомлене обличчя Паркінсон. Вона не виглядала на свій вік. Та зранку все зміниться і вона знову матиме ідеальний вигляд. Цікаво, що вночі люди стають іншими. Справжніми…
- Найрозумніша відьма століття зрозуміла, що рудий їй не пара? – Герміона не відповіла. - Тоді не дивно, чому ти не викреслила «Зустріти кохання», «Взаємно».
- Дитяча мрія.
- А мені здається, доросла, - замислилася Паркінсон і через хвилину промовила, - Я б додала її у свій список, якби він в мене був.
- Думала, у тебе немає проблем з коханням, - пошуткувала Герміона.
- Думала, в тебе немає проблем зі знеболювальним, - серйозно відповіла Паркінсон, не відриваючись від списку.
Герміона мовчки глянула на неї, відчуваючи себе заскоченою зненацька на злочині. Рука потягнулася в кишеню. Пляшка знеболювальних була завжди при ній. Герміона навіть брала її з собою в душ, бо новий вибух болю міг статися де завгодно.
- Це… - почала вона.
- Не моя справа, - перебила її Паркінсон, зробила глибоку затяжку й посміхнулася.
- Що?
- «Стати міністром Магії». Здається, ти створена для цього.
- Була, та зараз все інакше.
- Ага. Усі плани наламала війна.
- Наламала плани. Та комусь вона зруйнувала життя, – браслет Герміони вкотре за ці два тижні замерехтів смарагдовим і вона запхала руку в кишеню.
- Слухай, я не намагаюся сказати, що війна - це дурня, - Паркінсон поглянула у вічі Герміони. - Повір, ми знаємо, що були не на тій стороні. Ми приймаємо наслідки нашого вибору. Картина світу, яку нам втовкмачували роками, розвалилася. І нам потрібен час, щоб навчитися жити в нових реаліях, - вона зробила останню затяжку та загасила недопалок об ніжку крісла.
Герміона не хотіла цього, але розуміла. Картина її світу вперше розвалилася, коли вона отримала лист з Гоґвортсу. Герміона була іншою, але тепер весь світ став іншим. І вона не знала, як в ньому існувати. То чому діти чистокровних, яких виховували за принципом переваги над всіма, мали воювати на її боці?! Адже для них її світ був чужим.
- Як щодо тебе?
- Ти про що? - здивувалася Герміона.
- 83 пункт, - відповіла Паркінсон.
Герміона перевела погляд з неї на Чорне Озеро. «Жити». Цей пункт поклав на плечі Герміони непідйомний вантаж. Вона відчувала його фізично. Чула тріск ключиць під вагою. Та ніяк не могла його викреслити як виконаний. На горизонті її майбутнього стояв щільний туман. Це не було бажанням, лише вимогою оточення і найскладнішим завданням.
- Війна пошкодила щось в кожному з нас, та тебе… Тебе щось зламало… - продовжила Паркінсон.
Вона мовчала. Було багато чого. Той пункт вона написала після загибелі Фреда. Їй не потрібне було її життя, та вона не хотіла бути причиною того болю, що прошив тіла сім’ї Візлі. Стати причиною чергової діри в душі Гаррі, яка і так вже була схожа на поле для гольфу…
- Дуже голосна тиша, - зробила висновок Паркінсон та повернула список Герміоні, - Дивися, - вона вказала підборіддям в сторону панорамного вікна.
Вранішнє сонце вставало над Гоґвортсом, та дівчата бачили його лише крізь товщу води. Промені ламалися у хвилях та створювали дивовижний візерунок. Чорні води змінювали колір на смарагдовий. Такий, котрий майорів на прапорах Слизерину. Котрий став невіддільною частиною Сенсу Герміони.
- З днем народження, Ґрейнджер, - раптом звернулася до Герміони Паркінсон. - Маю одне бажання для тебе. Живи, навіть коли немає сил.
- Ем… Дякую…
- Що ж, я пішла спати, - встала Паркінсон та обійшла крісло позаду. Шляхи двох незнайомок, які багато чого дізналися одна про одну, мали розійтися і повернути на місця відсторонених грифіндорку та слизеринку.
- Як ви обманюєте Сенси? – Герміона хотіла поставити це питання, не очікуючи відповіді.
- Сьогоднішня зустріч не робить нас подругами, Ґрейнджер. Тому я не маю тобі розповідати свої хитрощі, - вона розвернулася до дивану біля каміна. - Знову забула про тебе. Дякую за цигарки, - Паркінсон кинула їх на диван та раптом пачку спіймала чиясь рука. - Жуйка є?
- Остання, - промовив знайомий голос, а рука кинула у відповідь зім’яту пачку маглівських жуйок.
Герміона не дихала. Її кров наче забула, що має циркулювати. Кінцівки почали німіти. Він не мав бути тут.
Та Мелфой був.
Герміона хапала повітря ротом, легені відмовлялися працювати. Чорне худі, в якому вона вийшла у вітальню, досі не відпускало ліву руку. На її рСенсі мало бути скажене кольорове полум’я емоцій, тож вона була рада, що це залишиться непоміченим.
- Знову м’ятна. Купи собі вже щось інше, - буркнула Паркінсон і розтанула в темряві коридору.
Герміоні відчайдушно потрібно було зникнути. Вона повільно встала й рушила вслід за сусідкою, уникаючи погляду на диван. Відкоригує свій список на інший день народження.