Son Lux - Easy
Вириваєш своє серце, щоб самотність стала легкою
- Можливо, мені не дано навчитися? - бідкалася Герміона, стоячи з Забіні на даху Астрономічної Вежі.
- Не вигадуй. Мені здавалося, ти можеш все, - посміхнувся він.
- Тоді в чому проблема?
- Ти справді багато думаєш, - якось хитро посміхнувся Блез, - А коли ти багато думаєш, то втрачаєш контроль. І тоді нашийник загоряється, - Блез підійшов ближче та витягнув руку. Його Сенс почав світитися помаранчевим. - Але є дієвий спосіб, як перезавантажити мозок.
Браслет почав темніти й за кілька секунд перетворився на червоний.
Збудження.
Серце Герміони пришвидшилося. Лівою рукою в кишені вона знайшла пляшку знеболювальних, та цього разу вони не виконають функцію заспокійливого. Вона зосередилася на Сенсі Блеза, та він не згасав, не змінював кольору. Долоні захололи. Схоже, її судини не справлялися з тиском, що стрімко зростав як всередині, так і зовні. Він підходив вже майже впритул.
- Забіні… - почала Герміона.
- Блез, - виправив він її. - Я можу?
Блез доторкнувся до її підборіддя, легко піднімаючи її голову. Їхні погляди зустрілися й лише червоне сяйво браслета приховувало розпашілі щоки Герміони. Вона намагалася вдихнути глибше, але здавалося, що хтось висмоктує кисень з неї.
Вона була проти.
Все її тіло протестувало, тож вона зробила крок назад. Його рука так і залишилася в повітрі на рівні, де щойно було її обличчя. Він мовчки дивився, не насідав, чекав її згоди. Невже такі хлопці існують?!
«Думаєш, чи заслуговуєш на щастя?», - прокинувся внутрішній голос. «Чи можеш ось так стояти на даху та цілуватися під зірками? Не думати про минуле і майбутнє?», - не вгамовувався він.
- Я… не знаю… - відповіла Герміона радше собі, ніж Блезу.
Вона повільно підійшла до нього ближче. Доторкнулася до його обличчя, не відводячи погляду. Відчула, як його дихання прискорилося. Піднялася на носочки та обережно доторкнулася губами до його губ. Блез відповів на її дитячий поцілунок та притиснув Герміону ближче до себе. Тілом прокотилася хвиля струму. Весь світ зупинився на мить.
Аж раптом Герміона відчула аромат м’ятної жуйки та відірвалася. Вона опустилася на п’яти та опустила голову, відчуваючи вагу розчарування на плечах.
- Вибач, я… Я не можу.
Кохання означало слабкість. Герміона занадто довго працювала над своєю силою, щоб зараз стати вразливою. Вона не готова бути залежною від когось. Саме так вона виправдовувала себе, замість того, щоб визнати: щойно вона уявила на місці Блеза…
Мелфоя.
Герміона не задумуючись дістала руку з кишені і освітила простір між ними синім.
- Що означає цей колір? – запитав Блез, вимикаючи свій браслет.
- Ще не знаю, - Герміона не відривала очей від підлоги.
Ненависть. Вона знала, що синій означав ненависть. Та якби вона озвучила це, Блез неправильно усе зрозумів би. Бо Герміона вже стільки часу ненавиділа лише себе…
* * *
- До речі, ти помітила, що твій мозок перезавантажився? - запитав Блез дорогою до Підземель.
- Ага, - Герміона зніяковіло дивилася перед собою.
- Між нами точно все гаразд?
- Це я маю в тебе питати…
- Я ж не запропонував тобі одружитися. Ти не мала мені відповідати взаємністю абощо. Агов, глянь на мене, - він зупинився й розвернув Герміону до себе обличчям. - Моя симпатія виникла зовсім недавно. І я люблю розбиратися з нею одразу, щоб не погіршувати ситуацію. В Гоґвортсі купа дівчат, і мені подобається дехто ще. Тож давай ми з тобою видихнемо і знову будемо друзями.
- Добре, - несміливо посміхнулася Герміона й вони рушили далі.
- В мене їх не так багато, - продовжував Блез. - Пенсі, з якою ми нерозлийвода з дитинства, Драко і тепер ти.
- Не розумію, як ви з ним стали друзями? - раптом вилетіло в Герміони.
- Хм… На четвертому курсі, - трохи подумавши, спокійно відповів Блез. - Коли вперше з’явилися смертежери, пам’ятаєш?
- Так, - шкірою Герміони пробігли сироти.
Вона добре пам’ятала той день.
- Я дружив з Пенсі та Тео. Нотт знав, що відбудеться. Але промовчав. Заховався в наметі під приводом поганого самопочуття, а нам сказав відірватися. Коли ми зустріли Мелфоя, він пильно глянув на нас і замовк, а потім випустив лише одне слово - «обережніше». Його серйозність настільки насторожила нас, що ми вирішили прислухатися. Тепер, крізь роки, я знаю, що так він проявив свою турботу. Він не вміє казати про свої почуття та емоції прямо. І якби він не володів блокологією, Сенс показав би усім навколо, хто ховається за тією бронею. Звичайно, нам нічого не загрожувало напряму, але хто знає, що могло статися, якби не його попередження. Там же горіло все навколо й закляття літали над головами. Драко обіцяв батьку, що нікого не буде попереджати, але попередив нас. Може, ще когось, не знаю.
- Угу, - прошепотіла Герміона, та вже тонула в спогадах.
Вона часто згадувала ту ніч, дозволяючи вогню та крикам оживати в її голові. Вони з Гаррі та Роном не знали, що відбувається і на свій страх та ризик бігли до епіцентру подій, коли почули голос Мелфоя. І хоч вона знала, що це було лише підступною тирадою образ та підколів, її серце щоразу пришвидшувалося, згадуючи його слова.
“Не висовуй свою пухнасту голову, Ґрейнджер”.
- Цей спогад або хитрий самообман змушував вірити Герміону, що Мелфой міг стати краще. Ця думка стала однією з гірких причин її симпатії. І після смерті Дамблдора вона намагалася ніколи про це не згадувати.
- Я рада, що, як бруднокровка, я не потрапила до рук смертежерів, - виплила зі спогадів Герміона.
- Не вживай лайливих слів, з тобою ж поряд джентльмен, - посміхнувся Забіні.
- В мене є дозвіл, - Герміона подумки звернулася до свого шраму, який дозволяв їй голосно кричати будь-які слова, - А звідки у вас маглівські штуки, типу цигарок та жуйок? Я думала, чистокровні нізащо не будуть мати нічого спільного з маглами.
- Ми не проти маглів чи маглонароджених. Це вчення деяких батьків, та зараз ми можемо мати власну думку з цього приводу. Щодо речей, то… Драко часто тягає нам сувеніри. А тепер добраніч, юна леді, - посміхнувся Блез.
Герміона й не помітила, як вони опинилися біля дверей у їх спальні. Та коли Забіні зник за своїми, Герміона направилася назад до вітальні. Пройшовши повз диван, вона зайняла місце в одному з крісел. “Що Мелфой робить у світі маглів?”.
- Важкий вечір? - роздався голос Паркінсон знову з сусіднього крісла.
- Типу того. Схоже, я… - Герміона поглянула в сторону дивана.
- Його немає. Знаю, що не попередила минулого разу, та я і сама забуваю, що він поряд. Після війни він наче привид. До біса гарячий, - хмикнула вона. - То що з тобою?
- Схоже, я вкотре втратила можливість викреслити один з пунктів списку, - задумливо проговорила Герміона.
- Стати Міністром Магії? – поцікавилася Паркінсон, видихаючи дим маглівських цигарок.
- Ні. Закохатися, - майже прошепотіла Герміона.
- Блез? – запитала Паркінсон. Герміона поглянула на неї, та вона навіть оком не змигнула. - Як ваші заняття?
- О, прекрасно, ми добре зійшлися у викладанні чар для першокурсників, - Герміона перевела погляд на свої руки.
Вона не могла проговоритися щодо їх спільних тренувань, це порушувало кодекс Срібного Тріо.
- Ми не дурні, - сказала Паркінсон, але в її голосі не було чутно образи або злості. - Насправді, ми не проти ваших навчань. Ті правила ми вигадали ще дітьми і вони вже давно не діють. Ви не вмієте шифруватися, до речі. А щодо його зізнання… Він швидко перемикнеться на іншу. Але ж як красиво говорить?
- Ти залізла до мене в голову?
- Хах, ти будеш постійно ставити це питання, коли я казатиму влучну думку? - Паркінсон поставила одну ногу на крісло й поклала підборіддя на коліно. - Я була на твоєму місті. На сьомому курсі, - видихнула. - Та і я не могла відповісти йому взаємністю. Бачте, серце безсердечної Пенсі зайняте, - вона вчергове затягнулася цигаркою.
- Мелфоєм? – спитала Герміона, стараючись стишити серце.
- Що? Ні. Той засранець мені наче брат, - вона зробила останню затяжку, а на видиху продовжила. - Тобі полегшало від цього?
- Що? Ні. Мені все одно… - Герміона досі не розуміла, що відбувається в її голові.
Тоді чому ховаєш нашийник в кишені? Я жодного разу не залазила тобі в голову, та я достатньо уважна, щоб помічати деталі.
Герміона дістала руку з кишені й осяяла кімнату синім кольором, який не зникав ні на хвилину після їхньої зустрічі з Блезом.
- Оу. Ненависть…
Герміона поглянула на синє сяйво. Вона добре вміла відчувати її. Ненависть заповнювала кожну пору і кожну клітину її тіла…
- Я злюся на нього. Неймовірно сильно, до мозку кісток. І, повір, мені є за що. Та я його не ненавиджу… - зітхнула Герміона. - В мене важкі стосунки з собою.
- Знайомо, - видихнула Паркінсон і підняла ліву руку з коліна.
Її Сенс почав мерехтіти, набираючись яскравості синього кольору. Вона дуже добре розуміла Герміону, і Герміона оцінила її щирість. Але погляд зупинився на чорній пов’язці під Сенсом.
- Давно ти знаєш? - раптом запитала Паркінсон.
- Що?
- Про мої шрами, - спокійно мовила, не вимикаючи сенс.
Герміона підвела на неї здивований погляд. Її заскочили зненацька й вона гадки не мала, що відповісти. Але в підсвічених синім сяйвом очах Герміона насправді побачила… Спокій. Паркінсон приймала свої шрами, свої травми і Герміона відчула потребу доторкнутися до свого лівого передпліччя. Вона теж мріяла про це.
- Півтора року. Мені шкода, - прошепотіла.
Паркінсон мовчала і Герміона почала думати, що вона вже не відповість.
- Шкода, що дізналася?
- Шкода, що це сталося з тобою.
- Хах. Я сама взяла лезо й провела ним по шкірі. Немає про що шкодувати. - Паркінсон відкашлялася, наче відганяючи емоції. - Хочеш запитати, чому я це зробила?
- Ні.
- Хіба? Всі хочуть знати. Людям завжди цікавіша драма інших.
- Лише якщо в них немає власної, - Герміона мовчала, але гостро відчула потребу бути відвертою й підняла лівий рукав.
Паркінсон уважно подивилася на шрам й ледь відсахнулася, усвідомивши сенс написаного.
- Мені шкода, - прошепотіла вона.
- Шкода, що дізналася? - сумно посміхнулася Герміона.
- Що ти мусила пройти через таке.
- Не те, щоб в мене був вибір.
- І саме це, бляха, несправедливо…
Вони продовжували сидіти в німій темряві, кожна думаючи про власне минуле.