Woodkid - Run boy run
Ця поїздка - мандрівка в твої секрети…
За 9 годин Герміона прокинулася у власному ліжку. Бозна-як в ньому опинившись, жива, у вчорашньому одязі, взута, під ковдрою. Ключі лежали на старій тумбочці біля ліжка. Годинник на стіні показував пів на 10. Мозок не дозволив подумати над тим, що сталося вчора, адже вона мала лише пів години дістатися вокзалу.
Забігши у ванну, Герміона старанно почистила зуби. Батьки-дантисти пишалися б нею. Якби пам’ятали про її існування. Переодяглася, змінивши вчорашнє худі та джинси на нові, майже такі самі. Зав’язала хвіст й схопила невеличку валізу. А за пів години вона стояла перед колоною з цифрами 9 та 10 на вокзалі Кінгс-Кросс та згадувала, як дихати.
Герміона обережно обхопила ліву руку правою. Чергова пігулка знеболювального зробила свою справу, та її досі нудило від джину. Вона натягнула капюшон і вкотре спробувала глибоко вдихнути. Марно. Наче з вокзалу потроху висмоктували весь кисень.
«Бляха, зберися!», пролунало в голові й вона підняла очі, втупившись в червону цеглу. Її кроку не помітить жодна людина. Її в принципі не помічала жодна людина по цю сторону. Але, опинившись на тому боці, все зміниться.
Герміона востаннє вдихнула «не магічний кисень» та рушила вперед. Однакова бруківка на підлозі, схожий перон, та це був інший світ. Знайома платформа, про яку мріяла кожна дитина магічного світу, зустріла криками школярів та їх батьків. 5 хвилин до відправлення. Раніше вона б вже сиділа в купе з Гаррі та Роном в очікуванні, але сьогодні Герміона сама.
У вухах гупало серце. Нудота підійшла до горла. Думки плуталися, а погляд не міг зосередитись на чомусь одному. Хтось сказав би, що це панічна атака, але це ніщо в порівнянні з серпантином післявоєнних нічних істерик, з якими вона навчилася справлятися.
«Занадто багато говориш до себе, час йти» - вкотре завівся внутрішній голос. Якби у нього були очі, він би точно їх закотив. Натягнувши капюшон сильніше, Герміона запхала руки в кишені та рушила вперед. Як на зло, потрібний вагон був останнім, тож треба було пройти весь перон. Аж ось, майже дійшовши до цілі, вона ледь не наступила на власне обличчя.
Герміона Ґрейнджер на фото під її ногами посміхалася. «Героїня війни, найрозумніша відьма свого століття», скандував напис.
- Чорти б вас побрали, - вирвалося вголос, і вона підняла голову вище.
Школярі снували навколо. Батьки й менші діти, які ще не підходили для навчання, проводжали своїх рідних в школу. Маленька дівчинка років 9 з пером у руці шукала втрачений постер. «Цього тільки не вистачало, тільки не довбані автографи», пронеслося в голові. Дівчинка повернулася в її сторону.
Адреналін уприснувся в кров, час ніби уповільнився і Герміона встигла стрибнути у вагон. Вона не могла зупинитися, пробігла по коридору й влетіла в якесь купе. Зачинила скляні двері. Вдих. Видих. Воєнні звички… Але ж це була дитина, а не єгер.
- Та що з тобою, - знов мовила до себе, заплющила очі й обперлася головою об двері.
- Схоже, ти поспішала, - шкірою пішли сироти, а рука рефлекторно смикнулася в кишеню за паличкою. - Присядеш?
З нутра вгору по ребрах дерлася знайома емоція. Ненависть? Але в цьому голосі не чулося пихи чи зневаги. Герміона навіть почула щось схоже на приязність. З відображення скляних дверей на неї дивився Забіні. Ідеально випрасувана біла сорочка, звична смарагдова краватка.
Поряд сиділа Паркінсон. Рік тому вона б не втратила можливості наголосити на чистоті своєї крові. Та хоч зараз це було незаконно, Герміона подумала, що не почує цього з якоїсь іншої причини…
Опинившись трохи вище сонячного сплетіння, холод боляче розійшовся по грудній клітині. Печаль. Паличка розчаровано впала на дно кишені. Щось змінилося.
“Все змінилося”.
В Герміони більше не було сил злитися. Вона мала навчитися жити далі. Заплющила очі, на видиху вилетіло тихе «наступного разу». Рука знайшла ручку дверей та різко потягнула її в сторону. Крок. Зіткнення. Видих.
Не її.
Його дихання заворушило волосся на її маківці. Герміона відчула аромат м’ятної жуйки. Легені машинально затримали повітря, та розум спрацював швидше, згадавши чортові вилиці. А потім Маєток Мелфоїв, ніж Лестрейндж, кров на підлозі.
Серце впало. Зірвалося й покотилося до ніг, що стояли занадто близько до її.
Мелфой.
Його рука, опущена вздовж тіла, стиснулася в кулак. Безладний звук, наче тихе ричання, вилетів з вуст Герміони у його груди. Вона зробила крок вправо та повернулася до нього спиною. Якби це був хто завгодно інший, потрібно було б перепросити, та не перед ним.
Виходити з вагона не було сенсу, адже потрібне купе було за кілька дверей від неї. Герміона вилаялася. Якби вона пробігла трохи далі, то не зіштовхнулася б з ним… Вона легенько провела правою рукою по лівому рукаву, під яким був шрам. Біль почав посилюватися. Адреналін прискорював швидкість реагування, але зменшував дію знеболювального. Доведеться потерпіти…