Nessa Barret - I wanna die
Було б краще, якби моя кров перестала циркулювати…
Повітря на пагорбі стало важким, сталевим. Тиск з усіх боків вибивав останні краплі кисню з легень. Найгірший мінус трансгресії - переміщення в будь-яку точку світу крізь м’ясорубку, що розриває тебе і збирає заново. Та за мить все зупинилося й перед очима заблимала червона вивіска бару, повз який Герміона проходила щодня.
За 3 будинки звідси знаходилася її квартира і вона могла б піти додому. Але більше не існувало справжнього дому. І хоча завтра їхати в Гоґвортс, Герміона все ж зробила крок й штовхнула старі полущені чорні двері.
В ніс врізався запах цитрусів й алкоголю. У таких закладах завжди було недостатньо світла. Це і відсутність годинників ніби затримували гостей закладу на довше. Герміона пройшла повз довгу засалену барну стійку й відшукала найнепримітніший столик в кутку.
Стілець проїхався пошарпаною підлогою й Герміона сіла. Смуглява офіціантка, проходячи повз, без зайвих запитань залишила барне меню на столі. Схоже, що на обличчі Герміони було написано, наскільки це був важкий вечір.
Зазвичай вона старалася не вживати алкоголь. Він дозволяв слабкість й спричиняв неконтрольованість думок. Вона починала говорити те, що на тверезу голову хотіла б приховати. Та зараз їй хотілося втратити контроль, забути про плани, перестати тримати себе в руках.
Завтра буде погано, але Герміона покликала офіціантку та замовила джин. Завжди безпрограшний варіант. Герміона глушила ним біль втрати Фреда. І втрати себе самої. А ще розпач від втрати батьків. Не фізичної, а моральної. В голові зринули спогади, як вона побачила їх в Австралії. Щасливі обличчя, не обтяжені дивацтвами доньки. Хто б наважився повернути їм пам’ять?
Точно не вона.
Згадувати це, сидячи на самоті в старому барі було важко. Та ніхто не міг скласти їй компанію. Джіні намагалася владнати хаос, який влаштувала Герміона. Луна була з батьком, який досі не оговтався від подій війни. А більше в неї не було нікого. Навіть в барі сиділа лише вона, якийсь хлопець за барною теревенив з барменкою і чолов’яга за кілька столів від Герміони попивав віскі. Офіціантка принесла пляшку й Герміона сьорбнула з горла. Поставивши пляшку, вона помітила на собі здивований погляд чоловіка.
Герміона задумалася, скільки хлопців звертали на неї увагу? Крам, з яким вони вже давно не спілкувалися і Рон, який зненавидів її. Вона більше ніколи нікому не подобалася. Герміона колись навіть провела дослідження й у висновку виявила, що була середньостатистичної непримітної зовнішності, і лише тому, що на 4 курсі обманом виправила собі зуби. Без них вона була б точно нижче середнього.
І хоч як серце мріяло про романтичні побачення, а вона більше ніколи ні з ким не зустрічатиметься. Краще зосередитися на навчанні та кар’єрі, чи не так? В сонячному сплетінні щось заскребло.
“Як же підло, мозку”, подумала Герміона, та в голові вже з’явився він. Хлопець, що порушував її спокій від шостого курсу. Хлопець, про якого вона забороняла собі думати. І лише втративши контроль, вона спотикалася об чортові вилиці Драко Мелфоя. Герміона зробила великий ковток.
Вона знала, що їм ніколи не бути разом. Та тоді нічого не могла з собою вдіяти. Шістнадцятилітні діти стали дорослішими, жорсткішими, красивішими… Герміона згадала, як побачила Мелфоя в Берджис та Беркс перед поверненням до Гоґвортсу.
Їй здалося, що він не хотів там бути. Руки стиснуті в кулаки, жовна ходили ходором, але він слухав когось, стоячи, як потім виявилося, біля щезальної шафи. Він поглянув на свою матір з такою ніжністю, і щось клацнуло в Герміоні. Він, чистокровний бовдур з вічними образами став чоловіком. І хоч він точно не був ідеальним, вона була певна: їй під силу його змінити…
А потім він почав її переслідувати. Гаррі щодня згадував Мелфоя в розмовах. Дівчата обговорювали його в роздягальнях. Спільних занять ставало дедалі більше. Мозок починав підкидати спогади та вигадувати факти, яких не могло бути. Герміона не вірила, та вона, як і купа інших дівчат у школі, клюнула на Мелфоя. І його чортові вилиці. Спогади були запиті джином.
Зараз, сидячи в барі, вона розуміла, що ці почуття були надумані. Шістнадцятирічна принцеса, що мріяла про кохання, але боялася його, обрала найнедоступнішого принца, щоб просто щось відчувати й плекати. Без надії. І вона стала сліпою. Мелфой не міг бути смертежером. Не міг проклясти Кеті Белл. Не міг отруїти Рона.
А за пів року вона звинувачувала себе в слабкості. Слабкості, по яку ніхто не знав. Слабкості, через яку не побачила його справжніх намірів. Через неї загинув Дамблдор. Через неї загинув Фред. Через неї ледь не загинув Гаррі. Вона ненавиділа себе за це. Ця ненависть відчувалася фізично гіркотою на кінчику язика.
Герміона по звичці дістала знеболювальне. Закинула 2 пігулки до рота й запила бозна-якою чаркою джину. Хвилина, друга й у голові почало паморочитися, сили кудись зникали, голова опустилася на стіл. Годинник на лівому зап’ясті показував дванадцяту, а це означало, що вона випила ліки на 4 години раніше й перевищила дозволену дозу в 4 рази. “Чого ні в якому разі не можна було робити”.
Що там було в інструкції? Запаморочення? Є. Нудота? Кхм… Є. Анемія? Герміона підняла руку до обличчя, притисла ніготь великого пальця до подушечки середнього, але майже не відчула кінчиків пальців. Є. Що ж, потрапити б якось додому, там мало бути якесь зілля для блювоти. Вона намагалася підняти голову, та сил на це вже не було. Очі втратили фокус і все попливло. Якась постать виросла перед обличчям Герміони.
- Крихітка перебрала? - почула Герміона чоловічий голос, та відповісти вже не змогла.