The Pierces - Secret
Ти маєш секрет. Чи вдасться тобі його вберегти?
- Вони не могли зробити форму більш зручною?! - бурмотіла Герміона, застібуючи ґудзики сорочки перед дзеркалом шафи.
- Мерліне, чому ти не спиш так рано? – запитала Джіні, перевертаючись на інший бік під ковдрою.
- Не спалося, - відповіла Герміона, закидуючи пігулки знеболювального до рота.
- Вона хоче піти раніше на сніданок, щоб мати час вирахувати, який колір відповідає якій емоції - посміхнулася Луна, розплющуючи сонні очі. Вона поглянула в сторону ліжка Паркінсон, та її там не було.
- Пішла в душ, - відповіла Герміона на німе питання й у відображенні дзеркала зустрілася з її червоніючими щоками.
Нарешті закінчивши з мантією, вона поглянула на себе з ніг до голови. Вчора вона вдягала форму, але не бачила себе у відображенні. А зараз так дивно було бачити себе не в джинсах. Ніби Герміона не вдягала форму вже кілька років…
Хоча вона й справді вдягала її понад рік тому, коли закінчила шостий курс. Коли загинув Дамблдор і всі зрозуміли, що настали темні часи. Глибоко вдихнувши, Герміона відкинула ці думки. Зараз все мало ставати на свої місця, зараз Герміона мала знову стати…
“Нормальною”.
Вона помахала подругам та підійшла до дверей. Поглянула на свій срібний Сенс, доторкнулася до блокнота в кишені, затягнула міцніше гумку на волоссі і смикнула ручку дверей.
- Добрий ранок, відміннице – зустрів її посмішкою Забіні, стоячи на тому ж місці, що і вчора.
- Ти що, вичікував мене тут?
- Не планував, але тепер буду стояти тут частіше, - він посміхнувся одним кутиком, поправив свою краватку й повільно пройшовся поглядом від обличчя Герміони до її взуття і назад.
Герміона ніяково переступила з ноги на ногу. Він був як завжди в ідеально напрасованій сорочці, а смарагдова краватка підходила до кільця з зеленим каменем на його правій руці. Герміона відчула себе якоюсь обідранкою.
- Ми йдемо на сніданок. - Забіні провів рукою по короткостриженому волоссю. - Ти з нами? - він махнув рукою назад на стоячого за його спиною Мелфоя.
Той застібав сорочку, дивлячись на ґ удзики. На його плечі падали краплі з мокрого волосся. Раніше Герміона бачила його завжди при повному параді, з зачіскою та в костюмі. А зараз він здавався… простішим? Він впорався з ґ удзиками на рукавах і підняв до неї очі.
Адреналін знову вприснувся в кров й Герміона миттю відвернулася, не встигнувши зустрітися з ним поглядами. Натомість врізавшись в силует Паркінсон, що йшла по коридору в короткій нічнушці. Вона хотіла почати нову сторінку, але з нього ця глава починатися не може.
- Їй не холодно? – перевела тему Герміона.
- Ти що, це вона ще тепло вдягнена, - підморгнув їй Забіні. - То що, йдеш?
- Ем, - її очі піднялися трохи вище плеча Паркінсон і наткнулися на пару Рона з Лавандою, які слиняво цілувалися біля стіни. - Так, йду, - відповіла Герміона й рушила на вихід, намагаючись приховати свої червоніючі щоки.
- Візлі, ти хоча б спитав в досвідчених, як правильно цілуватися, а то зараз з’їси бідну Браун, - прокоментував Мелфой побачену картину, підкріплюючись посміхом Забіні.
Від голосу блондина шкірою Герміони знову пробігли дрижаки. Мозок одразу запідозрив, чи випадково він звернув на них увагу? Чи хотів, щоб Герміона почувалася ще більш ніяково? Адже завдяки Лаванді вже всі знали, що вони з Роном зустрічалися й розбіглися. Хоч причину ніхто не озвучував.
- Не твоя справа, кретин, - відповів Рон.
- Як грубо… - завершив мулат, рушаючи за Герміоною.
Всю дорогу Забіні щось розповідав, та Герміона намагалася зосередитися на кроках. Сенс мав світитися якимось кольором, та Герміона завчасно заховала його. Тримаючи руку в кишені, вона прокручувала в пальцях знайому пляшечку. Це заспокоювало - знати, що ти контролюєш власний біль.
Але це вдавалося лише з фізичним. Біль всередині вщухав занадто повільно, час від часу роблячи нестерпні несподівані спроби випалити все всередині. Опинившись за столом у Великій Залі, Герміона розвернулася спиною до однокурсників.
- Гей, це не ввічливо, - збунтувався Забіні.
- Вибач, я проводжу дослідження.
- Яке?
- Хочу розшифрувати емоційний спектр Сенсів.
- Хм, які кольори вже знаєш? - задумливо простягнув Забіні.
- Салатовий – це роздратування, а фіолетовий – страх, - Герміона продовжила розглядати учнів та вносити нотатки.
- Смарагдовий? – запитально глянув на неї Забіні.
- Злість, - відповіла вона, не обертаючись, - можливо, лють…
- Хм, цікаво. Тоді запиши, що жовтий – це сором.
- Як ти дізнався? – повернулася до Забіні Герміона.
- Тобі краще не знати наші чоловічі секрети. - якось хитро посміхнувся Забіні. - Добре, натякну. В рейвенкловців великий лише розум, - підморгнув він їй.
- О, дитячий садок, - закотила очі Герміона та повернулася до свого дослідження.
Учні гомоніли, та Герміона не відводила очей від їхніх рук. Вона зробила висновок, що помаранчевий – це радість, судячи з оранжевого сяйва від столів першокурсників. Рожевий – це закоханість, судячи з Сенсів 5-6 курсів, які у своїй більшості сиділи парами.
- Червоний – це збудження, - зашипіла на вухо Герміони Джіні, різко впавши на лавку поряд з нею.
- Що? – перепитала спантеличена Герміона.
- Збудження, - продовжила пошепки Джіні й вказала на Луну, що сіла поряд з Герміоною та старанно ховала руку в кишені.
- Чорт, мокра Паркінсон, - раптом додумалася Герміона.
- Ага. Луна освітила кімнату, наче захід сонця. Вона вчасно заховала руку під ковдру, тож Паркінсон не мала помітити. Хто ж знав, що вона не соромиться перевдягатися у всіх на очах.
- Може досить мене обговорювати? – включилася Луна.
Вона опустила голову на стіл й закрила очі. Герміона розуміла її. Розуміла кожного в цій залі. Ніхто не хоче демонструвати свої почуття на широкий загал. Хоч ненависть, хоч любов, це все матиме наслідки.
- Ти можеш зацідити нам лівою рукою, - Джіні посміхнулася.
- Не можу, - Луна зазирнула в кишеню та одразу ж її закрила, - Це не смішно. Як я маю жити в таких умовах?
- Хочеш переїхати до Лаванди?
- Я вже подумую над цим варіантом, - Луна тяжко видихнула.
- Гей, ти звикнеш, - відповіла Джіні. - Або нам більше не знадобиться нічник у кімнаті.
- Ха-ха, пішли на Настоянки - промимрила Луна.