Labrinth - I’m Tired
Ти знаєш, як я втомилася
Лаванда відчинила чорні лаковані двері й прослизнула всередину. Герміона зробила вдих й переступила поріг кімнати, що стане їй новим домом. Тут було набагато темніше, ніж в грифіндорських спальнях, адже вони були під землею і на стінах не було жодного вікна. Все освітлення залежало від свічок, що були розставлені по периметру.
- Чому тут так вбого? - обурилася Лаванда.
Кімната була дійсно досить сірою. З інтер’єру прибрали всі зелені кольори замість того, щоб додати червоний, жовтий та синій. Кам’яні стіни й прості дерев’яні меблі перетворювали кімнату більше на кабінет, ніж на дівочу спальню. Дівчата почали розбирати свої речі, Герміона останньою підійшла до свого нового ліжка й відкрила валізу.
- Що ти тут робиш? – заволала Лаванда, втупившись поглядом у Паркінсон, що заходила до кімнати.
- Обираю, де житиму, - відповіла та, опершись плечем на косяк вхідних дверей.
Вона виглядала ідеально. Як завжди. Чорні колготки, чорні туфлі. Коротка спідниця з високим розрізом демонструвала ліве стегно. Біла сорочка була розстібнута на кілька явно зайвих ґудзиків. Така шкільна форма взагалі дозволена?! Герміона обернулася до Луни, але та не відривала очей від ковдри. Звичайно, нашийник міг виказати її почуття.
- Ні, ні, ні, - не вгамовувалася Лаванда, - Якщо ти не помітила, це наша кімната, - вона обвела рукою «хороми на чотирьох», - І тобі тут не місце.
- Якщо ти не помітила, це наша територія, - відрізала Паркінсон, - вас не мали пускати сюди.
- А вас взагалі не мали пускати у школу. Ви небезпечні. Для всього магічного світу, - верещала Лаванда так голосно, що Герміона почала знову мріяти про знеболювальне, але вже для голови.
Паркінсон фиркнула й вийшла з кімнати, залишивши двері відчиненими, на прощання тицьнувши Лаванді середній палець.
- Засунь собі його знаєш куди? – голос Лаванди ставав голоснішим і вже скрипів десь у мізках. - Тобі місце в Азкабані!
- Та стули вже свій рот! – не витримала Герміона й обернулася до Лаванди. Браслет на руці Браун став фіолетовим. До пари її імені.
- Герміона, - раптом поряд опинилася Луна і торкнулася її руки, - Ти її лякаєш.
Тільки в цей момент Герміона зрозуміла, що націлилася паличкою в Лаванду. За час війни її звичка завжди мати цю зброю поряд стала автоматичним рухом. Герміона швидко опустила руку й заховала паличку назад до кишені.
- Вибач.
- Це через те, що ми тепер з Роном разом? Ти ревнуєш! - вона була здивована, але наче задоволена водночас, тож гучність її голосу майже не змінилася. Ніби вона хотіла, щоб всі це чули крізь прочинені двері.
- О, Мерліне, ти серйозно?! – втрутилася Джіні.
- Не треба, - тихо відказала Герміона подрузі. - Ти неправа з приводу Паркінсон, - відрізала вона.
- Ти що, захищаєш смертежерку? – в очах зблиснув подив.
- Вона нею не була. - Герміона зробила глибокий вдих. Те, що мало злетіти з її губ вже давно не давало спокою її думкам. - Ніхто, крім Мелфоя, - у Герміони з’явилося бажання відкашлятися після його згадки, та вона продовжила. - Як і сьогоднішні першокурсники на вечері, наприклад. Ти бачила їх обличчя, коли вони сідали до Сортувального Капелюха? Вони боялися! - голос Герміони ставав дедалі голоснішим.
Це не давало їй спокою. Ця довбана ворожнеча між факультетами була штучною. Вчителі розділили учнів за кольорами, створили змагання в навчанні та спорті, змушували боротися один з одним. І ця невинна система зайшла занадто далеко…
- Їм нав’язали, що вони стануть злодіями, якщо вчитимуться на Слизерині, - обурювалася Герміона. - Але не факультет визначає долю людини. Ти задумувалася, що було б, якби ми з першого курсу сиділи разом з ними? – Герміона показала на вхідні двері, її браслет почав мерехтіти смарагдовим. - В нас була б інша історія. Наші друзі не загинули б. І не треба винуватити лише їх.
- Ти неврівноважена! Готова жити з Паркінсон та… – Лаванда стишила голос, - Мелфоєм, ніби нічого не було?
Усі так реагують на нього, називають його ім’я пошепки. Наче він міг почути й матеріалізуватися з повітря, щоб застосувати смертельне закляття.
Та він ніколи його не використовував.
Так сказав їй Гаррі після суду над молодшим Мелфоєм. Хлопчик-що-вижив-двічі виступив на захист підсудного і під Сироваткою Правди останній повідомив, що ніколи не перетинав цю межу. Тому він повернувся до школи на перевиховання.
- Не готова, але спробую. Так само як і жити з тобою, - відповіла Герміона.
- О, ні, я з тобою жити не хочу. Я пішла до нормальних дівчат, - знову заволала Лаванда, закрила свою валізу та вийшла з кімнати, гримнувши дверима. Герміона дивилася їй услід, а потім розвернулася до Луни.
- О, ні, цей погляд, - озвалася та, глянувши на подругу. - Тільки не це. Не вчиняй так зі мною, - Луна благально дивилася на Герміону, яка вже йшла до дверей.
- Ти посадила мене поруч з Мелфоєм і Роном, я поселю тебе разом з Паркінсон, - хитро посміхнулася вона, - І, до речі, фіолетовий – це страх. Тож зроби щось зі своїм Сенсом, - підморгнула Герміона, вказуючи на шалене фіолетове сяйво на руці Луни.
Герміона відчинила двері й зустрілася поглядом з Забіні, котрий стояв, опершись спиною на косяк вхідних дверей, відкритих до іншої спальні навпроти.
- Тільки не кажи, що спальні хлопців навпроти дівочих, - Герміона закотила очі.
- Саме так. Гарна промова.
- Вона була не для твоїх вух.
- Але ви так волали, що всі це чули. Так, Драко? – підвищив голос Забіні.
- Угу, - відізвався той з глибини кімнати й серце Герміони сильніше гупнулося об ребра.
- Тобі личить смарагдовий, - продовжив Забіні.
- Що? – здивувалася Герміона.
- Твій нашийник, - він вказав підборіддям на руку Герміони. - Що означає?
- Бувай, Забіні, - Герміона пішла праворуч до слизеринської вітальні.
- Я твій однокурсник, тож називай мене на ім’я.
Та Герміона промовчала. Вона рушила по коридору до вітальні. Шкірою пробігли дрижаки. Це місце зовсім не схоже на затишний дім. Все навколо було кам’яним, на підлозі не було килима, на стінах картин. Герміона глянула на браслет. Він був смарагдовим. Тепер це єдиний зелений колір у Підземеллі.
Вона зробила глибокий вдих, та сяйво не зникало. Герміона злилася. На Лаванду, на нові правила, на Забіні за його нахабність. І на себе. І ця лють випалювала все живе вже давно. Герміона усвідомила, що цей колір з’являтиметься на її руці часто. Грифіндорка зі смарагдовим сяйвом. Хто б подумав.
Вир емоцій не вщухав, тож вона запхнула руку глибше до кишені мантії. У вітальні було більше світла. Факели на стінах та вогонь в каміні згладжували гнітючу атмосферу. Герміона підійшла до Паркінсон. Та сиділа у величезному старому кріслі навпроти панорамного вікна з видом на води Чорного Озера.
- А це і справді вражає, - мовила Герміона.
- Так, найкращий вид в усьому Гоґвортсі, - відповіла Паркінсон.
- Якщо ти ще в пошуку, то можу запропонувати тобі варіант з нашою кімнатою.
- Я сама вирішую, хто зі мною житиме.
- Як знаєш, - Герміона розвернулася й попрямувала назад до кімнати.
- І я вирішила, що ви житимете зі мною, - кинула Паркінсон навздогін, що викликало мимовільну посмішку на обличчі Герміони. Якщо для Паркінсон було важливо подати це так, то нехай.
Опинившись перед дверима, вона крадькома глянула на двері навпроти. Це буде складний рік. Вхідні двері спальні дівчат зачинилися за Герміоною.
- Слухай, ти права, я не подумала, що ти сидітимеш поряд з Мелфоєм і…, - почала Луна, підводячись з ліжка.
- О, та розслабся. Він, до речі, живе навпроти.
- Тільки не кажи, що чоловічі кімнати знаходяться навпроти дівочих, - включилася в розмову Джіні.
- Саме так.
- Хочеш, ми можемо переїхати в іншу кімнату?
- Ні, все добре, правда. Інцидент в Маєтку Мелфоїв був майже пів року тому, - Герміона засукала рукав на лівій руці та провела пальцями по шраму.
Глибокий та рівний напис «бруднокровка» займав все передпліччя. Лестрейндж витратила достатньо часу на всі літери, навколо яких шкіра зараз була червона. Запалення не проходило, хоч рана вже була стара. Жодне закляття не могло стерти або знеболити її.
- Цей ярлик нагадує мені про той день щодня. Переживаючи, я пережовую себе. З кістками. Я втомилася пам’ятати, - Герміона опустила рукав.