Mansionair - Easier
Скажи мені, що стане легше…
- Повтори, що ти сказала.
Рон дивився на свою дівчину. Завжди говірку, та зараз таку мовчазну, що аж бісило. Зіниці бігали по обличчю в пошуках хоч однієї знайомої риси. Та він не міг віднайти жодної схожості з «його» Герміоною. Очі наливалися кров’ю, а грудна клітка з кожним вдихом підіймалася все активніше.
Вони стояли в коридорі Барлогу. Погляд Герміони блукав коричневими візерунками килима, які тягнулися від її кросівок до черевиків Рона. Такий килим був в неї вдома, в Лондоні. Точніше, це він і був. Герміона перетягнула його сюди пару місяців тому, бо та квартира більше нікому не була потрібна. А зараз і Герміона перестане бути потрібною.
Очі піднялися до його пальців, які стискалися в кулак й знову розтискалися. В животі відчулася важкість, а в сонячному сплетінні щось щеміло. Таке відчуття виникає за мить до того, як ти назавжди втрачаєш людину. Він має лише ще раз почути її слова.
- Зрадила, - видихнула Герміона й закрила очі.
Скрип підлоги сповістив, що Рон пішов. Мовчки. Ребра скували ланцюги жалю, з кожним вдихом в легені потрапляло все менше кисню. На плечі Герміони опустилася не тільки вага розриву з хлопцем. Там, за стіною, стояли ті, хто став їй сім’єю, коли вона втратила власну. Вони чекали на пояснення. Але вона не готова була щось пояснювати.
Герміона відкрила очі, штовхнула білі двері до прохідної кімнати, що вела до виходу і зустрілася поглядом з Молі. Поглянула на Артура. Джорджа, Персі.
Гаррі…
В їх очах читалося розчарування. Тихе «вибачте» злетіло з її губ й вона пройшла до виходу. Ще ніколи брехня не давалася так важко…
- Як ти? – Джіні наздогнала Герміону в саду.
- Не знаю.
Серпнева погода, як на зло, була прекрасна. Хоча так хотілося, щоб почалася буря й знесла до чортів все навколо. Герміона сповільнилася й підняла очі до нічного неба. Що вона хотіла там побачити? Відповіді на питання, які сама собі задавала вже кілька місяців? Їх варто було шукати не серед холодних спалахів помираючих зірок. Герміона відчула, як потік сліз виривається назовні. Вона мала їх проковтнути. Так, наче нічого смачніше не куштувала.
- Втомилася, - зізналася.
- Мені шкода, що це вийшло так, - Джіні підійшла ближче, розмахуючи на ходу рудим хвостом й поклала руку Герміоні на плече. - Та ти не винна. Ніхто не знав, що він зробить тобі пропозицію сьогодні.
Лише 10 хвилин тому вони, як завжди, сиділи в холі Барлогу й грали в настільні ігри. Герміона любила дивитися на сім’ю Візлі в такі вечори. Вони не часто могли забутися після смерті Фреда й просто сміятися. Аж раптом Рон встав на одне коліно. Так несподівано, що в Герміони відібрало мову і лише холод оповив легені.
Вона ніколи не хотіла одружуватися. Тим паче зараз. Тим паче з Роном… Це був той самий рудий кудлатий хлопець, що підкорив колись серце Герміони своєю наївністю та відкритістю. Але тепер серце йому не належало. Герміона відчувала, що живе не те життя, про яке мріяла. Думка про те, що ці стосунки мали припинитися, руйнувала її зсередини. Та все не було зручної нагоди прямо поговорити. А потім він запитав, чи готова вона з ним побратися…
- Ну ж бо, не мовчи, - Рон ніяково озирався навколо.
- Я не можу, - прошепотіла Герміона.
- Не час для жартів, - він стояв на одному коліні в старій сірій футболці з літерою Р на грудях, посміхався та в очах була розгубленість.
- Ми можемо вийти? - сказала Герміона голосніше і направилася до коридору.
Рон підвівся, розгубленість змінювалася на дратівливість, та він пройшов за нею.
- Тобі треба подумати? То давай, я почекаю, - він м’явся з ноги на ногу.
- Я… - вона не могла закінчити речення.
- Щось не так? - Його голос ставав дедалі спантеличеним. - Тебе люблять мої батьки, я люблю тебе. В тебе вже навіть є поличка в комоді в моїй кімнаті. Я думав, ти хочеш…
- Я тобі зрадила, - Герміона обірвала його, не відводячи очей від літери Р.
Він би не слухав її розмов, причин для розставання, висновків після детального аналізу їх стосунків. Лише одне могло поставити крапку. Зачепити його за живе. Герміона опустила очі додолу, глянула на візерунки килима, що перепліталися між собою. Так само як думки Герміони. Жорстока брехня, про яку Герміона неодмінно пожалкує.
- Повтори, що ти сказала…
- Прокручуєш усе в голові? – голос Джіні висмикнув Герміону зі спогадів.
- Так, - вона заклала за вухо неконтрольоване пасмо, що вилізло з хвоста.
Вони вийшли за межі саду повз білий паркан, що оточував город, на якому ще тиждень тому вони всі разом ловили гномів. Герміона глянула на їх ноги і їй здалося, що власні сліди стали глибші під вагою нового тягаря. Дівчата наближалися до місця, з якого Герміона могла трансгресувати.
- Це так…
- Тупо? - припустила Джіні.
- Боляче…- сумно виправила її Герміона.
Вона відчула, як фізичний біль разом з моральним підкрадався здалеку. Це означало, що в неї залишилося кілька хвилин, щоб прийняти ліки.
- Ми стільки років були поруч один з одним, а я тільки що встромила йому ножа в спину.
- Не сприймай це так. Ми обидві знаємо, що ви мали розійтися, - вона зробила паузу і подивилася подрузі в очі. - Я завжди на твоєму боці. Пам’ятаєш? - Джіні обійняла Герміону й відчула, як плечі подруги безпорадно опустилися.
- Дякую, - прошепотіла Герміона.
- Все буде добре, - Джіні відпустила Герміону й пішла назад до Барлогу.
Герміона стояла на пагорбі під вербою й дивилася вслід подрузі, поки шкірою не промчався жар, а в очах не потемніло від болю. “Пара хвилин спливли…”. Рука залізла в кишеню чорного худі та намацала знайому пляшечку найсильніших маглівських знеболювальних, підсилених закляттям для миттєвої дії. Витягши дві пігулки, Герміона проковтнула їх без води й підтягнула лівий рукав.
Шрам, залишений Лестрейндж горів і болів. Кожного дня, вже протягом 5 місяців. Щоразу вона випивала вдвічі більшу дозу, ніж дозволялося за інструкцією. І лише ця доза з потоку пекельної лави перетворювала біль на набридливу муху, що тихим ледь помітним дзижчанням пронизував її тіло. А кожні 6-7 годин різким вибухом біль знову нагадував про себе. Та ось пігулки почали діяти й все знову заспокоювалося. На найближчі 6 годин. Поки не пролунає внутрішній таймер.