Розділ 20: Майк Афтон галюцинує в хорошому сенсі слова

Наступного дня Генрі, над яким дамокловим мечем нависало есе для проміжних іспитів, скубав себе за волосся. Він мав на додачу сходити до Белли, перш ніж піти до своєї церкви допомагати переносити коробки (Генрі із запалом їм розказав, які великі за останній час вони отримали пожертви, на що Вільям закотив очі).    

— Чого тобі туди йти? — запитав Майк та ледве не вдавився яблуком. Замість того, щоб допомогти йому, Вільям захихикав в книжку, яку читав. 

— Їй потрібна допомога, щоб поставити новий диван, і я збирався цим зайнятися, тому що Клара по вуха в роботі, але маю скоро бігти, — протараторив Генрі на одному диханні. У дорослому віці він здебільшого страждатиме від тієї ж проблеми — намагатиметься бути в десяти місцях одночасно. Генрі старатиметься бути батьком для Майка, плакальником на похоронах, довіреною особою (і коханцем) Вільяма, власником Freddy’s та тотемом міста. Він ніколи не зможе нікому відмовити, ніколи не поставить себе на перше місце, і, як вважав Майк, весь цей час ненавидітиме себе та своє життя.

Майк підсвідомо додав «ДОПОМОЖИ ГЕНРІ ВСІМ, ЧИМ ТІЛЬКИ ЗМОЖЕШ» до його маршруту подорожі в часі.

— Не хвилюйся про це, — сказав Майк після того, як відкашлявся шматочками яблука. Він показав Вільяму середній палець, поки його сусід по кімнаті продовжував хихикати з його маленької скрути. — Ми з Віллом підемо туди й допоможемо їй, гаразд? Не парся.

— Справді? — Генрі підвів сяючі очі та відклав своє есе, над яким працював. — Це дуже мене виручить.

— Оі, на що ти мене підписуєш? — фиркнувши, дорікнув Вільям, і Майк кинув у нього подушку. — Гаразд. Нічого ж страшного, що у мене забирають мій дорогоцінний вільний час?

— Забирав і забиратиму. Ми підемо, Генрі. Все добре.

— О, дякую, дякую… ох, подивіться, який вже час!

— Ти збіса хоч раз в житті взагалі лаятимешся? — пирхнув Вільям. — Типу: «Бля, подивіться на час» або «Їбать, пизда нахуй, подивіться на час».

Генрі поморщився від кожної лайки, збираючи свої речі біля вхідних дверей. Він крутнувся на п’ятах, наче щось забув, підбіг до Вільяма й поцілував його в чоло. Той розплився в лінивій усмішці, а потім зойкнув, коли Генрі легенько вдарив його кулаком у груди.

— Я виб’ю тобі другого зуба, якщо продовжуватимеш лаятися цим ротом, Афтоне.

— Ти любиш мій рот, Ем…

— Ні, ні, ні, ні, ні, — втрутився Майк, закриваючи вуха руками, щоб не чути продовження. Генрі почервонів і став кольору пожежної машини. Він наблизився до друга та скуйовдив йому волосся (Майк згадав схожий жест, який робив дядько Генрі в його дитинстві, і це був один із небагатьох випадків, коли він відчував фізичний прояв батьківської любові).

— Дякую, дякую вам обом, — зачиняючи двері, Генрі розсіяно помахав рукою.

Вільям чутно застогнав, потягуючи свої суглоби та хрускаючи усіма кістками одночасно. Майк спостерігав за батьком уважніше, ніж будь-коли, оскільки епізод стався менш ніж за день до того. Вільям досі здригався майже від будь-якого різкого звуку, — від закриття дверцят плити, зачинення вхідних дверей, удару автівки об вибоїну на дорозі, — поки Майк підходив до нього та нагадував, як плавати. І щойно Вільям успішно розказував, як гребти ногами до поверхні й тримати голову над водою, бездушна сірість поверталася до його очей.

Майк відчував себе трішечки садистом, але йому подобалося, що у тата є його епізоди. Він ніколи не стає більш людяним, ніж коли йому страшно.

Але водночас Майк ненавидів, коли комусь погано, а він не може допомогти. Вільям взагалі не згадував інцидент, який стався напередодні, лише відмахувався зі словами «Я в порядку, у порядку», коли Майк дошкуляв йому про це. Зате він увесь день марив Кларою: «Хіба вона не найчудовіша танцівниця, яку ти коли-небудь бачив? І висока ж, типу, ідеальний для мене зріст. А як вона чудово цілується. Я нею зачарований, Фріце; і це, до речі, завдяки тобі. Ти будеш дружбою на весіллі», — і продовжував безперервно оповідати про те, як знову горить бажанням повести її на побачення.

Принаймні Майк забезпечив собі та своїм брату з сестрою гарантійне існування (якщо тільки він по-королівськи все не запоре, а Генрі та Вільям не втечуть разом за ручку під захід сонця; що, чесно кажучи, цілком правдоподібно, враховуючи, наскільки Майк добре вміє лажати).

Вільям заодно не підіймав тему свого щоденника після їхньої розмови в майстерні. Однак Майк знав, що він все ще думає про нього. Він думає про нього, дивлячись на Майка периферичним зором, чекає, поки маска трісне. Він залишає свій щоденник на тому ж місці під подушкою, вижидаючи, коли Майк клюне на наживку, як горобець у пастку з коробкою, паличкою та мотузкою. Він чекав, що Майк доведе свою патологічну допитливість, як у Вільяма, дожидався остаточних доказів того, що Фріц Сміт та Вільям Афтон — одне й те саме, і що у Вільяма нарешті є близька людина з такими ж порочними думками.

Майк хотів би, щоб терапевти мали більшу популярність в цьому десятилітті, бо, прости Господи, Вільямові він потрібен. Однак до того часу Майку залишається лише спрямовувати всі свої зусилля на те, щоб змусити майбутнього серійного вбивцю стати зразковим громадянином, який лише пише жахливі речі, але ніколи їх не втілює.

— Чому ти змушуєш мене бути таким альтруїстом? — Вільям закректав, встаючи та витягуючи спину.

— Тому що допомога твоєму другові наблизить тебе до святості, — фиркнув Майк. Цього разу вже Вільям показав йому середній палець й схопив куртку з гачка. Майк ревно потопав за батьком до його автомобіля. Це ще не фіолетовий Thunderbird, тож сідати в нього не те саме, що заходити в смертельну пастку (одного разу Майк мало не пролив апельсиновий сік на сидіння, і тато зірвався на нього з не меншою люттю, ніж атомна бомба).

Коли вони нарешті сіли в автівку, небо навколо закондубасилося, хмари скупчилися щільними сірими клубами. Вільям зблід від цього видовища. Він стиснув руками кермо, як і тоді, коли вбив Шарлотту, та злегка здригнувся. Майк підбадьорливо усміхнувся йому:

— Все гаразд, Вільяме.

— Я… Добре, добре.

— Я обіцяю. Все гаразд.

Хмари трохи розійшлися, і разом з цим Вільям заспокоївся. З усмішкою, яка здавалася Майку неприродною лише за її теплоту, він прошепотів:

— Дякую, Фріце.

Майк міг знепритомніти від компліменту.

— Т-так, — запнувся він. — Без проблем.
 

Вільям дещо засмутився тим фактом, що там не буде Клари. Він видихнув дим і загасив сигарету. Майк постукав у двері. Спершу ті трохи боязко відчинилися, а затим Белла розчинила їх до кінця. Вона кинулася від дверей у ванну, перш ніж хлопці навіть встигли привітатися.

— П-привіт, — заїкалася вона, її голос тремтів.

Вільяму було абсолютно байдуже на її тривогу, проте Майк, звісно ж, помітив це і нахмурився.

— Не знаю, чи дзвонив тобі Генрі… — почав Майк, але Белла перебила його.

— Ні, ні, не хвилюйтеся, він подзвонив. Дякую вам обом, що прийшли. Я дуже вдячна.

— Ага, — буркнув Вільям, зняв черевики з курткою, відкидаючи їх обох убік, та попрямував до різнобарвних розібраних меблів. — Серйозно, ти покликала правильних людей. Я зроблю це швидше, ніж Генрі, а Фріц поки може розважити тебе як циркова мавпа.

— Мудило, — прошепотів Майк собі під ніс, приховуючи слова удаваним кашлем, на що Вільям лишень посміхнувся та повернувся до меблів. Менш ніж за хвилину він вставив кожну деталь на своє місце. Белла досі не виходила з ванної, і Майк нахмурився. Після його чемного стуку у двері вона відразу їх відчинила. Її обличчя ледь почервоніло, наче вона намагалася змити свій чи то сором, чи то журбу. — Белло? Все гаразд?

— Т-так, — сказала вона, витираючи обличчя рукавом. Дівчина вичавила усмішку настільки щиро фальшиву, що навіть Вільяму Афтону довелося б робити нотатки. — Я в порядку! Дякую вам обом, що прийшли, — вона дістала їм лимонад із холодильника та сіла з ними на підлогу, передаючи Вільямові шматочки лимона, коли він їх захотів.

Майк буквально нічого не знав про свою тітку Ізабеллу, крім того, що йому розповіли батьки та дядько Генрі. Вона була хорошою, навіть святою. О, пам’ятаєш, як вона притримувала тобі волосся, коли ти рвала в унітаз, Кларо. І ти ніколи не забудеш ті вечори, які вона проводила в столовій або коли навчала двієчників у бібліотеці. А як її очі загорілися, коли вона побачила Шарлотту, її точну копію, правда? Знаєш, Ізабелла живе в Шарлотті.

Майк замислився, чи був тато настільки холодним і байдужим до Ізабелли, що без вагань знищив те, що їй любо.

Навіть перебуваючи в минулому майже пару місяців, Майк не вельми багато дізнався про свою тітку. Вона не надто важлива для історії, частково з її власної волі. Крутиться навколо Клари як типовий персонаж-помічник з фільмів. Вона — любовний інтерес чоловіка, який, безумовно, заслуговує на це, а багато в чому — точно ні. Через кілька десятиліть буде померлою матір’ю чудесної дівчинки. Вона тихо сміється і говорить, її усмішка нерішуча, наче не хоче привертати увагу своєю радістю.

Белла, схоже, здогадалася, що Майк в курсі про її влаштоване шоу, бо коли він запропонував їй співчутливо потиснути руку, вона злегка нахмурилася. Короткий рух, але все одно помітний. Майк був переконаний, що щось тут не так.

— Подушка, — наказав Вільям, і Майк слухняно її йому передав.

Чорт, він терпіти не міг, коли батько правий. Генрі, скоріш за все, витратив би на збір дивана пару годин, бажаючи зробити його бездоганним, але ось Вільям, виконав завдання менш ніж за двадцять хвилин, наче його час на вагу золота.

— Ну що, — Вільям сперся на подушки, — готово.

Він не випромінював тепло, як Генрі, і Беллу, видно, це трохи збило з пантелику.

— О-о. Д-дякую! — вона слабко плеснула в долоні та відкинулася на дивані. Її чоло на мить зморщилося. — Це було швидко.

— Цілком. Ну все, Фріце, ми вже…

Перш ніж вони двоє встигли почати збиратися, Белла прикрила рота рукою в спробі придушити схлип. Вона почервоніла, соромлячись плакати перед людьми, яких навіть по-справжньому не знає, але їй було важко зупинитися. Майк миттю став поруч, дозволяючи їй покласти голову йому на плече. Вона нічого не пояснювала, і ні Майк, ні Вільям не докладали спроб випитати в чому справа.

Краєм ока Майк зиркнув на свого друга. Було видно, що Вільяму надзвичайно некомфортно — він совався на своєму сидінні, розстібнув верхній ґудзик, грався своїм волоссям — перед перспективою застрягти в кімнаті з дівчиною-плаксою, яку він не може змусити замовкнути. Та і йому більшою мірою було на неї начхати.  

— В-вибач, — затиналася Белла, і Майк захитав головою.

— Ні, ні, все гаразд, — пообіцяв він й обійняв її. Він сердито насупився на Вільяма, коли той злегка глузливо посміхнувся з його прояву турботи. Після ще кількох хвилин плачу, Майк розумів, що Белла цілком здатна зібрати диван самостійно, і запросила вона Генрі, лише щоб той склав їй компанію на прийдешній важкий день.

— Фріце, — буркнув Вільям, — на слово?

Майк глянув на нього вовком, перш ніж Белла знову пішла до ванної.

— Що таке? — тихо загарчав він. Вільям невинно підняв руки й, не надто цього приховуючи, закотив очі.

— Ми ледь знайомі з дівкою. Давай залишимо її тут.

— Вільяме, — дорікнув Майк, ледь не вдаривши себе по чолу та батька по обличчю. — Прояви хоч крихту співчуття, — Вільям дивився на нього так, ніби Майк попросив його відправити людей на Марс всього за тиждень.

— Навіщо?

— Якого біса ти ще питаєш «навіщо»?

— Я маю на увазі, навіщо мені співчувати? Ми не дуже близькі.

— Вона важлива для Генрі. Важлива для Клари. Буквально двоє найважливіших людей у твоєму житті, — Вільям моргнув, не зацікавлений. Майк застогнав у долоні. Раптом його очі спалахнули словами, які зможе зрозуміти навіть цей геніальний ідіот. — В інших людей теж є бомби, Вільяме.

На це Вільям злегка розтулив рота, щоб відповісти, але затим традиційно скривився.

— Ніхто з цих людей не пройшов через те, що я…

— Ні, але у кожного своє. Вони дивляться на тебе і думають, що ти взагалі нічого не пережив, зважаючи на те, як ти себе поводиш. Я б не зміг тобі допомогти, якби в мене не було власних бомб, — Майк підшукував слова, щоб це певним чином стало повчальним уроком. Враз до нього прийшла ідея, і він розчаровано собі кивнув. — Мені здається, ти просто недостатньо сміливий, щоб допомогти бідній дівчині в біді.  

Вільям подивився на нього так, ніби Майк вдарив його ножем у серце, спалив, помочився на могилу та оживив, щоб повторити все заново.

— Недостатньо сміливий? — фиркнув він. — Не смій, Сміте, — перш ніж Майк встиг його зупинити, Вільям попрямував до дверей ванної та загрюкав по них кулаком. Розгублена Белла з іншого боку кімнати витирала обличчя серветкою. — Що трапилось? — зажадав він, склавши руки на грудях. Майк затулив обличчя долонями та придушив стогін із суміші обурення, благання про пробачення та неспроможності повірити в те, що зараз перед ним відбувається.

— Я… — Белла важко ковтнула. — Мені дуже погано… там був дзвінок… до цього.

— Ну, — Вільям нетерпляче стукав ногою об підлогу, наче батьки, які чекають, поки їх дитина зізнається, хто розбив вазу. — Збираєшся пояснювати?

— Вільяме… — втрутився Майк, але запнувся, коли Белла заплакала ще дужче.

— У вас обох, — почала вона, слова майже не складалися в одне ціле, — у вас коли-небудь виникало відчуття, що ви взагалі не прожили життя? — жоден з них не зронив ані слова. Майк подумав: «Так, Боже, так», — а Вільям, ймовірно, подумав: «Про що, в біса, розпускає нюні ця америкоска». Белла продовжила, незважаючи на здушене горло: — Ви коли-небудь думали, що життя має так багато чого запропонувати, а ви ніколи не приймете пропозицію, тому що… тому що боїтеся? — вона тихо хихикнула над собою. — Я ніколи в житті не ризикувала! Ніколи нічого не брала!

Вільям засміявся з неї, перш ніж він сам або Майк встигнуть його зупинити.

— Тому ти плачеш?

— Вільяме! — обурено гаркнув Майка.

— Ні, серйозно, це все? — Вільям засміявся гучніше. — Виправити це — простіше простого. Хочеш ризикнути, Барнетт? Це допоможе тобі перестати плакати? — Белла невинно знизала плечима. — Добре. Ходімо спробуємо? — він обережно взяв її за плече і провів від ванної кімнати до вхідних дверей. Поки вона одягала пальто, Вільям зиркав на Майка і самовдоволено посміхався, ніби вирішив усі біди дівчини кількома поблажливими реченнями.

Майк пам’ятав, яким придурком може бути батько, і, Боже, як же він хотів його задушити.

 

Тепер Майк хотів придушити його ще більше, якщо це взагалі можливо. В їхній квартирі Вільям з гордістю передав мініатюрні пакетики Беллі та Майку, помахавши ними перед носом. То були папірці з сердечками, і на Беллине наївне запитання «Що це?» Вільям проголосив:

— Кислота!

Майку захотілося вистрибнути у вікно обличчям вперед і благати повернутися у басейн з м’ячиками, щоб там його заколола кістяна батькова рука.

Белла зблідла, дивлячись, як Вільям повсякденно розгорнув пакетик та обережно дістав вміст.

— Вільяме, я не знаю… звідки ти взагалі це взяв?

— Ну, один хлопець із класу підійшов до мене та сказав: «Афтоне, слухай, у мене голяк із цим домашнім завданням», — і я сказав: «Яким хріном це мене стосується?», — а він: «Ти вживаєш наркотики?», — а я: «Друже, за кого ти мене вважаєш?», — і він знову: «Я принесу тобі пару штучок, якщо закінчиш розділ за мене»; і от ми тут. 

Майк закотив очі, дивлячись, як Вільям начепив одну з марок на свій вказівний палець.

— Я справді не знаю, чи це гарна ідея, Вілле.

— Белло, не слухай його; він найзанудніший зануда, якого я коли-небудь зустрічав у своєму житті.

— Раніше я тільки пила, Вілле.

— Добре, — він подивився на неї й усміхнувся, мов диявол. — Хіба ти не казала, що хочеш ризикнути? — «Господи, Вільям Афтон міг би бути на плакаті програми D.A.R.E про те, чого не можна робити», — подумав Майк. — Сумніваюся, що ви з Генрі навіть поцілуєтеся до шлюбу, не кажучи вже про те, щоб спробувати щось подібне, — Белла почервоніла і розлючено хвисьнула Вільяма по носі. — Гей! — він здавався приголомшеним, ніби насправді намагався їй допомогти (через мить Майк зрозумів, що, можливо, це така відверто невдала спроба його друга допомогти незнайомій людині — запропонувати їй наркотики та знущатися з неї). — Знаєш, Белло, чому ми нічого не знаємо про тебе, окрім того, що ти дівчина Генрі й подруга Клари? Це тому, що ти боїшся навіть бути людиною…

Белла дала Вільяму ляпаса прямо по обличчю. Замість докору, на його лиці розквітла майже божевільна усмішка, і вона стала ще ширшою, коли Белла схопила марку з його пальця та притисла її до свого язика. Майк скрикнув і спробував ледь не видерти її з рота, однак вона стулила губи, дивлячись на Вільяма вбивчим поглядом.   

Замість того, щоб убити її, як він вчинив би через тридцять років, Вільям бурхливо зааплодував, дістав наступну марку та приклав до свого язика. Піднявши брови, він запропонував пакетик Майку. 

— Ну ж бо, Фріце. Не ламайся. Звісно, якщо ти не хочеш бути нянькою до кінця дня.

Беллині очі розширились. 

— Дня?

— Ну, близько десяти годин, — уточнив Вільям, і Белла гарячково закрокувала по квартирі. Поки дівчина настрахано намотувала кола, Вільям хихикав. Потім він підкрався до Майка і поклав йому руки на плечі, наче Диявол, який спокушає Єву. — Давай. Буде весело, Фріце. Хіба ти не хочеш хоч раз у своєму клятому житті добре провести час?

Майк хотів посперечатися і довести, що взагалі-то це неправда, проте кожна людина, з якою він коли-небудь добре проводив час — вже мертва, а більшість його кумедних спогадів пов’язані з тим, як він накурювався до посиніння.

І в глибині душі завжди залишатиметься якась його частина, яка хоче, щоб батько ним пишався.

— Ех, — Майк притис марку до язика, буденно знизуючи плечима, — була не була?

 

Вони грали в карти, щоб скоротати час. Минула година, а ніхто з них нічого не відчув. Белла вигравала (раз за разом викликаючи у Вільяма роздратування). Тасуючи карти, дівчина раптом завмерла, подивилася на свої руки та витріщилась на них. Вона різким рухом простягла долоні до Вільяма та Майка і сказала:

— Ніфіга собі! — букви «і» та «а» зривалися на фальцет. Не пояснюючи, що такого дивовижного в її руках, вона зайшлася реготом, аж пускаючи сльози з того, як сильно їй смішно.

— Видно, подіяло, — почав Вільям і замовк. Він встав, подивився на Майка й усміхнувся так широко, що усмішка займала половину його обличчя. — О так, блискуче.

— Вілле, — Белла встала позаду нього і міцно обійняла. У такому положенні Вільям фактично обіймав її руками за спину, поки вона реготала, — це найкраща ідея, яку будь-хто будь-коли мав у світі.

— Я сповнений гарних ідей, люба, — сказав він, підняв її та покрутив у повітрі. Вони разом впали на підлогу і так залилися сміхом, що Майк аж здивувався, як вони взагалі примудряються дихати.

Майк вже збирався поскаржитися, що йому попалася бракована марка, але коли підняв голову, тіло стало набагато важчим, і він розвалився на підлозі. Всі кольори в кімнаті — переважно сірі — почали розпливатися в білоту, і Майк без причини зареготав сам до себе. Його тіло таке тяжке, але водночас неймовірно легке, і Боже мій, це найкраще, що він коли-небудь відчував у своєму житті.

Йому вдалося нахилити голову набік. Це зайняло, можливо, чотирнадцять годин, а, можливо, кілька секунд, було важко визначити. Вільям малював щось у повітрі пальцем і показував Беллі, наче вона теж бачить картинку, киваючи з розумним виглядом. Господи, тато такий розумний. Тато найрозумніша людина у світі, чи не так? Він робить такі чудові речі. Він створює довбаних роботів, роботів на межі людського та штучного світів. Типу, хто ще міг би таке зробити? Ну, Генрі міг би, але навіть Генрі не зможе створити аніматроніку Funtime, хоча Генрі також непоганий. Треба віддати належне, Генрі теж геніальний («Збісо геніальний», — подумав Майк і так засміявся, що аж схопився за живіт).

Але тато такий, такий, такий, такий розумний. Майк піднявся на долонях і сів на коліна. Він показав на Вільяма та відчув таке благоговіння, що мало не заплакав.

— Вільяме, — промовив він, і слава Богу, що не сказав «тато», бо він вже був готовий, слово вже крутилося на кінчику його язика, — ти такий дохуя розумний.

Вільям з розумним обличчям кивнув.

— Я такий, правда?

— І Белло, Із-а-белл-ло, ти прямо наймиліша срана людина, яку я коли-небудь зустрічав.

— Хіба вона не прекрасна?

Белла засяяла і заплескала в долоні.

— Я і є прекрасна.

Майк зойкнув. Диван був настільки великий, що він не розумів, як Беллу та Вільяма в нього не засмоктало.

— З вами все гаразд?

— Фріце, я геніальний, — Вільям махнув рукою. Його голос був такий гучний, що лунав по всій кімнаті. Вже не вперше Майк чув лише звуки тата. Та цього разу батько не казав йому, який він невдаха, а натомість був його другом. Його другом? Боже мій, у Майка є друг. І взагалі у нього є кілька друзів, хіба це не круто? Це крутезно, подумав він. Це навіть нормально, а Майкове життя взагалі ніколи не було нормальним. — Фріце, як справи?

— Я геніальний, — повторив він, на що всі заржали так голосно, що протягом буквально двадцяти хвилин вся команда мовчала, лише дурнувато либлячись.

 

Вони вимкнули все світло. Белла запалила свічку, яку взяла з кімнати Генрі, і поставила між ними, наче збиралася провести сеанс ворожіння. Вона гладила Майка по спині, а він плакав. Його серце таке повне, і він такий вдячний, і він любить усіх та все в усьому білому світі, нічого поганого не сталося, і Майк не монстр, він просто під кайфом, але так, прямо зараз він плаче.

— Мені здається, — сказав він таким голосом, ніби не говорив до людей перед ним, — найгірше те, що я люблю його найбільше. Типу, у теперішньому часі. Я люблю маму, Евана, Ліз і Джеремі понад усе, але найбільше люблю тата. І це найгірша частина.

Белла кивнула. Вона така мудра, її шкіра така блакитна, а волосся таке зелене, але навіть отака вона дуже мила.

— Все гаразд, Фріце. Ти просто дуже любляча людина.

— Але…

— ФРІЦЕ! — закричав Вільям, а потім одразу перейшов на шепіт: — Фріце. Гаразд, добре, друже, слухай сюди. Слухай. Слухай, ти слухаєш? — Майк охоче кивнув. — Нахуй твого старого. Він жахливий. Треба вбити виродка.

— Убити виродка, — повторив Майк. Це така премудра думка. Він ще більше закивав, мало не впавши на свічку. — Але я не хочу нікого вбивати.

Вільям нахилився вперед, поклав руки Майку на плечі та зазирнув впритул йому в очі. Майку здалося, що він бачить у Вільямових зіницях минуле, сьогодення та майбутнє, і все воно сіре, але гарне сіре, як сірі хмарки перед веселкою, або, або, Боже, Майк погано вміє в метафори, воно сіре, типу гарне сіре. Він так і сказав, на що Вільям усміхнувся та подякував. Так приємно, що батько дякує йому за щось. Тоді Вільям суворо поглянув на нього, притулившись своїм лобом до Майка.

— Фріце, серйозно, просто зосередься на собі. Ти геніальний, мій друже.

— Я не геніальний…

— ФРІЦЕ! — зарепетувала Белла навіть голосніше, ніж Вільям, і закула його в обійми. — Не, не, не, не, не, не, не кажи, не кажи таке. Будь набагато добрішим до себе, мій маленький братику Фріці. Ти мені подобаєшся! Ти подобаєшся Віллу! Ти подобаєшся Генрі та Кларі! Будь добрим до себе!

Бути добрим до себе? Раптом перед ним з’явилися слова, такі яскраві, пухнасті та істинні. Майк різко відчув, що йому потрібно пробігти марафон, тож він підвівся та забігав колами. Вільям почав віджиматися на підлозі. Белла сіла йому на спину, і він закректав, але продовжив зарядку, у той час як вона підбадьорювала його згори.  

 

Белла і Вільям трималися за руки.

— Я от що думаю, Вільяме, послухай сюди, — Вільям кивнув, — ти звершиш в майбутньому великі речі.

— Я знаю, — сказав він, і вони обоє засміялися, але затим Белла стала цілком серйозною.

— Ні, послухай. Я бачу, як ти дивишся на себе в дзеркалі, розумієш? Коли ти збираєшся на побачення з Кларою. Типу, знаєш, я просто вважаю, що ти повинен… бути, як Фріц! Люби себе більше, тямиш?

— Белло, Белло, люба, я відкрию тобі секрет, але ти маєш сказати мені свій у відповідь. Як рівноправний обмін, так? — Майк сидів знеможений на дивані та підслуховував розмову. Його тіло надто тяжке, і він такий щасливий, що йому варто йти спати. Вільям нахилився ближче й прошепотів так голосно, що, в принципі, міг би не старатися і говорити нормально: — Я хочу вбивати людей. Типу, людей, які хочуть зробити нам боляче, але іноді навіть більше того.

Очі Белли розширились. Вона поцілувала його в чоло і прикрила рота, починаючи вибухати сміхом, але Вільям різко прибирав її руку й розсміявся разом з нею. Майк запанікував: сміх звучав жахливо схоже на той, який був у тата, коли він вбив Шарлотту. О, Шарлотта сидить поруч із ним. Майк сів рівніше і помахав їй. Вона помахала у відповідь та блиснула усмішкою, однак з її шиї текла кров, ох, от чорт, мені шкода, що я дозволив йому

НІ, МАЙКУ, БУДЬ ДОБРИМ ДО СЕБЕ!

Шарлотта зникла, і Майк тремтливо видихнув та захихикав, щоб переконати себе, що те видиво перед його очима таке ж кумедне. Голос Белли досі час від часу зривало на фальцети:

— Хочеш почути мій секрет? — Вільям кивнув. Вона застукала пальцями по його чолу, як по барабану, і оголосила: — Я помираю.

Майк на мить протверезів, або ж принаймні перестав сміятися. 

— Що?

Белла досі сяяла, але по її щоках потекли сльози.

— Це те, про що був мій дзвінок до цього. Лікарі таке сказали. Ну, знаєте, житиму на кілька десятиліть менше, хоча вони навіть не знають, що саме в мене таке. Я вмираю! Типу, полечу на небеса.

Навіть Вільям затих. 

— Що ти маєш на увазі?

Вона знизала плечима.

— Мама моєї мами рано померла. Вона була така худа і слабка, і безсила. Вона сконала, коли їй було двадцять п’ять. Так що мені, може, залишилося п’ять років. Хоча, типу, лікарі не знають. Я можу померти наступного року. Або навіть через кілька десятиліть. Але я вмираю!

«Ти помреш через п’ятнадцять років», — подумав Майк, але навіть у такому стані він не міг розкрити жодного довбаного слова.

— Ти… ти помреш? — уточнив Вільям.

— Так точно!

— І ти… ти, звісно ж, засмучена?

Белла знизала плечима.

— Так, мабуть. Але, типу, водночас я дуже вдячна, тому що я знаю, що зараз маю жити на повну, і це перший раз, коли я ризикнула. Я лиш хочу жити своїм життям, — Белла почала заливатися сльозами та гикати. Вона впала Вільяму на груди. — Я лиш хочу жити своїм життям.

Вільям захапав ротом повітря. Він встав і закрокував по кімнаті, смикаючи себе за волосся.

— О, клятий Христе, що відбувається?

Майк зіскочив з дивана і підійшов до Вілла так близько, що ледь не стукнувся з ним лобом. Він поклав голову друга на своє плече й запитав:

— Вілле, щось не так? — Бомби? Бомби? О чорт, знову бомби? Але тут немає бомб, тільки милі та гучні кольори. Майк ліниво всміхнувся, незважаючи на ситуацію.

— Моє серце болить. Мені треба до лікарні, але я ненавиджу лікарню, ти ж знаєш. Понад усе в цьому житті. У мене серце болить, я не знаю, що відбувається…

— Вілле, давай розберемося. Белла сказала, що з нею, і тепер тобі погано, так? Тобі погано, тому що з нею щось не так, чи тобі погано, тому що ти поставив себе на її місце?

— Те… ось те останнє.

Майк відсторонився і серйозно поглянув на нього.

— Ти відчуваєш емпатію.

— Емпатію? — на його вустах це слово звучало чужорідно.

Майк кивнув.

— Тобі погано за когось, тому що ти можеш уявити себе на його місці. Це емпатія.

Вільям опустився на підлогу і категорично захитав головою.

— О ні, це не можливо, я ніколи раніше не відчував такого.

— Вілле! — вигукнула Белла й обійняла його на підлозі. — Все нормально! З тобою все гаразд!

— О Господи, — жалісно ахнув він, а потім так зареготав, що всі інші теж підхопили, наче ніхто серед них не вмирає і ніхто у всьому світі ніколи не вмирав.

 

Майк завмер. Мить назад вони танцювали під програвач, а тепер Вільям сидів на кухні. Він дістав ножа з шухляди, розмістився на підлозі та встромляв його в дерев’яний паркет.

— Вілле, ти що в біса робиш? — зажадав Майк.

— Розважаюся, — сказав він, не відриваючи погляду від леза. Белла перестала танцювати й приземлилася перед Вільямом. Обоє засміялися. Вільям, як загіпнотизований, крутив ножем у руці, немов олівцем, вимальовуючи в повітрі візерунки.

Майк продовжував хихикати, тому що більше не був впевнений, чи те, що він бачить — реальне, особливо коли Вільям підніс ніж і приклав його спочатку до свого горла, а потім — до Беллиного. Вона зареготала так сильно, що її шия вперлася в гостре лезо.

— Збираєшся вбити мене, Афтоне? — задражнила Белла, спітнівши від затяжного сміху, та відмахнулася від нього. — Я вже вмираю, любчику.

Вільям примружився, кидонув ніж через кімнату та обійняв Беллу. Навколо тихо, так тихо. Майк подумав про те, як же сильно він любить батька, хоча понад усе на світі зневажає його та боїться.

— Не вмирай, — пробурмотів Вільям. — Я не зможу витримати ще один труп.

— Добре! — Белла підняла свій мізинець, силою зачепила його за мізинець Вілла, самотужки потрусивши ними вгору-вниз, і повторила: — Добре.

 

Під кінець дня Генрі разом з Кларою, яка хотіла зробити Вільяму сюрприз, повернулися до кампусу. Троє мешканців квартири розкинулися на землі, вказуючи на неіснуючі кольори (Вільям бачив лише фіолетовий і червоний та безперестанку голосно гиготів).

— Що, чорт забирай, відбувається? — тихо прошипів Генрі та почервонів до того самого кольору, який міг бачити Вільям. Ізабелла підвелася й обійняла його руками.

Вільям нахилився вперед і примружився на парочку, але замітивши Клару, він встав на коліна й соромливо втупився в неї. Вона підійшла до нього й обхопила його обличчя руками. Дівчина обурено звузила очі й дорікнула:

— Твої зіниці розширені — ти обдовбав мою Беллу?

— Так, мем, — він обійняв її ноги, притискаючи до себе. — Чи казав я тобі, яка ти розкішна, кохана? О, ти така, бляха, гарна, ходімо зі мною в спальню, люба.

— Фріце, коли ви всі встигли обдовбатися і під чим ви взагалі?

— Кислота, — відповів Майк. Весь його зір заплив фіолетовим. Його мати така чудова, а його дядько — найкраща людина в усьому світі. Він пустив сльозу від того, як сильно він їх любить. — Мені здається, минули роки.

— Шість годин! — поправила Белла.

Генрі простогнав, та все ж всміхнувся, коли Белла поблажливо на нього поглянула.

— Бачу, ми тепер няньки в цьому дитячому садочку, Кларо.

Клара знизала плечима та плюхнулась на диван. Вільям підповз до її колін, і коли його руки потяглися підняти спідницю, вона відштовхнула його на підлогу та схрестила ноги.

— Схоже, що так воно і є.

— Кохана, ти справжня лиходійка, — поскаржився Вільям, заповз на диван та поклав голову їй на коліна, водночас дивлячись на Генрі. Майк подумав, що він вовк, який хоче зжерти їх усіх у цій квартирі.

— Одну секунду! — подав голос Майк, бо захотів взяти ковдру та подушку. Він пішов до своєї спальні та зачинив двері, щоб перепочити.

Йому здалося, що ефект наркотиків поступово вщухає, хоча кольори все ще дуже яскраві, а звуки такі божественні, і його так люблять, і він може любити себе, бо, звичайно ж, він явно не тверезий, і він любить, і любить, і любить так сильно, от чорт, у нього досі галюцинації, тому що Вільям стоїть перед ним, але це тато, і він точнісінько такий, як у той день, коли він стрибнув перед машиною і врятував Майку життя.

Майк притис подушку до грудей як щит і підійшов ближче.

— Я любив тебе найбільше, — звинуватив він, тицяючи пальцем в обличчя батька, — і ти вчинив це зі мною. У мене тепер є друзі, второпав? І я буду добрим до себе.

Батько нахилив голову. Оскільки той несправжній, Майк міг говорити все, що завгодно, проте він мовчав, лиш нестримно хихикаючи. Голова й серце здавалися вщерть заповненими. Він міцно обійняв батька.

— Я справді думаю, що допомагаю тобі, тату. Ми обоє подобаємося один одному, розумієш? Ніяких. Більше. Бомб. Лише хоробрість.

Батько розтулив рота, щоб щось сказати, але за мить галюцинація зникла. Майк міг би вдати, що, можливо, його старий збирався сказати йому, як сильно його любить. Але Майку конче-конче потрібно почути ці слова, тому він повернувся у вітальню, де Вільям замінював платівку на програвачі. Він підійшов до нього та обійняв. Лавандова сорочка Вільяма цілком поглинула кімнату. Майк бачив лише фіолетовий колір, через що перехопило подих, але з нього вирвався легкий сміх:

— Ти мій найкращий друг.

Вільям здригнувся від несподіванки, але за мить також обійняв Майка і промовив:

— О, я в курсі, придурку.

Майк відчув себе тверезим, та все одно засміявся. Вільям теж захихотів, а незабаром до них приєдналася ще й Белла. Генрі з Кларою обмінялися роздратованими поглядами на трійку, яка стояла та гиготіла. Майк забув усе, що з ним коли-небудь траплялося. На думці було лиш те, що в нього нарешті з’явилися друзі. Він міг вдавати, що батько любить його, що він ніколи в житті не коїв з ним тих жахливих речей.

Він думав, що, можливо, Еван, Ліз та Шарлотта сидять зараз у сусідній кімнаті, і що Джеремі з миті на мить зайде у гості, але це, звичайно, неправда.

Він всього-на-всього під кайфом