Розділ 5: Майкл Афтон намагається вірити в Бога

Рано-вранці їх очікував похід до церкви. І Майкла, і Вільяма однаково дратувала думка просидіти на незручних твердих лавах більше двох годин, слухаючи ідеї, які вони вважали хибними і нікому не цікавими. Однак місіс Афтон наполягала. Вона навіть запропонувала старий Джонів одяг, щоб Майк виглядав бодай трохи презентабельно. Він вдягнувся у темно-сині штани з високою талією, білу сорочку з ґудзиками, яскраву лавандову краватку та коричневі туфлі. Майк усіма силами уникав свого відображення в дзеркалі, як і зазвичай. Йому здавалося, що він занадто схожий на батька.

Перед їхнім походом Вільям нашкрябав щось у журналі і поклав його до свого столу. Чимчикуючи з Майком дорогою до собору, він закотив очі:

― Терпіти не можу церкву, ― пожалівся Вільям. ― Я ні в що з цього не вірю.

― І я теж, ― Майк непохитно вірив у привидів ― тут без варіантів: він знав занадто багато ― але відмовлявся вірити в добре божество, яке завжди про нього піклується. Добрий Бог не дозволив би створити Фредді, не дозволив би Вільяму Афтону навіть народитися. ― Але, схоже, нам все одно треба йти, га?

― Угу. Не хочеться, щоб мати злилася, ― Майк не міг уявити, як Беатріс підвищує голос, але, можливо, її гнів вів до чогось ще страшнішого. ― А потім ми підемо поробимо щось веселе?

― Наприклад?

Вільям знизав плечима:

― Чим-небудь, крім молитви, ― Майк голосно засміявся у відповідь, а Вільям, немов гордий собою, посміхнувся.

 

Батьки Вільяма були на місці ще до їхнього приходу. Беатріс коротко їм махнула, щоб приєднувалися до них на лаві. Вільям роздратовано зітхнув, присідаючи поруч.

Священик розповідав якусь історію про добро після війни, і щоразу, коли він згадував про доброту і милосердя Бога, Майк і Вілл дружно в унісон закочували очі. Майк зрідка позирав на своїх дідуся і бабусю. Очі Джона майже весь час були заплющені, а обличчя залишалося розслабленим і спокійним на час перебування в церкві. Перед ним на підлозі лежала його тростина. Час від часу він бурмотів собі під ніс «Амінь», навіть коли священик не просив. Майк подумав, що, напевно, той молиться, аби в один день не потрапити в пекло, коли нарешті склеїть ласти.

«Видно, кожен Афтон у глибині душі не бажає піддаватися вічному прокляттю після їхньої смерті», ― подумав Майк.

Тим часом Беатріс безперервно краєм ока поглядала на Вільяма, сидячи з міцно складеними в замок руками. Жінка здригалася від кожного найменшого звуку. Коли її увага поверталася до священика в передній частині приміщення, Майк непомітно на неї блимав. Піднісши в молитві руки, рукава трохи засучилися, і юнак помітив синець на її зап’ясті.

Майку захотілося взяти Вільяма і відправити його далеко-далеко звідси, подалі від Афтонів. Це прізвище, без перебільшень, було прокляте.

Священик закликав усіх присутніх помолитися. Майк нахилив голову, заплющив очі й гірко зітхнув. Він не був здатен вірити в Бога, проте вірив у речі більші, ніж він сам. «Гей, дядьку Генрі», ― подумав він, збираючись із силами, щоб не розвалитися на друзки в цій церкві, яку вже зневажав, ― сподіваюся, ти зараз разом із Шарлоттою. Надіюся, у тебе все добре, де б ти не був, і що ніхто з вас більше не привид. Я дуже сподіваюся, що тато не повернеться. Не знаю, може, ти зараз дивишся мене, але я маю дуже прителепкувату ідею. Надіюся, що вона спрацює. Не певен, чи все вдасться. Хех, можливо, я в пеклі, і моїм останнім покаранням буде знання, що я ніколи не міг його врятувати, ― Майк примружився, косо дивлячись на Вільяма. Хлопчик ідеально його віддзеркалював, аж до нахилу голови та удаваної молитви. ― Але я хочу спробувати. Насправді, зараз він непоганий. Я його навіть розумію. Сподіваюся, ти не зненавидиш мене через це».

Можливо, якщо це дійсно минуле, я зможу зустрітися з тобою, дядьку Генрі. І зможу врятувати і тебе. Я зможу врятувати вас усіх. Я повинен спробувати, я повинен спробувати, я повинен, я повинен.

Зрештою, він вірить у мене.

На щастя, ранкова проповідь закінчилася. Майк повернувся лицем до Вільяма:

― Амінь, ― сказав він і хитро підморгнув. Вільям захихикав.

Зараз він справді звучав, як дитина.

 

― Мій улюблений предмет ― математика, а найгірший ― історія. Ці мертві старі люди, імена яких я повинен вчити на пам’ять. Фе.

― Мій, мабуть, образотворче мистецтво. А ще мені подобалися уроки фізкультури.

― Ти любиш вчитися, Майку?

― Е-е, та не дуже. Більше того, я не надто добре вчився, ― Елізабет завжди була схожа на тата: відмінно вчилася в школі й була ледь не найпопулярнішою шмаркачкою на шкільному подвір’ї. Еван теж достатньо вирізнявся розумом (він багато вчився, через те що зазвичай йому не було багато чим зайнятися). Майк вирішив, що оскільки він сильний, оскільки він виглядав, як тато, йому не обов’язково бути розумним. Зрештою, він Афтон, а Афтони народжені правити світом.

― Ну, я вважаю, що ти розумний, ― сказав Вільям. Майк тримав одну руку в кишені, граючись з фіолетовим зайчиком, а іншою тримав Вілла. Малий, можливо, був трохи застарий, щоб його видили за ручку, але він, здається, не заперечував.

― Дякую, друже, ― в роті було незвично пусто. Майку дуже не вистачало його улюбленої жуйки, тому він скреготів зубами між перекидуванням фразами з батьком. ― Гаразд, наступне запитання… ― він смикнувся, коли повз них проїхала машина. Сьогодні на вулиці було більш людно, ніж зазвичай, а машини роз’їздилися занадто швидко. ― Ким ти хочеш бути, коли виростеш?

― Високим.

Майк засміявся.

― Орім висоти. Я говорю про професію.

― Винахідником! ― хвилинку він щось обдумував. ― Я хочу мати багато грошей, щоб моя сім’я могла дозволити собі хороше укриття на випадок, якщо бомби повернуться, ― Майк уявив ще меншого Вільяма Афтона, який тулиться під землею, слухаючи бомбардування Лондона, гадаючи, де його батько (який ще не ходив з тростиною).

― Ну, якщо житимеш в Штатах, то тобі не прийдеться про це переживати.

― Це точно. Я хочу винаходити і все. Хочу робити великих лисиць та кроликів і змушувати людей посміхатися… Я лиш хочу робити те, що заспокоює мою голову.

― Твоїй голові після майстрування стає легше? ― Вільям кивнув. ― Тоді продовжуй. У тебе все буде добре, якщо робитимеш речі, від яких люди посміхаються.

― Ага. Я просто хочу майструвати речі і бути достойним, ― слова ошелешили Майка, і він майже перестав йти.

― Це… це дуже добре, Вілле. Справді, дуже добре, ― вони дісталися Заячої вулиці, 93. Автомобілі за ними гучно билися колесами об бруківку. ― Готовий йти додому?

― Ще пару хвилинок. Мені подобається така погода, ― хмари ось-ось готувалися вибухнути грозовим ливнем. ― Можна ти принесеш нам парасольку, щоб ми могли ще трохи посидіти?

― Звичайно, друже. Зараз повернуся, ― Майк скуйовдив Віллу волосся (він міг би уявити, що завжди був хорошим братом і що з Еваном все гаразд) і пішов всередину. Беатріс і Джон вже стояли там і чекали, ніби вміли телепортуватися, випередивши двох молодших Афтонів принаймні на кілька хвилин. ― Вітаю.

― Містере Сміт, ― буркнув Джон й покульгав до Майка. ― Нам потрібно поговорити.

― Ага? ― Майк взяв парасольку з вішалки й глянув на двері. ― Про що саме?

― Що, в біса, ти наговорив моєму синові?

Майк злякано захитав головою: 

― Я не знаю, що…

― Тепер він спить. А він не спить.

Майк знизав плечима.

― Він думав, що в його шафі живе чудовисько. Я показав йому, що того не існує. Це так погано?

― Мгм, ― Джон продовжив пильно на нього дивитися. Майк не розумів, у чому проблема, аж поки повільно не осягнув реальність: Джону подобалось, що Вільям боїться, так само, як Вільям любив бачити страх Майка. Налякати Евана було легко, а в Елізабет тато (епізодично) души не чув (улюблені діти йшли за схемою «Ліз > Еван > Майк», з великим розривом між другим і третім місцями). Через це Майк сильно боявся гніву батька, і татові до біса таке подобалось. Вочевидь, так від почувався великим, як Джон відчував себе великим, коли замахувався тростиною. ― Здається, прийшов час вам з’їхати, містере Сміт.

― Якого чорта ти…

― Не підвищуй на мене голос, хлопче, — гаркнув Джон. ― Ми дозволимо тобі залишитися лише на цю ніч. Я хочу, щоб ти покинув будинок до полудня понеділка.

Майк глянув на Беатріс, шукаючи підтримки, але вона нічого не промовила, дивлячись пустим поглядом у вікно. Хіба не її ідеєю було, щоб його найняв Джон? Майк посміхнувся і похитав головою:

― Ти гадки не маєш, що з ним робиш, чи не так? Що, твій старий теж тебе колошматив?

Обличчя Джона зморщилося в кривій насмішці:

― А знаєш що, га? Сьогодні ввечері. Пішов к чорту.

― Навзаєм, ― роздратовано кинув Майк, виходячи із дверей і грюкаючи ними за собою. ― Вілле, я…

Майк загальмував. Вільям стояв посеред вулиці і тицяв щось палицею. Відійшовши убік, щоб роздивитися з кращого ракурсу, Майк зрозумів, що на дорозі лежав мертвий кролик. Схоже, того збили зовсім недавно, задні лапи досі смикалися в конвульсіях. Вільям тицяв у груди й живіт бідолахи, поглинений цікавістю. Там, де Майк у такому ж віці вже б давно блював або тікав зі страху, побачивши таке видовище, Вільям (незважаючи на його ненависть до всього мертвого) був повністю прикутий увагою.

Майк з жахом спостерігав, як Вільям Афтон гладив кролика по голові. Далі його рука потягнулася до шиї, щоб здавити. Мерзенна посмішка розпливлася по обличчю маленької дитини, наче чорна липка нафта розливається по блакитній поверхні води…

― Вілле? ― Майк повільно видихнув. Незважаючи на його тихий голос, Вільям підняв погляд. Недавня посмішка зісковзнула з обличчя, немов самогубця, який стрибає з будівлі. ― Вілле.

Ось він, чоловік, який перерізає горлянки маленьким дітям заради розваги. Чоловік, який буде вбивати знову і знову, і знову. Чоловік, який б’є сина і веде своїх дітей на смерть. Чоловік, який знищує все, до чого торкається. Ось він, Вільям Афтон.

Господи, Майк був таким дурнем. Його не виправити. Немає порятунку для монстра. Він народився зламаним, а все інше — кожна усмішка, кожен жарт, кожне завіряння ― лиш циркова вистава. ― Вільяме, що в біса…

Вільям пролопотав щось у відповідь, але його голос перервав та заглушив автомобіль. Майк не був впевнений, що саме сказав малий, але воно нагадувало «вибач». А Вільям Афтон за все своє життя ніколи нікому ні за що не вибачався. Серце Майка знову на мить затріпотіло.

По вулиці неслася машина. Майка зірвався на біг, перш ніж встиг осягнути ситуацію. Очі Вільяма розширились. Майк відштовхнув його з дороги, але поштовху не вистачило для нього самого. Він лиш відпихнув Вільяма зі шляху.

Тіло Майка пронизав нестерпний біль. Відчуття нагадувало те, коли його вперше вбили Фантайм-аніматроніки. Автомобіль зупинився занадто пізно. Від удару його тіло крутнулося в повітрі. Голова стукнулася об жорстку бруківку, від чого в очах спалахнули червоні і чорні плями. Всі кістки боліли, ніби їх одночасно розривали сотні силачів. Хтось кликав його ім’я, але він ледве чув крізь агонію болю. Пара крихітних ручок почала його трясти. Він швидко заморгав, марно намагаючись зігнати мутну пелену з очей.

― Майку? ― хтось ― і не просто хтось, розумів він, а Вільям ― кричав. ― Майку, Майку, з тобою все гаразд?

Він хотів буркнути «все добре», але не мав на то сил. Руки трусились перед очима, вкриті червоними плямами. «От блять», ― які ж це мізерні слова, щоб думати таке перед смертю, але на інше він не був здатен.

― Мамо! Допоможіть! Тату, будь ласка, йому боляче! У нього кров!

― В… Вілле… ― прохрипів Майк і закашлявся. Все тіло зсудомило, від чого, у свою чергу, знову пройняло нестерпимим болем. ― Вілле…

― Майку?

― Об-біцяй…

― Майку, не думай про це зараз, тобі боляче…

― Обіцяй.

― Я… ― Вілл смикнув Майка за сорочку, намагаючись змусити підняти голову, але його руки були занадто малі, і йому просто не вистачало сили. ― Я об-біцяю, Майку.

Після того, що здавалося вічністю, пара сильних рук поклала Майка на ноші з обіцянкою, що, можливо, помирати не так вже й страшно. Напевно, йому просто доведеться повірити, що Вільям слідуватиме новим ідеалам. Однак на межі втрати свідомості завжди звучатиме голос Вільяма Афтона.

Один з майбутнього, з презирством засуджує свого сина: «Ти таке блядське розчарування, Майкле».

Один із сьогодення, з минулого, кричить: «Чому ти мене врятував? Майку, з тобою все гаразд? Будь ласка, Майку…»

Майк ще раз спробував на мить повірити в Бога, відчуваючи, як темрява поглинає його в свої міцні обійми. Він дійсно, дійсно дуже не хотів вмирати. Вперше за довгий час Майклу Афтону подобалося бути живим.