Розділ 15: Майкл Афтон ― п'яте колесо

Вільям не докладав додаткових зусиль, щоб добре виглядати для побачення, адже він вже добре виглядав. Генрі переймався через вид свого волосся в дзеркалі. І Майк, і Вільям намагалися запевнити друга, що з ним все гаразд, та Генрі не сприймав їхніх слів. Вільям заспокоював його, цілуючи в щоку, від чого Майк лиш хмурився.  

― Ви обоє серйозно збираєтеся на побачення з дівчатами й водночас один з одним? ― він очікував такої поведінки батька, але ж не від Генрі.

― Я не хочу її засмучувати, — несміливо відповів Генрі, сором’язливо червоніючи. ― Я помру, якщо підведу її. Та й… та й вона мені справді подобається.

― Не будь таким проклятим консерватором, Фріце, — буркнув Вільям. Хотілося б Майку сказати йому, що це буде типовим мисленням Америки протягом наступних восьми десятиліть.

― Ви брешете їм обом, ― Вони обидві закохаються у вас, а ви все одно будете їм зраджувати, навіть коли одружитесь.

― Можливо, це погана ідея… — почав Генрі, але Вільям кинув на нього кислий погляд.

― Коли мені дозволять вийти заміж за такого, як ти, Генрі, то так, це буде найжахливіша ідея у світі. А доти…

― Я веду до того, що ви взагалі ні з ким не повинні ходити на побачення, якщо обидва зустрічаєтеся один з одним.

― Я… одного дня я одружуся, Фріце, — зашаріло сказав Генрі. ― У мене… у мене буде сім’я, ― затим його очі засяяли. ― Я справді понад усе на світі хочу стати батьком.

Почувши це, Майку захотілося схопити Генрі, вивести з будівлі та зізнатися йому у правді, розповісти про Вільяма і Шарлотту, але він просто не міг. Йому так страшенно потрібен Генрі.

― Ну, у моєму разі, це мене занадто багато, щоб ходити на побачення, ― Вільям засміявся з власного зауваження, проводячи рукою по волоссю, розглядаючи себе в дзеркалі. Майк пильно спостерігав за ним. У сірих очах ховалось щось печальне, смуток, який він ніколи не розкриє близьким людям. Майк згадав дитячий щоденник батька: Одного дня я стану таким хорошим татом, яким цей мудак навіть уявити собі не може. ― Ти готовий?

Майк озвався з дивану:

― Ви двоє веселіться, — відмахнувся він рукою. Після того, як вони з Вільямом протверезіли, до нього знову повернулося гнітюче відчуття, що, можливо, все це вже сталося, і він нічого не змінює. Вільям навіть не скоїв нічого страшного! Він просто трохи придурок, от і все. Чому Майка не повернули в час, коли вбили Шарлотту, або до зниклих дітей? Саме тоді він мав би змогу змінити майбутнє. Він би роздробив вистрілом чортів батьків череп та врятував би стільки життів. Тут від Майка мало толку. Все, на що він здатен ― це подарувати батькові друга і туманно бавитися з тканиною простору і часу.

― Ти не підеш? — запитав Генрі.

― Що, як п’яте колесо?

Генрі знизав плечима. 

― Наче Белла та Клара наполягали, щоб ти був там.

Майк показав на свій убогий зовнішній вигляд.

― Ти справді хочеш, щоб я пішов з вами в такому прикиді?

― Господи, і знову мені доведеться рятувати ситуацію, — театрально забідкався Вільям і повів Майка до своєї спальні. Він перебрав шафу та дістав білу сорочку і, звісно ж, фіолетовий светр. Майку захотілося зблювати від одного лиш виду батькового фірмового кольору, і Вільям помітив його трепет. ― Звичайно, це не поношений одяг Емілі, тому не знаю, чи він тобі підійде, але, впевнений, ти якось викрутишся. Поміряєш їх, добре? Не затримуйся надто довго.

Він вийшов, дозволивши йому усамітнитися. Після кількох хвилин вагань Майк переодягнувся. Мусив визнати, виглядав і почувався він пристойно, однак, дивлячись на себе в дзеркало Вілла, бажання усміхатися геть не з’являлося. Він занадто схожий на тата. Як тато, до того, як убив Чарлі. Як тато, до того, як зарізати маленьких дітей. Як тато, коли він бив Майка.

Як і завжди, Майк відвернувся від дзеркала, уникаючи власного відображення. Розвернувшись, він помітив щоденник, акуратно заправлений під подушку на Вільямовому ліжку. Це безсоромне втручання у приватне життя, як і тоді, коли Майк заглядав у його щоденник дитинства, але в нього місія, він не міг дозволити своїй новій дружбі стати у нього на заваді. Якомога хутчіше і тихіше він підкрався до щоденника і погортав його вміст.
 

23 липня 1956 року

Вага – 79,1 кг.

Я прибув до Америки. Моє відбуття із Заячої вулиці важко назвати монументальним. Мати не попрощалась зі мною, а батько нетерпляче постукав тростиною об дверну раму. Якщо я повернуся додому через сімдесят років, то досі буде занадто рано.

Я хочу відчувати себе вільним. Я хочу втекти від них. Я не можу. Я можу звертати гори та перетинати океани, але вони завжди будуть там, чекатимуть на мене, як мій монстр у шафі.

Я ніколи не буду вільним, допоки він не помре.

 

1 серпня 1956 року

Вага – 79,8 кг.

У Junior’s працює дівчина. Вона впадає мені в очі, але не розмовляє зі мною. Дівча граційно рухається, вміє кричати на клієнтів. Вона досить чарівна. У мене вже є кілька побачень, тому поспішати нікуди, але я хотів би повести її, у цьому я впевнений.

Цікаво, яким чином вона зламана.
 

15 серпня 1956 року

Вага – 79,7 кг.

Я бачив одного хлопця в кампусі. Він тут не живе, проте я переконаний, що він навчатиметься разом зі мною. Він кремезний, та й вигляд його своєрідний навіть для американця. Гадки не маю чому, але я зациклений на ньому.

Він виглядає безпечним. Він виглядає зламаним.
 

17 серпня 1956 року

Вага – 79,4 кг.

Хлопець знову повернувся. Я простежив за ним. Здається, він теж інженер. Цікаво, що він створює, якщо вже на те пішло. Впевнений, це щось блискуче.

Мені потрібно знати про нього більше. Я хочу розкрити його і вивчити кожну частинку. Хочу відчути його дихання на моїй шкірі

стоп стоп стоп стоп чому моя голова змушує мене писати такі речі

він просто гарний, ось і все.

 

23 серпня 1956 року

Вага – 79,5 кг.

Я ЗНОВУ САМОТНІЙ . Тут до трясучки нудно. Ненавиджу це. Жодна людина не варта захоплення. Знову я наодинці з моїм гірким умом, найгіршим місцем, любий журнале.

У мене сьогодні був «епізод». Якби я розповів комусь про них, мене б зачинили, якнайдалі. На щастя, вони стаються лише після подій, які нагадують мені про ті часи — вихлопи автомобіля, гроза тощо. Бомби повернуться, мій мозок калічить мене. Чому? Навіщо мені ще один ворог?

Я хочу вбити всіх своїх ворогів, але не себе. Я ніколи не помру.

 

Наступний запис недатований, але, судячи з його розміщення, він йде відразу після останнього. Почерк нерівний, важко розбірливий.

МОНСТР У МОЇЙ ШАФІ ДОВІКУ ПЕРЕСЛІДУВАТИМЕ МЕНЕ, ВІН ЗАВЖДИ В МОЇХ ДУМКАХ, МІЙ ГІРКИЙ УМ.

Я ХОЧУ ВЗЯТИ НІЖ НА КУХНІ І ПРОВЕСТИ ЙОГО ПО ГОРЛУ КОЖНОЇ ЧОРТОВОЇ ЛЮДИНИ В ЦЬОМУ МАЛЕНЬКОМУ ГЛУХОМУ МІСТЕЧКУ

Я ХОЧУ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ І БИТИ ТАТА, ДОКИ ЙОГО КРОВ НЕ ВКРИЄ МОЇ РУКИ

блять, кров буде такою прекрасною

МЕНІ ПРОСТО ПОТРІБНО БРАТИ Я ПРОСТО ХОЧУ БРАТИ ВСЕ ЩО МОЖУ РОБИТИ ЦЕ БРАТИ ТА ВИПРАВЛЯТИ Я НЕ ДОЗВОЛЮ СВОЇМ РЕЧАМ ЗЛАМАТИСЯ

ЧОМУ ЛЮДИ МЕНЕ НЕ ЛЮБЯТЬ? ЯКБИ ВОНИ МЕНЕ ЛЮБИЛИ, Я Б НЕ ДОЗВОЛИВ ЇМ ЗЛАМАТИСЯ

Я ЇМ ПОКАЖУ

Я ЗЛАМАЮ ЇХ У ВІДПОВІДЬ

Менітакстрашно
 

25 серпня 1956 року

Вага – 79,9 кг.

Хлопець, Генрі, приходив на співбесіду щодо квартири. Звичайно, я сказав так. Якщо він тут, мені буде набагато легше за ним спостерігати. Він такий добрий, такий гарний, не можу дочекатися, щоб його виправити.

З ним напевне щось не так, раз він шукає моєї компанії

Що більш дивно, дівчина із закусочної — її звати Клара, яке гарне ім’я — прийшла до мене з хлопцем на ім’я Фріц. Фріц також житиме тут, дуже вже він мене забавляє. Він не виглядає надто метикуватим, але здається добрим. Він зацікавився мною, а це щонайменш означає, що він розсудливий. Проте він, схоже, мене боїться, і мені чомусь це до вподоби.

Але… але я дійсно вважаю, що ми могли б бути хорошими друзями.

Хіба це не буде чудово? Мати друга?
 

23 вересня 1956 року

Вага – 79,7 кг.

Нарешті Генрі там, де я хочу його бачити. Весь цей час він зводив мене з розуму, але тепер він мій. Неважливо, чи піде він на побачення з цією дівкою, тому що я вже в його голові. Навіть якщо вони одружаться, він буде моїм. Він завжди буде моїм.

Так виглядає кохання?

З іншого боку, зараз я в повному захваті від своєї ситуації. Фріц застукав нас, але поставився з розумінням. Звісно, я підозрював його уподобання, але добре, що він їх визнав. Вважаю, це робить нас ще більш схожими.

Я йому ніколи не скажу, але цей хлопець мені дуже подобається. Ми абсолютно однаковісінькі, за винятком того, що я набагато, набагато, набагато розумніший. У нього той самий блиск, така сама порожнеча, що й у мене.

ЯКЩО Я ЗМОЖУ ВИПРАВИТИ ФРІЦА, ТО, ПЕВНЕ, ЗМОЖУ ВИПРАВИТИ Й СЕБЕ
 

25 вересня 1956 року

Сьогодні у Фріца сталася панічна атака, і Господи, мені здається, я йому справді допоміг.

Боже мій, не думаю, що коли-небудь допомагав комусь у своєму житті.

Це було… приємно? Не знаю. Я ненавиджу не знати. Я розповів йому про свого уявного друга. Ніколи раніше нікому про нього не розповідав. Я так сумую за ним. Якби я тільки знав його ім’я. Одного дня я згадаю. Коли це справді матиме значення.

Фріц добрий. Фріц хороший. Ці дві речі викликали у мене немале захоплення, дізнавшись, що він когось убив. Я не випитував інформацію, але, Ісусе, я повинен знати, що це за відчуття. Я завжди хотів брати, а ВІН забрав. Він знає, що я відчуваю. Я нарешті знайшов когось, хто мене розуміє. Це було чудово, Фріце? Було чудово відняти чиєсь життя? Б’юся об заклад, ти відчував себе Богом. Б’юся об заклад, ти був такий безмежно щасливий.

ДУЖЕ, ДУЖЕ, ДУЖЕ ЦІКАВО, ЩО ФРІЦ СКАЗАВ: «ТИ ПОКИ ЩО НІКОГО НЕ ВБИВ». ПОКИ ЩО? ПОКИ ЩО! ВІН ЗНАЄ? НІ, НІ, ВІН ЦЕ НЕ ЗНАЄ, ВІН РОЗУМІЄ: Ф Р І Ц Р О З У М І Є М Е Н Е

Фріц вважає, що має бути героєм. Я дбаю про нього, але він лиш дурень. У цьому світі немає героїв. Якби так було, кожна паскуда, над якою знущались, була б врятована, жодна перелякана дитина не бачила б монстра у своїй шафі, і моя проклята голова не була б такою Г-І-Р-К-О-Ю.

Мені потрібно знати, що він відчував. Тоді, можливо, я теж цього досягну. Зрештою, Фріцу зійшло з рук.

У мене є Генрі. Я йду на побачення з Кларою. Я подружився з Фріцом.

Чорт, чи не рано святкувати, що зі мною відбувається щось хороше? Заяча вулиця здається такою далекою.

Єдине, що б зробило все кращим, це взяти ніж зі стільниці й перерізати його
 

Майк не встиг дочитати решту запису. Голова нудотно паморочилась, а живіт скрутило в тугий вузол. Він поспішно запхнув щоденник під подушку й важко видихнув.

― Фріце, — почувся Вільям за дверима, — ти йдеш?

― Так, так, вибач!

Майк дізнався кілька цінних речей, підглянувши в щоденник: Вільям одержимий Генрі, Вільяма приваблює Клара, Вільям має «епізоди», Вільям хоче виправити Майка і, звичайно, Вільяму Афтону потрібно вбити.

 

Вони підібрали дівчат, і тепер знаходилися на місцевому роледромі. Вільям лаявся під ніс, незграбно одягаючи на себе ролики. Клара злегка хихикала з його вигляду. 

— Ти ніколи не катався на роликах, Вільяме?

— Не можу сказати, що доводилось, — відповів він крізь зуби. Генрі та Ізабелла вже стояли на роледромі. Двоє незграбно спотикалися, але оскільки трималися за руки, то підтримували рівновагу одне одного. Обидва зашаріло червоніли. Майку стало так тепло на душі, дивлячись на них. Він ніколи не знав тітку Ізабеллу, але бачити її поруч з Генрі приносило неосяжне щастя.

От би у них був щасливий кінець.

Вільям заспокоївся, піднімаючись на роликах. 

— Не підеш, Фріце?

— Та я просто подивлюсь зі сторони.

— Як хочеш, — він незграбно — насупивши брови, Майк згадав, як батько ненавидить, коли він незграбний — повернувся до Клари та запропонував їй руку. — Дозвольте?

— О, ти тільки гальмуватимеш мене, Афтоне, — Клара, підкреслюючи свої слова, бездоганно покрутилася на роликах. Вона простягнула Вільяму руку та потягнула його на доріжку, досі червоніючи.

— Ну, якщо ти в процесі закохаєшся в мене, не кажи, що я не попереджав, — підморгнув він. Якби це виходило з чужих вуст, слова прозвучали б вкрай комічно. Майк зрозумів, чому мама закохалася в тата: він чарівний та добрий, гарний та високий, з акцентом і настільки впевнений у собі, що кожного разу, коли розмовляє з вами, ви відчуваєте себе переможцем (аж поки не опиняєтеся біля розбитого корита).

Він спостерігав, як батьки каталися по трасі. Вільям їхав повільніше черепахи, від чого Майк аж розсміявся. Приємно бачити, що батько в чомусь невмілий. Клара взяла його за руку і жестом вказала на ролики, кажучи відштовхуватися, а не підіймати ноги. Коли вона відпустила, щоб показати приклад, тато панічно замахав руками й інстинктивно потягнувся до неї. Дівчина засміялася, притискаючи його до себе. Нарешті парі вдалося їхати з рівною швидкістю.

Раптом Майк насупив брови. Зачекайте. Це не те, як має бути. Пам’ять туманна, але пам’ятав він ясно. Одного разу на День подяки мама розповідала йому про своє перше побачення з татом: «Він повів мене в кіно, а згодом ми пішли в закусочну». Побачення проходило жахливо. А потім офіціант впустив свою тарілку, і вони вдвох разом зайшлися сміятися над курйозом, після чого все пішло гладко.

Це ж побачення почалося гладко.

Зазвучала повільна пісня Рея Чарльза, і Клара пригорнулася до Вільяма. Коли вони проїхали повз, Майк підбадьорливо підняв йому догори великий палець, на що Вільям радо засяяв і підморгнув.

Майк хотів би, щоб побачення пройшло паскудно. Він хотів би, щоб батько був монстром, щоб він вже коїв жахіття, щоб був таким, яким він стане, щоб Майк міг легко його вбити.

майкнехочевбиватисвоготата навіть після того, що прочитав у щоденнику.

Майк споглядав, як Клара та Вільям придушили свій спільний смішок, коли хтось спотикнувся об свої ролики й приземлився на дупу. Двоє, мабуть, не розуміли, що кожен з них сміється, і коли повернулися одне до одного, обидва зашарілися.

Майк ненавидів це. Він ненавидів їх за те, що вони щасливі. Ненавидів їх за те, що вони нормальні зломлені люди. Ненавидів їх за те, що вони хороші зараз, і погані згодом — погані… згодом. Його очі загорілися іскрою, дивлячись, як батько впав на спину й цілеспрямовано потяг Клару разом за собою. Вони розплуталися, сміялися, червоніли.

Майка не відправили в минуле без причини. Ні, його відправили в 1948 рік, щоб дати Вільяму обіцянку, а тоді в 1956, щоб про неї йому нагадати. Головне, вважав він, що він тут зі значно більшої причини. Вільям скоїть щось погане. Вільям діятиме згідно зі своїми думками у щоденнику, і станеться щось, чому тільки Майк з його знанням майбутнього зможе запобігти.

Можливо, тато завжди буде хворим. Але він не завжди повинен бути вбивцею.

Чудово. Прекрасно! Майк може працювати з цим. Він мусить зупинити все, що має статися. Він повинен показати Вільяму, що той хворий, що йому може бути краще. Він має врятувати Евана, Ліз і Чарлі.

І, якщо повезе, Майк зможе врятувати й себе.

 

Вільям і Генрі пішли до вбиральні, а Белла захотіла купити солодку вату для компанії. 

— То, — запитав Майк, заковзуючи на диван поруч із Кларою, — як усе пройшло?

Клара плеснула в долоні й засяяла.

— На мій погляд, дуже, дуже добре. Таке відчуття, що він трохи садист: постійно сміявся з людей, які падали на роледромі. Але це було досить кумедно. Він доволі гарний та чарівний, і його сміх такий милий. Гадаю, воно має всі шанси кудись зайти. Дякую, Фріце, за те, що підсунув мене йому.

— Ну, мені не довелось докладати багато зусиль, — Майк глибоко вдихнув і нахилився ближче, понижуючи голос. — Скажи, будучи студентом-медиком, що ти знаєш про людський мозок?

— Гм, ну, не прямо тонну, але я вивчала основи психіки.

— Яка є терапія в наш час?

Клара закотила очі й пирхнула. 

— Її не існує. Будь-кого, хто злетів з котушок, замикають у дурдомі та відправляють на електрошокову терапію. Чому питаєш, Фріце? У тебе все добре?

 — Та це не мені, це…

— Це він, чи не так? — Майк був вражений її висновком, але вона лиш знизала плечима. — Я помітила його в закусочній. Це маленькі деталі, знаєш. Здається, одного разу я бачила, як його почало розчіплювати. Я добре помічаю такі дрібниці. Фріце, чесно кажучи, у нас немає назв для речей, щоб описати, що з людьми не так. Їх просто називають божевільними. Але я знаю, що вони не божевільні. Я бачила це в родині та просто в людях. Ти думаєш, що він хворий? Нічого страшного. Я цілитель. Я допоможу.

— Це не твоя робота виправляти його, — лицемірно заперечив він.

Дівчина знизала плечима.

— Вся наша робота — допомагати одне одному.

Майк втупився в неї. Він ніколи раніше не думав про те, що всі повинні допомагати одне одному. То… вони мені теж допоможуть?

Чи дійсно Вільям має це на увазі, кажучи, що хоче мене виправити?

Незабаром Генрі, Вільям і Белла з’юрбилися коло столу. Белла піднесла солодку вату, і вони з Кларою почали відривати від неї шматочки.

— Знаєш, — зауважила Белла, показуючи спочатку на Вільяма, потім на Майка, — ви двоє практично близнюки.

— Хто? Я і Сміт?

— Ага, — Белла і Клара захихикали. — Ви випадково не давно розлучені при народженні брати?

— Що ти верзеш? — Вільям повернувся до Майка за підтримкою. — Ми нічим не схожі.

Навіть Генрі не втримався та засміявся.   

— Та годі, Вілле, це правда. Очі й волосся різні, але, начебто, в усьому іншому так, ви близнюки.

— Ні. Ми абсолютно різні.

— Я не бачу схожостей, — сказав Майк, аби всіх збісити.

— Ой, та ну, — Клара схопила металевий тримач для серветок і посвітила відображенням у бік Майка та Вільяма, щоб вони могли себе роздивитися. — Ідентичні.

— Ви всі, певно, сліпі, — відповів Вільям. Здається, він був начисто впевнений, що він і Майк не мають нічого спільного у зовнішності.

— Справді, коли ваш день народження? Це має бути один і той самий день, — з викликом у голосі запитала Белла.

Перш ніж Майк встиг відповісти, Вільям знизав плечима і закинув собі в рот солодку вату.

— Дев’яте вересня.

— Вересня? — одночасно вигукнули Клара й Генрі, а затим блондин додав: — Вілле, ти ніколи мені цього не казав.

Вільям знизав плечима.

— Я не святкую свій день народження.

— Хуйня, — заперечила Клара, і Вільям захихикав з її грубої мови. — Відтепер святкуєш. Що ти любиш робити? У нас ще є кілька годин до кінця дня. Дуже запізнілий день народження у тебе буде.

Майк очікував, що батько відповість «вбивства» у ролі хобі, але замість цього Вільям безтурботно знизав плечима.

— Мені подобається майструвати.

— Щось нормальне, — нахмурилась Клара, і Вільям примружив на неї очі.

— Майстрування цілком нормальне заняття. Генрі майструє.

— А ще Генрі любить ходити до церкви, садівництво й гру в бейсбол, — парирувала Белла. — Тобі потрібне хобі чи два.

— Що ж. Не знав, що моє занудство виявиться для мене великим відкриттям, — Вільям посміявся над власним жартом. — Я не знаю, серйозно. Я… я, мабуть, люблю їздити. Так. Ми можемо покататися.

— О, Белло, відвезімо їх до нас біля каменоломні. Як щодо цього? — Клара пустотливо усміхнулася і забарабанила пальцями по столу. Вона чекала дозволу від Вільяма. Незабаром його плечі обвисли, і він жестом передав їй повноваження керівника вечором. — Блискуче. Збісо блискуче.

— Жахливий акцент.

— Цілком. Зо воше здоров’є, — Майк стримав сміх, коли Вільям повільно перевів на нього погляд. — Боже, бережи королеву і тому подібне.

— Це, мабуть, найгірший вечір у моєму житті.

Попри слова, Вільям усміхнувся і засміявся разом із Кларою. Белла і Генрі дивилися одне на одного, поки ділились солодкою ватою. Вони просто виглядали такими, якими були насправді, — дітьми. Нікому, крім Майка, і на думку не спаде, що незабаром через студента в фіолетовому вбранні за цим столиком всі вони будуть мертві.

Ніхто ніколи не подивиться на Вільяма і не здогадається, що він записав свої майбутні дії на папері. Відтак Майк поклявся зробити з нього людину, яка ніколи не опуститься до описаного у щоденнику.

Тому що Майк не хотів просто врятувати тата, щоб вберегти свою сім’ю. Він хотів врятувати друга. Майк дещо ненавидів батька за те, що той став його другом. Проте злість до нього не була здатна розгорітися занадто палко. Він міг боятися його й остерігатися, але вони завжди залишатимуться там, сидітимуть накурені на підлозі, геть однаковісінькі.