Повернутись до головної сторінки фанфіку: Його імперія праху

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Стояла середина жовтня. Вільям покинув ходити на побачення з випадковими дівчатами, і тепер він та Клара повсякчас миготіли десь у полі зору. Цього дня Генрі допомагав з продовольством своєї церкви, залишивши Вільяма і Майка наодинці. Клара мала прийти на вечір, вочевидь, щоб дати Вільяму урок танців.

Що важливо, надворі сильно гриміло.

— Я піду погуляю на ніч, — запропонував Майк, але Вільям відмахнувся.

— Ти бачив, як на вулиці ллє. Просто сиди у своїй кімнаті. Однак не можу обіцяти, що ми поводитимемося тихо, — він підморгнув, і від цього Майку захотілося зблювати. Вільям закотив очі. — Ти такий чортів ханжа, ти це знаєш?

Мені так страшенно шкода, що я не хочу слухати, як мої батьки цим займаються.

— Я задушу себе подушкою.

— Блискуче.

З моменту їхньої розмови в майстерні Вільям вивчав Майка навіть ревніше, ніж зазвичай, ніби чекав, коли він послизнеться на брехні та розкриє свою справжню сутність. Він абсолютно має рацію, просто помиляється у тому, яка істина може перед ним відкритися.

Вільям підстрибнув від тріскучого розкоту грому та порожевів, хоча Майк ніяк не знущався з нього і не тикав йому в це. Еван страшенно боявся грому, коли вони були маленькими, тому Майк навіть співчував.

— Тобі варто засунути штори, — запропонував він.

— Це лише погіршить ситуацію, — сказав Вільям, але не пояснив, чому. — Клара може запізнитися. Мені краще просто піти до неї додому, — але Клара відмовилася, сказавши, що квартира занадто мала, щоб у ній можна було вчитися танцям. — Я піду підготуюсь. По-моєму, я вже звик до мого надламаного зуба. Додає характеру.

«Як лев», — подумав Майк, але кивнув. Він вирішив, що йому варто постаратися заснути раніше, і тоді, можливо, до нього не долітатимуть непристойні звуки майбутніх чоловіка і дружини.

Він попрямував до своєї кімнати, малюючи у блокноті (то був малюнок ведмедя та кролика: кролик стояв на голові більшого ссавця, стрибав угору й намагався схопити вулик для свого супутника). Грім пролунав так голосно, що навіть у Майка всередині все зжалося.

І тоді він почув, що у квартирі щось затріщало. Майк зірвався з ліжка й огледів вітальню та ванну кімнату. Нічого. Він постукав у Вільямові двері. 

— Вілле? Ти там? — відповіді не почулося, тому Майк відчинив двері.

Лайно. Дзеркало впало на землю. Вільям смикав себе за волосся, його тіло реагувало на кожен гуркіт грому. Зустрівшись з Майком поглядом, він позадкував до стіни. Вільям нахилився і схопив шматок скла, який попався під руку, спрямовуючи його на Майка, ніби він збирався заподіяти йому шкоди.

— Не підходь до мене! — наказав він. Скло врізалося в шкіру, і по його долоні закапала кров.

— Вілле, — Майк невинно підняв руки. — Що відбувається?

Грім зарокотав сильніше, ніби атакуючи саму квартиру, і Вільям здригнувся. Майк нахмурив брови й пригадав щоденник: «У мене сьогодні був «епізод». Якби я розповів комусь про них, мене б зачинили, якнайдалі. На щастя, вони стаються лише після подій, які нагадують мені про ті часи — вихлопи автомобіля, гроза тощо».

— Гей, все гаразд, — Вільям трусився тілом, трусив головою, його всього трясло. Схоже, він нарешті усвідомив, що від скла у нього тече кров, бо послабив хватку, і уламок впав на підлогу. Він поглянув на свою долоню, широко розплющивши очі, і випустив тихе скиглення. Вільям провів рукою по обличчю та сповз по стіні, досі хитаючи головою, бурмочучи собі під ніс.

— Бомби, — промимрив він з пустими очима, — мені потрібно достатньо грошей на укриття, від бомб.

— Я візьму рушник, добре? Щоб кров…

— Не треба, — Вільям не дивився на Майка, коли розмовляв з ним. — Він сказав мені бути сміливим, мені потрібно бути сміливим, сміливим, сміливим… Я ніколи не був сміливим, я не сміливий, Фріце, бомби повертаються…

— Тут нема бомб. Я обіцяю.

— Вони завжди повертаються; вони завжди так роблять.

Майк занадто хвилювався залишати Вільяма самого навіть на мить, тому він скинув свою куртку і став на коліна біля батька там, де не було скла.

— Я обгорну твою руку, добре?

— Стій! Не чіпай мене!

— Добре! Добре, не буду, обіцяю. Можна мені сісти поруч? — після кількох хвилин роздумів Вільям хитко кивнув. Майк опустився поряд з ним, не торкаючись, дивлячись, як кров стікає на підлогу. — Тобі не заважає кров?

— Мені подобається кров, — сказав він, ніби якийсь лялькар взяв його під контроль. — Якщо мені боляче, значить, я живий. Значить бомби мене не накрили, — він перевів погляд на Майка. — Вони не кровоточать, знаєш. Вони просто розриваються на шматки.

Тато ніколи не ридав під час грози.

Але він довше стискав маму за руку. Він залишався у своєму кабінеті більшу частину ночі. Він тримався за Ліззі міцніше.

Мати твою за вухо, тато завжди тікав від бомб, чи не так?

— Ти не можеш втратити занадто багато крові, Вілле. Це погано відзначиться на тобі.

— Це добре. Бути живим — це добре, — однак він не переставав тремтіти. Якби він був кимось іншим, Майк знав, що він би плакав. — Ми сиділи в укритті цілими днями, іноді тільки мама та я. Одного разу я вийшов, і там… було тіло, це мій перший спогад. Обличчя було настільки спотворене, що навіть не можна було зрозуміти, чоловік це чи жінка, чи, може, щось середнє. Це був просто труп. Це все, чим ми є. Ми просто трупи.

— Ми не трупи. Трупи не кровоточать, правда? У них немає серцебиття. Вони не плачуть…

— Я не плачу. Я не маю серцебиття. Мені потрібно забрати чиєсь серце і зробити його своїм.

У Майка закалатало в грудях. Тато бере, щоб повернути свою сім’ю до життя. Тато бере, бо йому треба вбивати. Тато бере, тому що це єдина мить, коли він відчуває себе живим.

— Коли ще ти почуваєшся живим, Вілле?

— Коли… — він різко вдихнув. — Коли майструю. Створюю речі. Коли… коли я тримаю Генрі, і… і я його роздягаю, і він називає мене… він називає мене красивим. Коли Клара дивиться на мене так, наче я… наче я бажаний. Коли… — він ковтнув. — Коли ти вчиш мене плавати, — Вільям притис долоні до голови і почав бити ними по скронях.

— Гей! Гей, припини це, — Майк схопив його за зап’ястя і відтягнув їх від скронь. Вільяма продовжувало судомити від кожного удару грому.

— Я тону, — Вільям дихав так, ніби насправді захлинався, — я тону, я завжди тону… одного разу, одного разу вибухнула бомба, і вода затекла в укриття, і ми ледь не потонули, і вона не навчила мене плавати, і я мало не втопився в Темзі, я завжди тону.

Тато теж тонув.

— Я теж, Вілле.

— Ні, ні, у тебе є люди, які можуть тебе витягнути, — у мене нема, у мене нема…

— Генрі витягне. Клара витягне, — Майк ковтнув. — Я витягну. Я тебе тримаю. Я навчив тебе плавати, правда? — Вільям нерішуче кивнув. — Добре. Все добре. Тут нема бомб, Вілле.

— Завжди будуть бомби, бомби, б… речі, які намагаються мене вбити. Ти кажеш, що я не можу, але я повинен. Я не знаю, як інакше. Я вб’ю будь-кого, я повинен, я помру одного дня, і я не можу цього витримати. Я не хочу вмирати, Фріце, я не можу, я повинен бути сміливим, він сказав мені, але я не можу. Ніхто мене не любить, тому я не можу…

— Вони тебе люблять. Обіцяю.

— Але ти — ні, а ти мій… — Вільям щільно стулив губи, та перш ніж Майк встиг запитати, що він має на увазі, вгорі прогуркотав грім, і Вільям закричав. Він відірвав руки від Майка та приклав їх назад до скронь. Його голова була вся в крові.

— Припини це робити…

— Прошу, не бий мене, — благав Вільям. — Будь ласка, не дай мені потонути.

У Майка забракло подиху. Він ніколи не бачив батька таким слабким, таким людяним. Він не був певен, що таке взагалі могло статися. Можливо, минуле — це сон, адже Вільям Афтон ніколи б не показав таку очевидну слабкість перед кимось, навіть перед Генрі. 

— Ти не тонеш. Ну ж бо. Розкажи, як ти плаваєш.

— Ти… ти гребеш ногами, гребеш у такт і тримаєш голову над водою. Тримаєш над водою.

— Добре. Молодець.

Вільям подивився на нього з таким розпачем, що його очі заледве набули кольору, вкрапленого страхом та людяністю. Через мить він кивнув головою та опустив плечі. Зробивши рух, у який Майк не міг змусити себе повірити, Вільям підняв закривавлену руку й жалібно запитав:

— Ти допоможеш мені, Фріце? — вражений до глибини душі, Майк кивнув, обмотав батькову руку курткою і щільно зав’язав. — Я знаю, що ти хочеш померти. Я бачив тебе під водою. Ти майже розтулив рота. Ти сказав мені, що раніше намагався померти, — Майк завмер. — Я вб’ю твого батька за те, що він зробив це з тобою, Фріце.

— Я… Гаразд, Вільяме.

Грім невблаганно заревів. Вільям здригнувся і, роблячи черговий рух, у який важко повірити, приклав голову до грудей Майка.

— Можна розповісти тобі секрет?

— Продовжуй.

Вільямів голос перейшов на шепіт:

— Мені здається, що мій уявний друг був справжнім, і він попросив мене дати обіцянку, але я забув. Я забув обіцянку, Фріце. Я переслідував її все своє життя, відколи він зник. Найбільший мій страх — це виявити, що я порушив її.

Будь достойним. Будь достойним. Будь достойним. Чи розкрити Майку правду? Чи сказати Вільяму про його обіцянку, що він її ще не порушив? Чи варто… Вільям знову скрикнув, хапаючи повітря. 

— Я такий жалюгідний; я не хотів, щоб хтось знайшов мене в такому стані.

— Гей, ти допоміг мені з моїм. Я допоможу тобі з твоїм. Хочеш, щоб я поговорив про інші речі? — Вільям швидко кивнув. — Добре, добре… отже… я зустрів Джеремі, коли мені було п’ятнадцять. Знаєш, він був дуже впевнений у собі. Мав це брудно-русяве волосся, яке він відкидав назад. Скейтер і любитель покурити. Мені здається, що мій батько зневажав його, але не за це, а тому що я проводив з ним час. Ми слухали музику в його підвалі й кайфували. Він хотів бути вчителем, гадаю. Він казав, що ніколи не мав жодних прагнень, але він був дуже розумним. Знав механіку і таке інше. Він був великою людиною. Він… він був моїм єдиним справжнім другом за все моє життя, доки… — Майк ковтнув й усміхнувся. — Доки я не зустрів тебе, Генрі, Клару та Беллу. Доки я не знайшов вас, народе. 

Вільям кивнув, досі спираючись на груди Майка.

— Він… він був упевнений? Що з ним сталось?

— Я… стався нещасний випадок.

— Навколо тебе трапляється багато нещасних випадків. Мені шкода, — чути, як батько вибачається за те, до чого немає ніякого відношення, досі потрясало Майка. — Мені здається, що я закоханий у Генрі.

Ти не закоханий. Ти одержимий ним.

— Справді?

— З першого погляду, крихту. Знаю, що поводився жорстоко, але я раніше вже згадував, що не знаю, як відповідати на доброту. Він такий гарний, і він такий безкорисливий. Він подивився на мене одного разу і сказав: «Коли дивлюся на тебе, мені здається, що я бачу Рай», — ну Ісусе, як я міг не закохатися після цього? Завдяки йому я відчуваю себе так по-людськи. Він змушує мене думати, що я не потраплю до пекла, якби воно існувало. А Клара, вона, вона, вона така чудова та кмітлива, і я просто хочу, щоб вона навчила мене танцювати. Я хочу зробити для них більше. Я хочу вбити за них. Я хочу вбити за всіх вас, будь-кого, хто відбере у нас, бо вони відберуть, світ лише забирає, забирає і намагається змусити нас потонути, і чому бомби не зникають, чому вони змушують мій ум почуватися так, сука, гірко, навіщо я тобі все це кажу, ти думаєш, що я клятий монстр…

— Вільяме, вдихни.

Він послухався. Вдих неповний і тремтливий, але він є.

— Ти не монстр, якщо сам не вирішиш бути ним.  

— Це все, що мені повсякчас казали: що я можу бути тільки ним.

— Ну, а я кажу тобі інше. Я знаю, що ти хочеш брати понад усе на світі, але ти повинен думати про людей, в яких забираєш.

— Мені байдуже до них. Плювати. Я дбаю тільки про вас. Всі інші можуть згоріти, мені все одно.

Майк не міг рухатися далі, поки тато такий. Натомість він ретельно підібрав слова:

— Ти хочеш бути бомбами для когось іншого, Вільяме? — його друг нарешті затих, не в змозі відповісти.

Тоді він жалюгідно всміхнувся: 

— Ти допомагаєш мені лише тому, що боїшся мене.

— Ти допомагаєш мені лише, щоб допомогти собі, — м’яко заперечив Майк.

Грім почав стихати, лише дощ стукотів у вікно.

— Мені неприємно визнавати, що мій мозок — лячне місце, навіть для мене, Фріце, — Вільям відкинув голову до стінки. — Гадаю, вони не люблять допомагати людям з їхніми головами. 

— Не люблять. Вілле, я… ти маєш рацію. Ми дуже схожі. Ми обоє тонемо. Ми обидва хочемо вбити нашого старого. Ми двоє хворі. Хоча все ж, думаю, ми можемо стати краще. Ми повинні. Якщо ми цього не зробимо, то… тоді люди загинуть. Тоді бомби повернуться.

— Бомби… Фріце, я не думаю, що коли-небудь зможу позбутися цієї частини мене… — у двері постукали. Вільям перелякався, а потім застогнав собі в долоні. — Блять, не думав, що вона буде тут до цього часу. Фріце, ти повинен її випроводити…

— Я вже. Не торкайтеся скла, добре? — Майк пробрався до вхідних дверей та привітав Клару Капуто, яка злегка потрапила під дощ (це було видно по тому, як вона викручувала парасольку). — Кларо…

— Слухай, я принесла кілька платівок, у нього має бути програвач, — вона показала на свій рюкзак, — і я думаю, що це буде… Фріце, щось не так? Ти виглядаєш так, ніби побачив привида.

— Він… — Майк зітхнув. У нього не вистачало сил ще й брехати. — Пам’ятаєш, як я розповідав тобі про його голову? У нього був епізод…

Клара, не витрачаючи часу, сунула свою сумку в руки Майка і зайшла в кімнату, наче була власницею приміщення. Майк спробував схопити її зап’ястя та потягнути назад, але вона надто прудко дісталась до Вільямових дверей. Майк простогнав, зачинив за собою двері та пішов слідом.

Вільям здавався пригніченим, не в змозі за мить створити собі образ, коли Клара присіла до його рівня, її спідниця простяглася по підлозі. Вона взяла його за руку й осудливо цокнула.

— Так не піде. Фріце, у тебе десь тут є аптечка? Дай мені бинти, — Майк послухався, коротко віддавши їй честь, ніби вона генерал, і занишпорив у шафі під раковиною, поки не знайшов аптечку. Він передав її Кларі та підійшов до ліжка.

— Неприємна рана, еге ж? — Клара зняла куртку, обстежуючи закривавлену руку Вілла. — Нічого. Я бачила і гірше, — ну, лише в підручниках, та все ж. Тут не так вже й погано.

— Кларо… — почав Вільям, його голос став вельми низьким, але Клара шикнула на нього.

— Фріце, візьми мітлу та совок, добре? Якщо у вас немає, знайди шматок картону і замети у нього. Ми миттю впораємося; не хвилюйся, Вілле.

Майк зробив, як йому сказали, але перш ніж знову ввійти до кімнати, він підслухав розмову:  

— Тобі слід піти. Ти застала мене в жахливому стані.

— Все добре…

— Ні, це не так. Ти не маєш бачити мене таким.

— Знаєш, хлопці та їхні дівчата повинні бути відвертими одні з одними.

— Хлопець?

— Не будь ганчіркою, Афтоне. Я подумала, у нас уже все стабільно, — Вілл випустив маленький смішок. — Чи ти гадаєш, я б зробила це для кого завгодно?

— Так, припускаю, що так.

— Гмф. Ну гаразд, ти, мабуть, маєш рацію, але ми це ніколи не дізнаємося, правда? Дивись, тепер твоїй руці краще, — Майк дозволив собі увійти, мовчки прибираючи скло, відсуваючи розбиту раму дзеркала до стіни. — Відповідай мені на запитання чесно, Вільяме: ти відчуваєш, що не можеш дихати, так? — Вільям кивнув. — Добре. Відверто кажучи, у них небагато знань про це в цій галузі, але, на твоє щастя, я маю неабияку частку досвіду з подібними речами, — Клара сіла поруч із ним на підлозі. — Давай зараз зосередимося на наших відчуттях, гаразд? Тоді, якщо ти добре поводитимешся, я покажу тобі, як танцювати.

Вільям пасивно виконував те, що йому кажуть. Дивно бачити, як мама керує ситуацією, а не навпаки. Майк гадав, що було б, якби її бабуся ніколи не померла, якби Вільям не підібрав її розбиті уламки й не розвернув їх так, як він забажає, а не так, як вони мали б бути.

Майк подумав, що міг би мати справді хорошу маму, якби нічого з цього не сталося. Він не може повністю зупинити саму смерть, принаймні не природну, тому прабабуся завжди вмиратиме. Цьому не запобігти.

Клара та Вільям по черзі називали речі, які вони могли побачити, торкнути, відчути на смак, понюхати, почути (грім згадали лише один раз), а коли у них закінчилося те, що можна згадати, вони просто балакали про дім, роботу та коледж. Врешті-решт, Вільям поклав голову їй на плече, рівномірно дихаючи.

Він виглядав набагато молодшим — ні, не молодшим; він просто виглядав на свій чортів вік.

На мить Майк став своїм татом: він подумав, що якщо хтось скривдить Вільяма і зробить його таким, яким він є, він точно його прикінчить.

Вільям досі хоче вбити. Він досі боїться смерті. Він все ще думає, що бомби повернуться. Але Майк усвідомив, що завдяки його власному втручанню мама витягла тата з його панічної атаки, аніматронні костюми будуть безпечнішими, а Вільям Афтон вміє плавати. У Вільяма Афтона є друг, а Майкл Афтон хоче жити, хоча б трохи.

Клара ввімкнула одну зі своїх платівок, — стару італійську співачку, яку її бабуся знала особисто, як вона стверджувала, — і Майк пішов до себе в спальню, залишаючи двері злегка відчиненими у разі, якщо трапиться щось погане.

Однак нічого не сталося. Клара вела Вільяма по вітальні, поклавши одну його руку на свою, а іншу — собі на стегно; її ж долоня влаштувалася у нього на плечі. Дівчина гойдала їх обох туди-сюди, показуючи йому, коли її опустити, коли відступити, а коли підійти ближче. Зрештою, вона просто притулилася до нього, а його голова лягла на її маківку, і вони поволі колисалися взад-вперед. Та сама пісня грала знову й знову. 

— Дякую, — пробурмотів Вільям у її волосся, його перев’язана рука стискала її долоню. Клара кивнула та поцілувала його в щоку, а він слідом нахилив її підборіддя і поцілував у губи. Вони ще довго ось так стояли, так що Майку довелося відвести погляд.  

Це зовсім не те, коли тато сказав мамі, що виправить її.

Замість контролю, це був вальс крізь грозу, і сам того не усвідомлюючи, Майк намалював у своєму альбомі танцівницю з лагідними, добрими очима.

Дещо садистично, він подумав: приємно мати когось, разом з ким можна тонути. Він поглянув на жінку, яка буде його матір’ю, і вона засміялася, коли Вільям дрібку заплутався та спіткнувся у нових танцювальних рухах. А ще краще мати когось, хто вихопить тебе з-під хвиль і поверне до життя.

    Ставлення автора до критики: Позитивне