Розділ 11: Генрі Емілі теж брехали

― Майкі, — Шарлотта і він грали в баскетбол коло будинку дядька Генрі, — у тебе все добре?

Чарлі, мабуть, єдина людина, якій було не все одно на Майка протягом усього горя. Мама остаточно впала в повну апатію, монотонно прибираючи будинок, наче була одним із татових аніматроніків. Вона готувала на автоматі, їла лише тому, що умовляв чоловік. По ночах програвач крутив платівку, ніби тато намагався пробудити в ній життя, однак вона лишень сиділа і витріщалася в пустоту.

Набагато пізніше Майк зрозуміє, що він, можливо, зломив свою матір навіть гірше, ніж батько.

Ліз теж віддалилася. Через свої гріхи він втратив єдиного союзника в домі. Але ж це дійсно заслужено. У школі однокласники цуралися від нього, шепталися під ніс про Фредді, про укус, про те, який Майкл Афтон вбивця, і як вони страшенно переживають за сім’ю Афтонів.

Проте Шарлотта, здавалося, все розуміла. Вона була ледь не єдиним його другом і союзником у світі. Ніколи не згадувала про укус, і ніколи не говорила про Евана. Дівчинка дозволяла Майку сидіти на ґанку, класти голову їй на плече й ридати, горюючи за молодшим братом, за яким він не мав права сумувати.

Майк знизав плечима. Минуло кілька тижнів після того проклятого дня, а батьковому гніву не було видно кінця краю. Іноді Майку здавалося, що його старий з ранку до вечора проводив дні в майстерні, вщерть поглинений вигадуванням нових форм психологічних тортур, які навіть ФБР визнало б збоченими.

― Ти знаєш, — пробурмотів Майк, піджавши коліна та кидаючи баскетбольного м’яча Чарлі. Враз його очі загорілися, забачивши, як машина дядька Генрі заїхала на під’їзд. Шарлотта щасливо підскочила з місця і кинулася до батька, стрибнувши в його обійми.

Вся Майкова сутність палала від ревнощів, спостерігаючи, як чоловік поцілував Чарлі у чоло, похвалив її та міцно обійняв, ніби вона могла від нього вислизнути.

Іноді Майк ненавидів дядька Генрі (тому що часом Майк нічого не міг вдіяти, окрім як ненавидіти). Ненавидів за те, що він змушував тата усміхатися, за те, що так любив свою дочку, за те, що був золотим стандартом Гаррікейну.

Але більше за все Майк ненавидів дядька Генрі за те, що він не був йому рідним батьком, за те, що не любив його так, як мав би любити.

― Майку! — гукнув дядько Генрі, опустивши Чарлі на тротуар і підійшовши до свого племінника. Майк вичавив усмішку і помахав у відповідь. Зі свого боку чоловік поліз у кишеню й витяг невеличку коробочку. ― Це тобі, синку.

― Ч-чесно?

― Чесно-пречесно, ― дядько Генрі присів навпочіпки на рівень Майка і тепло усміхнувся, тепло, як тато ніколи не вмів. Батько, мабуть, запрограмований на холод. Навіть руки в нього завше крижані. Подекуди Майку здавалося, що той ― ходячий труп, приречений ніколи не знати спокою (згодом він дізнається, наскільки тоді мав рацію).

Майк невпевнено відкрив коробку. Усередині лежав набір дорогих кольорових олівців. 

― Ти… ти справді дістав їх для мене? — тихо спитав Майк, на очі навернулися сльози.

Дядько Генрі лагідно посміхнувся і поклав руки йому на плечі. 

― Майкле, послухай, — він продовжував усміхатися, навіть коли хлопець заплакав. ― Мені шкода, що мене не було поруч так часто, як мало б бути. Я й уявити не можу, що ти переживаєш. То була не твоя провина, добре? Ти зробив щось погане, але не ти змусив Фреда так захлопнути голову. У будь-якому разі, я мав би перевірити його тим вечором і переконатися, що всі схеми справні. Це не твоя провина, гаразд?

― У тата щодо цього інша думка, — зізнався Майк, перш ніж встиг замовкнути. Його щоки налилися фарбою, і він ухилився від погляду дядька Генрі.

Чоловік геть розгубився.  

― Що ти хочеш цим сказати, Майкле? Все добре. Ти можеш все мені розповісти, і, якщо хочеш, це буде нашою таємницею.

― Нічого страшного, дядьку Генрі.

― Майкле, все гаразд…

― Нічого страшного! — викрикнув Майк. Він нагнувся підняти кольорові олівці, і його рукави опустилися до ліктів. Дядько Генрі поквапно потягнувся до Майкового зап’ястя й перевернув руку, виявляючи кілька синців, які буяли темними зеленими плямами. ― Дядьку Генрі…

― Вілл зробив таке з тобою? — тихо запитав чоловік, так тихо, що його ледь було чутно. ― Твій тато тебе кривдить?

― Все гаразд, дядьку Генрі, ― Майк боязко посміхнувся крізь фантомні болі, притискаючи олівці до грудей, ніби вони були його життєвою силою. ― Я заслужив це.

Від цих слів серце дядька болісно стиснулось, і він так міцно обняв Майка, що ледь не задушив.

― Ніколи в це не вір, синку, — благально попросив Генрі, хитаючи головою, сльози потекли по його щоках. ― Ніколи не вір, що заслуговуєш на цей біль.

― Дядьку…

― Майку, будь ласка, ніколи не думай про таке, ― чоловік витер лице від сліз і поглянув на хлопця. ― Я не можу втратити ще одного сина, добре? Я не можу втратити ще й тебе, Майку. Не через такі злі думки.

Майк не надто зрозумів, що мав на увазі його люблячий дядько під цією фразою, та все ж, попри це, кивнув. Він не хотів нікого розчаровувати.
 

Наступного дня Майк залишився в Емілі. Побачивши фіолетовий Thunderbird батька, який вилетів з дороги, серце забилося в грудях переляканою пташкою. Дядько Генрі наказав йому та Шарлотті зачинитися в її кімнаті.  

Однак їхня допитливість взяла гору, і вони залишили двері злегка відчиненими.

Батько, не марнуючи ні секунди, зайшов у дім, як тільки Генрі відчинив йому двері, навіть не встигнувши запросити всередину. Схоже, він налигався. Його злегка хитало, краватка висіла розправлена, але окрім цього, він все одно залишався зразком досконалості. Кожен крок, який він ступав у домі Емілі, ширив контроль над цим невладним йому місцем, і незабаром Майк став ще одним рабом у королівстві свого батька, що постійно розросталося.

― Вілле, — Генрі склав руки на грудях. ― Я хотів би поговорити з тобою на вулиці.

― Ох, куди ж подівся мій син, старий друже? ― натомість сказав тато, посміхаючись, як професійний актор. ― Я так переживаю за нього…

― Ми пообіцяли один одному ніколи не брехати, — сказав Генрі з попередженням у голосі. ― Не починай зараз, друже.

― Коханий, — тато підійшов до Генрі так близько, що вони обидва могли доторкнутися, — я ніколи б тобі не збрехав.

«Коханий?» — подумав Майк, спостерігаючи за ситуацією згори. Що він має на увазі? Дядько Генрі й тато були найкращими друзями. Найкращі друзі називають одне одного «коханими»? Майк не був упевнений. Він і Чарлі ніколи подібно себе не називали. Тато так кликав маму, і на цьому все. Коханий?

Майк не знав, що батько був здатен любити.

― Тоді скажи мені, Вілле, чому у Майка синці? Чому він думає, що заслужив на них? Якого біса ти коїш із хлопцем?

Татова посмішка не забарилася. Та втім, вона лише переросла в ту, якою хотіла бути: темну, зловісну, лукаву. 

― Ген, — м’яко сказав він, — я не впевнений, що розумію, про що ти говориш.

― Не їби мені мізки! — рявкнув чоловік, його лайка ошелешила всіх присутніх. ― Не роби цього.

― Генрі… ― плечі тата нарешті опустилися, і його погляд перемістився вниз. ― Я знаю… я був з ним ницим, але… але щоразу, коли я дивлюся на нього, я бачу лише кров. Я бачу Евана. Він убив мого сина, коханий. Він забрав у мене Евана. Він зламав мої речі.

― Я знаю, що це так, — Генрі посунувся трохи вперед, поклавши руку на плече тата, — але це не означає, що ти можеш робити йому боляче. Це не означає, що він повинен страждати разом з нами.

По батьковому виразу було видно, що він хотів заперечити «А чом би й ні?», однак замість цього чоловік з розумінням кивнув, прислухавшись до слів Генрі.

― Звичайно, старий друже. Ти маєш рацію, як і завжди. Ти перестраховуєшся за мене, так? Запевняєшся, що я не паду. Мені шкода, Ген. З Ліззі так важко, з дружиною, яка практично втратила волю.

― Я розумію, але ти повинен бути кращим, гаразд? Не таким, як твій старий…

― Не кажи про нього, — гримнув тато, його самовладання на мить ослабло. Ніби сам диявол оволодів ним — або, швидше, тато весь час ним і був — насилаючи прокляття. Генрі стривожено закляк, і обличчя батька відразу пом’якшилося. ― Вибач. Ти знаєш, я не люблю згадувати про нього.

― Я знаю, Вілле, ― очі Генрі знову повернули свою приязність, і він обняв тата. ― У тебе все буде добре, любий. Я не дозволю тобі пасти. Але мені здається, що Майкові краще залишитися зі мною на кілька днів. Поки ти не провітриш голову.

― Провітрю голову… ―  все ще закутий в обійми, дивлячись із-за плеча дядька Генрі, тато блиснув очима в сторону кімнати Шарлотти. Майк затиснув рота рукою, чекаючи, що батько вп’ється в нього поглядом, повного люті, народженої з самих глибин пекла. Однак той не дивився.

Натомість татові очі були спрямовані на Чарлі. Здавалося, чудова, жахлива ідея розквітла в його темному розумі.

 

Через кілька днів Шарлотту запросили на день народження Сьюзі. На цьому час Майка разом з Емілі добіг кінця. Коли він вийшов до дверей, батько стояв на під’їзді, готовий забрати свого старшого (і єдиного живого) сина. Майк міцніше схопився за олівці, як за святу Біблію. Наостанок він широко посміхнувся до Чарлі й пішов уперед.

Тільки Майк заліз до автомобіля, як дихання одразу заколивалося. Тато посміхався, зовсім не схожий на себе самого. Його вуста поступилися ніжності замість лютого неприродного голоду.

― Привіт, Майкле, — сказав тато, майже ласкаво, майже по-батьківськи. Майже.

― Привіт, тату.

Поки вони розверталися вулицею, батько пильно стежив за будинком Емілі. 

― Здається, ти не радий мене бачити, хлопче.

― В-вибач, ― погляд Майка був прикутий до його олівців. Якби він намалював ними веселку, то вдав би, що єдиною справжньою річчю на всьому світі будуть ці кольори, а не сіра порожнеча батька, яка навіки підкорюватиме своїм тенетам його життя.

― Все нормально. Я зробив, як сказав Генрі, Майкле, я провітрив голову. Ти і я, мій сину, єдині, на кого врешті-решт ми можемо покладатися. Ми повинні захищати маму та Ліз. А якщо любимо їх, то мусимо позбутися людей, які хочуть завдати нам болю. Які хочуть бачити нас зламаними. Ось чому я розсердився на тебе. Ти зламав щось моє.

― Мені шкода…

― Не вибачайся, ― татова посмішка спала. Він міцно схопився руками за кермо, його пальці так побіліли, що нагадували кістляві долоні смерті. Затим він знову посміхнувся, повернувшись до сина, і поплескав його по плечу (Майк намагався не здригнутися, але йому не вдалося). ― Хочеш знати, як ти можеш загладити свою провину?

Очі Майка загорілися, і він спрагло кивнув.

― По-перше, вислухай. Знаєш, у чому проблема з Генрі, Майкле? Він все ніяк не може зрозуміти вище благо. Поводиться так, наче ніколи в житті нічого не втрачав. Думає, що знає так багато, але насправді повний невіглас. Він забуває, що я розумію вище благо. Я знаю, як зробити нас безсмертними. Він думає, що Рай зробить це за нього, — фиркнув тато. ― Вірить у Бога, тоді як просто повинен вірити у мене. Розумієш?

― Я… я так не думаю, тату.

Батько зітхнув крізь усмішку.

― Все нормально. Я і не сподівався, що ти зрозумієш. Отже, ось як ти можеш залагодити переді мною провину, Майкле: Довірся мені й роби, як я скажу.

― І це все?

Тато ніжно кивнув.  

― І. Це. Все.

Майк не знав таких великих слів, як «спокута», але те, що пропонував батько, відчувалося саме таким. Хлопець посміхнувся, кивнув і пообіцяв довіряти татові та робити, як той скаже. Зрештою, це був його останній в житті шанс.

 

Надворі лило мов з відра. Майк спостерігав, як краплі дощу стікали по вікну, вдаючи, що вони влаштовували між собою перегони. Батько припаркувався біля закусочної. Всередині горіло світло, за дверима проходив день народження Сьюзі. Він вимкнув фари машини і нахилився до Майка:

― Я скоро повернуся, — сказав він, поплескавши сина по плечу.

― Гаразд, тату.

Батько кивнув і вийшов з автомобіля. Майк спостерігав, як тато помандрував до закусочної, до свого королівства, і підійшов до протипожежного виходу. Здалеку виднівся обрис маленького тіла, яке застрибало вгору-вниз, коли тато підійшов ближче. Він взяв фігуру за руку і повів за ріг,

а затим дістав з поясу щось сіре та блискуче, і незабаром усе, що існувало цієї ночі, перетворилося на червоні смуги. Майку здалося, що він чув, як батько сміється.

Через кілька хвилин тато знову заліз у машину, вдивляючись у ніч перед собою, коли автівка чимдуж вилетіла на дорогу. Його посмішка була така широка, як у дитини з подарованою цукеркою, а обличчя й руки вкривали темні червоні плями.

― Т-тату? ― запнувся Майк, батько мчав набагато швидше, ніж зазвичай. ― Ти…

― Майкле, ― чоловік не міг перестати посміхатися, не міг зупинити хихикання, ―  це та частина, де ти повинен мені довіряти.

― Д-добре. Я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд.

― О, Майкле, — татів сміх був гучнішим за все, що хлопець коли-небудь чув, — я почуваюся неперевершено.
 

Вони обоє однаково на дух не переносили лікарні. Єдиною втіхою, яку Майк знаходив у побіленій будівлі, був тато. О, це так чудово, що батько став його джерелом легкості та щастя. Він ласкаво посміхався йому, як справжній тато.

Спочатку вони заїхали додому. Батько умився від крові, а потім подзвонив на стаціонарний телефон. Дядько Генрі знавісніло кричав, але тато не пояснив, що стало цьому причиною. Таким чином, Майк і батько опинилися в лікарні.

― Майкле, — повільно сказав тато, опускаючись на коліна до рівня сина, — ти робиш, як я кажу, так?

Майк охоче кивнув. 

― Так!

Тато засяяв.

― Коли твій дядько Генрі запитає тебе, де ми були сьогодні ввечері, ти скажеш, що ми обидва провели цілий день разом, вдома. Скажи мені, Майку, де ми були сьогодні ввечері?

― Ми з тобою були вдома, увесь вечір, ― Ми не ходили до ресторану. У тебе не було нічого гострого. Ти не сміявся, будучи в крові. Ти мій тато, і я заслужу твою довіру.

― Хороший хлопчик. Зараз дядьку Генрі буде дуже-дуже сумно, тому ми повинні бути сміливими заради нього, так?

Майк вельми добре вдавав сміливість. Він надув груди, віддав честь батькові й пішов з ним коридором.

Вони зустріли його біля дверей. Дядько Генрі ридав. Очі опухли й почервоніли, окуляри валялися на підлозі. У ліжку позаду нього лежала постать, вкрита закривавленим простирадлом. 

― Тату? — Майк смикнув батька за рукав. ― Де Ч…

― Тсс, Майку, — прошепотів тато й слабенько вказав на ліжко. ― Її більше нема.

― Н… Нема? ― тіло під тканиною вже ніколи не ворухнеться, і з кошмарним усвідомленням Майк зрозумів, що ніколи більше не матиме союзника. Майк був сам… ні, ні, тепер у мене є тато. Тато пишається мною.

― В-Вільяме, — прошепотів дядько Генрі й упав на татову фігуру, хлипаючи, ридаючи та ледве тримаючись на ногах. Батько нахмурився і погладив Генрі по спині, втішаючи й умовляючи заспокоїтися. ― Я н-не з-знаю, що роб-бити без н-неї, що м-мені р-робити…

― Тихіше, Ген, — промурчав тато. Майк ледве чув, що батько сказав далі, нахилившись до вуха Генрі, але йому здалося, що він почув: «Я зберу тебе заново».

 

Пізніше, у приймальні, сльози дядька Генрі трохи вщухли. Він озирнувся навколо себе, ніби боявся, що хтось їх побачить.

― Майкле, — він став на коліно і поклав руку йому на плече. ― Мені потрібно, щоб ти був зі мною дуже чесними.

― Так, дядьку Генрі? ― Майк думав, що зомліє. Він ніколи не був вправним брехуном.

― Де ви з батьком були сьогодні ввечері?

Майк повільно видихнув і поглянув на дядька, який уважно дивився на нього великими заплаканими очима.

― Ми були вдома разом увесь вечір. Дивилися «Безсмертного і непосидючу». Був… — Майк ковтнув, у голові паморочилось, ― …був повторний показ.

Щось всередині дядька Генрі одночасно клацнуло і встало на свої місця.

― Дякую тобі, синку. Дякую, дякую.

Цей день зломив Генрі Емілі, і лише через багато років Майк дізнався, що саме він забив останній цвях у його труну.
 

― Майку, — татова посмішка коливалася між батьківською та маніакальною. Він став на коліно й затиснув його в чужорідних обіймах, — я так пишаюся тобою. Я дуже люблю тебе, синку.

Це був єдиний раз, коли батько казав йому, що однаково пишається і любить свого сина. Але Майк міг лише дивитися через його плече на бездиханне тіло Шарлотти. Він знав, що не дуже розумний і не надто тямущий, але міг смутно скласти два і два, тому що кров + тато, який сміється = тато вбив Чарлі.

― Т-тату? ― Майк заїкався, йому здавалося, що він не міг вдихнути, він тонув, ― чому ти…

― Тихо, Майкле, — прошипів тато на вухо. Майк відчув, як посмішка розпливається на його обличчі. ― Ти повинен мені довіряти. Я люблю тебе, Майку. Я зробив це, щоб захистити нас, ― батько відсунувся і витер одну з терпких Майкових сліз. ― Разом, сину, ми збудуємо імперію.

Імперію чого, Майк не був упевнений. Він і не хотів знати. Він не бажав бути королем чи Богом, як тато. Він просто хотів повернути Евана та Чарлі. Але водночас тато нарешті полюбив його. Тато нарешті ним пишався. Це все, за чим Майк так довго гнався.

― Поїдемо додому, так? ― батько поплескав його по спині та повів коридором, проте образ Чарлі все ще стояв перед очима Майка, а печальна постать дядька Генрі назавжди закарбувалася у свідомості,

і з того дня Майк тонув разом зі своїм дядьком, його дядьком, якого він мимоволі штовхнув під хвилі.