Розділ 2: Майкл Афтон пускає жабки

Перші три телефонні будки, на яких вони наткнулися, або мали забиті в слотах монети, або їх дроти висіли перерізаними неповнолітніми бевзями. Левова частина людей кидала Майку підозрілі погляди. Юнак зрозумів, що, можливо, пекло ― це не просто Лондон, а Лондон одразу після Другої світової війни.

Майк і сумний малий йшли вже близько двадцяти хвилин. Він лише смутно впізнавав вулиці, деякі з яких у майбутньому будуть заасфальтовані. Якимось чином йому та дитині вдалося набрести на те саме місце з його спогадів. 

― Ось ми й прийшли, — хрипло сказав він, перестрибуючи через паркан, який не дозволяв мешканцям дістатися берега. Хлопчик, схоже, завагався, дивлячись собі під ноги, але цікавість перемогла, і він дозволив Майку підняти його через загорожу. Майк посадив малюка собі на плечі, на що той злегка засміявся (сміх був нерішучий і короткий, ніби він одразу пошкодував про радість, яка прикрасила його вуста). Майк поковзав вниз по вологому пагорбу, поки вони не спустилися до місця під Лондонським мостом.

Одного разу тато привів його сюди, коли він був ще дитиною, ще до того, як Майк по-справжньому навчився як боятися, так і зневажати батька. Це все було лише для того, щоб продемонструвати ще одну річ, у якій тато був відмінним, а саме пускання жабок. Вони стояли там, під мостом, тато кидав кілька заокруглених камінців, дивлячись, як вони тонуть під лагідним припливом Темзи. За весь час вони не зронили жодного слова, але на ту коротку мить Майк відчув себе у безпеці поруч із батьком.

Звичайно, Вільям ніколи б не вдарив або облаяв його на людях. Він приберіг би це для готелю. Пряжка ременя була страшенно холодною, достатньо холодною, щоб зливатися з його очима. Але зараз тут, під мостом, напруга зникла, і Майкл Афтон розслабився.

Тато не показував йому, як пускати жабки, але Майк з першого дня навчився бути спостережливим. Він взяв камінь і передав його дитині:

― Я навчився цього від мого… від моєї мами, — сказав він, замахуючись зап’ястям і дивлячись, як камінь тричі стрибнув, перш ніж зануритися під темну воду. — Хочеш спробувати, малий?

― Ммггммм! ― Хлопчик з нетерпінням взяв камінь і кинув. Той відразу ж булькнув під воду замість того, щоб чарівним чином стрибнути об поверхню. Малий з сердитим видом копнув грудку землі, замазуючи черевики брудом.

― Все нормально. Трохи практики ― і все вийде. Мені теж не з першого разу вдалося.

― Я не люблю, коли в мене щось не виходить, — зізнався хлопчик, а потім, пробубнівши під ніс, додав: ― Батькові не подобається, коли в мене щось не виходить.

― Що ж, твого старого зараз немає. Лише я, ― Майк нахилився і жестом показав хлопчику, що хоче запропонувати допомогу. Після кількох митей роздумів той кивнув, і Майк взяв його крихітну долоньку в свою, демонструючи правильний рух. Через ще кілька спроб йому вдалося шість разів запустити камінь по поверхні, перш ніж він потонув. Малий пустотливо посміхнувся на знак тріумфу. Серце Майка злегка сповнилось заздрістю. ― Ну, що ти робив там сам один, малий?

― Дідусь сьогодні помер, — пояснив він, незважаючи на трагічну подію, хлопчик ставився до неї так само буденно, як і до зміни погоди, — і ми пішли до нього на відспівування. Я не люблю бути серед мертвих речей. Батько не помітив, як я вислизнув. Я не знав, як далеко зайшов, поки не зупинився і не побачив міст.

― Ох, ну, прийми мої співчуття.

Хлопчик знизав плечима: 

― Все добре, ―  успішно запустивши ще один камінь, він повернувся до Майка, його червоне від плачу обличчя нарешті зблідло й повернулося до монотонного спокою. ― Що ви тут робите, сер?

― Чесно? ― Майк почухав потилицю. ― Я не дуже впевнений. Я щойно мить тому був вдома.

― Де ваш дім?

― Сполучені Штати Америки, ― від цих слів хлопчик засміявся, занадто протяжно та заливчасто, як шкільні хулігани, коли натрапили на свою нову маленьку жертву. Майк злегка напружився, але хлопець був такий дивний і розгублений, тож він проігнорував цей дзвіночок і продовжив пускати жабки разом із ним.

― Я хотів би поїхати туди одного дня, ―  хлопчик присів на землю, спостерігаючи за горизонтом. ― Я хочу піти кудись, де тихіше, ніж тут. Туди, де немає батька.

― Що не так з твоїм старим? ― малий промовчав, і Майк відразу втямив. Він плюхнувся на землю поруч із дитиною і жестом показав на своє передпліччя: ― Мій старий багато разів зривався на мене, хлопче. Іноді ременем, але зазвичай просто кулаками, ― Майк не розкрив, що іноді, особливо, коли тато напивався, він водив ножем перед його обличчям, інколи підносячи до горла, весь час зловісно й з насолодою сміючись. ― Просто знай, що твій батько більший і сильніший за тебе, і це не твоя провина. У жодному разі.

Хлопчик кивнув. Раптом у нього на очах навернулися сльози, і він уперся головою об руку Майка:

― Одного дня, — прошепотів малий, голос був таким тихим, що Майк ледь міг його розчути, — батько не буде більшим і сильнішим за мене, ― після кількох хвилин мовчання, яке переривали лише машини та перехожі, хлопчик підняв лице. ― Можна я поїду з вами додому, в Америку?

Майк зніяковів, злегка сміючись від шоку. Останнє, ким він повинен був бути ― це батьком. Взагалі, він погано ладнав з дітьми і був занадто безтолковим, щоб подбати навіть про себе (і Майкл чітко усвідомлював, що він не заслуговував на щастя ні в минулому житті, ні в цьому, ні в наступному). Зараз він навіть не знав, скільки йому років і як він виглядав. 

― Вибач, малий. Але ти не захочеш поїхати зі мною додому. Я не хороший.

― Що ви маєте на увазі?

― Я… ― він зітхнув. Хлопчик підсунувся ближче до нього. Майк обійняв його рукою, притискаючи дитину ближче до себе та даруючи захисток і тепло. ― Я нехороша людина. 

Він не був впевнений, чому говорив це хлопчикові, який не заслуговував ще одного тягаря. Слова вирвалися ще до того, як він зміг їх обдумати.

Хлопчик знизав плечима:

― А я думаю, що ви дуже добрі, сер. Ваш батько теж викликає у вас такі відчуття?

Він трохи зневажав те, наскільки добре ця дитина його розуміла. Не тому, що ненавидів розмову, а тому що ніколи, ніколи не хотів, щоб хтось відчував те, що відчував він усе своє життя.

― Іноді. Але я зробив щось дуже погане. Та хочеш пораду, малий? Просто будь достойним.

― Просто будь достойним, — повторив хлопчик, методично вимовляючи кожен склад. ― Батько став інакшим, коли повернувся з битви, ― потім розсіяно, ненароком, як це роблять діти, він сказав: ― Я ненавиджу мертві речі.

― Ну, я то точно виглядаю живим, еге ж? ― вперше за десятиліття це була правда. Хлопчик подивився на нього і засяяв, радісно киваючи головою. ― Давай, малий, нам треба йти. Я знаю, що твій тато не найкращий, але тобі треба додому. Ти не можеш залишатися на вулиці.

― Я не боюся холоду, чесно.

― Вірю тобі, друже. Але одного дня все це здаватиметься лиш кошмаром.

― Не такий вже й кошмар, ― малий зубасто посміхнувся. ― Зрештою, я зустрів вас, Майку! ― Майк засміявся, коли дитина набрала занадто багато каменів у свої пухкі руки, пропонуючи кілька йому, а решту пускаючи жабками по воді. ― Дякую за те, що ви добрі до мене. Добрих людей не так багато.

― О, ти їх знайдеш, якщо шукатимеш у потрібних місцях. Я ж знайшов тебе, правда? ― хлопчик кивнув, його нейтральний вираз обличчя врешті-решт поступився місцем нерішучій радості. Після того, як вони випустили всі камінчики, Майк взяв дитину на руки. ― Гаразд, схоже, усі будки розбиті. Ти знаєш свою адресу, малий?

― Заяча вулиця, 93, ― без запинки проговорив хлопчик, очевидно, батьки добре навчили його пам’ятати місце проживання. ― Будинок Афтонів.

― Добре, ти…

Серце Майка завмерло в грудях, і він ледь не випустив хлопчика з рук. На мить він уявив, що знову в басейні з м’ячиками, батько намагається пробити його гнилі груди, а тоді через секунду він знову б’є в їхньому домі. Тато каже йому: «Ти завжди будеш таким до біса жалюгідним, Майкле». 

― Що… як ти сказав тебе звати? — власний голос був глухий, каплі холодного поту потекли по скроням, світ пішов обертом.

― Вільям Афтон, — трохи роздратовано відповів хлопчик. Хватка Майкла ослабла, і він почав повільно сповзати з рук. ― Все добре, сер?

Вільям Афтон

Ім’я — немов отрута в мозку Майка, як пухлина, від якої він ніколи не позбудеться, споконвічний страх темряви, що прокляв стародавніх людей і назавжди залишився в серцях їхніх предків.

Вільям Афтон, співзасновник Freddy Fazbear’s Entertainment, перебуває під слідством через інцидент, який призвів до того, що п’ятеро дітей зникли в його ресторані минулого тижня.

Вільям Афтон пропав безвісти після того, як його востаннє бачили у ресторані.

Вільям Афтон, 1938-1993

«Я завжди повертаюсь».

Майк опустив хлопчика. Все тіло тремтіло, серце розривалося і вискакувало з грудей. Він випустив жахливий сміх. Звичайно, він знаходився в пеклі. А, може, він геть дурний, тому що яким ідіотом треба бути, щоб, по-перше, думати, що він міг би комусь допомогти, а, по-друге, думати, що міг би спробувати виправити Вільяма, сука, Афтона.

― З вами все гаразд, Майку?

«Ти можеш спочатку не впізнати мене, але, запевняю, це досі я».

― Ти… ти Вільям Афтон? ― уточнив Майк, горло стискалося, душило слова. Хлопчик кивнув. Так, Майкл був у пеклі, це воно і є. Це його космічне покарання за те, що він чудовисько.

Майк якось прочитав, що десятки людей щороку скоюють самогубство, стрибаючи з мостів, а їхні тіла ніколи не знаходять. Він був упевнений, що вже сотні людей віддалися водам Темзи, і, можливо, йому варто додати себе до цієї статистики. Йому слід стрибнути з мосту або просто зайти у воду і не озиратися, залишивши позаду маленького Вільяма Афтона, залишивши чудовисько з кошмарів кожної дитини дивитися на нього, як він кидається в пекло, у божевілля, у…

Ні. Майк похитав головою й витер обличчя від сліз. Він не дозволить батькові перемогти. Він точно знав, що ця галюцинація, ― хворобливий витвір самого тата, і що тато цілком усвідомлював, що Майк досить дурний, щоб повірити в неї. Він ― маленький хлопчик під його контролем, який ґелґоче та регоче від сміху в своїй крихітній посудині.

«Ти боятимешся мене».

Вже ні. Він більше не боявся тата, не тоді, коли знову став сильним, не тоді, коли його нарешті благословила смерть. Він поглянув на цю маленьку дитину, на Вільяма Афтона. Майк був більший і сильніший за нього. Він міг би так легко зламати дурну шию тата. І навіть якщо це не минуле, цього було б достатньо, щоб нарешті вбити його, щоб нарешті покінчити з людиною, яка стоїть за вбивствами, нарешті бути вільним, нарешті помститися. Все, що судилося Майку, — навіки бути переплетеним зі своїм батьком, вічно за ним гнатися, покінчити з ним, померти від рук Вільяма Афтона і знайти спокій.

Це не спокій. Це пекло. Але йому підходило. Він міг зламати шию Вільяма, а потім жбурнути маленьке тіло в річку. Або, можливо, міг би поволочити його на середину вулиці й зі сльозами переможної радості заявити перед світом: «Я нарешті зробив це».

Майк став на коліна перед хлопчиком, перед чудовиськом. Він широко посміхався, тому що нарешті збирався зробити те, що мусив робити завжди.

На мить він став таким сповненим щастя, що від цього його могло вирвати. Він був впевнений, що саме так почувався тато: переможно, ейфорично, злобно, дивлячись на безпорадну дитину і вбиваючи її голими руками. Він убивав маленьких дітей і бив власного сина. Тепер Майк був такий самий, як він. Мабуть, це і є пекло. Мабуть, він перетвориться на психопата в костюмі кролика, заманить бідних дітей на вірну смерть, і йому все це зійде з рук, бо навіть смерть для нього не перепона.

Але Майк більше не витримував. Вільям Афтон забрав від нього занадто багато, щоб залишитися в живих, навіть якщо він ще маленька дитина. Він підніс руки до допитливого хлопчика. Він міг це зробити, йому дозволено відчути піднесення від вбивства монстра. Цього разу він дійсно збирався з усім покінчити. Врятувати п’ятьох зниклих та решту зарізаних дітей. Можливо, завдяки цьому він зможе врятувати Ліз та Евана. О боги, він не заслужив бути щасливим, але Майк так страшенно втомився…

Він здригнувся. Маленький хлопчик поклав камінь у його долоню, а потім обняв: 

― Дякую вам, Майку, — пробурмотів він у його груди, — за те, що були добрі до мене.

Вільям Афтон за все своє життя ніколи нікому ні за що не дякував.

Майк різко вдихнув повітря і, незважаючи на всі свої зусилля, почав ридати. Тато заслуговував його вбити. Майк заслуговував на кожний докір, кожну сльозинку, кожне покарання від батька. Якщо це королівство кривих дзеркал було найжорстокіше, що міг створити Вільям Афтон, то Майк заслужив його.

― Мені шкода, — тепер Майк не міг зупинитися плакати. ― Мені шкода за Евана. Мені шкода, що я ходяче розчарування. Мені шкода… ― За те, що заважав тобі. За те, що ти мене ненавидиш. Мені шкода, що я поганий. Мені шкода, що я монстр. Він не міг дихати, не міг бачити, не міг відчувати. Він тонув. Майк завжди тонутиме, і ніхто ніколи, ніколи не витягне його з нескінченної водяної пустки, серед якої він завжди, завжди тонув у…

― Дякую, за те, що ви живі, — пробурмотів Вільям.

Ось воно, те, що остаточно зламало Майка.

Тому що він ніколи, ніколи не був вдячний за те, що живий. Але це одне просте слово змусило серце битися сильніше. Світ замерехтів перед Майклом Афтоном, завжди, вічно, нескінченно зберігаючи його живим, незважаючи ні на що.

― Гадаю, я готовий йти додому, — прошепотів Вільям і відійшов назад, вивчаючи чоловіка, батьком якого стане. Він усміхався не як вовк, а як маленьке дитя, маленьке прокляте дитя, яке виросте і стане вбивцею. ― Вже пізно. Давайте підемо додому.

Вільям взяв Майка за руку. Він негайно вимагав контролю над ситуацією, тому що така була його суть, але Майк продовжив стояти як вкопаний. Батько вдячний за існування Майка — це щось абсолютно парадоксальне. Він вдихнув, але навіть один ковток повітря зайняв занадто багато часу. Дихання було повністю збите.

― Містере?

― Ти… — почав Майк, але все одно не міг дихати.

― Містере Майку, все добре! Ем… ― Вільям шукав щось, щоб заспокоїти свого рятівника. Раптом його очі спалахнули. Він занишпорив у кишенях і поміняв камінь у руках Майка на дерев’яний предмет. Майк змусив себе дихати, набирати повітря через зменшені легені. Коли зір прояснився, а дихання стабілізувалося, він роздивився річ.

Це був крихітний дерев’яний фіолетовий зайчик.

― Я виграв його, — пояснив Вільям. Майк почувався таким далеким, єдине, що повертало його в реальність, — тихий голос Вільяма та кролик на його долоні. ― Це мій улюблений колір і моя улюблена тваринка.

― Чому… чому він? ― Майк заїкався, відчуваючи себе таким віддаленим, таким покинутим, таким безпорадним.

Вільям знизав плечима:

― Не знаю чому фіолетовий, але кролики… вони завжди стриб ― і нема! Їх ніколи не спіймає лисиця. І вони… вони гарні. Чому ви його не тримаєте? Коли я його тримаю, то почуваюся сміливіше! Ти теж можеш бути сміливим, Майку. Я вірю в тебе!

Я вірю в тебе Я завжди повертаюся Я вірю в тебе Я завжди повертаюся Я вірю в тебе Я завжди повертаюся.

Майк тремтливо видихнув та кивнув. Насрати, він завжди прагнутиме бути кращим за батька, навіть якщо це його вб’є нахуй. Він стиснув маленького зайчика в долоні, а вільною рукою взяв Вільяма. Вперше в житті Майка хтось у нього вірив.

Якщо це пекло, якщо він не міг втекти від Вільяма Афтона, то принаймні він міг дихати. Дихати. Цього достатньо. Він вивів Вільяма з-під мосту, і вони пішли звивистими дорогами до Заячої вулиці, додому.

― Дякую тобі, Майку. Дякую.

Це, мабуть, сон. Майк впився нігтями в долоню, щоб прокинутися, але цього не сталося. Він залишався тут, вночі, зі своїм малим батьком, з цим фіолетовим кроликом, з кимось, хто нарешті в нього вірив.