Повернутись до головної сторінки фанфіку: Його імперія праху

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Вся дорога до дому родини Афтонів пройшла для Майка, як у тумані. Справді, Вільям виконував більшу частину роботи, тягнучи за руку. Майк відчував себе аксесуаром, яким хизується молодий майбутній серійний вбивця. Погляньте на цього великого сильного чоловіка, який захистить мене. Через тридцять років я зруйную все його життя.

Розум Майка продовжував чергувати між запереченням всього перебігу подій, непохитно вірячи, що він у пеклі, і смиренністю, що це дійсно минуле і він повинен убити цього придурка, поки є можливість. Скільки життів він врятує, просто скрутивши шию цій дитині?

Але щоразу, коли він думав вичавити життя з маленького хлопчика, з батька, глузливий, усміхнений вираз Вільяма Афтона підкорював його розум, п’яно кепкуючи: «Як тобі, Майку? Хіба не було чудово?». Майк міцніше стиснув крихітну руку Вільяма. Він відмовлявся допускати, щоб жага вбивства виродка взяла над ним гору. Може, Майк не був хорошою людиною (чорт, можливо, тато мав рацію, і він дійсно чудовисько), але його просто переповнювала злість, отож він пощадить Вільяма Афтона теж на зло. Принаймні він пощадить цю крихітну ридаючу самотню дитину, яка ненавидить мертві речі і вірить у Майкла.

Прибувши на Заячу вулицю, 93, Майк тихо присвиснув. Будинок, хоча і був пов’язаний з іншими в кварталі суцільною стіною, здавався величезним. Він височів загрозливою фігурою над будь-яким зі своїх гостей, схожий на урядові будівлі чи дома з привидами.

― Це тут, хлопче? (Він відмовлявся називати хлопчика Вільямом, тому що не міг зайвий раз собі нагадувати, що це батько. Це зведе його з розуму ще більше, ніж наразі).

Вільям нахмурився:

― Так, це він, ― Майк сильніше стиснув іграшку-зайчика і пішов постукати у двері. Але перш він встиг, Вільям злегка зойкнув і заховався йому за ногу. ― Я бачив у вікні, як батько піднімався нагору. Він розізлиться на мене.

«Ти заслужив, щоб на тебе злились», ― подумав Майк, але потім побачив у сірих очах Вільяма незнайомий жах. На мить серце защемило, бо навіть якщо Вільям був його батьком, зараз він — дитина. Він ще не чудовисько (ну, можливо, і чудовисько. Майк завжди мав глибоку підозру, що навіть якби навколо батька все життя сяяли сонце і веселки, він все одно залишався б виродком).

Майк нахилився і погладив Вільяма по голові:

― Я не… — він ковтнув і вичавив тугу посмішку. ― Я не дозволю йому нічого з тобою зробити.

― Чому… — Вільям підняв свої повні неохоти сірі очі. ― Чому ти такий добрий до мене, сер?

У Майка не було адекватної відповіді, тому він збрехав:

― Ти всього-на-всього дитина, ― Вільям повільно кивнув і взяв Майка за руку. Обидва вони трималися за фіолетового зайчика. Майк зітхнув і постукав у двері. Через хвилину, не побачивши відповіді, він постукав знову, вже сильніше. За пару хвилин двері відчинилися.

По той бік порогу стояли дві людини, які не могли бути ніким іншим, окрім як батьками Вільяма Афтона. Усвідомивши це, Майк дещо осягнув: він ніколи раніше не бачив фотографій бабусі і дідуся по батьковій лінії. Одного разу він запитав матір, чому тато ніколи не говорив про своїх батьків або життя до Гаррікейну, і мати м’яко відповіла: «Ваш тато не любить згадувати про такі речі. Через них йому сумно». (Навіть тоді Майк не повірив у це. Тато ніколи не сумував. Він завжди був лише неосяжним, злим, лукавим, переможним). Чоловік і жінка в будинку здавалися старшими, ніж вони, скорше за все, були. Чоловік мав кругле черево та темне поцятковане сивиною волосся, яке рідішало до чола. Він спирався на тростину. Вільям постійно уникав з нею зорового контакту. Навколо губ у нього виднілися зморшки, ніби хмурість обличчя, яку він випромінював світу, викарбував особливо садистський скульптор. У той час жінка була худа, як лозина, із зібраним у тугий пучок чорним волоссям. Вона була бліда, схожа на вампіра, з блакитними вузькими й безрадісними очима. 

― Де тебе чорти носили? — зажадав чоловік. Голос у нього був грубий, ніби він ніколи в житті не сміявся чи навіть не вмів усміхатися в принципі.

Якусь мить Майк вагався, чи не забрати Вільяма, сісти в літак і втікти геть із Заячої вулиці. Натомість він підняв підборіддя і представився:

― Мене звати Майкл Сміт. Я знайшов вашого сина самого на вулиці.

― Ох, так. Вільяме, що ти там ховаєшся? ― його батько відштовхнув Майка тростиною і направив нею на сина. ― Нас чекає розмова, хлопче.

― Так, сер, — пробурмотів Вільям.

― Не бубни.

―Так, сер, — сказав Вільям голосніше. Незважаючи на малий вік, на мить у його словах відчулася отрута. Майк уявив, як навіть зараз Вільям вигадує способи вбивства свого батька. Хлопець похилив голову й поліз всередину, навіть не кинувши Майку прощального погляду. Парадоксально було бачити Вільяма Афтона таким переможеним. Майк задумався: якби йому дали цю перемогу, коли він був ще молодшим, можливо, тоді б він не прагнув тріумфу у вбивстві дітей заради спорту. «Ні, ― подумав Майк, ― ніщо б його не врятувало. Він сучий син, йому нічого б не допомогло, навіть якби вони були добрі». ― Дякую, Майку, — пробурмотів собі під ніс Вільям.

― Угу. Ну, на добраніч, ― дід Майка повернувся, готовий грюкнути дверима, але Майк затис кросівок між ними та рамою, здригнувшись, коли дерево впилося в ногу.

― Взагалі-то, — буркнув він, — зараз трохи холодно. Чи можу я зайти на чай?

Лице голови сім’ї скривилося від роздратування, але перш ніж він заперечив, мати Вільяма без жодного слова коротко кивнула. Так його запрошення стало явним, і двері зі скрипом відчинилися. Майк помітив, що Вільям трохи пожвавішав.

У будинку було темно. Ліхтарі тьмяно горіли по боках, ніби неохоче. Стіни похмурі, темно-червоні, наче пофарбовані кров’ю. Кухня розташовувалася ліворуч, зона вітальні ― праворуч, решта будинку перекривали стіни. Сходи перед ним нескінченною спіраллю закручувалися вгору. 

― Мені потрібно відійти на пару слів з хлопцем, ― чоловік розім’яв зап’ястя, від чого Вільям стримав крик і втупився вовком у підлогу. ― Беатріс, якщо ти не проти?

― Так, Джоне, ― завдяки цьому Майк дізнався імена своїх бабусі і дідуся. Якби він співчував батькові, він зрозумів би бажання ніколи більше їх не згадувати. Сувора жінка поманила Майка на кухню, і перш ніж він встиг запротестувати, Афтони розійшлись. ― Ви одягнені по-іншому, ―  зауважила Беатріс, ставлячи чайник. Вона нерішуче глянула в сторону іншої кімнати, і, коли стало ясно, що вони вдвох наодинці, розпустила волосся. Її плечі опустилися, наче невидима вага вивільнилася разом із напругою в повітрі.

― Мабуть, що так, ― Майк виразив свою подяку в образі тісної посмішки, коли Беатріс подала йому гарячу чашку страшенно темної кави. ― Такі малі діти не повинні залишатися наодинці вночі, ви знаєте.

― Я в курсі, ―  вона сьорбала та вдивлялася в свою каву. ― Він… він поранився?

― О, ні. Просто плакав.

― Гм.

― Щось не так?

― Цілком. Вільям не плаче, ― вона злегка усміхнулася, забувшись. ― Мені він трохи нагадує робота. Або дитина-демон!

Майка звузив очі. Презирство до бабусі наповнило його шалене серце.

― Він лише дитина, ― (Бляха, чому він його захищає? Вона права — він просто демон, а незабаром стане аніматроніком. Він мав сміятися поруч з нею, але не міг себе змусити). ― Краще стежте за ним.

Її маленькі очиці злегка розширились, і, наче одержима, вона кивнула, як маріонетка, яку тягнуть за ниточки. В іншій кімнаті пролунав тріск, і вона смикнулася. Жінка продовжила сидіти, завмерши (або вона знала, що означав той тріск, або намагалася змиритися з цим, або навіть внутрішньо підбадьорювала себе), проте Майк поклав каву на стіл і кинувся у вітальню.

Джон балансував на одній нозі, міцно тримаючи в правій руці свою тростину. Його очі були широко розплющені від гніву. Вільям лежав на підлозі, на щоці у нього виднілася червона смуга. Він хапався за руку.

― Ні за що не вдячний… ― він знову заніс тростину. Змушений якоюсь невідомою потойбічною силою, Майк встав перед пораненою фігурою Вільяма і зловив палицю рукою.

Майк ненавидів хуліганів (він ненавидів себе за те, що колись ним був), ненавидів чоловіків, які ображають маленьких дітей. Але перш за все, Майк ніколи не знайде жодної краплі симпатії до того, хто б’є свою власну кляту дитину.

― Не роби цього, — процідив він крізь зуби.

― Ким ти себе вважаєш, щоб…

― Джоне, — перебила Беатріс, знову зібравши волосся, — ти не думаєш, що вже пізно? У тебе був дуже тяжкий день, ― Джон захрипів, вириваючи тростину з рук Майка, ставлячи її на підлогу та опираючись на неї своєю вагою. ― Нам час йти спати, любий.

― Гмф, ―  Джон зиркнув на Майка, потім на сина, і зітхнув. ― Ви хочете залишитися на ніч, чи не так? Або якусь грошову винагороду за повернення нам цього?

Від думки про маленьку дитину, яку залишать одну в будинку з цим розлюченим виродком, плечі Майка напружились.

― Залишитися на ніч було б чудово, сер.

― Гаразд. Беатріс, подбай про це, ― без жодного виправдання, вибачення чи прощання Джон повернувся й пішов з кімнати по сходам нагору.

Беатріс перевела погляд з пом’ятої фігури сина на незнайомця, який уже двічі його врятував. 

― Ви можете спати на дивані, ― слова були пусті, як і її очі. Вона крутнулася на п’ятах і залишила двох на одинці.

Запевнившись, що вони точно на самоті, Майк став на коліна і простягнув Вільяму руку.

― Не треба, — спантеличено почав Вільям, хапаючись за забиту руку, — торкатися мене.

― Добре-добре. Не буду, ― Майк вивчав вираз обличчя Вільяма і чекав, коли ним опанує знайомий садизм. Можливо, ця дитина розпочне монолог про гротескні способи калічити й принижувати власного батька. Натомість Вільям весь тремтів, обтрушуючись та прибираючись.

Із цим Майк зрозумів, що ніколи не був схожим на свого батька. Мало того, що вони фізично виглядали по-різному в цьому віці, їхня психіка також кардинально відрізнялася. В той час як Майк плакав, дувся і благав, Вільям у відповідь на образи тримав усе всередині, випускаючи емоцію лише у вигляді невдоволеного зітхання.

― Дякую, — ще раз сказав Вільям. Слово звучало чужо у нього на вустах, навіть у такому молодому віці, — за те, що зупинив його. ― дивлячись на Майка, його сірі очі вицвіли від повної серйозності, на мить стаючи майже блакитними. ― Ніхто ніколи не робив цього для мене раніше.

Майк тремтливо кивнув, нервово чухаючи потилицю:

― І для мене також.

Вільям нерішуче глянув на сходи, а коли двері його батьків зачинилися, він схвильовано глянув на Майка:

― Хочеш побачити мою кімнату?

― Ем… ― перш ніж Майк встиг відмовити і бухнутися на диван (хоча він сумнівався, що зможе заснути: розум і серце билися зі швидкістю мільйона миль за секунду), Вільям взяв його за руку і повів наверх. Він зачинив за ними двері в свою кімнату і замкнув їх, хоча Майк був впевнений, що йому заборонялося так робити.

Сама кімната була така ж темна, як і решта будинку. Над ними мерехтіло тускле освітлення. Тут стояв письмовий стіл, ліжко, шафа і більше нічого. Але коли Вільям поліз до свого столу, щось у маленькій кімнатці ожило. Він дістав кілька іграшок — кролика, лисицю та клоуна — і накрутив їм спини. Ті ожили, стрибаючи й ходячи по кімнаті. Розмалювали їх невміло та грубо, проте з’єднання та гвинтики між ними зроблені були майстерно.

― Звідки ти їх узяв? — Майк сів зі схрещеними на підлозі ногами з кроликом у руці. До нього підскочив новий кролик.

Вільям гордо, самовдоволено нахилився і оголосив:

― Я їх зробив.

Майк важко ковтнув, ігноруючи вид лисиці, розмірковуючи, чи юний Вільям виготовляв ці іграшки, уявляючи, як засовує в них тіла.

― Це справді вражає, ― визнав він, тому що це була правда. Для хлопчика його віку майже неможливо створити подібні речі. ― Ти часто робиш подібне?

― Коли батька немає, — тихо визнав Вільям. ― Вони мої друзі.

Хвиля абсолютно несподіваного одкровення про те, що у Вільяма Афтона немає друзів, охопила Майка. На мить йому стало жаль дитину. Немає нічого гіршого, ніж бути на самоті. Але Майк розумів, що деякі люди є самотніми не просто так.

― Одного дня світ побачить мої винаходи, і вони… ― Вільям збентежено затих. ― Мені треба готуватися до сну. Мама сказала, що ти можеш зайняти диван.

― Так, малий, я буду…

― А ти хочеш… а ти хочеш побути зі мною? — майже сором’язливо запитав Вільям. ― Я мало сплю. 

Майк знав, що так буде до кінця його життя, тому що батько майже завжди мав темні кола під очима від недосипання.

― Сон важливий, малий.

― Я знаю. Хочеш поспати у мене? ― з наполегливим тоном запитав він. Незважаючи на маленький вік і слабкість хлопчика, Майк все одно завжди боятиметься накликати гнів батька, тому він коротко кивнув. Вільям засяяв: ― Я схожу в туалет. І принесу тобі ковдру, ― він підстрибнув і вийшов з кімнати.

Майк зітхнув. Нарешті мить самоти. Він спостерігав, як іграшкова лисиця замчала під ліжко. Юнак підняв простирадло і поглянув вниз у пошуках іграшки. Натикнувшись на щось і понишпоривши, рука обхопила зошит. На мить його сповнив сором від думки про те, щоб підглядати в чиїсь особисті речі, але затим він відкинув почуття вбік, бо тато ніколи не розповідав йому про своє минуле. Він заслужив знати хоч трохи.

Він сперся об ліжко й погортав зошит, в якому швидко впізнав щоденника.

8 червня 1948 року

Тато Батько сьогодні був засмучений. Знову. Це речниця річниця, як він повернувся додому з бою кілька років тому. Я не пам’ятаю, чи був він добрим. Знаю лише те, що він не завжди ходив з тростиною.

От би куля влучила в нього вище. Удар у живіт вразив би його сильніше, ніж в ногу.

Майк здригнувся, але в той же час зрозумів, що потрібно нарешті назавжди позбутися батька.

17 липня 1948 року

Ніхто не заходить перевірити мене. Я не можу заснути. Під моїм ліжком і в шафі сидять монстри. Більшість часу це чоловік у капюшоні. Мені здається, що він прийде і забере мене. Я не можу заснути. Я ніколи не можу заснути. Якщо я засну, то більше ніколи не розплющу очі.

Я так боюся померти.

хоча для чого взагалі жити

 

1 вересня 1948 року

Я НЕ РОЗУМІЮ СВІЙ МОЗОК ЧОМУ Я ТАК ДУМАЮ Я НЕ РОЗУМІЮ ЧОМУ МЕНЕ ВСІ НЕНАВИДЯТЬ НЕ РОЗУМІЮ ЧОМУ Я ХОЧУ ВСІМ ЇМ ЗРОБИТИ БОЛЯЧЕ

Мій день народження наступного тижня. Я попросив у матері нову викрутку для моїх друзів. Та думаю, що нічого не отримаю.
 

10 вересня 1948 року

Сьогодні помер дід. У лікарні я уявляв, що замість нього лежить тіло батька, і це змусило мене посміхнутися.

Я б хотів, щоб у мене був друг, якому можна було б це розповісти, журнале. Я хочу, хочу, хочу

бажання не збуваються

 

Над наступним записом у щоденнику дата не була підписана.

Одного дня я стану таким хорошим татом, яким цей мудак навіть уявити собі не може
 

Дверна ручка повернулася, і Майк напружено завмер, поспішно запхнувши щоденник під ліжко. Вільям зайшов вже без свого костюма, з ковдрою в руках.

― Я покажу тобі всі свої ідеї іграшок. Але не знущайтеся з них, добре? Я дуже над ними старався.

Майк важко ковтнув і поклав руки на плечі Вільяма. Ти не можеш змінити минуле. Майку знадобилися десятиліття, щоб це прийняти. Він ніколи зможе повернутися назад і втриматися від залякування Евана. Ніколи не зможе зупинити укус і ніколи не зможе перешкодити Елізабет залишитися на самоті з Бейбі. Він ніколи не зможе повернутися і переконатися, що тато помер у костюмі з пружинним замком, не зможе повернутися і врятувати свого найкращого друга дитинства від вбивства його власним батьком. Та все ж, ніби отримавши завдання від Бога, в якого він не вірив, Майк подивився в сірі очі Вільяма і сказав:

― Твій тато дуже погана людина. Він по-справжньому поганий.

― Я… я знаю…

― Вільяме, послухай, будь ласка. Одного дня ти виростеш та знайдеш стільки причин жити. Ти повинен за них триматися і повинен бути достойним. Будь ласка, Вільяме, ти повинен бути достойною людиною. Ти повинен бути кращим за свого старого. Це все, що ми можемо зробити, ― бути кращими, ― та досі Майк не хотів позбавляти себе болю, якого він заслужив. ― Він поганий, але решта ― вони можуть бути хорошими. Добрі люди існують, Вільяме, я обіцяю. Ти їх зустрінеш, — Ти зустрінеш дядька Генрі, і, блять, ти його погубиш, — ти можеш бути кращим за свого тата. Прошу, Вільяме, пообіцяй мені…

― Ти мене хвилюєш, Майку…

― Вільяме, — у Майка потекли сльози, — будь ласка. Будь ласка, пообіцяй мені, що намагатимешся бути достойним. Я знаю, що твоя голова страшна. Мене моя теж іноді лякає. Час від часу здається, що ти тонеш і не можеш потонути. Люди навколо теж потонуть, а ти ж не любиш мертві речі, правда? Ти не помреш, якщо будеш достойним. Будь ласка, т-Вільяме…

― Добре! Добре, Майку. Добре. Я буду… я буду достойним. Обіцяю.

― Я… добре. Дякую, Вільяме.

Майк не розумів чому, але на душі стало легко. На мить, вперше за багато років, він не тонув.

Він спостерігав, як батько грався зі своїми іграшками. Зайчик запнувся, неладно стрибаючи. Хлопчик нахмурив брови та зайшовся налаштовувати його голими руками. І тоді у Майка з’явилася жахлива, дурна, ідіотська, приречена на провал ідея:

― Ти… ти хочеш бути друзями зі мною, Вільяме? ― Вільям випустив з рук лиса і, не дивлячись на нього, не кажучи ані слова, повільно, обдумано кивнув. Він кивнув.

Майку хитко посміхнувся. О Боже, це найдурніша ідея, яка у мене була. «Ну, друга найдурніша ідея», ― подумав він, але принаймні цього разу його погана ідея (скоріш за все) не призведе до смертей. У всякому разі в цьому місці він був або мертвий, або галюцинував, тож, ніби все, що він робив, не грало важливої ролі.

Він не знав чому, але мав спробувати. Майк Афтон спробує подарувати своєму татові друга.

Господи, він почувався ідіотом, проте був зобов’язаний усім їм: Евану, Елізабет, Шарлотті, спробувати.

    Ставлення автора до критики: Позитивне