Розділ 1: Майкл Афтон падає в басейн з м'ячиками

У житті Майкла Афтона був приблизно один випадок, коли він відчував себе в любові та безпеці поряд із батьком. Насправді, це був фарс ― як і більшість речей пов’язаних з татом — але сліпа дитячість не давала йому цього побачити. Як і буває в природі, коли з’являються веселки після грозового дня, Майкл Афтон відразу (наївно) припустив, що це означатиме повний поворот на сто вісімдесят градусів у його стосунках з батьком. Синці, побої та приниження припиняться, і відтоді буде лише щастя, обійми та пісні.

Господи, яким же дурнем він був.

Перед Майклом спалахнув спогад, як блискавка крізь непроглядну темну ніч.  Він був ще хлопчиком, приблизно років десяти. До Шарлотти. До інциденту з п’ятьма дітьми. До укусу. Ще до всіх смертей, а життя все одно було жахливим. Його єдиним захисним механізмом були нападки, підбурювання, бійки, але все це меркло лише перед обличчям Вільяма Афтона. І якщо він володів цим містом, то у домі він був Богом. Кожна молекула повітря, кожна пилинка, кожна побита дитина мала піддаватися його примхам. Майкл ніколи не міг протистояти цьому. Отож, у відповідь на синці, побої та приниженя, Майкл Афтон робив усе можливе, щоб потурати батькові. Він дивився на людей зверхньо, ​​як і тато. Він знущався з Евана, як міг би тато. Він обожнював Фоксі, як тато обожнював Бонні. Якщо Майкл виглядав, як тато, то, можливо, він міг би поводитися, як тато, і тоді, нарешті, він буде не просто вільним, а в безпеці та любові.

Пам’ять швидкоплинна. Вона народилася від травми, і якби на його місці була будь-яка інша дитина, її розум негайно б заперечив і блокував спогади, щоб запобігти подальшій травмі. Майкл сидів на передньому дворі та грався зі своїм плюшевим Фоксі (єдине, що він коли-небудь отримував у винагороду, було з ресторану) у траві, і то був чудовий день.

Батько покликав його до вечері. Майкл ненавидів сімейні трапези ― мама просто сиділа й дивилася. Писклявий голос Елізабет зводив його з розуму. Еван лепетав і плакав щоразу, коли щось не виходило. Тато був татом. Тому спочатку він проігнорував наказ. Затим татів голос став гучнішим, і, чорт забирай, його голос був таким страшним, коли був гучним, страшним, як тоді, коли одного разу голосова скринька Фредді вибухнула, і аніматронік почав верещати під мерехтливими вогнями іскор. Отже, Майк схопив Фоксі, свого найкращого друга ― справді, єдиного друга, бо він не довіряв хлопцям зі свого класу, навіть тим, з якими мучив Евана, ― і пішов на край двору. У дверях з’явився тато.

Батько не любив, коли його ігнорують.

Саме ця версія батька назавжди закарбувалася в пам’яті Майка. Високий чоловік, одягнений у костюм, підкреслений краваткою кольору індиго, волосся темне (настільки темне, щоб здавалось майже чорним) з сивиною, особливо на скронях. Щелепа була гострою, що підкреслювалося чи то незмінною насмішкою, чи то поблажливою посмішкою (невдовзі вона перетворилася на маніакальне сяйво, видовище, про яке Майклу нескінченно снився кошмар). Проте саме його очі завжди дивували та захоплювали Майкла. Вони були сірі (сірі, як леза ножів, якими тато розрізав горлянки маленьким дітям, які плакали, молили, благали), пекуче срібло, яке відразу ж вимагало послуху й випромінювало самовдоволення.  Найбільш вражаючою фізичною відмінністю між Майком та його батьком були ці очі. Майк їх мав медово-коричневого кольору, успадковані від матері, і вони завжди відображали страх, якого хотів бачити батько.

Отож, Майк пішов назад із двору на дорогу, спотикаючись об власні ноги, притискаючи Фоксі до грудей. Батько пішов у сторону тремтливого сина, щось говорячи. Його голос і погляд здавалися розлюченими. Серце Майка забилося в грудях. Він не чув, як машина мчала по дорозі, не чув, як сусіди благали його зійти, ― він міг зосередитися лише на злому, завжди злому, завжди розчарованому погляді тата…

Різко усі риси батька пом’якшилися, і це видовище викликало у Майка посмішку. Він буквально ніколи раніше не бачив батька таким привітним. Рот трохи розкритий, очі широко розплющені, долоні розтиснуті. Сірі очі більше нагадували Майку м’яку хмаринку, аніж гострий блискучий ніж.

― Тату? ― прошепотів Майк, тому що він завжди належав Вільяму Афтону, він ніколи не був чимось більшим, і ніколи не буде.

Тато рушив з місця, рвонувши через двір на вулицю. Він стрибнув вперед на Майка і відкинув їх обох на кілька футів. Майк скривився, коли його лікоть проїхався об асфальт. Автомобіль, який мав на меті врізатися в нього, влетів у ліхтар. Водій вискочив з машини та схопився за голову. Зір Майка став розпливчастим. Єдине, що врятувало його від смерті, ― це батькова хватка, міцні руки тримали Майка в безпеці. 

― Майкле, ― пробурмотів батько, ― з тобою все гаразд?

Вільяма Афтона ніколи не хвилювало, чи все гаразд із Майклом. Обережно, мляво, недовірливо, ніби все було сном (про який Майкл гадав би роками, чи все було насправді, якби не крихітний шрам, що залишився від події на лівому лікті, єдиний доказ того, що це дійсно сталося), Майк кивнув. 

― Все г-гаразд.

Батько відвів погляд. Занепокоєні сусіди кричали навколо, деякі наполягали викликати швидку допомогу, але Майк не міг зосередитися ні на чому, крім лише доброго обличчя батька, на тому, як він врятував йому життя, на тому, що, можливо, батько завжди таким був, а Майкла ніколи не били, не нехтували ним — батько завжди був щирим і доброзичливим. Вільям Афтон нахилив голову й ласкаво посміхнувся: 

― Ти так просто від мене не втечеш, Майкле.

Майкл назавжди повторюватиме ці батькові слова до кінця життя. Спочатку вони були привітними — він ніколи не зміг би відмовитися від безпеки, яку дарував батько, — а потім, коли теплота зникла, слова перетворились у щось зловісне, викрили справжнє значення: Майкл Афтон ніколи не втече від батька.

Після татових вбивств Майкл зрозумів, що ніколи не помре. Нічого не зможе. Не перед силою, якою був Вільям Афтон. Чоловік, який стоїть за вбивствами, ніколи не дозволить цього.

Майк думав про це в той час, як горіла піцерія. Голос Генрі перестав лунати по всьому закладу. Майк заплакав би, якби фізично був здатен, на саму згадку про те, що улюблений дядько вмирає у полум’ї, віддавшись трагедії, яку спричинив його найближчий у світі друг.

Звичайно, Генрі мав рацію ― Майкл був готовий померти. Йому було п’ятдесят чотири, але він почувався набагато старшим, адже десятиліттями був підвішений у часі. Труп, який виживав лише завдяки Залишку та впертій рішучості. Завдяки злобі. Тіло не відчувало нічого, крім болю. Полум’я, що лизало язиками аж до стелі, прокляло його теплом і вогнем, пронизуючи, немов мільйон маленьких голок. Він тримався за Гелпі, притискаючи його ближче, коли вентиляційні отвори навколо почали завалюватися від спеки.

Він замислився, чи існували кращі часи, ніж ці. Часи, коли батько не був психопатом. Часи, коли Генрі не відсторонився від нього. Часи, коли Майкл не був маленьким виродком.

Справді, Майкл знав, що заслужив це. Він заслуговував на це і навіть більше. Він заслуговував на пекло та ніколи не мати щасливих спогадів, щоб зачепитися за свою жалюгідну оболонку, яка ледве виправдовувала ім’я функціонального тіла. Він думав про це…

― Майкле!

Це голос батька.

― Просто згинь нарешті, — пробурмотів Майк до голови Гелпі. Весь останній тиждень батько знущався з нього. Його голос був знівечений вогнем і пружинним костюмом, але він ніколи не втрачав злобного, лиходійського сміху. Майк прокручував у голові усе, що йому говорив батько, знову і знову, до такої міри, що міг досконало відтворити акцент і слова цієї сволоти. ― Залиш мене нарешті в спокої…

Майк перелякався, коли його батько стрибнув через вентиляційний отвір, перш ніж той повністю провалився. Він схопив Гелпі, відштовхнув стілець і пішов до дверей. Ні в якому разі він не дозволить батькові сміятися останнім. Чорт, він помре так, як сам захоче, а не в ролі останньої жертви Вільяма Афтона.

Чесно кажучи, новий батьків костюм виглядав до біса незграбним. Якби тато не був таким кровожерливим, Майк посміявся б з його виду (саме передні зуби робота придавали йому кумедності; тато виглядав, як проклятий мультяшний персонаж, порівнюючи зі минулим загрозливим костюмом). Майк зробив глибокий тяжкий вдих, змушуючи тіло триматися разом, тягнучись по коридору. 

 

― ТИ ТАК ПРОСТО ВІД МЕНЕ НЕ ВТЕЧЕШ, МАЙКЛЕ! ― заревів батько. Кроляча форма скрипіла, ланцюги верещали. Вогонь повільно починав перемагати.

Майк ледве бачив крізь полум’я та дим, кидаючись у головну ігрову зону. Аніматроніка Rockstar на сцені розтанула й перетворилася на металеві калюжі («Спочивай з миром, містере Бегемот», ― подумав Майкл). Він ухилився та проскочив між столами, знаючи, що роботи Funtime знищенні, Елізабет нарешті спочила, Шарлотта у мирі на небесах зі своїм батьком, і що тут залишилися лише два виродки — гнилі пурпурові трупи, які назавжди залишаться уражені своїми гріхами, приречені на пекло, приречені завжди боятися і зневажати один одного.

У кімнату ввійшов батько. На мить промайнула його попередня форма. Він стояв у костюмі, його обличчя прикрашав вовчий вираз, але це був лише страх Майка. Він ніколи не перестане боятися батька, скільки б разів не перемагав його, скільки б разів не вбивав, скільки б разів не спав ночами, мріючи, щоб усе склалося інакше.

«Батько ніколи не був людиною», ― подумав він. Заєць кинувся до нього, тягнучись надламаною кістлявою рукою. Майк спотикнувся, кашляючи, його тіло благало спочинку.

― Чому ти не можеш просто померти? — рявкнув Майк. Поруч із ним блимали екранами Candy Cadet та Midnight Motorist, вмираючи від полум’я. ― Просто здохни нарешті! Тобі нічого не залишилося! Жодному з нас нічого не лишилося!

― Зв-вісно, ​​щ-що лишил-лос-ся, Майку, — прохрипів батько. Внутрішні механізми його аніматроніка виходили з ладу, голосова коробка майже повністю знищилась. Кролик з хрустом нахилив голову вбік. Так, Майкл розумів, що батько мав на увазі:

Генрі — водій, вогонь — машина, а Афтони досі тут. Вільям Афтон волів би, щоб радше вибухнув всесвіт, аніж хтось або щось стало кінцем Майкла Афтона.

Майк відступив назад, хитаючись, легені наповнювалися димом. Батько хитнувся до нього, штовхаючи одну ногу аніматроніка перед іншою. Його кінцівки безвільно звисали, а техніка скрипіла та кричала. Обидва їхні тіла благали про спочинок, але вони ніколи б не допустили цього, поки їхній ворог ще стояв перед ними, доки їхні серця ще мали щось подібне до биття. 

Соромно зізнатися, та Майк репетирував останню промову, яку він сказав би батькові: «Цього разу ти не повернешся» — фраза, на якій він зупинився. «Вона крута», ― подумав він, перш ніж висміяти себе й битися головою об стіну. (Чесно кажучи, це так несправедливо, що батько завжди був пихатим і самозакоханим, тому що отримував усі ці чудові фрази, поки Майк застряг, безперестанку бігаючи, ховаючись, подумки проклинаючи аніматроніків). Тепер, однак, Майк міг лише кричати, спираючись спиною до басейну з м’ячиками.

― Ти мав бути моїм батьком!  — звинувачувано закричав він, вказуючи на зайця. ― Ти повинен був мене захищати, любити! А ти завжди був просто блядським монстром!

Якби кролик міг посміхнутися, Майк знав, що саме це він і робив.

― Свій свояка вгадає здалека.

Майкл ковтнув свою наступну репліку. Він покірно кивнув, знаючи, що тато правий, тому що тато завжди правий. Ніколи не було такого, щоб Вільям Афтон помилявся, а Майкл Афтон мав рацію.

Майкл завжди був монстром. Він заслуговував на це покарання. Він випустив Гелпі з тремтливих обіймів і повільно моргнув: 

― Просто покінчимо з цим…

Безцеремонно та безтурботно він повалився назад у басейн з м’ячиками. Навколо нього палав вогонь, верещали аніматроніки, гинули люди, іграшковий басейн душив його, і Майк заплакав…

«Як я можу плакати?» ― подумав Майк. Він не міг фізично плакати роками.

Батько сміявся, кепкував з нього. Викривлена рука схопила Майка за сорочку уніформи. З’явився інстинкт жити, і Майк почав відбиватися. Він робив те, що вмів найкраще, ― жити, незважаючи на те, що цього не заслужив або практично втратив сили.

Майк дихав, борсався, плакав, і коли він провалився глибше в басейн, то зрозумів, що вогонь зник: була лише темрява.

Почувся приголомшливий свист, і Майк підняв голову. Він думав, що темрява — то смерть, але насправді причиною було лише тускле освітлення. Над ним мерехтів вуличний ліхтар, а позаду доносився сморід сміття. Він підінявся на долонях вгору.

― Ніхуя собі, — прошепотів Майк, розглядаючи свої руки.

Вони більше не були поплавлені вогнем чи вкриті хворобливим фіолетовим відтінком. Це його справжні руки, людські руки, живі, які дихали, сильні й засмаглі. І в нього, блять, волосся! У нього справжнє волосся, а не перука. І ніс на місці! Він видав запаморочливий сміх і підстрибнув, щоб відчути під ногами землю. Він почувався новим, ніби йому дали друге життя. Після хвилини радощів він нахмурив брови й похитав головою. Мабуть, у нього галюцинації. Не може бути такого на світі, щоб Майклу Афтону щось дарували або повертали.

Він злегка спіткнувся, ще не звикнувши до старих ніг, і обперся об стіну. Це був якийсь провулок. Він примружився крізь тьмяне світло й пішов, хитаючись, по алеї. Вийшовши на головну вулицю, в око відразу впали кілька речей, які змусили його забути, що він щойно був у згорілій піцерії, а батько намагався його вбити:

1. Оточення. Він більше не був у Гаррікейні, містечку посеред ніде. Вогні блимали і гаснули, підкоряючи природу. Грандіозний міст, як на гравюрі, пролягав крізь весь пейзаж. Все гуділо, люди бігали і перекидалися одне з одним словами. Подібні звуки ніколи не належали штату Юта. Майкл Афтон знаходився у великому місті.
2. Юніон Джек розвивався біля бару навпроти. Чудово, він не тільки не в Америці, а ще й у Великобританії. Після невеликого підслуховування Майкл зрозумів, що він знаходився у Лондоні, і, Боже, яке дивне ж місце для галюцинацій!
3. Дитина, яка плакала.

Дитина нагадала Майклу Евана. Хоча цей хлопчик був пухкіший, його волосся темніше, і він не носив смугасту футболку Евана. На ньому був маленький костюмчик, і Майку здалося це доволі чарівним. Повз нього проходили люди, жоден житель Лондона не подавав його руку.

Може, саме тому він тут.

Можливо, хоч раз у житті Майк зможе зупинити дитячі сльози замість того, щоб стати їхньою причиною. Юнак перевірив, чи не їде якась машина, і перебіг дорогу. Він засунув руки в кишені та спробував створити атмосферу сердечності і не здаватися божевільним незнайомцем, який намагається викрасти дитину. 

― Здрастуйте, — лагідно привітався він, але дитина не перестала плакати, ледве помічаючи, що перед ним хтось стоїть. Майк нахмурив брови (незважаючи на те, що його сім’я володіла дитячим рестораном, він не вважав, що дуже добре знаходив спільну мову з дітьми). Він сів навпочіпки перед дитиною і зачекав, поки вона заспокоїться, перш ніж знову її привітати.

― П… привіт, —хлопчик витер обличчя. Його костюм і лице були всі в сльозах. ― Хто ви?

Майкл простягнув руку, щоб потиснути. Вона була набагато більшою за руку малого, але той кивнув та потис вказівний і середній пальці Майка. 

― Звати Майк.

― Ви не виглядаєте тутешніми, ―  незважаючи на те, що йому на вигляд було не більше десяти років, тепер, коли сльози перестали текти, хлопчик виявився говірким. ― Я загубився.

Майкл лише смутно пам’ятав Лондон з рідкісних візитів його юності. Він не був впевнений, чи зміг би допомогти цій дитині, проте намагання ― не страждання (як і його батько, він був високий та сильний статурою, а його обличчя успадкувало деяку суворість, тому він міг принаймні відлякати людей, які б захотіли причепитися до невинного хлопчика).

― Хочеш допоможу? Ми можемо пошукати твій дім.

Хлопчик похитав головою, від чого Майк подумав, що той боявся приймати допомогу від незнайомця, але потім сказав: ― Я не хочу йти додому. Мені вдома сняться кошмари.

Майк поглянув вгору і через кілька секунд зрозумів, що Лондон здавався дещо дивним. Неподалік було знищено, наче знесено бульдозером, більше пари будівель. Прохожі носили довгі пальта (типові для Лондона), а також котелки, і в цій місцевості більшість людей були білі. Акценти трохи відрізнялися, а автомобіль, що проїжджав повз, був кругліший і коротший, ніж звичні машини. Майку наче перекрили повітря.

― Гей, малий, який зараз рік?

Всі сльози остаточно зникли, і тепер хлопчик стояв наскрізь зацікавлений:

― 1948, сер, ― у Майка голова пішла обертом. Як він міг бути в Лондоні, не кажучи вже про майже на вісім десятиліть раніше? Ця галюцинація надзвичайно заплутана та оманлива. Він був впевнений, що зараз батько сміявся, спостерігаючи, як жалюгідна фігура його сина вважає, що перебуває в післявоєнному Лондоні, а не в 2020-х роках в Юті. ― У вас все гаразд, сер?

― Я… так, все гаразд.

Хлопчик невпевнено посміхнувся:

― Ви дивно говорите, сер.

Майк хихикнув у відповідь:

― Здається, що так. Отже, ти не хочеш додому? А як же твоє гарне ліжечко? Вже пізно, знаєш.

― Я знаю, ― хлопчик озирнувся, наче за ним стежили. Він понизив голос і нахилився до Майка: ― Я боюсь.

― Кого?

― М-монстрів.

Майк не знав, чи це місце справді існувало, але була одна обожнювана батьком місцина, куди він водив його в дитинстві. Там тато здавався людиною. Майже. 

― Гей, хочеш покажу моє улюблене місце? По дорозі ми знайдемо телефонну будку і подбаємо, щоб твої батьки знали, що ти в безпеці.

― Ох… гаразд, ― Майк встав прямо, і хлопчик взяв його за руку. Вони пішли вздовж вулицею. Темза виблискувала під місячним світлом, навколо не було жодної душі, лише два хлопчика, вічно налякані, які вічно плачуть. Але Майк не сумував.

Він був далеко від батька.

Хай це і примара хворого розуму, та принаймні він був далеко.