Розділ 12: Майкл Афтон знову стає жертвою капіталізму

― Дорогенький, чому ти весь червоний? Афтон не завдав тобі ніякого клопоту? ― Клара практично затягнула Майка до квартири. Її підручники валялися розкиданими на столі у вітальні.

― Мені його вдарити? ― голосно запитала з ванної Ізабелла.

― Ні, ні… я переїжджаю! ― Клара схвильовано заплескала в долоні й міцно повисла на шиї Майка (його мама любила обійми, але він ніколи не отримував їх занадто багато). Коли вона відпустила, дихати стало легше, і Майкові плечі розслаблено опустилися. ― Але я маю влаштуватися на роботу.

― Ну так, а як інакше ти збирався платити за оренду?

― Так, так. Знаєш, де наймають?

― Вам, сер, казково пощастило. У Джуніора не вистачає персоналу. Багато робітників приїхало із-за кордону, тож у тебе все буде гаразд. Просто презентабельно поводься на співбесіді. Ми можемо піти туди сьогодні, якщо хочеш.

― Було б справді непогано. Дякую, Кларо.

Вона відмахнулась зі словами «то пусте» і сіла на підлогу, розгортаючи перед собою підручник.

― Я прямо твій янгол-охоронець, правда?

Майк не вірив у янголів, однак подумав, що, можливо, у матері, ще не зломленої, є шанс загладити перед ним провину за те, що залишалася з татом, допомігши йому в минулому. Її поміч у виправленні Вільяма Афтона стала б її спокутою.

(Але навіщо їй спокутуватись? Вона ніколи нікого не вбивала, на відміну від тата, на відміну від Майка).

― З нами живе ще один хлопець. Ти знаєш Емілі Генрі?

У ванній щось розбилося.

― Ти жартуєш! ― Кларині очі блиснули з-під своєї медичної книжки, і вона знову заплескала в долоні. ― Белло, це точно знак, ― її погляд перемістився з ванної до Майка. ― Вона по вуха закохана в Генрі…

— Не починай, Капуто! — крикнула Ізабелла.

― Вона каже, що це кохання з першого погляду. Втім, знаєш, на мою думку, кохання ― це коли обидві сторони хоча б бачать одне одного, а не займаються легеньким переслідуванням.

― Це не переслідування! Ми йдемо в протилежну сторону від пральні.

― Звичайно-звичайно. Давай, Фріце. Моя зміна скоро починається. Я вже спізнююся.

Майк не був впевнений, як батько не зліг у могилу раніше призначеного, дивлячись, як жахливо їздить його мати. Вони тричі влетіли на бордюр, під кривим кутом заїхали на паркувальне місце і, попри швидкість світла, з якою вона мчала, примудрилися запізнилися на вісім хвилин. Майк, відходячи від поїздки, злегка спотикався, вилазячи з машини та плентаючись за Кларою, яка на ходу зав’язувала фартух. Вони увійшли до закусочної. 

― Джуніоре! ― крикнула вона, ніби була тут хазяйкою.

Джуніор, старший чоловік з поріділим волоссям, широкими руками та маленькими очицями, який передав ці риси кожному зі своїх нащадків (з незрозумілих причин всі називатимуться Джуніорами), підвівся із-за прилавка. Інтер’єр ресторану — стереотипне приміщення 50-х років: червоно-біла картата підлога, бордові шкіряні дивани зі столиками вздовж стін та вікон, майже кожен клієнт розмахує смузі, в той час як Дін Мартін грає на задньому плані з музичного автомата.

― Капуто, ти запізнилася!

― Ви мене любите, ― Клара подарувала начальнику повітряний поцілунок, зав’язуючи волосся назад, і жестом показала на Майка. ― Джуніоре, це Фріц. Йому потрібна робота.

Майк очікував, що чоловік огляне його з ніг до голови, блимне на драну лавандову сорочку охоронця і випхне із закладу якомога далі від святих очей відвідувачів. Натомість Джуніор дістав фартуха з-під прилавка і кинув його Майкові.

― У тебе є досвід роботи в ресторані, хлопче?

― Так, сер, — Майк зав’язав фартух навколо талії.

― Що саме?

― Мій тато… ― Майк ковтнув. ― Він був співвласником дуже успішної закусочної. А ще я працював охоронцем в іншому місці.

― Гм. Гаразд, мені підходить. Ти обслуговуєш столики, Фріце?

― Я можу.

― Чудово. Берись до роботи. Ти з Капуто заробляєте мінімум. Якщо хтось завдає клопоту, маєш право зарядити їм по мордяці. Зрозумів?

― Так, сер.

― Добро. Капуто, п’ятий столик!

Майк на мить завмер, перш ніж згадати факт про себе: А, точно, він мастак працювати за мінімальну зарплатню, і так, він терпіти це не може.

Майк знав, що не надто мізкуватий, але подумав, що якби він більше читав книжок, то був би комуністом.

Після виснажливої ​​семигодинної зміни, яка містила пару клієнтів, які дорікали йому за те, що він випадково пролив воду на їхні черевики («Відчепіться!» ― гаркнула Клара, на що Джуніор схвально кивнув), град із поту у єдиній парадній сорочці та запаху жиру, який буквально просочився крізь його тіло, Майк заробив менш ніж шесть доларів.

Він не дуже розумів капіталізм, однак знав, що він ― одна з причин, чому Freddy’s як компанія ніколи не закривалася повністю, навіть після кошмарної ​​смерті кількох дітей. А також тому, що він був головним мотиватором того щиро ненависного Майком їбанька, який вирішив відкрити Fazbear Fright’s (спалення будівлі з метою убити зайця-робота було лише вишенькою на вершині його помсти батькові).

― Я ні рук, ні ніг не чую, — підсумував він після того, як помахав на прощання Джуніору та провів Клару до її машини.

― Оплата дасть тобі відчуття, що отримав наганяй, а Джуніор — ні. Він достойний чолов’яга.

― Скільки днів на тиждень ти працюєш?

― Зазвичай три; а інші вчуся, ― вона дмухнула, здуваючи з лиця пасма волосся, поки вони тіснилися в автівці. ― Я не знаю, як довго ще так протримаюсь, якщо чесно.

― Що ти маєш на увазі?

― Моя бабуся. Я вже її згадувала. Вона хвора. Дуже хвора, ― Вона помре, і це тебе погубить. ― Мені здавалося, що я хотіла стати лікарем, щоб зцілювати людей. Особливо тому, що вона мені це прищепила. Проте коли мені доводиться їй допомагати… Не думаю, що зможу зробити це без неї. Дехто просто має одну таку людину, без якої не може жити, розумієш? ― вона завела машину і виїхала від Junior’s, коли знак світлофора заблимав. ― Я везу тебе до Афтона, так?    

― Так. Мені шкода за твою бабусю, Кларо. Ти справді сильна, щоб нести на собі таку ношу.

― Таке життя. Ніхто не казав, що воно справедливе. Гей, як ти думаєш, Афтон оцінить, що я приколюватимуся з його акценту, чи це тільки його роздраконить? Я серйозно. Сумніваюся, що зможу протриматися навіть дві розмови, не сказавши «Oi, губерноторе» або щось у цьому роді.

Хлопець пирснув від сміху, в той час як Клара під’їхала до Вільямового гуртожитку. І тоді Майк пригадав: так, тепер він тут живе. Знову з батьком.

― Чесно? Його це збісить, ― Майк хитро посміхнувся. ― Ти зобов’язана це зробити.

― Блискуче, ― затим з британським акцентом вона повторила про себе: ― Збісо блискуче, кохоно, ― вони вдвох залилися сміхом. Перш ніж Майк встиг вийти з машини, Клара смикнула його за рукав. ― Гаразд, у ролі відплати ти приєднаєшся до мене в моєму плані.

― Плані?

― Ну, ти ж живеш з Афтоном та Емілі, то ти маєш стежити, щоб вони залишалися холостяками, тямиш, ― у відповідь Майк витріщився пустими від розуміння очима, і Клара застогнала, спершись чолом на кермо. ― Увесь ваш рід «хлопчиків» повністю приречений. Купка довбойобів, ― дівчина почервоніла, усвідомивши свою грубу мову. Майк вразився ще більше, тому що мама ніколи не лаялася, особливо зі словами типу «довбойоб». ― Вибач!

― Ні, не хвилюйся про це. Ти абсолютно права, особливо щодо цих двох.

Клара обережно посміхнулася і продовжила розповідати:

― Правильно. Отже, ти повинен подбати, щоб вони залишалися самотніми, і маєш нас нахвалювати, розумієш? Розкажи про те, яка я розумна і яка Белла добра… о так, згадай, що я танцівниця! Британцям же подобається танцювати, так? Господи, це не британський стереотип. Скажи йому, що я люблю чай чи щось таке, добре? Просто правильно подай нас, і тоді ми всі разом обговоримо про групове побачення, мабуть. Це мій план. Я розраховую на тебе, Сміте.  

Майк відсалютував їй.

― Так, мем, ― він помахав їй після того, як зачинив двері автівки. З вуст злетіло «дякую», дивлячись, як вона від’їжджає. Стоячи під мерехтливими вогнями багатоквартирного будинку, Майк уявив, що він входить у черево звіра: вікна — його яскраві очі, двері — зяюча паща, батько та ніж — зуби, які проковтнуть його і затим виплюнуть.

― Як же це, блять, тупо, — зауважив собі Майк і зайшов до будівлі.

Коли він постукав у двері, йому відчинив Генрі.

― Фріце! — вигукнув він і відразу ж обійняв Майка, ніби вони давні друзі. ― Радий тебе бачити! Ох, дивлюся, ти щойно з роботи. Заходь. Ти, мабуть, втомився.

Кілька коробок Генрі вже стояли розкладені, обступаючи спальню, найближчу до ванної кімнати. На радість Майка (і на його ж прикрість), з однієї з них визирали електроінструменти.

― Ти будівельник?

― Інженер, — поправив Генрі, проте не поблажливо, а з непідробним хвилюванням, — я хочу створювати роботів, щоб заробляти собі на життя. Безглуздо, знаю…

― Ні, це не безглуздо, — заперечив Майк і про себе додав: «Це смертельно. Тобі не вдасться відкалібрувати голову Фредді, і це вб’є мого брата після того, як я облажаюсь, а коли ти зробиш те саме з Мангл, то Джеремі…» ― Мені здається, це цікаво.

— Те саме сказав і Вільям, — Генрі почухав потилицю. Вивчаючи його більше (а почуття провини наростало, мов хвилі об уже зруйновану дамбу), Майк зрозумів, наскільки не на своєму місці його дядько. Він унікально виглядає і для 50-х, і для 60-х. Скоріше за все, через довге світло-каштанове волосся, не зачесане назад, та окуляри, які приховували карі очі. Одягнений у просту футболку, яка підкреслювала живіт та великі руки. Майк завжди вважав, що тато й Генрі були паралелями до звірів, яких вони зображували на сцені: Генрі — ведмідь, захисник, великий, добрий; Вільям — кролик, швидкий, витягнутий, хитрий. — Він теж інженер. Гей, можна я тебе дещо спитаю?

— Викладуй, — Майк зняв черевики, залишивши їх біля дверей, і милосердно розвалився на дивані.

Генрі сів поруч, нервово позираючи на двері.

— Ти… — він ковтнув і нервово засміявся. — Тобі нічого дивного у Вільямі не здалося?

Ну-ну.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… — Генрі знову почухав шию і знизав плечима. — Він мало говорив, поки я сидів на співбесіді. Натомість це виглядало, як… ох, я не знаю, це, мабуть, безглуздо, але виглядало так, ніби він вивчав мене. Як я вивчаю своїх роботів. І цей його урізаний сміх, наче він у темі жарту, а ти ні. До того ж, чесно кажучи, він був якийсь доволі збаламучений, але прийняв моє прохання переїхати. Також допоміг принести коробки. Проте весь час він просто спостерігав за мною. Це трохи нервувало, але коли я врешті пішов йому сказати з цього приводу, він лиш був зациклений на своїй чарівності. Він дуже чарівний, знаєш. Гарний, — Генрі спорадично закашляв собі в плече без нагальної потреби. — До речі. Він вийшов на ніч. Сказав мені не чекати його, але ти знаєш, я буду. Така я людина. 

Майк це вже знав.

— Угу. Добре, що ти тут оселився.

Генрі усміхнувся, ніби його коронували.

— Дякую, друже! Ну, то… ти згоден зі мною? Він здається тобі дивним?

Жовч підступила до Майкового горла. Він значно гірший, ніж просто дивний. Він зруйнує наше блядське життя.

— Можливо… претензійний, — зупинився на цьому слові Майк, знову не знаючи, що іще робити. Все нагадувало йому, який він ідіот: як він може зробити тата достойним, коли той не пам’ятає ні його, ні обіцянки, ще й забезпечити власне існування (насправдіябневідмовивсяперестатиіснуватиятаквтомився)? Як йому втримати Генрі та батька разом, щоб тато не піддався своїм демонам і не вбив Генріні здоровий глузд і дочку? Як Майку зберегти Генрі у своєму житті, бо, чорт забирай, він йому потрібен. — Претензійний, я б сказав, але я трохи його розумію, — На жаль.

— Справді? Ну, ви двоє прямо близнюки.

Майку хотілося б, щоб люди перестали йому це говорити, попри правоту.

— Так, мабуть. Домашня обстановка, я маю на увазі, — Людей, над якими знущалися, дійсно тягне одне до одного, як магнітом, правда? — Мій старий був не з найприємніших.

— Ох. Мені шкода. Тоді, певно, я зробив висновки щодо нього занадто швидко, — Перестань бути таким до біса милим, Генрі. — Я в захваті від початку семестру і знайомства з вами обома. Думаю, це чудовий досвід. У мене не так багато друзів у Нью-Гармоні — звідти я родом, таке маленьке містечко у Юті — тому що люди вважають, що я досить дивний. Мені здається, що я розумію свої машини набагато ліпше, ніж людей, і… —  Генрі почервонів, усвідомивши, що безладно тараторить. — Я навіть не запропонував допомогти з твоїми речами! Де твої коробки, я…

— У мене їх немає, — сором’язливо зізнався Майк. — Лише одяг, що на мені.

Генрі стиснув губи.

— Погано. Давай, допоможи мені розібрати речі. Можеш позичити трохи мого одягу, поки не купиш собі власний у магазині, — Майк хотів дорікнути його допомозі, просити та благати Генрі не бути з ним таким люб’язним, я брехав тобі, я дозволив йому вбити твою дочку, але Генрі потягнув його за собою. Удвох вони провели години, розкладаючи пакунки. Майк незабаром знайшов собі спортивні штани та сіру футболку з помаранчевим написом NEW HARMONY ANGELS LITTLE LEAGUE „52. Тепер принаймні він трохи менше тхнув жиром. Кімната Генрі вже була готова та облаштована. А ще у нього знайшлися запасна подушка і ковдра, які він віддав Майку на кілька ночей, поки він зорганізується.

Повертаючись у Генріну кімнату, Майкл перелякано скрикнув, побачивши у кутку людину — о чорт, ні, це не людина, то моторошний ендоскелет, який виглядав з кутка, як примара.

— Ой, вибач! — Генрі гарячково замахав руками й жестом вказав на ендо, як Ванна Вайт, яка показує головоломки Колеса Фортуни. — Це Фредді! Фредбер, якщо бути точнішим. Ну, поки його скелет. Він буде набагато дружелюбнішим, коли я його доведу до ладу…

Чутно хрускіт. Видно кров. Чутно хрускіт. Видно кров. ЧУТНО ХРУСКІТ. ВИДНО КРОВ. ЕВАНА ВКУСЛИ, ВІН СТІКАЄ КРОВ’Ю, ФРЕДБЕР УБИВ ЕВАНА, МАЙК УБИВ СВОГО БРАТА, МАЙК УБИВ СВОГО БРАТА, Я УБИВ СВОГО БРАТА

— Я працював над ним певний час. Хотілося б зробити таких кілька. Можливо, по одному для кожного з нас.

— Т-так, — у Майка пересохло горло. Він вже не тут, він повернувся у вісімдесяті, повернувся у Freddy’s, брат ось-ось помре, тато ось-ось ненавидітиме його до кінця їхнього життя, навіть після смерті, і в минулому, і в майбутньому, МАЙК ЗАВЖДИ ТОНЕ. — Так, чудова ідея. Гей, мені дуже шкода, але я сильно втомився після роботи. Я піду на бокову, якщо ти не проти.

— Звичайно, звичайно! Дякую за допомогу, Фріце. Я дійсно ціную це.

— Жодних проблем, — Майк практично виплив з кімнати. Генрі повільно зачинив за собою двері, наостанок помахавши рукою, коли між дверима залишилася маленька щілина. Почувши відповідний звук клацання замка, Майк впав на коліна та обхопив себе руками, придушуючи прискорене дихання. Останнє, чого він хотів — це втіхи від людини, яку він занапастить через десятиліття.

Через кілька хвилин йому вдалося підвестися і притулитися до дивана. Хоча його спальня знаходилася всього за кілька футів від нього, все навколо здавалося мильним: зір одночасно яснішав і мутнів. Він бачив кров на своїх руках, відчував її на обличчі, хотів, щоб тато прийшов і вибив з нього життя, хотів болю, він заслужив біль, він заслужив покарання, тому що одного разу був поганим, і тепер довіку буде поганим, він просто ще один лиходій, який заледве зібрав себе до купи, він вмирає і тоне, і…

Майк нажахано заціпенів, почувши, як вхідні двері відчинилися.

— Гаразд, гаразд. Так, мила, я подарую тобі кільце. Чудова ніч. На добраніч, — двері зачинилися. — Господи, — у периферійному зорі Вільям дещо більше нагадував тата. Майк міцно зажмурив очі, передчуваючи ремінь, але скоро пригадав, що він у минулому і що батько ще не вбивця (принаймні, скоріш за все). — Боже, Фріце, ти як з хреста знятий.

— Дякую, — відповів Майк, одночасно трохи сміючись. — Довгий день на роботі.

— О, ти вже влаштувався на роботу? Чудово.

Майк вже збирався розпочати розмову про Клару, але затим помітив батьків зовнішній вигляд: на комірі помада, волосся злегка скуйовджене. Майк почервонів і відвів погляд — Боже, тато був на побаченні. Погано для Клари, але насправді це гірше для Майка — останнє, що він хотів робити, — це уявляти Вільяма Афтона, виняткового вбивцю та супостата, в дії.

— Побачення?

— Напевно. Не багато з цього вийде. Сильно цікавих людей тут кіт наплакав, — Вільям замкнув за собою двері й запустив у політ туфлі. Так забавно, він навіть одягнений розфуфирено, як звичайна молода людина. — Ну, я це, піду спати. На добраніч, Фріце.

— Н-на д-доб-браніч, — почав Майк, але не зміг стриматися, і знову став задихатися.

Очі Вільяма розширилися. Він підійшов до Майка, наче гадюка, готова кинутися.

— Якого чорта з тобою коїться?

Майк ніколи не вмів добре підбирати слова. 

— Я н-не знаю, — Я боюся. — Нічого страшного…

— Ага, я бачу, що нічого страшного, телепню, — Майк сповз на підлогу спиною до дивана і затремтів, коли Вільям наблизився, тому що тато готовий знову вдарити його і сказати, який він нікчемний. Та замість цього Вільям залишився стояти за кілька футів, клацаючи пальцями, щоб привернути Майкову увагу. — Через твого старого, так? — Майку вдалося кивнути. Вільям по-мазохістськи посміхнувся. — Я знаю це відчуття, — Ні, ні, не знаєш. Ти не панікуєш. Ти не плачеш. Ти ніколи не робиш того, чого не хочеш. ВСЕ, ЩО ТИ РОБИШ, — ЦЕ БЕРЕШ. — Знаєш, що я роблю, коли в мене таке стається? — Вільям понизив голос, наче збирався розкрити секрети безсмертя (секрети, які він відкриє, коли стане старшим, і вони дадуть йому привід вбивати, як він завжди того хотів). — Мені подобається уявляти, що я зробив би з цим виродком, якби міг. Він кульгає через війну, — тато злегка нахилився. — Я б зіштовхнув його зі сходів. Ось що б я зробив. Я б дивився, як його голова трощиться об поруччя, а тростина розлітається навпіл. Що б ти зробив зі своїм старим, Фріце?

Майк не знав напевне чому, але голос батька мав ледь не гіпнотичний ефект, витягував з нього правду.

— Я б спалив його живцем.

— О, непоганий вибір. Ніколи багато не думав про спалювання. Сильно добре не роздивишся. Але так, ти б спалив його живцем. А потім, — Вільям зімітував руками вибух, — пуф. Він зник. Він більше не твій бабай.

Незалежно від того, скільки разів Майкл Афтон спалював батька, Вільям Афтон завжди буде його бабаєм. Завжди.

— Я б хотів, — зізнався Майк, знову не знаючи чому, — щоб він ніколи не був моїм татом.

— Я знаю це почуття. Давай. Припиняй пластувати. Немає в цьому сенсу.

— Я не пластую, тому що хочу…

— Тоді що ти в біса хочеш, Фріце? — майже прошипів тато.

Я хочу померти.

— Я хочу спати.

— Ну гаразд. Підйом. Давай, нумо, — Вільям підняв Майка на ноги та практично дотягнув його до спальні. На щастя, матрац уже лежав на місці, і Майк рухнув на нього. — Тоді на добраніч.

— Вільяме? — Майкове серце досі шалено билося в грудях, але принаймні його зір прояснився. — Чому ти кажеш мені, що ти хотів би зробити зі своїм татом?

У квартирі не горіло світло. Єдина білота, яку бачив Майк, — це згубна загрозлива посмішка батька.

— Тому що я справді вважаю, що ми однакові, Фріце, — він зачинив за собою двері. Майк схопив ковдру і накинув її на себе, тремтячи під нею, плачучи та згадуючи,

і так, це була безперечно найгірша відповідь, яку Майк тільки міг отримати від батька.

Тому що він знав, що вони абсолютно однакові, за винятком того, що Майк — невдаха, а якщо він невдаха, то Вільям перемагатиме знову і знову, і, незважаючи ні на що, ніколи не буде врятований.

Тієї ночі Майку снився кошмар, в якому Фредбер гриз його власний череп. Та насправді це милосердя, замасковане під демона. Навколо лунав татів голос, але замість звичних образ він хвалив його: «Я так пишаюся тобою, сину. Я справді вважаю, що ми однакові».