Розділ 10: Майкл Афтон возз'єднується зі своїм єдиним другом

Клара безупинно поправляла своє волосся, поки проводжала Майка до дверей. Вони перейшли в інший житловий комплекс, цей ближче до кампусу. Хоча будівлі подібно бракувало витонченості та екстравагантності, як і Клариній, вона була на рівень краща з точки зору чистоти та безпеки.

Майк вважав, що Вільям був ладен жити хоч у картонній коробці, якби це означало з’їхати із Заячою вулиці, 93.

― Ти гарно виглядаєш, — підбадьорив дівчину Майк, на що Клара закотила очі. Вони вдвох стали біля дверей — номер вісімнадцять (його вони отримали від господаря у вестибюлі).

― Прекрасно. Чудово. Це однозначно його зацікавить, ― вона зітхнула та уривчасто постукала у двері. ― Це дурість, це ідіотство, я йду додому… Привіт, Вільяме?

Двері зі скрипом відчинилися, і Майк підстрибнув, побачивши фігуру в проході. Батько (вже не дитина, але і не дорослий — йому дійсно близько вісімнадцяти, готовий вперше вступити в коледж) тримав ножа. Надто знайоме видовище. У нього темні кола під очима, а райдужка, на превеликий жаль Беатріс, така ж сіра. Тепер він уже не товстий, а високий і міцний (вищий і сильніший за Майка; він завжди буде вищим і сильнішим за Майка). На зачісці досі залишалися залишки бардаку, але стиль тепер трохи нагадував Майкові Елвіса. Батько скидався на гризера, його фіолетова сорочка (Та блять, що за стосунки у нього з фіолетовим? (Майк мав теорію, що батько був надзвичайно вибірковим дальтоніком, і весь його світ здавався сірим, окрім відтінків фіолетового)) розстібнута вгорі.

Крім цих ключових відмінностей, так, Майк та Вільям Афтон могли б бути близнюками.

Майк чекав, коли похмурі очі батька засвітяться у визнанні. Можливо, він обійме його, схлипне і вигукне: «Майку, ти повернувся, ти ніколи не покидав мене! Я дотримав свою обіцянку, і тепер жертвую на дитячі будинки та будую притулки для собак. Крім того, вбивство — це найбільш гротескний вид заняття, я й уявити не можу, щоб хтось коли-небудь захотів зануритися в подібну практику, не кажучи вже про успіх у ній». Замість цього він глянув на Клару від маківки до низу і тихо видихнув:

— Так. Ти працюєш в Junior’s, правильно?

Клара, без перебільшень, була занадто приголомшена, щоб говорити, тому Майк втрутився:

— Так, вона там працює! — він простягнув руку, щоб потиснути, не звертаючи уваги на ніж. — Я Фріц.

Батько повільно захитав головою. 

— Прекрасно, — він посунувся, щоб зачинити двері. Майк ледь не скрикнув і поспіхом виставив ногу між ними та рамою. — Ти не міг би її прибрати?

— Я… — Майк зітхнув. — Я хотів поговорити з тобою.

— Про що?

Я подорожував у минуле, і так, це справді я, твій найкращий друг дитинства, і мені дійсно дуже шкода, що мене збила машина. До того моменту все йшло, як по маслу, якщо не брати до уваги те, що ти демонстрував легкі соціопатичні тенденції.

За мить до того, як Вільям встиг знову грюкнути дверима, Майк згадав, що сказав йому господар, коли вони з Кларою запитали, де живе батько: «Афтон? Так, він платить вчасно. Але шукає сусіда по кімнаті. Це трикімнатне приміщення». Майк прокашлявся й усміхнувся:

— Я новенький, і я чув, що тобі потрібен сусід по кімнаті.

Очі Вільяма злегка розширились. 

— Так. Все вірно, — буркнув він і міцніше стиснув ніж у долоні (ніж занадто природньо лежав у його руках), відчиняючи двері досить широко, щоб Майк міг увійти. — Зайдеш? — Майк кивнув. Периферійним зором він помітив, що Клара дивиться на Вільяма, можливо, занадто очевидно. — Ти теж тут ходиш в універ?

Клара стояла і не відповідала, тому Майк потай штовхнув її ліктем у бік.

— Т-так! Так, я ходжу на медкурси.

Вільям злегка посміхнувся. Майк, коли був молодшим, припускав, що татові подобалася мама радше як лікар, тому що вона могла б його вилікувати на випадок, якщо станеться збій пружинного замка.

— О. То ти, мабуть, дуже кмітлива.

Майк здригнувся. Очевидно, батько вже опанував свій лукавий голос, його поблажливе заклинання, яке чомусь ніколи не звучало поблажливо. Його голос, який змушує вас почувати себе такими особливими, такими розумними просто за те, що розмовляєте з ним. Його тон, який викликає довіру — а в деяких випадках навіть захоплення чи любов — в авдиторії.

Але з полегшенням Майк зрозумів, що очі Вільяма не такі холодні чи злісні, в які вони з часом перетворяться.

— О, ну, знаєш, — відповіла Клара, — мені подобається так думати.

— Ага. Отож… Фріце, так? Давай поговоримо. Ваше ім’я, міс?

Клара простягла руку, щоб потиснути. 

— Клара.

— Кларо, — він усміхнувся з проблиском улесливості та відгукнувся на її рукостискання. — Приємно познайомитися, — Клара кивнула. Вона, схоже, трохи заспокоїлася, і її плечі розслабились. А от Майк, зі свого боку, напружився, бо це конкретно так порушувало простір і час. До зустрічі тата і мами залишався ще рік, їхні побачення мали б настати трохи згодом. Якщо вони зустрілися зараз, можливо, вони зустрічатимуться раніше, а, може, і взагалі розійдуться. І тоді Майка не буде існувати? Він не до кінця розумів парадоксальність усього творимого. Невже все приречене повторитися? Майк взагалі нічого не виправить?

— Фріце, — вона повернулася до Майка, вириваючи його з екзистенційного жаху, — ти вернешся до мене потім, добре? Пам’ятаєш, як туди дістатися? — Майк кивнув. Вона помахала їм обом, виходячи в коридор. Її підбори зацокали об тонкий килим.

Усмішка Вільяма зіслизнула вниз, як тільки Клара зникла за рогом, і він жестом запросив Майку увійти. Квартира схожа на Кларину, але значно більша і досконально чиста.

— Пардон, —  Вільям поклав ножа на кухонний стіл. — Я готував обід, — Майк з полегшенням видихнув, радий, що тато не практикував свої навички поводження з ножем. — Хочеш чаю?

— Та ні, все добре, — Майк незграбно запхав руки в кишені й присів на диван після того, як Вільям запросив жестом. Він зовсім не знав, як почати розмову. Йому розповісти про свою подорож у часі? Сказати Вільяму, що так, він той самий Майк, його єдиний друг? У нього було достатньо доказів, котрі знав би лишень старий приятель Вільяма, — зайчик, машина, бабай — які його точно переконають.

З іншого боку, Майк не хотів, щоб його заарештували, прийнявши за маніяка, який пристає до нічого непідозрюючих майбутніх серійних убивць. Він вже знав, що зараз вчергове проковтне правду і стане тим, роль кого ненавидить, ― спостерігачем.

— Отже, ти ходиш тут до коледжу?

— Так. Спеціальність електрична інженерія, малий бізнес. Я з Лондону, якщо ти ще не помітив по голосу. Як ти натрапив на Клару? Я час від часу бачу її в закусочній, але вона ніколи не розмовляла зі мною.

— Мене… — Майк збентежено посміхнувся. — Мене збила машина. Вона допомогла підлатати, тому що я не хотів йти до лікарні.

Вільям кивнув, сьорбаючи свій чай, сидячи паралельно Майку. 

— Я ненавиджу лікарні. Я знаю це почуття. Отже, ти хочеш жити з хлопцем, якого ніколи раніше не зустрічав, відразу після того, як тебе збила машина? Яка твоя історія, Фріце?

— Ну… — Майк почухав потилицю, вивчаючи батька. Тато і всі його манірності на місці — самовдоволення, грандіозність, властиве володіння ситуацією — але деякі відсутні — садизм, холод, психопатія. Майк задумався, чи це тому, що батько просто не дійшов до своєї лиходійської точки життя, чи все-таки його м’яке втручання справді подіяло. Можливо, проста наявність друга лише на одні вихідні дозволила Вільяму Афтону стати достойною людиною? Майк не міг знати напевне. — Мені просто потрібне житло, а я не маю друзів у цьому районі. Клара сказала, що ти достойний хлопець, — він спробував якомога природніше вставити «достойний», ніби збуджуючи спогади, — тож я вирішив випробувати удачу.

— Мгм. Бачу. Фріце, можна я тобі щось скажу?

Майк мимохіть задряпав внутрішню частину зап’ястя, киваючи. 

— Звичайно, кажи…

— З тебе нікудишній брехун.

Простої короткої фрази було достатньо, щоб у Майка виникла задишка. Але він зібрав усю волю в кулак і хрипко запитав:

— Про що ти?

— Ну, — Вільям поклав одну ногу на іншу, посміхаючись у чай, — можеш приховувати скільки заманеться, але у тебе також є певний акцент. Крім того, я тут близько місяця, і ніде раніше тебе не бачив. І наостанок, ти весь час тремтиш. То я лякаю тебе, Фріце, чи ти вар’ят, що прийшов убити мене уві сні?

Майк приречено втупився під ноги, роздумуючи просто признатися батькові, що зараз той аніматронік, який намагається вбити свого сина, а також, що він наляканий маленький хлопчик без друзів, а Майк лишень хоче врятувати тата та решту родини.

— Мій… мій тато не бажає мене бачити, — натомість сказав він, по суті правду, тому що Вільяму Афтону не можна брехати. — І він б’є мене. Я більше не можу там знаходитися. Мені не раді. Я… я тремчу, тому що не дуже добре спілкуюся з людьми, і, чесно кажучи, вони ніколи не залишаються поруч достатньо довго, щоб мені стало з ними комфортно. Я почув про тебе від м… Клари, і подумав, що, можливо, ми порозуміємося. Мені… мені нема багато чого запропонувати. Ти в праві вигнати мене за те, що я такий дивний. Я б, мабуть, теж так вчинив. Але… але, можливо, я подумав… — Майк здавлено ковтнув і нарешті підняв погляд угору. — Я подумав, можливо, ти захочеш подружитися?

Вільям перестав пити чай, натомість розглядуючи Майка. На лиці читалася певна глузливість та зацікавленість, ніби Майк — зламаний аніматронік, якого батько мав намір полагодити.

— Ти маєш рацію. Я повинен тебе вигнати, чи не так? — його голос опустився нижче, і Майк застиг на місці, в очікуванні, коли батько знову поб’є його до крові, перекроїть на того, хто знає, що заслужив весь отриманий біль.

Вільям Афтон зломив Майка давним-давно. Майк згадував про це щоразу, коли думав, що може бути щасливим. Він не заслужив бути щасливим.

— У тебе є робота, Фріце? — Майк похитав головою. — Не маєш роботи, не ходиш до коледжу. Відверто кажучи, я навіть сумніваюся, що у тебе є з собою якесь посвідчення чи дані. Ти, певно, найбільш непідходяща людина на роль сусіда по кімнаті, — Майк мляво закивав. Батько різко обірвав його лунким сміхом. — Людей, над якими знущалися, дійсно тягне одне до одного, як магнітом, правда? Розказуй, що використовував твій старий? Мій тростину та руки.

— …Руки, ремінь, — тривожно видихнув Майк, — а іноді й ніж. Але тільки, щоб налякати.

Вільям глумливо пирхнув і розхрестив ноги.

— Яке хуйло, — Ти навіть собі уявити не можеш. Майк цінував цю відповідь понад усе. Він не любив, коли люди висловлювали йому співчуття, тому що знав, що не заслуговує на нього. Їхнє «мені шкода» нічого не змінить. Їм нема за що вибачатися. Це Майк шкодував про Евана, про те, що молодший брат більше ніколи не повернеться. — Не важко дістати фальшиве посвідчення. Ми займемося цим завтра.

— Ти…

— Я дістану для тебе ключ. До мене незабаром прийде ще один хлопець, щоб роздивитися квартиру. Можеш іти до Клари, як вона казала.

— Чому ти…

— Фріце, справді, — сказав Вільям зі смішком, встаючи, — хочеш знати, чому я йду на це? Мене приваблюють таємниці, а ви, сер, — цілковита «Енігма». Мені подобається виправляти речі, — у Майка голова пішла обертом, почувши цю і без того тривожну фразу з подвійним дном: Вільям знає, що Майк зламаний, а Вільям любить зламані речі, тому що Вільям Афтон любить контроль. Майк зрозумів, що батько хоче, щоб він жив тут, тому що зможе тримати його як домашнього улюбленця, як хиткого аніматроніка, як зломленого сина.

Певне, батько вже трошки садист. Певне, Вільям фантазує про способи перерізати Майку горлянку. Певне, він…

— І, — додав Вільям вже з теплішим голосом і виразом обличчя, — я б сказав, що було б непогано мати… знайомого.

Ох. Майк майже забув. Вільям Афтон ніколи не мав друга. Можливо, це все, що він коли-небудь потребував.

— Ну, — посміхнувся Майк, — було б добре. Я… я ціную це.

— Цілком. Проте влаштуйся на роботу, коли ми розберемося з посвідченням. Я не дозволю тобі валятися на моєму дивані до кінця свого життя. Гаразд, досить з тебе. О, зроби мені послугу, коли прийдеш до Клари? — Вільямова усмішка не могла вирішити, хотіла вона здаватися підступною чи сором’язливою. — Скажи їй, що я помітив її в закусочній. Вона запала на мене, чи не так?

Майк на мить задумався, коли це Вільям встигнув стати таким катастрофічно впевненим у собі. 

— Так, гадаю, що так.

— Добре, добре. Так, я гадаю, з нею буде приємно проводити час, — Тобі буде приємно зломити її. Ти насолоджуватимешся перетворенням її на пусту оболонку, яку зможеш підкорити будь-якій своїй забаганці. Ти виховаєш її матір’ю, яка дозволятиме чоловікові знущатися з дітей. Ти занапастиш Кларі життя. Вільям провів Майка до дверей. — Знаєш… мені здається, ти нагадуєш мені когось, кого я знав.

Майк ледь не підскочив у дверях, перш ніж вийти з квартири.

— Справді?

— Думаю, що так. Впевнений, ти мене зрозумієш, позаяк я мало пам’ятаю зі свого дитинства, — він постукав по скронях, наче підкреслюючи думку. — Зрештою, це спосіб мозку захистити нас від божевілля, — з огляду на це, Майк подумав, що окрім батькової ненависті до нього, певне, він нічого і не знав про життя тата, тому що навіть тато сам мало пам’ятав. Можливо, все, що сталося до коледжу, до мами та Генрі, існувало як образна сіра муть, за винятком поодиноких проміжків ясності, психопатичних думок і бабая в його шафі. Це пояснює, чому він мене не впізнає, не враховуючи те, що це було так давно. Татова голова змусила його забути Майка, забути кожне побиття, щоб він міг існувати без нескінченного бажання померти.

Майк вважав це частиною свого прокляття — пам’ятати майже все, що з ним сталося. Кожен удар, кожну образу, кожну трагедію — укус, мама, Елізабет, черпання, Джеремі, зниклі діти, усяка пожежа — все одразу і навіки пронизувало голову, просто тому, що мозок не бажав захищати його, як у Вільяма. Навіть власне Майкове тіло проклинало його (але ніщо не проклинало так, як власні думки).

— Гаразд, — підсумував Вільям, пробиваючись крізь задумливість Майка. — Побачимось, Фріце.

— Я… побачимось, Вільяме. Ще раз дякую тобі, — Майк вийшов у коридор. — Серйозно, я міг би запросто бути вбивцею, а ти дозволив мені жити з тобою.

Вільям усміхнувся, мов акула, вже збираючись зачинити двері.

— О, але і я міг би бути серійним убивцею, правда? Можливо, ти потрапив прямо в мою пастку.

Майк довго дивився на двері, навіть після того, як батько їх зачинив. Було б непогано мати… знайомого. Майк молився всім богам, щоб ненароком не повірити у те, що батько справді лиш хоче собі друга, а не бажає контролювати ще одну зламану річ.

Насправді егоїстично Майк неабияк сподівався, що тато лишень бажав мати друга, адже в глибині душі ніколи б собі не зізнався в тому, що він також мріяв про те саме.

Маленький Вільям Афтон — єдиний друг Майка у всьому світі. Майк безмежно бажав, щоб він повернувся.

 

Витаючи в хмарах, Майк злякався, коли в когось врізався. У його свідомості, як набридлива муха, кружляла розмова з батьком, і він майже не звертав уваги, куди йшов.

― Мені шкода, — випалив він і нахилився, щоб допомогти підібрати книги з тротуару людині, з якою зіткнувся біля житлового комплексу.

― Ой, не хвилюйся, все гаразд. Ти здаєшся замореним. Все добре, друже?

Майк зібрав книги із землі та підняв голову. Він роздивився людину перед собою. Волосся нехарактерне для 50-х і, можливо, навіть 60-х років — світло каштанове, трохи задовге і геть недоглянуте. У нього великі окуляри, за якими ховаються добрі карі очі. Одягнений у штани з високою талією і сорочку на ґудзиках, забруднену машинним мастилом, певно, від роботи з технікою. Він широкий хлопець, однак не в загрозливій манері, а більше в заспокійливій, ніби він захистить вас, закривши собою, і ніколи не відвернеться.

Майк сповнився знайомої теплоти, яку він по-справжньому відчував лише в одній людині.

― Зі… Зі мною все добре, — пискнув Майк. Він не знав чому — хоча, насправді прекрасно знав: він хотів почути, як чоловік вимовить своє ім’я, представиться, скаже Майку, що все гаразд, — але відрекомендувався. ― Я Фріц.

Парубок посміхнувся і простягнув руку, щоб потиснути.

― Емілі. Генрі Емілі. Скажи, друже, я шукаю одного Вільяма Афтона. Ти щойно вийшов із будівлі, в якій він живе. Ти знаєш номер кімнати? А то я призабувся.

Не йди. Він уб’є твою дочку. Він вдаватиме, що любить тебе, але зломить гірше, ніж будь-хто в Гаррікейні. Він приспить тебе відчуттям безпеки, а затим занапастить все, що тобі любе. Ти спалиш його живцем і залишишся у вогні, оскільки Вільям Афтон змусить тебе бажати собі смерті. Генрі, ти хотітимеш вбити себе кожного дня свого життя, тому що одного дня ти зустрів Вільяма Афтона.

Але Майк все одно відповів, бож він такий самий егоїстичний виродок, як і його батько.

Якби Генрі не було в його житті, він давно б припинив спроби врятувати їх усіх від Вільяма Афтона.

― Вісімнадцята, — прохрипів Майк, на що Генрі усміхнувся так широко, як і кожен, хто почув номер свого переможного лотерейного білета. ― Він у вісімнадцятій.

― Дякую-предякую! Ти мене виручив.

― Я… — Майк запнувся. Боже, йому слід нарешті замовкнути та переконати Генрі піти звідси. Він мав врятувати йому життя, але не міг, він лиш чудовисько, як і батько. Однак йому так його не вистачало, він мусив урятувати Генрі життя, ― …теж живу з ним. Ти йдеш на співбесіду, щоб там оселитися, правильно?  

― Правильно! Ох, що ж, радий був познайомитися, друже. Фріце. Побачимось, так?

― Я… так. Так, так, зустрінемось, Генрі.

Генрі поплескав Майка по плечу перед тим, як розвернутися і піти в сторону житлового комплексу. Майк дивився собі під ноги й уявляв, як Генрі знову там, ридає над шкатулкою своєї бідної дочки, говорячи йому, що піцерія згорить, а Генрі вб’є себе, бо Майк не зміг врятувати ні його, ні його дочку, свого старого друга.

― Мені шкода, Генрі, — здушено вимовив Майк, як тоді, коли задихався мільйон разів раніше, до свого дядька, до темряви, в якій обдумував власну смерть. — Пробач, Генрі, мені шкода, Генрі, мені так шкода.

Сльози всіяли його долоні та взуття. Він забув, що має друга, забув, що Клара про нього піклується. Господи, Майк просто хотів знову згоріти заживо, просто хотів померти.

Але він не міг. Майклу Афтону завжди доведеться рятувати ситуацію, оскільки одного разу він був лиходієм. Майк мусив бути героєм, тому що убив свого клятого брата. Це він привів їх усіх до смерті, тому що Майкл Афтон такий самий, як і його батько, але не переможець.

― Вибач, Генрі, вибач, я люблю тебе, мені так шкода…

Він повторював це знову і знову, бо, можливо, одного разу ці слова матимуть значення. Однак він знав, що цього не станеться, тому що колись давно все зіпсував. Чорт, він просто хотів померти.

― Мені шкода.