Повернутись до головної сторінки фанфіку: Його імперія праху

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Сьогоднішнього ранку Генрі пішов до церкви, тож Майк придумав розклад занять на день:

  1. Осліпити себе. Можливо, оцтом або відбілювачем, а якщо не вдасться, просто вбити собі в очні яблука ножа.
  2. Спалити квартиру. Найбільш практичний спосіб. Він все одно вже спалював тата не менше ніж два рази. Може, втретє все увінчається успіхом.
  3. Поговорити із самим собою в дзеркалі та переконати себе, що він не божевільний, бо думає, що тато й Генрі роблять це один з одним, що ще гірше, ніж якби вони не робили.
  4. Повторювати знову і знову «тато і Генрі не «слово на букву ї»» (оскільки він НЕ може змусити себе вимовити повне слово в контексті), і тоді, можливо, воно стане реальністю.
  5. Кричати в подушку.
  6. Трохи поплакати, як це зараз заведено.
  7. Проржатися. Серйозно, все це доволі смішно, чи не так?
  8. Ще раз поплакати. Цього разу сильніше.
  9. Йобаний ти в рот, як тато і дядько Генрі можуть бути коханцями? Фу, фу, фу. Слова фу вже не достатньо.
  10. Молитися, щоб мозок нарешті забув хоч щось у його довбаному житті.

Примітка: вищезазначені речі не відбуватимуться в чіткому порядку. Майк ледве прокинувся вранці, тому, будь ласка, дайте малому відпочити.

Та перед тим, як вирушити до церкви, Генрі уловив погляд Майка, і з нього одразу посипалися вибачення.

— Мені так шкода, Фріце, — проторохтів він, слова лилися нескінченним потоком, — я ніколи не хтів, щоб ти…

— Все добре! — випалив Майк, тому що він дуже, дуже не хотів зачіпати цю тему.

— Ти… ти впевнений?

— Так! Супер впевнений! Ніколи в житті ні в чому не був такий впевнений!

Від цих слів Генрі засяяв, не звертаючи уваги на очевидний дискомфорт Майка.

— Справді? Чудово! Я… я думав, що тобі буде від мене огидно…

— Нє-а. Ніфіга. Зубом клянусь. Все добре.

— Я просто… я навіть не знав… Це як, коли ти дивишся на дівчину і думаєш: «Вау?». Це те, про що я подумав, коли… коли сидів на співбесіді… а потім, побачив, як він себе підло поводить зі мною, і вирішив, що шансів точно немає. Але тепер, коли я знаю, це… ніби ще страшніше.

Відчувши занепокоєння Генрі, Майк нарешті заспокоївся. Оскільки його найулюбленіша в світі людина засмучена, ця справа явно важливіша, ніж усвідомлення того, що тато і Генрі… ні, він все ще не може закінчити цю думку. 

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… знаєш, ти не можеш… ти не можеш бути таким. Там… у церкві, вдома, був один у моєму рідному місті, і вони дізналися, що він… він віддавав перевагу чоловікам. Навіть його власні батьки відреклися від нього. У підсумку він убив себе, але всі знали, що це було не самогубство. Він би цього ніколи не скоїв, навіть після всіх подій. Ми знали, що це зробив хтось. Я… я й уявити не можу, що б вони всі подумали вдома, що подумали б мої власні. Я повинен бути хорошим старшим братом, прикладом для наслідування; Я не можу бути таким. Але з Вільямом це… це легко. Таке відчуття, що нічого поганого в цьому немає. Типу, не зрозумій мене неправильно, це було лише раз, і все сталося так швидко, але він… він був іншим. Він дозволив мені доторкнутися до нього. Він ніколи цього не робив.

Майк навіть не замислювався про це. Дівчата, з якими гуляв Вільям, ніколи не зрівняються з ним по силі; таким чином, йому комфортно поруч із ними, будучи впевненим, що вони не наб’ють йому синців і не зможуть принизити. Генрі, однак, довів, що ще й як здатен наваляти Вільяму (у майбутньому він доведе, що він теж може вбити одного з його дітей, що може спалити Вільяма живцем ефективніше, ніж будь-хто). Чому ж Вільям дозволив собі бути вразливим поруч з Генрі? Хіба що все це лиш трюк, щоб посилити його контроль над ним, що, в принципі, цілком правдоподібно. 

Проте минулої ночі, коли Вільям жартував Майку про суд Божий, він не здавався лиходійським. Він нагадував хлопчика, закоханого в когось, хто ніколи не мав би йому подобатися.

— Немає нічого поганого в тому, щоб любити хлопця, Генрі, — щиро сказав Майк. — Це тупа думка, що ти не можеш подобатися тому, кому хочеш подобатися. Це не твоя провина. Ти народжений таким.

— Ти… — Генрі здавався таким маленьким, незважаючи на свій зріст. — Ти впевнений?

— Я обіцяю, — Майк більше не міг брехати Генрі. — Обіцяю, Генрі. Ти не потрапиш до пекла за те, що любиш хлопців.

— Як ти можеш…

— Я просто знаю, добре? Чому б… — він проковтнув всі свої сумніви та скарги й продовжив грати перед авдиторією. — Чому б Богу робити тебе такими, якщо Він хоче, щоб ти сумнівався в собі? Хіба все створене Ним — не є досконалим?

Генрі зробив паузу, мовчки обмірковуючи про себе.

— Я… гадаю, що ти маєш рацію. Я… я все ще нікому не можу сказати. Тільки тобі, — коли Генрі підняв погляд, у куточках його очей з’явилися сльози, але він посміхався ширше, ніж будь-коли. — Я знаю, що звучатиму, як заїла платівка, але дякую, Фріце, за те, що ти мій друг. Ти для мене — весь світ.

Генрі вийшов з квартири, а Майк продовжив стояти на місці, нерухомо, як статуя. Бути другом Генрі — означає бути для нього всім світом, але цього недостатньо. Він поглянув на кімнату Вільяма, де той залишався. Бути всім світом — мало. Він повинен врятувати життя.

Майк зітхнув. Простіше простого.

 

Майк постукав у Вільямові двері. Загроза від його аніматронного батька перетворилася на більш екзистенційну проблему, щось на кшталт глобального потепління чи ядерної війни. Він нічого не може вдіяти, щоб запобігти цьому, тому залишається лише сконцентруватися на сьогоденні. Він може лише зосередитися на тому, щоб Вільям Афтон був достойним.

Саме з останнім стуком Майк дійшов до моторошного висновку: воно уже мало б спрацювати.

Якщо тільки його не затягне в майбутнє — або теперішнє, називайте, як завгодно, — безпосередньо перед тим, як Вільям скоїть жахливий вчинок, тоді цей квест уже мав би спрацювати. Майка б в майбутньому не зачерпнуло, а дітей не вбили. Вільям Афтон — люблячий батько, який навіть мухи не зачепить. Те… те, що я роблю  не має значення. Він уже створює Бонні. Він уже почав стосунки з Генрі. Він не змінюється, навіть коли я тут.

Від цього Майка став хапати ротом повітря. Можливо, він занадто зациклюється над цим — зрештою, він не розуміє і ніколи не зрозуміє подорожі в часі. Вся ця катавасія — один суцільний парадокс. Якщо він виправить минуле, то ніколи в нього не потрапить. Виходить, нічого з цього не мало б відбутися. А може падіння в басейн з м’ячиками ставатиметься раз за разом.  

— Воно завжди… воно завжди ставатиметься… — він не міг дихати. Майк завжди був у татовому житті, зрозумів він. Але татові просто поїбати. Він повіки залишатиметься чудовиськом. Майк не міг дихати. Чорт, він ненавидів панічні атаки, в минулому тілі вони переносилися легше, ніж в теперішньому. — Це мало спрацювати… мало б… це…

— Йду, іду, — почувся Вільям із-за дверей. Він відчинив їх, його чоло вкрите потом. Він тренувався, як і щоранку. Це підкріплювало ще те, як він витягував руки, розглядаючи власні м’язи, шукаючи недосконалість. Розтуливши рота, він клацнув язиком об відколоте ікло. Воно здалося гострим, смертельним, наче він міг би вгризтись комусь у горло й розірвати на шматки. Його очі розширилися, повні шоку і збентеженості. — Фріце? З тобою все добре?

— Ти… — Майк моргнув, він там, він знову в закусочній, ні, ні, він повернувся додому, він щойно вбив свого брата, він заслуговує на біль. — Прошу, не бий мене.

Він вже збився з ліку, скільки разів благав про це батька.

Вільям невинно підняв руки й зробив крок уперед. Майк, спотикаючись, позадкував.

— Я не зроблю тобі нічого поганого, Фріце. Якою людиною ти мене вважаєш?

Психопатом. Вбивцею. Чудовиськом.

— Чому ти… — Майк відчайдушно старався хапатися за теперішнє, щоб не п о т о н у т и. — Чому ти дозволив Генрі торкатися себе?

Вільям на мить закотив очі. 

— Коли двоє людей дуже люблять один одного…

— Ні, ні, ти… ти не дозволяєш людям торкатися до тебе. Я бачив. Тільки на твоїх побаченнях або коли ти торкаєшся їх першим. Ти не дозволяєш… не дозволяєш…

— Я… — Вільям почервонів. — Мені подобається його компанія. Я думав, що він гарний відтоді, як провів з ним співбесіду. Він… він дивиться на мене, як на… — слова затихли, і Майк використав всю силу мозку, щоб заповнити пробіли: Генрі ставиться до Вільяма, як до людини.

Ніхто, крім Майка, ніколи не ставився до Вільяма, як до людини. Ні його батьки, ні хлопчаки з блоку.

— А як же… а Клара? А як же Ізабелла?

— А, це? — Вільям легкодушно захихикав. — Я не проти, якщо він піде з нею. Я планую повести Клару. Це єдине, що світ може нам дозволити, Фріце. Ти маєш розуміти.

Ось так ти починаєш ламати маму? Брешучи їй? Змусивши Генрі брехати їй?

— Ти не повинен… ти не повинен ось так її обманювати.

Вільям зітхнув.

— Я не збирався її обманювати. Цілком нормально цікавитися кількома людьми одночасно, Фріце. Серйозно, друже, що з тобою? Ти стаєш фіолетовим, — Майку захотілося розсміятися з такої іронії, але він не зміг. Він навіть дихати не міг. — Господи, що твій старий зробив з тобою, що ти себе так ведеш…

— Все! — вирвалося з Майка, тепер він вже не був у змозі зупинитися. Думка вбити Вільяма перед ним шкреблася у голові, але він не міг наважитися, тому впав на диван і схопився руками за себе. — Він зробив усе. Навіть якби він цього не зробив, якби він зробив лише одне, він не повинен був, але мав, тому що я це заслужив…

— Стоп, — Вільям поглянув на Майка і, стиснувши кулаки, схопив його за комір та змусив дивитися на себе. Майк був готовий до побиття, але холод у погляді Вільяма не був спричинений тим, що він скоїв. — Навіть, сука, не смій казати, що ти цього заслуговуєш.

— Я зробив, я…

— А я заслужив це, Фріце? Чи хтось із нас, виродків, заслужив? Ні, га? То що ж в біса робить тебе таким особливим, що ти заслужив?

— Я вбив його! — викрикнув Майк, тому що Вільям уже все знає, Вільям повинен покарати його за те жахливе, що він скоїв, Вільям мав би його вбити. — Я заслуговую, я заслуговую, ти поки що нікого не вбив, а я вбив, я…

— Фріце.

Досить кепсько зустрітися з будь-ким у такому стані, але ось Майк, поруч із молодшою версією свого батька, який у першу чергу наштовхує на подібні думки. Але цей Вільям знає його лише місяць. Вони друзі, на цьому все. Вони не з тих людей, які розкривають свої найбільші таємниці, не з тих, які готові померти один за одного. У кращому разі вони дуже хороші знайомі, а в гіршому — дратівливі сусіди по кімнаті. Вільям Афтон — не та людина, яка дарує комфорт, а Майкл Афтон — не та, яка його приймає.

Вся ситуація уже була пронизаною парадоксами, але Майк не міг не жахнутися, коли Вільям сів поруч із ним і незграбно обійняв за плече.

— Ти хочеш, щоб я поговорив про інші речі?

Майк обережно кивнув.

— Ну. У мене не так багато приємних спогадів, про які можна поговорити, але я постараюсь. Що ж, подивимося… ну, коли я був маленьким, у мене був уявний друг, — Майкове серце перестало битися, а голова запаморочилась. Він знову там, у післявоєнному Лондоні, він подарував Вільяму Афтону його першого друга. — Я був потворною дитиною. Люди від мене сахалися. Батько бив, а мати вагалася навіть називати своїм. Хто, до біса, захотів би зі мною дружити? Я був сором’язливим, огидним і мав жахливі думки. І тому мій мозок подарував мені уявного друга. Я не пам’ятаю, як його називав. Навіть не пам’ятаю, як він виглядав. Я знаю, що він існував лише тому, що мама наказала мені припинити про нього думати. Але одного разу я сидів біля Темзи, ми разом пускали жабки, і вперше в житті я не… — Вільям зробив паузу. — Я дуже боюся смерті, Фріце, дуже боюся. Я ніколи не хотів помирати, але… але тоді, вперше в моєму житті, я по-справжньому захотів жити. У тебе було щось подібне?

Майк мляво кивнув.

— З…з Джеремі…

— Ага. Ось як це буває, чи не так? — Він просто витягує з мене інформацію, щоб «виправити», тому що думає, що ми однакові, тому що… — Фріце, чому ти добрий? Після всього, що ми пережили, я не можу осягнути.

— Я не маю права бути жорстоким, — відверто визнав він. — Я не маю права бути лиходієм.

— Чом би й ні?

— Я… я вбив

— Ні, не говори про це. Не говори про смерть, — це новий закон всесвіту: не говорити про смерть перед Вільямом Афтоном. — Ти вбив когось, звичайно. Але ти тут. Ти зі мною. Хіба це нічого не значить? Якби цього не сталося, ти б не був живий.

— Я намагався…

Майк стулив рота. Він не міг про це говорити. Він не міг.

— Ох.

Тиша надто давила на голову, тому Майк запитав:

— Чому ти так боїшся померти?

— Бо це невідомість, а я не люблю чогось не знати. Я тут все знаю. Ось, Фріце, я даю тобі обіцянку: ми разом будемо безсмертними, ми переживемо наших старих виродків, і більше нам ніхто не зашкодить, — Більше нам ніхто не зашкодить. Майк не кивнув. Він просто сидів. — Як можна не боятися смерті? Вона страхітлива.   

— Тому що я так втомився, і я так сумую за ними всіма.

Майк подумав, що міг би розкрити все батькові, однаковісінько нічого не має значення, нічого не зміниться. Він знову працюватиме за хуйову зарплату, прокинеться в полум’ї будівлі, і він, і його одвічний ворог заново вбиватимуть один одного.

— Ну, це хуйня з-під коня, — Майк завмер, але перш ніж встиг дорікнути, Вільям продовжив: — Прокинься, до біса. Ми не знаємо, що станеться після смерті, — Після смерті роботи стануть одержимими маленькими дітьми, і вони намагатимуться мене вбити, бо думатимуть, що я — це ти. — Ти можеш сумувати за ними, звичайно, але вони не сумують за тобою. Вони лежать мертві під землею, і навряд чи пустять сльозу, коли ти помреш.

— Бляха муха, дякую…

— Слухай. Навіщо жити для привидів? Живи для себе. Бери все і навіть більше. Ми заслуговуємо на світ, тому що ми тут, і ніхто інший нам його не віддасть. Давай, Фріце, правдоподібно, чого ти хочеш понад усе на світі? Окрім смерті. Ніхто на ділі не хоче вмирати.

Так, дехто хоче смерті.

— Я хочу… — його голова на мить прояснилася. Він хоче повернути Евана та Ліз. Він хоче обійняти Джеремі. Він хоче, щоб мама його приголубила, хоче, щоб дядько Генрі сказав йому, як ним пишається, і він хоче, щоб тато був добрим. — Я хочу заслужити право бути щасливим.

— Гм. Гаразд, я знаю, що ми можемо з цим зробити, — Вільям різко встав з дивана і простягнув Майку руку. Побачивши, що той не взяв її, він зітхнув і з розмаху зарядив Майку ляпаса.

— Гей! — зойкнув Майк. Це не провина Вільяма, але ляпас нагадав йому дитинство, і він знову ледь не зірвався на плач.

— Давай, Фріце, — Вільям схопив свого рюкзака, висипав вміст на стіл і попрямував на кухню, збираючи різні предмети. — Мені здається, я знаю, чому ти не хочеш бути щасливим.

— Так? І чому?

Вільям пустотливо посміхнувся. 

— Тому що через твоє минуле ти вважаєш, що зобов’язаний бути героєм. Та пішло воно нахуй, — він відчинив двері, вказуючи Майку йти слідом. Не бажаючи залишатися самим, той неохоче підкорився. — Нумо будемо лиходіями.

Майку хотілося зблювати.

 

Добре, принаймні вони не скоюють вбивства. Кілька хвилин тому Майк дійсно вже був готовий до злочину. Ну серйозно, важко звинувачувати його в думці, що Вільям намагався змусити його заколоти маленьких дітей заради розваги.

Досить інтригуюче, що вони знаходились у кампусі коледжу. Вільям не звертав уваги на жодного зі своїх однокласників, одягнених у довгі спідниці та штани-плаття, светри та костюми, і навіть світшоти з написом «GO ELKS!» 

— Лосі?

— З модою все печально, я знаю.

Майк почувався страшенно не на своєму місці в університетському містечку, в якому ніколи донині не бував, тож він старався триматися близько до Вільяма, тріпочучи, поки вони обоє підіймалися по сходах головного корпусу.

— Можна запитати, чому Юта? Оскільки ти приїхав здалеку.

Вільям знизав плечима, його рюкзак підскакував об руху. 

— Одна з найкращих інженерних програм на заході дала мені чимало грошей, і вона далеко від Заячої вулиці. Я був готовий жити хоч серед океану, аби тільки якомога далі звідти.

— Але чому Юта?

— Знаю, знаю. Це могла бути Каліфорнія чи навіть Сіетл. Гадаю, просто везіння. Фріце, це тут.

— Що ми тут взагалі робимо? — спитав Майк, озираючись по сторонах, коли вони зайшли за ріг коридору на п’ятому поверсі. Вільям затримався в залі, непомітно насвистуючи, даруючи чарівні усмішки парі дівчат, які проходили повз і хихикали. Затим він зазирнув до найближчої кімнати з дещо відчиненими дверима з табличкою «Проф. ТЕРНЕР».

— Я казав тобі. Ми зараз лиходії, — він помахав Майку, щоб слідував за ним. Майк простогнав, але підкорився. Кімната виявилась кабінетом з книжковими полицями та солідним письмовим столом. Чоловік, мабуть, велике цабе, тому Майк ледь не знепритомнів, коли Вільям гепнувся на стілець, закинувши ноги на стіл, і почав нишпорити в рюкзаку. — А тепер, Фріце, мій шановний товаришу, я б зауважив, що, певно, найогидніша річ, яку тільки можна зробити, — це не дати мені того, на що я заслуговую, так?

— Вільяме…

— Фріце, це мудило поставило мені чотири. Чотири! Навіть не з плюсом! — Вільям набурмосився, дістаючи з рюкзака частину вмісту — харчову соду, харчові барвники, оцет, трохи мила та поліетиленові пакети — і розклав все по столу. — Фріце, курячі твої мізки, стеж за дверима.

— Я… це смішно.

— Не будь занудою, — буркнув Вільям, розливаючи вміст у кілька пакетів, а потім починаючи їх струшувати. — Гаразд, іди сюди.

— Навіщо?

— Тому що ти — найнещасніша людина, яку я коли-небудь зустрічав, і яка вперто відмовляє собі в будь-яких радощах життя.

— Не міг би ти хоч на дві хвилини перестати звучати так до біса по-британськи?

Вільям обдумав це. 

— …Ні, — Майк похнюпив голову і прийняв від Вільяма два пакети. — Продовжуй струшувати їх, давай, — Майк послухався. Через загрозу, що в будь-який момент зайде професор Тернер, у нього почали тремтіти руки, але в хорошому сенсі? Наче він… піднесений? — Бачиш! Ось так. Запевняю тебе, цей тяжкий злочин лише в розважальних цілях.

— Ти в курсі, якщо нас спіймають, у мене буде ще більше неприємностей? — єдине, що у нього є, це фальшива ліцензія, яку тато зробив власноруч у своїй спальні за одну ніч. Вільям знизав плечима й відмахнувся від своїх турбот, на що Майк простогнав. 

— Тоді ми пришвидшимось. Давай мені, — Майк передав йому пакети, а Вільям запхав по одному в кожну шухляду столу, дивлячись на годинник. — Так, добре, ми побіжимо приблизно… зараз, так, зараз, найкращий час, — Вільям майнув до дверей, а Майк за ним вистрибцем, проте їх майже одразу зупинив чоловік на горизонті. Вільям посміхнувся, пригальмовуючи, а потім позадкував, хапаючи Майка за комір, перш ніж чоловік зможе помітити їх. Парочка прослизнула навшпиньки по коридору, поки чоловік — професор Тернер, припустив Майк, — звернув до свого кабінету й відчинив двері…

і затим вибух різнобарвного диму пролунав по всій кімнаті, покриваючи професора субстанцією з ніг до голови.

Майк з недовірою покосився на двері.

— Лайно, — підсумував він. Вільям не міг перестати сміятися, поки вони завертали за ріг, кидаючись вниз сходами й уникаючи покарання. — Чорт, Вілле!

— Голосніше, і тоді весь коледж дізнається про наш план! — Вільям продовжував реготати, поки розлючений голос професора лунав коридорами, та вони вдвох уже давно чкурнули геть. Майк не міг в це повірити, але він усміхався.
 

— На, поки ніхто не бачить, — батько запропонував йому цигарку. Протягом останніх трьох десятиліть Майкові легені функціонували лише частково, тому він збирався відмовитися, але замість очікуваної сигарети Вільям вихопив косяк зі свого рюкзака. — Що? Не куриш?

Відколи, чорт забирай, тато курить шмаль?

— Я просто здивований, що ти куриш, — чесно кажучи, до всієї «справи» в Circus Baby’s Майк був свого роду торчком. Він і Дже… Він зітхнув. Він і Джеремі (ось воно, він повністю вимовив ім’я, повірити в це не можна) викурювали тонну в підвалі батьків Джеремі, слухаючи Queen, The Beatles і Еллу Фіцджеральд, поки сиділи під кайфом і… і робили дещо ще. Та все одно Майк не міг думати про це, він не міг думати про єдиний час у своєму житті, коли був по-справжньому щасливий.

— Справді? — Вільям дістав запальничку, вони вдвох йшли тротуаром. Більшість людей у цей час доби вже в церкві. Він запалив косяк, затягнувся і передав його Майку. — Чому це?

Майк взяв косяк і обережно подивився на скруток. «Він, мабуть, отруєний чимось, до чого у Вільяма імунітет», — прошептала параноїдальна частина мозку. Він примружив очі й, затамувавши подих, притис косяк до губ. У момент, коли до нього зійшло благословення, він розслаблено видихнув. Відразу стало спокійніше.

— Ти до біса позер, Вільяме, — сказав він, не встигаючи стриматись та хихикаючи, — я вже вирішив, що ти прийняв це за «Диявольський салат».

Вільям закотив очі та вирвав косяк назад, зятягуючись.

— Ой, іди нахуй, Сміте.

На мить Майку захотілося сказати йому своє справжнє ім’я. Звичайно, він не міг це зробити. Отож, парочка просто кайфувала і, не навіть не помітивши, опинилися перед гуртожитком, стоячи з червоними очима і безглуздо хихикаючи.

 

— Чому тут тхне скунсом? — запитав Генрі, повернувшись із церкви.

Майк розвалився на підлозі й сміявся, а Вільям підпалив їжу на кухні та хихотів, не в змозі приготувати пристойну страву. 

— Чому тут тхне скунсом? — повторив Вільям з жахливим американським акцентом, на що вони обоє знову заржали. Його очі враз загорілися, ніби він усвідомив, що Генрі в кімнаті. — Генрі! Генрі! Генрі, коханий, підійди сюди, — сказав він майже що з вимогою і, натикаючись на блондина, поцілував його в щоку.

Генрі почервонів і злегка відштовхнув його, бо ще навіть не встиг зачинити двері. Після того, як квартиру благополучно замкнули, Майк переможно підніс косяк у повітря та жестом показав на Генрі.  

— Д… — він прикрив рота. Ой. Він майже сказав дядько Генрі. Оце було б дохуя незручно. — Генрі, давай.

— Ще навіть не третя година! — запротестував Генрі, а Вільям поклав голову йому на плече і розплився в усмішці. Йому вдалося струсити з себе Вільяма. — Тут жахливо пахне. Ти щось спалив на кухні?

— Я спалив на кухні усе, — хрюкнувши, відповів Вільям, на що Майк знову голосно загиготів.

Майк навіть думати не міг про те, що все це даремно. Не тоді, коли тато сміється, як звичайна довбана людина, не тоді, коли Генрі живий і усміхається, не тоді, коли власні легені нарешті повні й справні. Все здавалося справжнім, занадто реальним, ніби так мало бути весь час.

— Ми були поганими хлопцями, Генрі, — гордо повідомив Майк, періодично кашляючи.

— Справді? Як?

— Тернер, цей мудило, — пояснив Вільям. Він повалився на диван, забрав косяк у Майка і затягнувся, — поставив мені 4, тож я підірвав його кабінет.

— Вільяме.

— Ну, ми підірвали. Спільними зусиллями, — Майк підняв руку вверх. Вільям спантеличено втупився в неї.

— Якого чорта ти робиш?

Майк закотив очі та засміявся. 

— Алло, британський хлопчику, дай п’ять? Що, з печери виліз?

— Фріце, ти про що? — спантеличено запитав Генрі.

Майк зблід. От лайно. Він якось не подумав, що «дай п’ять» ще не винайшли.

— Це, е-е, популярно, звідки я родом. Ми з друзями це вигадали, — він плеснув об власну руку для унаочнення. — Повтори. Це типу знак перемоги.

Вільям плеснув Майка по руці так сильно, що вона запекла. 

— Перемога, Емілі. Перед тобою сидять два переможці.

Пере…переможці?

Майк ніколи раніше не перемагав.

Але тут він переможець. Він виграв тим, що змусив Генрі та Вільяма не ненавидіти один одного. Він переміг у тому, що переконав Вільяма піти на побачення з Кларою. І він переміг тим, що він маленький лиходій.

Можливо, Вільям має рацію, як і зазвичай: Майк не може бути героєм, якщо хоче все змінити. Він не може продовжувати намагатися врятувати світ і бути щасливим. Та, на жаль, його щастя не має значення. Життя інших мають значення. Його щастя не може перетягнути на себе всю ковдру.

Але тут, у минулому, кружляючи у накуреному сміху з людиною, яка зруйнує світ, і з людиною, яка заплатить за це найдорожчу ціну, Майк не міг про це гадати.

Вперше за довгий час він просто думав, що справді живий.

    Ставлення автора до критики: Позитивне