Розділ 9: Майкл Афтон (нарешті) отримує допомогу

— Не рухайся, сонечку, — Майк здригнувся і звісно ж відразу не послухався доброго голосу. Він рипнувся встати, очікуючи зустріти або батька-вбивцю, або самотнього батька. Того, хто стверджував, що його неможливо врятувати — і, чесно кажучи, напевно, і не хотів порятунку, либонь навіть не знав, як це — врятувати когось — або того, хто вважав Майка своїм найкращим другом. Як тільки Майк заворушився, весь світ помутнів, і він відразу ж знову впав на землю — чи, скоріше, на асфальт. — Я ж сказала тобі не рухатися.

— П-пробач, — запнувся Майк, міцно зажмурюючи очі, коли хтось натис на його потилицю. Зрештою, його підштовхнули догори, притуляючи до стіни.

— Як тебе звати? — запитав голос, накриваючи його волосся чимось схожим на ганчірку чи хустку.

— Ф-Фріц, — відповів Майк, частково за звичкою, частково тому, що не був впевнений, де і в якому часі знаходиться. Удавання до фальшивого імені було захисним механізмом протягом десятиліть. — Фріц Сміт. (Серйозно, він ніколи не виділявся неабиякою креативністю стосовно всього, крім своїх ескізів. Майк Шмідт, Майк Сміт, Фріц Сміт — всі були придумані на ходу або на основі реальних людей).

— Добре, Фріце. Бачу, ти тут добре навернувся. Можеш розплющити очі?

Обережно, вагаючись, Майк послухався. Сяйво, що блимало над будівлею, боляче різонуло по очах, освітлюючи людину перед ним. Це була молода дівчина, можливо, щойно закінчила школу, з короткою італійською стрижкою, брюнетним волоссям і м’якими карими очима, які їй пасували. У неї була смугла шкіра, схожа на Майкову. Вона носила фартух, певно, щойно вийшла зі зміни в якомусь ресторані, де працювала. «Вона висока», — подумав Майк, коли дівчина зарилася в сумочці. Одягнена в сині та червоні кольори, явно не британка і точно не живе в 40-х. Це дало Майку деяке полегшення, але й викликало додаткові запитання. Якого біса коїться з любов’ю цього басейну переносити його до провулків у випадкові проміжки часу?

Дівчина понишпорила у сумочці й витягла кілька білих таблеток. 

― Знеболювальні, ― він охоче взяв їх, ковтаючи на суху. Вона присіла на його рівень очей, лагідно посміхнулася і простягнула руку. — Не хочеш розповісти мені, що з тобою сталося, Фріце?

Стався мій батько-псих-убивця, через якого я подорожував у часі за допомогою хуйової дитячої іграшки, а потім я врятував його в 40-х, коли мене збила машина.

― Мені… мені здається, що мене збила машина, — сором’язливо зізнався Майк, сміючись над власним ідіотизмом і схильністю (майже) постійно вмирати. ― Як я тут опинився?

― Точно не знаю. Я просто виносила сміття після зміни. Машина, кажеш? А не укус? ― вона подала руку й допомогла спертись його хиткій фігурі до стіни провулка. ― Тобі ще кудись потрібно, Фріце? Окрім лікарні…

― Ні! Тобто, ніяких лікарень. Будь ласка.

― Страх лікарів?

― Щось типу того, ― без справжнього посвідчення, він був впевнений, що його заарештують або виженуть на вулицю, як тільки він увійде в будь-яку службову будівлю. ― Серйозно. Я бував і у гірших заворухах, ніж ця, ― Чесно кажучи, я вмирав раз чи два. ― Я… я шукаю декого. Ти знаєш… ― він важко ковтнув і зітхнув, змирившись з усією ситуацією. ― Ти знаєш Вільяма Афтона?

― Афтона? ― дівчина випустила різкий смішок, а потім злегка почервоніла. ― Так, я його знаю. Що, ти йому гроші винен? Постійно в нього відбуваються якісь афери.

Майк у відповідь теж розчервонівся і швидко замахав головою.

― Ні, я не завинив. Я… Гаразд, я знаю, що ти, ймовірно, захочеш госпіталізувати мене за таке, але не могла б ти сказати, який зараз рік?

Дівчина примружила очі, поки вони разом, спотикаючись, пленталися провулком.

― Зараз літо 56-го. Незабаром розпочнеться семестр.

Бля. Приїхали.

― Ви родичі? Під правильним світлом… так, знаєш, ти схожий на нього, ―  вони вдвох встали під ліхтарем. Позаду них виднілася до болю знайома ще новенька закусочна. Яскраво-червона вивіска JUNIOR’S підсвічувалася під нічним небом. Пройдуть роки, перш ніж онук Джуніора перетворить її на ресторан-бар, і тато полюбить Junior’s майже так само, як і його фіолетову машину (про яку Майк знав одне: радше вона була батькові за сина, ніж він сам). ― Насправді… вау, ти, мабуть, його брат чи кузен, чи щось таке, правда?

― Просто двійники, — відповів Майк з вимученим сміхом. Дівчина провела його до свого застарілого світло-блакитного Форда. Одна з фар блимала, то загоралась, то гасла. ― Ти не могла б відвезти мене до нього?

― Що, збираєшся отак звалитися йому на голову?

― Ні, ми… ми давні друзі. Я шукав його, а потім мене збили.

― Тобі слід піти в лікарню…

― Я не можу…

― …якщо дозволиш мені договорити, ― дівчина передала Майку пов’язку, яка вже просочилася кров’ю, і жестом попросила притримати її на потилиці. ― Але, як я вже казала, ти потрапив у хороші руки. Я вступаю на медицину.

― Справді? Ого. Моя мама збиралася вступати до медичного факультету.

― Так? І що з цього вийшло? ― дівчина порилася в бардачку та передала флягу з водою та нову пов’язку.

Майк знизав плечима і люб’язно прийняв воду.

― Її бабуся захворіла, а батьки мало допомагали. Вона кинула коледж, щоб доглядати за нею, ― приємно говорити комусь правду, особливо про родину. Він знав набагато більше про материнську сторону сім’ї, ніж про батькову. Він знав про рецепти родини Капуто, про своїх родичів за кордоном, яких ніколи не зустріне, про історію мами загалом. «До бабусі я була іншою людиною, — ніжно пояснила мама одного разу, розчісуючи волосся Майка. ― Колись я була… ох, я не знаю. Більшою дурепою. У мене… ― вона зітхнула. ― У мене було стільки планів, але їй потрібна була моя допомога. Зате у мене є ваш тато». Сенс був зрозумілий: турбота про бабусю перетворила маму з сильної на слабку, а тато украй жадав зібрати її по частинах і дати їй можливість вдавати, що її життя має значення. Майк зневажав її за те, що вона дозволила татові робити з нею, що заманеться.

Можливо, шлюб з татом зломив її ще більше. Зрештою, вона ніколи не захищала Майка, тому що любила тата та Евана понад усе на світі…

― Як прикро. Моя бабуся теж захворіла. Загалом, Фріце, я можу відвезти тебе до квартири Афтона на території кампусу, але, мені здається, тобі краще піти зі мною додому та очухатися. Якщо я не можу змусити тебе піти в лікарню, я краще спробую допомогти, поки в тебе мозок геть не витік.

Майк захихикав. Дівчина стрибнула на пасажирське сидіння, крутячи регулятор, поки Елвіс не заповнив салон машини.

― Можна запитати, чому ти мені допомагаєш?

― Ти яким соціопатом мене вважаєш, щоб дозволити якомусь закривавленому хлопчику померти у провулку біля моєї фігової роботи? ―  дівчина заливчасто засміялася, перш ніж виїхати на вулицю, дещо виляючи зі сторони в сторону (після кількох хвилин швидкої їздні (уже) Майк сидів впевнений, міцно схопившись за ручку та втиснувшись у сидіння, що якщо не батько вб’є його першим у басейні, то це безсумнівно зробить ця дівка за кермом). ― Ну не знаю. Моя бабуся завжди говорила мені: «Ми всі повинні допомагати одне одному».

«Майку, перестань бути таким жорстоким до Евана. Він тягнеться до тебе. Зрештою, ми всі повинні допомагати одне одному».

У Майка скрутило живіт у тугий вузол, і він схопився за сидіння, шукаючи підтримки. Боже милий, тільки не знову.

― Я тут щойно зрозумів, — сказав він, важко ковтнувши й збліднувши до кольору чистого листа. ― Як вас звати, міс?

Дівчина простяглася через кермо, щоб потиснути йому руку. Вона продовжувала посміхатися.

― Капуто. Клара Капуто.

Вона була настільки сповнена життя, настільки рішуча, що Майк не міг повірити, що дівчина і його мати можуть бути однією людиною. Мама більшість часу майже не скидалась на самостійну дієздатну особистість. Вона віддала татові повний контроль над ситуацією, дозволивши йому домінувати у роботі та сім’ї. Майк завжди вважав її не так мамою, як, радше, нянею. Ну, може, це було занадто жорстко, але історія завжди зводилась до одного: Афтонам було плювати на Майкла. Можливо, мама його любила. Він відчував турботу, коли вона виводила сузір’я по його веснянках, коли вони танцювали, коли вона казала, що любить його. Але яка мати залишиться з Вільямом Афтоном?

Мама завжди була зломленою. А ця дівчина зараз така сповнена життя, така жвава, така чудова та люб’язна, що Майк на мить замислився, чи не потрапив він на альтернативну шкалу часу.

І тоді осяяння вдарило його навіть сильніше, ніж автомобіль: можливо, смерть бабусі стала початком тієї ями, в якій опинилася мама, але саме тато поховав її та все її життя під землею, роками нехтування, фальшивими обіцянками та удаваним коханням. І, врешті-решт, мама стала жертвою монстра, який таївся в Гаррікейні.

«Ну, ― подумав Майк, ― тато справді любив маму». Вільям Афтон любив речі, які він міг контролювати.

 

― Белло! ― крикнула на весь дім Клара, штовхаючи плечем хиткі двері. Вона відвезла їх на квартиру в кампусі. «Проста, дешева, але свою роботу виконує», ― припустив Майк. Дві крихітні спальні, які примикають до вітальні, кухня, яка вміщує максимум двох людей та ванна кімната. Дівчата, які мешкали тут, вижали максимум із ситуації, розставивши навколо рослини та повісивши картини на облуплені шпалери. У дальньому кінці вітальні на підставці стояв програвач, а біля нього на стійці висіли балетки. Клара провела Майка до ванної та посадила на кришку унітаза. ― Я привела стікаючого кров’ю хлопчика!

― Кларо, якого чорта, — дорікнула її сусідка по кімнаті Белла, заходячи у вітальню, звідки хлопець міг її роздивитися. Її чорне волосся закручувалося до плечей, укладене у чубчик з помпадуром. Темна шкіра тепло контрастувала на тлі холодної зеленої сукні. У неї були блакитні очі і ніжна усмішка. З черговим тремтливим усвідомленням — Боже, можна він на деякий час вже перестане усвідомлювати? Його мозок ледь опрацьовував заплутані ходи подорожей у часі, не кажучи вже про зустріч з кожним важливим дорослим у його житті — Майк впізнав її з портретів у будинку дядька Генрі. Це тітка Ізабелла, задовго до її смерті.

Тітка Ізабелла була однією з тих містичних створінь, про яку тільки й говорили, але якій ніколи не судилося потиснути руку. Вона належала до тих людей, побачивши яких на фотографіях, вас би не вразило те, що вони відійшли на той світ. У неї було обличчя тієї, якій завжди судилося залишитися у пам’яті, але ніколи не з’явитися особисто. Обличчя тієї, кого одного дня закопали б під шістьма футами землі й про яку б відзивалися завжди лагідно, завжди ласкаво, тому що про мертвих можна або добре, або ніяк. Вона померла, коли Майку було приблизно один чи два. З розповідей дядька Генрі Майк дізнався, що вона дружила з мамою в коледжі, і що четверо з них — Генрі, мама, Ізабелла і тато — утвердилися як група друзів на другому курсі (тато з Генрі познайомилися ще першокурсниками, а рік потому з’явилася мама після уроку соціології на другому році).

― Ох, Боже, — ахнула Ізабелла, перелякавшись у проході до ванної, поки Клара нишпорила в шафі. ― Вільяме?

― Фріц, — одночасно поправили Майк і Клара.

― Його переїхав проклятий танк, а він відмовляється їхати до лікарні.

— Ну, — Белла поклала руку на стегно. ― Тут помирати точно не дозволено.

― А я не проти, — засміялась Клара, прикладаючи щось до голови Майка та відсовуючи його волосся вбік. ― Ні, він шукає Афтона. Я просто хотіла привести його до ладу, перш ніж відвести туди.

― Ох, вже пізно, Кларо. Нехай розвалюється на дивані.

― Я справді не хочу нав’язуватися… – почав Майк, але обоє дівчат відразу ж шикнули на нього.

― Все добре, Фріце, — сказала Клара. Майк зойкнув, коли вона натиснула занадто сильно на його рани. ― Ми привеземо тебе туди завтра, добре?

― Ти ходиш в коледж, Фріце? — запитала Ізабелла, наливаючи чай. Майк похитав головою. ― А повинен. Мій тато вважає, що ми почнемо висадку до В’єтнаму. ― Майк зблід, думаючи, що його відправлять у проклятий В’єтнам замість того, щоб виконувати свою хаотичну місію, але потім згадав, що принаймні в очах уряду Сполучених Штатів 50-х років Майкла Афтона не існує.

― Я не великий учений, — замість цього відповів Майк. Клара поплескала його по плечу, підводячи до дивана, наче він літній пацієнт. ― Дякую вам обом за гостинність.

― Ага, ага, — Клара пішла до своєї спальні, повертаючись із подушкою та ковдрою. ― Тобі слід добряче відіспатися, але я простежу, щоб ти уві сні не відкинув копита.

― Добре. Гм… Отже, ви двоє ходите тут до коледжу?

― Так. Першокурсниці. Наступного тижня розпочнеться семестр, ― Клара потріпала волосся Майка, ще раз оглядаючи його рану. ― Афтон рано заселився.

― Звідки ти його знаєш?

Клара приховала посмішку й пішла до своєї спальні. Вона крикнула із-за дверей, щоб хлопець почув. — Він часто приходить до Junior’s …

― Вона втріскалась, — усміхнулася Ізабелла. Майк постарався прикрити свій знічений вираз обличчя, тому що він не міг осмислити, що його батько і мати ― молоді, фліртують одне з одним. Мама голубиться до нього, коли він заходить до закусочної. ― Не те щоб вона коли-небудь розмовляла з ним раніше.

― Ой, пельку на петельку, Белло, ― Клара грізно вирвалася з кімнати. Акцент бабусі й дідуся Майка трохи поступався, коли вона злилася. Повернувшись до вітальні, уже в піжамі, вона послала Ізабеллу.

― Чому ти з ним не поговориш? ― Ніколи не розмовляй з ним. Тримайся подалі від нього, і якщо він коли-небудь заговорить з тобою ― тікай. Він зруйнує твоє життя, зруйнує життя твоїх дітей, і на той момент тобі вже буде на все байдуже. ― Можливо, він сором’язливий.

Клара мимоволі засміялася. 

― Вільям Афтон будь-що, але не сором’язливий, ― невимушено сказала вона і почала теребити пасма свого каштанового волосся. Майк сидів злегка здивований усій справі — ця версія його матері навряд чи здавалася сором’язливою. З таким розкладом, це Вільям мав би ховатися за її спиною, а не навпаки. ― Я з трудом вважаю себе настільки вражаючою, щоб розмовляти з ним.

― Ну, тепер у тебе є хороший привід. Принаймні, коли я його побачу, ― Майк ліг спиною на диван, трохи здригнувшись, коли всі його кістки злегка заболіли. ― Дякую вам обом, що прихистили мене, ― Майк глибоко вдихнув, стримуючи сльози, коли зрозумів, що не пам’ятає, коли хтось востаннє піклувався про нього.

Тато ніколи. Мама так, до укусу, до того, як померла. Дядько Генрі завжди піклувався, але Майк відчував огиду до себе в оточенні свого дядька, з наївною думкою, що «Я міг би врятувати Чарлі».

Він не хотів думати про Джеремі.

― Звичайно, любий.

― Не вбий нас уві сні, ― попросила позіхаючи Ізабелла. ― Ну або якщо все-таки наважився, то прибери за собою потім. А то ми втратимо заставу.

Майк хихикнув.

― Нема проблем. Ви обоє, мабуть, могли б укласти мене і без рук.

Ізабелла помахала їм обом і зачинила за собою двері спальні. Клара глянула на Майка й усміхнулася.

― Ну, ти міг би бути його близнюком, але ти набагато миліший за нього.

Майк стримався, щоб не нахмуритися. Якщо Вільям не милий хлопець, то, виходить, поганий? Він уже не достойний? 

― Тоді, що ти в ньому знайшла?

Клара на мить застигла у дверях. 

― Він єдиний сучий син у цьому нікудишньому місті, який не повний зануда, ― її посмішка зникла. Майк подумав, що, можливо, вона насправді просто хоче, щоб хтось піклувався про неї. Можливо, Клара Капуто втомилася бути тією, хто зцілює.

Вільям Афтон, принаймні в майбутньому, любив зломлених людей. Йому подобалося збирати їх заново у мозаїку покірного рабства, як він вважав за потрібне. Він вибивав це зі старшого сина, вимагав цього крижаним поглядом. З часом він вирізав цю мозаїку вже своїм ножем.

― На добраніч, Фріце, — попрощалась Клара. Її голос був м’якшим, він звучав трохи більше схожим на той, що буде через два з половиною десятиліття.

― На добраніч, Кларо. Ще раз дякую вам.

Вона коротко кивнула, погасила світло й зачинила за собою двері. Майк заплющив очі. Йому здалося, що він знову просто маленький хлопчик, заснув на дивані на першому поверсі. Мати заправила ковдру, поводила по його веснянках і сказала, як сильно він її любить. І тоді, у цьому прекрасному світі, вона скаже йому, що їй шкода, що залишила його, і що вона любить його так само сильно, як і Евана, і що, звичайно, вона пробачила йому укус.

Однак це ніколи не збудеться. Навіть у найщасливіші часи. Тому що Майк знав, що не заслужив хорошу маму, не заслужив своє «і жили вони довго і щасливо».