Розділ 4: Майкл Афтон отримує роботу

Коли Майк прокинувся, Вільям сидів перед ним та майстрував. Він не позіхав, повністю зосереджений на своєму занятті. Майк не мав на меті засинати на очах у дитини — він був частково впевнений, що Вільям виколе йому уві сні очі, — але новизна подорожей у часі та/або викликані смертю галюцинації виявилися сильнішими за витримку нового (старого) тіла. У ту ж хвилину, коли він заплющив очі більше ніж на кілька секунд, сон нокаутував його наповал.

― Доброго ранку, ― привітався Вільям, не відриваючись від свого зайчика. ― Він зламав ногу.

― О? ― Майк позіхнув. На мить йому здалося, що він знову вдома і що поряд Еван, грає зі своїм плюшевим Фредбером. Все гаразд, і всі члени сім’ї живі. Тато на роботі, подалі від них, занадто далеко, щоб вдарити чи облаяти. Згодом реальність ― або, можливо, її відсутність ― повернулася, і Майк нерівно задихав, пригадавши, як тата вчора били, як і його колись.

― Я зберу його заново, ― поклявся Вільям перед всесвітом, прикріплюючи ніжку до тіла. Зайчик скакнув, тільки не так жваво, як раніше. ― Ти казав ім’я уві сні. «Еван». Хто це?

Майк зблід і поглянув на руки, його руки, які назавжди будуть вкриті невидимою кров’ю (образно будучи майже такою ж могутньою та страхітливою, як колись справжня).

― Мій… мій молодший брат, – зізнався він.

― Я б хотів мати брата, ― зітхнув Вільям. ― Я хотів би мати старшого брата. Такого, як ти. Я хочу бути схожим на тебе, Майку. Хочу бути великим і сильним, ― (Майк, звичайно, не попередив Вільяма, що той виросте дуже високим та дуже сильним, і користуватиметься цими перевагами на шкоду його оточенню). ― Що ти хочеш сьогодні поробити?

― Тобі не треба йти до школи?

Вільям нахилив голову й нахмурив брови:

― Сьогодні субота, Майку.

― Точно, точно. Ну, то що ти любиш робити?

― Мені подобається майструвати. Люблю дощ. Мені… мені мало що подобається. А що любиш робити ти?

Моє головне хобі ― найматися на роботу з мінімальною зарплатою без будь-яких пільг з метою вбити тебе.

― Мені подобається малювати, ― сказав Майк. ― Моя мама завжди говорила, що в мене очі художника.

― А можна ти навчиш мене малювати? Будь ласка?

― Ем… звичайно, друже. Давай спочатку ми приведемо себе в порядок і запитаємо у твоїх батьків, а потім підемо кудись і помалюємо?

Вільям потягнувся до столу, виймаючи пожовані олівці та випадкові аркуші паперу. На полях були малюнки з лисицями та зайчиками. Майк задумався, чи створив батько дизайни саме цих аніматроніків, а Генрі — Чику та Фредді.

Встаючи, Майк закректав, як старий дід, та пішов слідом за Вільямом з кімнати. Беатріс уже сиділа внизу, п’ючи чай. Джона ніде не було видно. Вільям взяв з кухні кілька шматочків тостів, передаючи один Майку.

― Містере Сміт, — заговорила Беатріс, перш ніж вони встигли вийти за двері, — на пару слів, ― Майкл кивнув і підійшов до неї, в той час як Вільям натягував свої потерті черевики. Він припустив, що якби вона була кращою матір’ю або якби вони жили в більш ліпші часи, Беатріс Афтон вже давно вбила б його за те, що він, будучи незнайомцем, залишався вночі в спальні її маленького сина. Зрештою, вони щойно зустрілися, і Афтони гадки не мали про його мотиви чи мораль. ― Чому ви возитеся з ним?

Питання здивувало Майка. Справді, вона мала запитати: «Чого, в біса, ти, дорослий чоловік, проводиш час у спальні мого маленького сина?». Але замість цього жінка сьорбала чай, помітно приховуючи від Майка свої зап’ястя за довгими рукавами.

― Ну, ― сказав він, розмазуючи кросівкою пил на підлозі, ― йому було просто… самотньо. Я не хотів залишати його одного.

― Гм, ― вона дивилася прямо в його душу. Він боявся, що якщо вона дивитиметься на нього занадто довго, то перетворить на камінь, як Медуза. ― Ви з цих квірів, чи не так? ― Майкл поперхнувся та закашляв у кулак, поки не згадав значення цього слова в 40-х, а не в 2020-х. ― Ви знаєте, Вільям не плакав, коли народився. Ми думали, що він мертвонароджений. Його очі геть не мали кольору. Він так і не з’явився. Я прокидаюся щоранку і думаю, коли вони стануть синіми, а вони ніколи не стають. Просто сірі, ― вона нестерпно довго пила чай, напевно обпікаючи язик. ― Джон в кабінеті. Ви проводитимете з ним день?

― Гадаю, що так.

― Ви дурень, ― жінка похмуро усміхнулася в свій напій і ухилилася від його погляду. ― Ви б хотіли отримати роботу, містере Сміт?

― Р… роботу? ― кожна робота, яку йому коли-небудь пропонували, призводила лише до підпалу будівель і мертвих дітей.

― Не хотіли б ви поглядіти за моїм сином замість мене? Я просто не маю можливості. У Джона теж майже вистачає часу. Ми дамо вам прихисток на вихідні. Для вас це звучить пристойно? ― Майк зблід, перш ніж зважено кивнути. Чесно кажучи, він не знав, на скільки він застряг у минулому, — йому здавалось, що це буде продовжуватися доти, поки дияволу не набридне вся ця вакханалія, — але до тих пір йому потрібне місце, де можна спати, митися і їсти. Зважаючи на свою нову місію, йому нічого не залишалося, окрім як прийняти її пропозицію. ― Блискуче.

Жінка пробурмотіла собі під ніс щось схоже на: «Нарешті, він від мене відчепиться». Майк вирішив вдати, що не почув.

Він коротко кивнув перед тим, як піти до дверей. По дорозі туди він помітив дзеркало в передпокої, і вперше після пробудження в минулому побачив своє відображення. Він такий самий, яким був у віці приблизно вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти, незадовго до того, як його зачерпнули в сестринській локації Freddy’s. М’язи в тонусі, але приховані під світло-фіолетовою сорочкою, на якій раніше висів бейджик із жартівливим написом «E. Бенедикт». Волосся в нього довге, маллет, якого зневажав батько. Воно було на кілька тонів коричневіше і світліше, ніж у тата з його ідеально вкладеною зачіскою, і пасувало до медово-карих очей. Обличчя смугле, успадковане від матері. Він ще не зогнилий труп, який мав носити перуку й закривати обличчя маскою.

Він дихав. Подих мав бути рваним, коротким, та натомість він відчувався різким і затяжним. Він міг би звикнути до цього.

Наступне, що спало йому на думку, це те, що Вільяма немає поруч. Майк на мить запанікував, виходячи за двері. Йому не довелось довго шукати. Вільям стояв лише трохи нижче по брукованій дорозі. Біля нього було четверо хлопчаків, і один з них махав іграшковим кроликом Вільяма над його невеликим зростом.

― Маленький Віллі Афтон, — глузливо посміхався їх лідер, вириваючи з тулуба лапку кролика. ― Якийсь чудило, правда хлопці?

― Тобі краще повернути його, — сказав Вільям, від чого когорта хрипко засміялася. Майк спостерігав за видовищем лише хвилину, перш ніж підійти до них. Його постійно лякало бачити Вільяма Афтона по той бік насмішок і знущань. Незважаючи на те, як він бачив його зараз, Майк не міг не уявляти малого Вільяма таким же великим і сильним, яким він буде в майбутньому, таким же садистським, таким же на вершині світу, як і завжди, навіть після смерті.

― У вас тут якісь проблеми? — Майк встав позаду Вільяма, височіючи над хлопцями. Він схрестив руки на грудях і шумно видихнув.

― Чортова потвора, ― хлопець продовжував дивитися на Вільяма замість Майка. ― Виглядаєш, ледь не як повітряна куля, ти жирний…

Майк вийшов із-за спини Вільяма й підняв дитину за комір. Хлопець збентежено скрикнув, зайчик випав з його рук.

― Тобі справді краще залишити його в спокої, — настояв Майк, на що той перелякано кивнув та впав на спину, коли його відпустили. ― Пішов. Бігом, ― хлопці кивнули і втекли геть, залишивши Майка та Вільяма самих на вулиці. Майк буркнув та підібрав зайчика. Він присів навпочіпки до Вільяма і скривився, побачивши видовище.

Ніс Вільяма був весь в крові та в синцях.

― Дякую, — пробурмотів Вільям, забираючи зайчика у Майка. Він повозився з ніжкою, поки вона не встала на місце. ― Вони люблять мене бити, тому що я не реагую. Вони хочуть побачити, як сильно зможуть зайти, поки я не заплачу.

Перед ним спалахнув спогад, і Майк стримав задишку: «Твого брата так легко змусити заплакати», — сказав батько, коли вони залишилися вдвох. ― Ти, як я, Майку. Ти не плачеш, коли отримуєш синці, ― він широко посміхнувся, немов Чеширський кіт. ― Принаймні більше ні». Батько вибив із нього всі сльози дуже-дуже давно.

Не в змозі нічого з цим вдіяти, він знову ненавидів дитину перед собою, ненавидів за те, що вона ніколи не плакала, коли її б’ють.

― Чому ти не реагуєш?

Вільям знизав плечима, повністю зосереджений на своєму творінні:

― Я не знаю, як плакати.

― Ти плакав, коли я тебе зустрів.

Вільям на мить завмер, перш ніж продовжити роботу.

― Я плакав? Я не пам’ятаю. Ходімо малювати, містере, ― Вільям так і не витер кров зі свого лиця, поки вони вдвох йшли дорогою. Пара знайшла лавку, з якої відкривався вид на Темзу. Сьогодні був частково сонячний день. Навколо літала зграйка птахів, які пурхали з неба в річку.

Майк вказав на одну з пташок, взявши папір і олівець у Вільяма:

― Ти збираєшся щось робити зі своїми винаходами, малий?

Вільям знизав плечима і заходився малювати.

― Хотілося б. Батько каже, що вони нікчемні. Що вони безтолкові, ― Майку слід було б заохотити його слухати свого батька. Твої винаходи не принесуть нічого, окрім страждань. Натомість він прикусив язика і намалював маленьке крило птаха. ― Я хочу робити речі, які змусять людей посміхатися.

― Це хороша ціль.

― Я хочу, щоб вони посміхалися, тому що тоді вони мене більше не битимуть, ― додав Вільям під ніс, а потім злегка всміхнувся, наче щось замислив: ― Люди не б’ють тебе, тому що вони або люблять тебе, або бояться. Мене ніхто не боїться. Змусити їх сміятися ― найкраща стратегія.

«Мене ніхто не боїться», ― повторив Майк у голові, йому знову довелось контролювати дихання. «Всі тебе бояться», ― подумки відповів він. ― Я казав тобі. Будь достойним.

― Можна я тебе дещо спитаю, Майку? ― Майк поглянув на нього й жестом показав продовжувати. ― Якщо твій тато вчиняє з тобою так само, як і мій, то якби хтось сказав тобі бути достойним, ти був би?

Майк пильно подивився на дитину. Це саме те запитання, яке поставив би його батько, але замість того, щоб з’явитися від маніпулятивності, воно народилося від щирої цікавості. Майк видихнув і повернувся до свого малюнка. 

― Це не має значення. Ти дав обіцянку, чи не так?

― Я… Так.

Майк мав довіряти цій дитині, яка виросте й перетвориться на монстра, у дотриманні обіцянки, але він просто не міг. Йому ніколи нічого не вдавалося, що б довело, що він може щось зробити для іншої людини.

― Знаєш, мене найняли, — сказав Майк, — твої батьки. Так що я буду багато зависати з тобою.

Від цих слів Вільям засяяв, трохи підстрибуючи на своєму сидінні.

― Справді?

― Справді-справді, ― Майку здалося, що він почув, як батько пробурмотів собі під ніс тихеньке «Ура». Мить він сидів улещений, а потім зрозумів, що Вільям Афтон завжди таким був. Він змушує вас відчувати себе особливим, ніби ви обраний лише за те, що він, Бог, визнає вашу присутність. Потім він знищує вас, і все, чим ви опиняєтеся, — і все, чим коли-небудь були, — це бруд під його черевиком. Навіть менше. Бруд має користь. Бруд дозволяє квітам рости і процвітати. Вільям Афтон змушує вас усвідомити, що весь цей час ви були нічим. Пустим місцем.

Але Майк не зміг втримати усмішку. Вільям Афтон вірив у нього. Він ніколи цього не робив.

― Хочеш помінятися малюнками? ― він перевернув папір Вільяму. Майк намалював пташку з циліндром і моноклем, над нею була невелика текстова хмаринка з написом «Цінь-цінь-цвірінь!»

― Дуже гарно, ― зауважив Вільям. Звучав він набагато старшим, ніж був насправді. Майк помітив, що малий іноді так робив. Не тому, що намагався когось вразити, а ніби всередині хлопчика знаходилася душа дорослого чоловіка, яка намагалася вирватися. ― Мій не такий хороший.

Майк роздивився грубо намальовану картинку. Вона була не така витончена, як ескізи лисиці та зайчика. Це скоріше те, що дитина намалювала б для терапевта. По всій сторінці проходили лінії, що нагадували темряву. Посередині ― крихітне коло, одна з небагатьох білих плям на листку, а на ньому ― намальований переляканий вираз обличчя. Навколо крихітного, маленького кола нависала темна фігура в капюшоні, у спробі вчепитися.

― Це монстр з моєї шафи, ― спокійно пояснив Вільям.

― Він доволі страшний, хлопче, — відповів Майк. У нього пересохло в роті, і він уявив, що він сам — це коло, а Вільям Афтон — фігура в капюшоні.

― Я його не боюся, — сказав Вільям, але це прозвучало, як брехня, — тому що одного дня я стану більшим і сильнішим, ― він зубасто посміхнувся і намалював «Х» поверх фігури. ― Я більше не боюсь, бо тепер у мене є ти! ― друге твердження було вже набагато щиріше.

Вперше в житті Майк повірив добрим словам батька.
 

― Добре, готовий? ― Майк озброїв їх обох подушками та щітками для захисту. Він підійшов до шафи та відчинив її, а затим видихнув із удаваним полегшенням. ― Вілле, дивись — там нічого немає.

― С-справді? ― Вільям визирнув із-за ліжка (його схованки та надійної фортеці). ― Ні. Він має бути там.

― Серйозно, Вілле, я обіцяю, там нічого немає, ― Майк відійшов убік, і якби при собі у нього був телефон, він би посвітив у шафу ліхтариком (здається, його телепортація в минуле (він вирішив, що він у минулому, тому що мав все виправити, просто мусив) заперечувала все, що могло різко порушити просторово-часовий континуум). Натомість він потягнувся до руки Вільяма. Малий невпевнено взявся за неї, заглядаючи в шафу, щось вишукуючи. ― Бачиш?

― Ну, це тому, що ще не настала темрява, ― заперечив Вільям. ― Він виходить вночі.

― Тоді почекаємо до ночі, і якщо він вийде ― я захищу тебе. Не хвилюйся, ― знаючи, що це може стати повчальним моментом, він додав: ― Ми завжди повинні старатися захищати людей, які нам довіряють, добре?

― Д-добре, ― сказав Вільям. Він здавався незапевненим, досі зиркаючи на шафу. Вони пограли ще пару годин, поки на Лондон не опустилась рання ніч., Майк засунув завісу, створюючи повну темряву в кімнаті, від чого Вільям зойкнув. ― Майку…

― Все добре. Ти віриш мені?

Взагалі-то Вільям не мав йому довіряти. Якби він був розумнішим стосовно людей, то давно вийшов би із кімнати й вимагав у батьків вигнати Майка. Майк усвідомлював це і був вдячним, що нарешті Вільям Афтон хоч у чомусь виявився дурним.

― Я вірю.

Майк ще раз відчинив двері, і, як і раніше, там нічого не було. 

― Бачиш, Вілле? ― він зайшов до шафи, а коли вийшов, Вільям сховався під ковдрою. ― Що не так?

― Ти… ― Вільям похитав головою. ― Нічого.

― Все ж гаразд…

― Ти схожий на нього, — зізнався Вільям, геть почервонілий. ― Ти… ти ― це він.

Майк похитав головою, зачинив дверцята шафи та підскочив на край ліжка Вілла.

― Я ніколи не скривджу тебе, ― Майк спалив батька заживо майже тричі, і щоразу його переслідували татові крики. ― Обіцяю.

― Я… ― Вільям уткнувся головою в руку Майка і позіхнув. ― Добре, ― його голос був настільки тихий, що Майк не зміг не обійняти дитину, щоб зігріти, при цьому часто моргаючи, відганяючи сльози. ― Можна розказати тобі секрет?

― Звичайно, малий.

― Я… ― Вільям тремтливо видихнув. ― Я завжди думав, що чоловік у шафі ― це… це я, ― він постукав по лобі. ― Мій мозок. Я не… я боюся свого мозку. Мені здається, що він у моїй шафі. Я гадаю, що всі страшні думки в ньому.

― Які страшні думки, Вілле?

Вільям напружився:

― Я… я не знаю, яке слово підійде… але всі… всі змушують мене почувати себе гидко. Мабуть, це ще одне слово на букву «г».

― Гм… гірко?

― Так, це воно. Гірко. Кожен змушує мене почуватися гірко. А я… ― наступні слова прозвучали так тихо, що Майку здалося, що він їх додумав: ― Я хочу зробити їм боляче. Я хочу зробити всім боляче. Хочу, щоб вони боялися, як і я. Я… ― Вільям ковтнув, і Майк зрозумів, що сам на межі сліз. ― Я хочу зрозуміти свою голову. Але в мене не виходить. І від нього мені… гірко.

Він боїться? Якби Вільям Афтон через п’ятдесят років приставив пістолет до голови Майка і змусив його повірити, що він боїться, Майк би розсміявся, поки ще не натиснули на курок. Не існує такого всесвіту, у якому б Вільям Афтон чогось боявся.

Окрім смерті. Вільям зрівняв би світ із землею, якби це означало, що він житиме вічно.

― Ну… знаєш, що я роблю, коли мені страшно, Вілле? ― Майку потрібна була найкраща відповідь, яку він тільки міг придумати. ― Я думаю про всіх своїх друзів, з якими мені добре ― він думав про Шарлотту, про Генрі, про Джеремі, ― я думаю про те, як вони у мене вірять, ― «Ти не помреш», ― і тоді я розумію, що маю бути більшим за свій страх.

― Я… Тоді… Гм… ― Вільям позіхнув, вже практично однією ногою уві сні. ― Тоді я думатиму про тебе, Майку. Ти мій найкращий друг.

Після цього він провалився в сон. Серце Майка ледь не виривалося з грудей. Він не міг не думати про Вільяма Афтона, чоловіка, який стоїть за вбивствами, що ховається у шафі за дверима, шкребучи ножем по крихкому дереві, готовий завдати удару.

Але якби він вистрибнув із шафи, Майк захистив би дитину, яка спала біля нього на ліжку. Все, що він міг зробити, ― це спробувати.