Розділ 16: Майкл Афтон майже вбиває свого батька (цього разу ненавмисно)

Вільям прикупив їм пива за допомогою свого підробленого посвідчення. Белла направляла Генрі по глухих дорогах, щоб дістатися до раніше згаданої каменоломні. Майк сидів на задньому пасажирському сидінні старої машини Генрі. Клара притулилася до плеча Вілла, а Майк притиснувся до дверей, щоб збільшити простір між ними трьома.

― Повірити не можу, що ти не святкуєш свій день народження, — вкотре повторила Клара.

Вілл знизав плечима, проливаючи трохи пива, яке не поспішаючи цмулив.

― Ніколи не бачив у ньому великої користі.

― Дні народження не про користь; це просто весело.

― У Вільяма алергія на повсякденні забави, — жартівливо вставив слово Генрі з водійського місця, на що Вільям змочив пальці у пиві та бризнув ним йому на шию. Майк помітив, що Вільям дивиться на місце, куди попали краплі. Генрі поморщився, закотив очі й вимкнув радіо (Елвіса, бо він, судячи з усього, поглинув собою всі можливі існуючі в п’ятдесяті звуки). Майк непомітно здригнувся, згадавши про батькову одержимість Генрі. І як він не бачив цього раніше? Думаючи про це, безперервний батьків діалог став зрозумілим: він був фанатиком.

Принаймні тепер Майк знав, що тато не вміє любити людей. Він просто знає, як ними керувати. Мабуть, саме тому він убив Шарлотту, — позбувся її, щоб Генрі знову на нього покладався. Майк міг би пишатися собою, що дійшов цього висновку самостійно, якби ця думка не викликала в шлунку хвилю відрази. 

― Генрі, зупинись ось тут, — наказала Белла. ― У лісі є галявина, там можна припаркуватися. Ти бери праворуч і просто повільно їдь, а потім ми на неї виїдемо.

― Так, мем, — Генрі пригальмував автівку, крутячи кермо в потрібному напрямку.

Дерева у померках нависали навколо машини своїми шершавими стовбурами, немов шибениці, листя утворювало петлі, манячи їх на смерть. Або ж Майк їде башкою, і то просто хрінові дерева в хріновій кромішній темряві. Напевно, так воно і було, якщо бути чесним, але його розум зациклений на моторошних образах.

Майк дивувався, як батько може обіймати Клару за плечі, і при цьому дивитися на Генрі, ніби хоче його зжерти. Він завжди вбачав у таті психопата (особливо коли він повернувся додому після того, як діти зникли безвісти). Можливо, у цьому також є відтінок соціопатії. Хоча Майк так не вважав. Або ж Вільям щойно почав цю гру. Це схоже на тата.

Майк розмірковував про те, що може бути подією, яка «звільнить» тата і нарешті дасть волю монстрові в його душі. Що має статися з батьком, щоб він нарешті зірвався, щоб нарешті захотів бити сина і вбивати дітей? Клара сказала щось на вухо Віллу, а він різко засміявся. Майк нахмурив брови.

Чи може з ним станеться щось жахливо трагічне? Не виправдання, а покарання, яке змушуватиме Вільяма Афтона брати й брати, щоб від нього ніколи більше нічого не забрали?

Ні, тато завжди мав потребу брати.

Але коли Вільям нахилився до ящика з пивом, витягнув одну банку і замість того, щоб потягнути напій, з усмішкою на вустах передав її йому, Майк не міг повірити, що його друг здатен на таке…

Чорт. Він щойно назвав тата своїм другом.

Він взяв пиво і майже відразу ж висушив його.

― Фріц тут прямо чудовисько, — зауважив Вільям, сміючись і практично втюхуючи Майку ще одну банку. Звичайно, Вільям мав на увазі зовсім інше, але чути, як могутній Афтон ще раз називає Майка чудовиськом, завжди відчуватиметься, немов болюче жало, що пронизує груди.

Вони виїхали на галявину, фари автомобіля освітили місцевість. Коли вони вийшли з машини, сяйва зірок було достатньо, щоб узріти кар’єр. Той стояв повністю оточений лісом. Розкопки каменю давно і повністю покинуті, залишивши по собі високі скелясті брили, з яких можна плигати у воду. Камінь огинав водойму півколом.

Виходячи з машини, Майк вже відчував легке запаморочення. Він дивився на воду і міг уявити лише розбухлі сірі тіла, що спливають знизу, хоча й ніколи не стрічав трупа у воді.

Він бачив їх тільки в гробах та аніматроніках.

― Що тепер? — запитав Вільям, потягуючись та виходячи з машини, одну руку він поклав на Клару, а іншою тримав пиво. Він кинув одну банку Генрі, який відразу ж упустив її на землю, нервово всміхаючись Ізабеллі. Майк помітив, як Вільям на мить примружився, його погляд пашів чимось смертоносним, дивлячись, як Ізабелла почервоніла й підняла банку для Генрі.

― Що ж, ми займемося дивовижним родом занять під назвою плавання, — пирхнула Клара. ― Але мене не штовхати, Афтоне. Я зачіску робила не одну годину.

― Краще б ти мені цього не казала, ― він підморгнув їй і допив пиво, кидаючи банку в задню частину машини, перш ніж зачинити двері. Майк здригнувся від гучного ляску і схопив ще один напій, поки тверезість не прояснила голову. Певно, не варто напиватися поруч з батьком, але нині йому було байдуже.

Він лише хотів пристойно провести ніч, забути слова в щоденнику і вдавати, що просто весело проводить час з друзями.

Майкл відразу ж відвів очі, коли Ізабелла і Клара, хихикаючи, почали скидати з себе все, крім спідньої білизни та бюстгальтерів. Одіж доволі скромна. Він вперше подякував Богові за те, що вони зараз в п’ятдесятих. Серйозно, то практично купальні костюми. Майк не пам’ятав, коли востаннє бачив власну матір у купальнику.

― Все добре, Фріце, Генрі, — гукнула Белла. Майк подивився на Генрі та заспокоївся, що не один він втратив мову. ― Ми йдемо купатися.

Навіть очі Вільяма на мить розширилися, ніби в передчутті, що це погана ідея, але пиво та думки про боягузтво перемогли, і він скинув сорочку, наче вона на ньому горіла. 

— Ну, звісно, — фиркнув він. ― Ми ж на клятій каменоломні врешті-решт.

Майк розслабився і теж стягнув сорочку, але Генрі продовжив стояти нерухомо, мов кам’яна статуя. Дівчата щебетали щось про своє, тож Майк підійшов до друга й хлопнув його по плечу.

― У тебе все гаразд, Генрі?

Здається, це вивело його з трансу, і Генрі поспішно кивнув. 

― Я ніколи не бачив дівчини без сорочки, — зізнався він собі під ніс, а потім, червоніючи, ще сильніше понизив голос і додав: ― А тепер він зняв сорочку.

― Хочеш, я запитаю, чи можемо ми поїхати додому?

Генрі похитав головою.

― Ні, все нормально. Я не буду пити. Ось візьми моє пиво. Я просто скажу, що не збираюся купатися, тому що не хочу намочити одяг перед їздою, ― вручивши Майку напій, його погляд затримався на Вільяму, який стояв і балакав з дівчатами. ― Я не розумію, чому він думає, що я гарний. Я не вважаю себе красивим.

― Не кажи такого, — обурився Майк. Серйозно, на його думку, Генрі виглядав досить пристойно. Він не мускулистий і не підтягнутий, має живота, але в нього є дівчина, — ну і Вільям курва Афтон, — хоча це не сильно бажано. Не те щоб він був потворний, просто невпевнений. Джеремі (Майк різко вдихнув, викликаючи образ свого старого друга («Давай, Майку, ти знаєш, що ви були більше ніж друзі», ― прошептало його сумління) до болю в скронях) ніколи не був ідеалом краси, але він поводився з такою впевненістю, що це робило його привабливим.

У Джеремі було світле волосся. Майк називав його сонечком, жовтим і яскравим.

― Не кажи так, — повторив Майк. ― Мені не хочеться це говорити, але Вілл має рацію. Просто треба бути впевненішим. Я знаю, легше сказати, ніж зробити, але я вірю в тебе, це ж має для тебе якесь значення, правда?

― П… правда.

― І подивись правді в очі, ти подобаєшся Віллу. Ти подобаєшся Беллі. Двоє з двох, друже.

Генрі сором’язливо посміхнувся і почухав потилицю.

― Дякую, Фріце. Це багато значить…

― Ви двоє йдете? — спитала Клара, сьорбаючи своє пиво.

― А-ага! — гукнув Генрі, знову дивлячись на друга в пошуках заспокоєння. Майк підняв великий палець вгору, і вони вдвох пішли за трійкою перед ними.

 

Клара і Белла видерлись на вершину однієї з найвищих брил. Вода простягалася на десятки футів під ними. Майк гарячково ковтнув, але відразу ж засміявся: він випив більше пів дюжини пива менш ніж за п’ять хвилин, його груди й голова достатньо прогрілись.

Генрі звісив ноги з краю скелі, під ним посипались дрібні камінчики. Клара захихикала і ледь не стрибнула вниз на глибину, але Белла притримала її.

― Ви йдете, хлопці?

― Так, так, — сказав Майк, допиваючи останній напій. Він посміхнувся і повернувся до Вілла, який, як він був впевнений, першим шугоне вниз. Та замість цього Вілл вдивлявся перед собою широко розплющеними очима, його дихання коливалося. — Леді йдуть вперед, — запропонував Майк.

Клара висунула язик. Вони з Беллою, тримаючись за руки, подивились одна на одну, закричали, ринувшись вперед, і стрибнули з каменю, зникаючи в темній воді. Дві бліді цятки знову спливли на поверхню. Вони сміялися і кричали, манячи хлопців вниз. 

— Ти не стрибаєш, Генрі? — запитав Вільям.

― Я хочу залишитися сухим.

― Це вбиває суть каменоломні.

― Суть каменоломні — розкопки.

― Ти зануда.

― Ай, замовкни.

Вільям закотив очі.

― Принаймні в мене є товариш, а, Фріце?

― Ну гаразд, ― Майк ледь не впав з обриву, але втримався і став стійко, розтягуючи руки. ― Скажеш, коли будеш готовий.

― Ага, ― Вільям зробив крок вперед, затим знову назад, та глибоко зітхнув. Якби Майк не знав його краще, то подумав би, що батько весь тремтить. ― Гаразд. Тоді вперед.

Майк спробував вдати, що нічого не розуміє, але насправді він був шокований, побачивши, що Вільям трохи наляканий темрявою під його ногами.

― У тебе все гаразд?

― Все зашибісь, ― Вільям відкинув ще один напій і тремтливо видихнув, перехилившись через край і дивлячись на воду. Він відразу ж захитав головою про себе та глянув на Майка. ― Гадаю, мені знадобиться поштовх, якщо чесно.

Клара і Белла відпливли вбік, подалі від сплеску, який хлопці могли спричинити своїми стрибками, тому Майк знизав плечима і кивнув:

― Як скажеш, ― без будь-якого попередження він схопив Вільяма за плечі й відправив його вниз з обриву.

Майк засміявся, дивлячись, як Вільям шубовснув у воду, Генрі теж собі захихикав. Після кількох хвилин моторошної тиші сміх стих, і Майк примружився, вдивляючись в озеро, чекаючи, поки Вільям спливе.

Пройшло занадто багато часу. Він досі не спливав.

Генрі став біля Майка.

― Вілле? — крикнув він. ― Вільяме?

Майку прийшла хвора думка, що, можливо, тато тоне. Нарешті Вільям Афтон тоне. Його знищив не вогонь, а вода. Так само, як і Майк, він тоне. Він нарешті буде переможений. Майк повинен стрибнути у воду і потримати його там, щоб закінчити роботу. Він просто хоче бути вільним від свого батька. Йому просто потрібно бути вільним. Може, тоді він нарешті зможе бути щасливим…

— ВІЛЛЕ!

Генрі викрикнув ім’я, але однаково нічого сталося. Дівчата мовчали, водячи руками по воді, шукаючи ознак Вільяма.

Генрі не став витрачати часу і стрибнув у воду під ними.

― От чорт, — прошепотів Майк, на мить протверезівши, і теж стрибнув вниз.

Вода холодна. Ну звісно холодна, як і всяка вода вночі, але, дідько, тут так холодно. Майк розплющив очі: навколо абсолютна темрява. Рибки настільки крихітні, що майже не видно, як вони пропливають повз його тіло, тільки злегка, майже фантомно торкаючись своїми слизькими хвостами. Єдине, що слугувало дороговказом Майку, ― це зірки. Він дивився на розмиті білі цятки серед безкрайньої порожнечі, що прориваються крізь поверхню. На мить він задумався, щоб просто розтулити рота.

Просто дозволити собі потонути, цього разу по-справжньому.

М’язи розслабились, наче каменоломня підштовхувала його піддатися цій настирливій думці, забути про місію, просто заплющити очі й заснути. Що ж, можливо, втонувши, він згорить, хоча завжди вважав, що якби все це було насправді, то все одно після смерті він потрапить до пекла.

Майк дозволив своїм губам затремтіти, впускаючи воду, але у периферійному зорі з’явився спалах руху.

Він повернув голову ― там Вільям, перелякано дивиться на небо, його ноги безпорадно борсаються. Майк моргнув, і через мить рука ривком піднесла його вгору. Замість води він вдихнув повітря.

― У вас все добре? Ісусе! — вигукнула Клара. Дівчата кинулися в сторону хлопців.

Вільям спрагло хапав повітря, на його лиці читалася одна лише розгубленість. Генрі витяг його з води раніше, ніж Майка. Майк поплив у сторону берега, але вся його увага була прикута лише до лиця Вільяма, який досі вдивлявся у воду, вивчаючи її.

― Вілле, — важко дихаючи сказав Генрі, його сорочка прилипла до тіла, а міцні руки тримали Вільяма на плаву, — що це в біса було?

― Я… ―  на якусь мить голос Вільяма став низький, нормальний, не схожий на себе самого, але згодом у ньому щось перемкнуло, він нахилив голову, закотив очі й засміявся. ― Просто спектакль, Емілі. Не турбуйся про це. Гадаю, я сьогодні трохи перебрав.

Генрі говорив так, ніби нікого більше не було поряд: 

— Не смій мене так знову хвилювати, добре?

― Так, сер, — Вільям мляво відсалютував, але коли Генрі був готовий відійти, він поклав руку на його зап’ястя й непомітно похитав головою. Генрі зрозумів натяк, і, коли паніка вщухла, обережно засміявся, поки сміх не став заливчастим і невимученим.

Майк приєднався до веселощів, але у нього було відчуття, що хтось стежить за ним. Периферійним зором він помітив, що Вільям дивиться на нього, не з презирством, а з цікавістю, якою зазвичай розглядають чорну діру: зі страхом, неминучістю, проте без змоги відірвати погляд.

 

Вони стояли на мілині каменоломні. Клара сиділа на плечах Вільяма, а Белла ― на Генріних.

― Готові? ― оголосив Майк, а потім плеснув долонею об воду, замість пострілу. ― Раунд!

― Кларо, — Вільям, трохи зігнув коліна, коли Клара вказала на Беллу з азартним запалом в очах, — що ми отримаємо, якщо виграємо?

― Коли ми переможемо, можливо, я тебе поцілую.

― Генрі, коли ми переможемо, зроби послугу і задуши мене, якщо мені доведеться дивитися, як вони двоє цілуються, ― Генрі засміявся і рушив вперед. Ноги Белли перекинуті на його плечі, а її спина вигнулась вперед. Дві дівчини зчепилися за руки, коли команди наблизилися одна до одної, і після абсолютно шахрайського ходу Клари (вона потягнула за волосся Беллу і відштовхнула її назад) Вільям та його майбутня дружина перемогли.

Майк оголосив їх переможцями, і Клара запищала. Вільям опустив її та подивився на неї з таким милим виразом, що Майк майже повірив, що вони обоє матимуть найдосконаліший шлюб у світі, коли стануть старшими. Клара посміхнулася і цьомнула його в щоку.

― О, це нахабний обман, — у його голосі прозвучало грайливе попередження.

― Я не цілуюсь на першому побаченні, Афтоне.

― О, я ще не висадив тебе біля дому, тож подивимось якої ти заспіваєш?

Клара закотила на нього очі й вдарила його по плечу. Надворі вже стояла глибока ніч, і з дзвінким позіханням чотирьох п’ятих групи (Вільям не приєднався до них) всі одноголосно вирішили збиратися додому. 

— Ми підемо за одягом, — повідомила Белла, а потім нахмурила брови й ляснула долонею об чоло. ― Ми залишили прокляте пиво на вершині каменів.

— Я схожу за ним, — запропонував Вільям. ― Фріце, ходімо зі мною, ― Майк знизав плечима. Група вийшла з води. Майк і його батько повернули праворуч, а решта попрямувала до автівки. Вони опинилися на вершині скелі. Вільям звісив ноги через край, схопив одну з останніх банок і зітхнув. Він простягнув пиво Майку, і коли стало ясно, що тато не збирається вставати з місця, Майк приєднався до нього та сів поруч. Через його п’яну голову вода здавалася набагато далі, ніж насправді.

Коли Вільям на диво не зронив ані слова, лиш дивлячись на воду, Майк нахмурився.

― То був не спектакль, чи не так?

Вільям тихо посміхнувся і похитав головою, сьорбаючи свій напій.

― Боюся, що ні. Господи, Фріце, наскільки це було ганебно?

― Просто тривожно, а не ганебно. Знаєш, я бачив тебе там, під водою. Що трапилось?

Вільям кілька хвилин мовчав, перш ніж суворо поглянути на Майка.

― Фріце, не кажи це ані душі. Якщо дізнаюся, що ти проговорився, я випотрошу тебе на місці, ― загроза цілком правдоподібна, тому Майк підняв праву руку, ніби клявся на Біблії, і пообіцяв не розкривати майбутню таємницю. Вільям, опустивши погляд, спочатку пробурмотів щось занадто тихо, потім прокашлявся і знову повторив: ― Я в біса не вмію плавати.

Майк кліпнув.

― Справді?

― Ні, я приколююсь, — так, справді! До твого товстого черепа слова не доходять?

― Я просто… справді? ― тато був кращим у всьому. Одного разу Майк бачив, як батько плавав, коли Афтони пішли до громадського басейну (той відчував огиду до простолюдинів Гаррікейну, які удостоїлися ділити те саме місце, що і його двоє чудових дітей, ну і Майк на додачу). Тато не вчився плавати до закінчення коледжу?

― Так, справді, ― Вільям нахмурився і допив пиво. ― Я тобі казав, у мене були не найдобріші батьки. А ще, коли я був малим, я не знімав сорочки, ― він жалібно всміхнувся і знову похитав головою. ― Коли до біса мої батьки знайшли б для мене час? Звісно, вони готували їжу, — майже завжди, — але вчити мене плавати? Про це взагалі не могло бути й мови. Одного разу… ― він говорив так, наче збирався розкрити священні писання сенсу життя. ― Одного разу я захотів це виправити й пішов до Темзи. Огидно, знаю, але у мене майже не було варіантів, ― нарешті він поглянув на Майка. ― Я мало не втонув.

Майк стримав ахання. Тато ледь не помер? Він уявив, як маленька дитина, з якою він подружився, борсається та благає про допомогу, нічого не отримує і ледве виживає.

― Коли це було?

― Мені було одинадцять. Це майже відразу після фази мого уявного друга. Ісусе, я не можу згадати, як його звали, але пам’ятаю, що викрикував його ім’я, коли намагався плисти, думаючи, що він прийде і врятує мене, ― Вільям виглядав таким пригніченим, що Майк ніколи раніше не бачив такої його версії. ― А знаєш, чому я пішов туди плавати? Одного разу я там пускав жабки з другом. Я пішов плавати, бо він сказав мені бути сміливим. Я згадав це тільки тоді, у воді. Я дивився на тебе, і до мене прийшов спогад. Ніби ми були тут раніше — ти, я і вода. Тоді я згадав, що сказав мені друг: Будь сміливим.

Мозок Вільяма перекрутив спогади. Він був тим, хто сказав Майку бути сміливим, а не навпаки. Звичайно, Майк його не виправив.

― Чому ти погодився на кар’єр?

― Я не хотів нікого розчаровувати, ― речення здавалося неповним, ніби він хотів додати щось ще. ― Я вмію створювати речі, які можуть імітувати саме життя, Фріце, — я думав, що зможу просто стрибнути та поплисти.

― Плавання так не працює, — Майк спробував підбадьорливо посміхнутися. ― Іноді потрібно попросити допомоги.

Вільям відвернувся, і так тихо, що Майк навіть не був впевнений, що розчув, додав:

― У мене це погано виходить.

Майк не пам’ятав жодного разу у своєму житті, щоб батько просив когось про допомогу. Ні з аніматроніками, ні з вихованням дітей, ні з його божевільним розумом. Ніколи. План Майка досі залишався в глибині його свідомості, але тепер він радше хотів допомогти маленькому хлопчику, який тоне в Темзі.

― Попроси мене зараз.

Вільям розгублено повернувся до Майка. 

― Що?

― Попроси мене про допомогу. Щоб навчитися плавати, ― Майк встав і простягнув Вільяму руку. ― Ти довіряєш мені?

Вільям поглянув на свою, ніби вона отруйна.

― Серйозно, Фріце, я тебе майже не знаю, ― з лихою посмішкою, яка йому пасує, він встав, склав руки на грудях і поставив умову: ― Дай мені вагомий привід тобі довіряти.

Майк блимнув у відповідь.

― Ти єдиний тут знаєш, що я когось убив. Хіба цього мало?

Вільям похитав головою.

― Як його звали?

Майк зблід. Перед ним знову стоїть батько, вимагаючи зізнатися, чи було чудово пролити кров брата. 

― Еван.

― Еван, ― Вільям посмакував слово на своїх губах, з розумінням киваючи. Його усмішка скривилася в боязку лінію. ― …Господи, Фріце… ти допоможеш мені навчитися плавати?

Майк зневажав хлопця перед собою за те, що той вимагає ім’я Евана, але знав, навіщо він це робить: він думає, що Майк поділяє його бажання вбити.

Він не поділяв. Однак розумів бажання навчитися плавати.

Майк взяв Вільяма за руку і зробив крок уперед.

― Довірся мені, добре?

― Настільки сильно, наскільки можу тобі вмазати…

Майк перебив його, ще раз заводячи їх обох у воду. Він легко відштовхнувся від берега, тримаючи їх на поверхні. Вільям виплюнув воду й почав хапати повітря. 

― Я не можу, я…

― Все добре. Поклади свої руки на мої плечі, ― Вільям знову нахмурився, але вода накрила його голову і розлючений звук перетворився в булькіт. Його волосся здавалося чорним, як смола, прилипало до чола і шиї, а сірі очі майже губилися в темряві. Він неохоче підкорився, тримаючись за плечі Майка. ― Греби ногами. Рахуй у такт у голові та продовжуй гребти. Насамперед тримай голову над водою. Так, ти вловив суть.

― Це жахіття.

― Тобі треба вміти плавати, або одного дня ти втонеш, — засвідчив Майк. Вільям закотив очі, але все одно кивнув. ― Гаразд, коли пливеш, ти штовхаєшся вгору. Ти ось так згинаєш руки й нахиляєш голову вбік. Тримається на воді, добре? Якщо ти почнеш тонути, я зловлю тебе.

Очі Вільяма замерехтіли від страху, коли Майк прибрав його руки зі своїх плечей. Він затримав дихання, але його тіло продовжувало плисти. Очі переможно загорілися. Майк продемонстрував базовий рух і показав жестом, щоб він повторив. Знадобиться кілька спроб, але незабаром йому вдався напівритмічний темп, і Вільям Афтон поплив.

Вони вдвох пливли хвилину, і Вільям засміявся. Очі Майка розширились не від тривоги, а від чудового здивування: сміх Вільяма нагадує дитячий. Це смішки, що народжуються від дитини, яка нарешті перемогла монстра у своїй шафі, воду, яка її топить, батька, який її б’є. Або, точніше, це звуки дитяти з казки, яке натрапило на свій найбільший скарб.

— Я збіса плаваю, — зауважив він, здавалося б, перед всесвітом, можливо, перед своїм батьком-виродком. Він переможно закричав. — Фріце, я, блять, плаваю!

— Ти плаваєш, — погодився Майк, затамувавши подих, і теж засміявся.

Він вважав, що найближче до видовища, як його батько тоне, було після Елізабет, після мами. Але тепер вони вдвох ступали по берегу, їхні друзі вимагали, щоб вони йшли грітися, щоб нарешті повернутися додому.

Майк більше не хотів занурюватися і ковтати всю воду каменоломні, поки його легені не луснуть. Натомість він сміявся разом з Вільямом, цією дитиною, яка вкотре досконала у всьому, тому що Майк знову переміг.

Він по-справжньому відчував, що чогось досяг, особливо коли усмішка Вільяма не обернулася у манію. Була одна лиш радість.