Розділ 8: Майкл Афтон продовжує горіти

Таке відчуття, що його збила машина. Майк з бурчанням потер макітру і пригадав, що щойно сталося: «От чорт, мене справді збила машина».

― В-Вільяме? — заїкаючись промичав він, рискаючи очима в пошуках малого батька. Його збила машина? Він виконав свою обіцянку? Трохи пометавшись, Майк зрозумів, що він більше не на темній вулиці Лондона, його більше не шукає маленький самотній хлопчик і його більше не везуть до лікарні.

Він знову в клятому басейні з м’ячиками.

Суглоби боліли, але він негайно повернувся у стан «життя або смерть». У ніс вдарив різкий запах плавленого пластику та горілого дерева. Він ривком стрибнув вгору і викарабкався з басейну, підіймаючись та поплескуючи себе по тілу. Він знову труп — який облом — його батько-робот знову з ним віч-на-віч — ще більший облом — тепер він остаточно переконався, що вся ця пригода була лише сном. Батько, вивчаючи, глядів на нього, схиливши роботову голову вбік. Майк глибоко видихнув. Мить вони стояли, мов укопані. Тоді батько хитнувся вперед. Майк ступив крок назад, усе ще шумно хапаючи повітря. Серце колотилося голосніше, ніж за останні кілька десятиліть «життя».

Басейн з м’ячами знаходився в центрі кімнати, останнє місце, яке поглине полум’я. Вогонь поступово насувався вперед зі сторони вентиляційних отворів у стелі. Майк пильно дивився на батька. Щоразу, коли кліпав, він уявляв, як маленький Вільям десь там, плаче, нарікає на бабая в своїй шафі, благає Майка сказати, що з ним все добре, просить залишитися, бути його другом.

Мимоволі обличчя Майка пом’якшилося. Він вказав на батька і захихотів:

― Вау… твій тато був майже таким же великим шматком лайна, як і ти! ― батько витягнув шию так високо, що Майк уявив, як вона зривається з його ендоскелета. ― Раніше ти був таким наляканим. Припускаю, ти порушив свою обіцянку, оскільки ми все ще тут. Оскільки ми все ще вмираємо.

― Т-т-ти гов-вор-риш м-ма-яячн-н-ню, — запинався батько з поламаною голосовою коробкою, розмахуючи кістяною рукою, як рапірою, і знову крокуючи вперед.

― Елізабет, Еван, я ― всі мертві, тому що ти не зумів перестати боятися проклятого монстра у шафі! Тому що ти не зміг дотриматися обіцянки! Що? Назвав свого сина Майклом, бо я єдиний, хто гідно ставився до тебе за все життя?

На цих словах батько нарешті перестав без зупинки волочитися, тягнучи одну ногу перед іншою. Він знову нахилив голову на протилежний бік, його роботизоване обличчя перетворилося на щось, що скидалося на глумливий вишкір. Майк розчервонівся від спеки й усвідомлення: батько не має жодного поняття, про що він говорить. Господи, ця вся подія була майже століття тому? Як може якийсь наполовину зогнилий кролик згадати Богом забуті вихідні, коли йому було десять років?

― Досі хочеш мене вбити, старий? Покінчи з цим. Нумо. Зроби те, що тобі ще ніколи не вдавалося…

Батько на мить задивився на басейн з м’ячиками. Йому було цікаво, цікаво, як тоді, коли вивчав мертвого кролика. Він ступив крок у сторону басейну, а не до сина.

― Гей! Ти мене не почув, сучий сину? Іди та дістань мене.

Майка кинуло у холодний піт: до нього дійшло, що, певно, його істеричні викрики наштовхнули батька на думку, що з якоїсь незрозумілої причини цей пластиковий атракціон вартістю 4400 доларів, покритий дешевою фарбою, ―  є воротами до смердючої обштукатуреної алеї коло будинку його дитинства. Чорт, уже не вперше в житті він дає батькові фору.

Ти завжди був таким кретином, Майкле. Так, можливо, тато мав рацію. В усякому разі Майк почувався безмірно дурним.

― ВІЛЬЯМЕ! ― гаркнув він. Луна прокотилася над полум’ям, над будівлею, яка осипалася над ними.

З якоїсь причини найгіршою думкою Майка була не смерть від рук батька, а що маленький Вільям Афтон, дитина, яка плакала, яка не розуміла свого мозку, просила Майка пробачити його, стане жертвою своєї ж дорослої версії. Думка про смерть ще однієї дитини через те, що Майк не зміг цьому запобігти, змусила адреналін вдарити в голову, розтікаючись по тілу. Він щодуху ринувся до батька та накинувся всією вагою на напівзруйнованого аніматроніка. Тата це застало зненацька, і він повалився на землю, перш ніж встиг дотягнутися до басейну з м’ячиками.

Батько легко схопив сина за плече та здавив, що аж кості хруснули. Майк скривився від болю. Йому вдалося вирватися, але голі дроти на татових механічних ногах обплутали його литку, і він впав, перечепившись об них. Майк тряхнув ногою туди-сюди ще пару разів, перш ніж його відкинули вбік, як зламану ляльку. Я не можу дозволити йому туди зайти. Я ще маю його врятувати.

Він стрибнув вперед і схопив вразливу щиколотку батька, тягнучи з усієї сили назад. Кістяна рука тата ледь не проткнула гумовий корпус басейну, не дотягнувшись лише на кілька сантиметрів. Майк з риком потягнув батька по підлозі. Аніматронік крутнувся і вдарив його ногою в груди, вибивши весь дух.

― Щ-щ-щ-що ти т-та-а-м б-б-ач-ч-ч-ив, М-м-м-а-й-кл-ле? — батько навис на над ним. Він різко вдарив кулаком туди, де була голова сина. Майк ледве встиг відкотитися, ухилившись від смертельного удару. ― Т-ти жалюг-гідна мерзота.

― Він бив тебе! ― крикнув Майк і знову схопився за батька. ― Він бив тебе, як ти бив мене! Ти мав мене захищати! Ти мій тато, з твоєї вини моє життя було пеклом, через тебе єдиною моєю мрією була смерть!

― Т-ти вбив м-мого с-сина, ― батько маніакально засміявся. Його голос хрипів і нагадував звук іржавих металевих пластин, які шкрябаються одна об одну. Стеля навколо них обвалилася, холодне місячне світло залило піцерію. ― В-в-в-в-вбивця.

Майк завжди знав, що він убивця. Ця тернова колючка, яка давно глибоко вросла в серце, досі боліла, але принаймні це було не в новинку. Нічого нового з того, що він казав собі кожну хвилину кожного дня свого жалюгідного, вбогого життя. Тато, мабуть, помітив поразку в очах сина, бо знову зайшовся сміхом.

― З-завжди х-хотів бути т-точно, як твій л-л-любий старий т-тато.

― Я не такий…

― Т-ти точн-но-о такий, як я-я в-в ус-с-сьом-му, Майкле, з-за винятком о-д-д-нного, ― батько знову рушив уперед, зубоскалячи. ― Ти ніколи не перемагаєш.

У всесвіті існує кілька незмінних законів. Це гравітація, податки, смерть і позаземна беззаперечна аксіома, що Вільям Афтон завжди правий.

Але протягом останніх двох днів, які, можливо, навіть були лише кількома секундами, Майкл відкрив ще один певний факт: Вільям Афтон боїться.

― Може й ні, — тихо визнав Майк. ― Можливо, я не перемагаю. Можливо, ти позбавив мене шансу коли-небудь перемогти. Але знаєш що, тату? Ти такий самий, як Еван. Ти просто боїшся. Ти просто… ти всього-на-всього людина.

― Я б-б-е-з-смерт-тний…

― Ага, безсмертний, з таким-то виглядом, сволото, ― Майк знову згадав про крихітного Вільяма, про його бабая. Він не міг просто залишити дитину. Він не міг так вчинити, якою б жахливою не була посмішка Вільяма, коли тицяв палицею у того кролика. Він не міг підвести ще одну дитину. Майк мусив спробувати.

Двері до основної ігрової зони досі висіли на петлях, їх ще можна було заблокувати. Добре. Треба вивести тата з кімнати. Далі повернутися у басейн з м’ячиками. Використовуй дорогоцінні хвилини, щоб повністю змінити хід свого життя, і тоді всі будуть врятовані. З дивною новознайденою рішучістю Майкл випнув груди й глянув на батька:

― Я врятую тебе, мудаче.

Тато перестав кривитися, перестав сміятися. На мить його покалічене обличчя здалося майже смиренним. Коли він заговорив, у його голосі відчувалося менше скрипучості, набагато менше металу, набагато менше роботизованості. Для такого хвилюючого, печального, жахливого моменту Вільям Афтон звучав дещо більш по-людськи.

― Мені нема спасіння, Майку.

― Так дозволь мені спробувати! ― закричав Майк, по спотвореним щокам покотились сльози. Господи, він просто хотів повернутися до Вільяма, просто хотів повернутися до єдиної людини, яка у нього вірить. ― Ти вірив у мене! Що я тобі зробив? Я нагадував тобі його? Тату, просто скажи мені, що я коли-небудь зробив, щоб… ― Майк замовк, тому що знав, що він зробив: він убив Евана. ― Тату, я можу його врятувати. Я можу врятувати твого сина. Дозволь мені виправити це. Я просто хочу…

― Т-т-ти н-не стан-не-ш ге-р-ро-єм.

«Ти вбивця», ― засудливо наголосив колись йому батько, ще до вбивств, ще до того, як він пролив кров дітей. ― «Як ти міг це зробити, Майку? ЯК ТИ МІГ ЗАБРАТИ ЙОГО ВІД МЕНЕ?»

― Ти злився, бо він твій син, чи тому, що я забрав одну з твоїх речей, старий? Сумніваюсь, що ти взагалі здатен любити.

Батько знову розсміявся.

― Я л-люб-б-бив ї-їх ус-с-сіх. Я-я-я нен-авиджу т-тебе, ти, жалюгідна нахабна річ.

― ТИ ВІРИВ У МЕНЕ! ― руки Майка опустилися, він просунув їх в кишеню. Серце завмерло. Він поспішно занишпорив у них, в той час як батько знову рушив вперед. І тут, нарешті, Майкл Афтон застав тата зненацька, приголомшуючи: він дістав з кишені фіолетового дерев’яного зайчика.

Майк підніс його вверх, показуючи батькові, як повний віри Мойсей, який скидує руки до річки, щоб вона розступилася. Тато заскреготів зубами, розглядаючи маленького кролика. Майк почав рясно потіти: вогонь вже майже поглинув усю кімнату.

Майк кинувся геть. Батько, кульгаючи, швидко послідкував за ним. Двоє опинилися в коридорі за межами ігрової зони. Майк стрибнув через уламки будівлі, але батько наздогнав його. Він притис сина до стіни, метал і дроти всередині робота пронизливо верещали. Майк зіщулився, коли батько заніс над ним загострену руку. Але несподівано тато опустив її вниз.

Замість того, щоб проштрикнути Майка наскрізь, він проколов дерев’яну іграшку. З цікавістю він підніс її до свого рівня, бурмочучи собі під ніс. Його очі злегка замерехтіли зсередини, і він зашепотів, ніби справді був людиною: «Б-уд-д-дь с-с-сміливим. Будь сміливим». Він проговорював це собі, ніби Майка взагалі не існувало. Його страхітлива рука ослабла, і Майк скористався можливістю вислизнути з мертвих обіймів, поки батько на мить зациклився на зламаній іграшці.

Майк посунувся в основну ігрову зону, грюкаючи за собою дверима. Роблячи ривок, він схопився за одного зі столів, який не ще догорів, і потягнув його до дверей, барикадуючи себе всередині. Він обпалив руки, скидаючи палаючі стільці, іграшки та столи в одну велику купу, створюючи імпровізовану фортецю. Батько вже був тут, бив кулаком у двері. Тривога Майка трохи відступила, коли двері не зрушили з місця проти натиску тата.

Важко дихаючи, він крутнувся на п’ятах. Майкл старався не задумуватися, чи запрацює знову басейн з м’ячиками. Він міг лише повернутися до свого малого батька і запевнити, що все гаразд. Він виправить Вільяма Афтона.

Майк стрибнув. Вогонь перед ним зник, і тільки липка темрява повністю окутала з усіх боків.